"Кримська Свiтлиця" > #28 за 12.07.2013 > Тема "З потоку життя"
#28 за 12.07.2013
ЖНИВА — НАЙБ╤ЛЬШЕ ХЛ╤БОРОБСЬКЕ СВЯТО!
Хл╕б наш насущний...
Лани пшениц╕. Н╕ к╕нця, н╕ краю. Пливуть комбайни й тануть вдалин╕. Село жниву╓. Хл╕б село збира╓ — Пережива найрад╕сн╕ш╕ дн╕. ╤ сон ут╕к. ╤ спека не змага╓, ╤ призабуто враз про вих╕дн╕. Село жниву╓. Урожай збира╓, Б╕жать валки по золот╕й стерн╕. А ген, де жовта курява вита╓, — Шоферськ╕ траси до ток╕в лягли. ╤ бригадир на обр╕й погляда╓: — Хоча б дощ╕ оце не почали… …Село жниву╓. Хл╕б село збира╓, Щоб ми в достатку на земл╕ жили.
Цього в╕рша я написав десь у в╕с╕мдесятих роках минулого стол╕ття, бо у т╕ роки — хл╕боробськ╕ жнива були в пол╕ зору усього народу — ╕ кер╕вник╕в — в╕д м╕ського бригадира до найвищого столичного урядовця, ╕ селянина. ╥м, жнивам, була вся увага держави, бо вс╕ розум╕ли — буде хл╕б, буде й п╕сня… А без хл╕ба ╕ не сп╕ва╓ться, не всм╕ха╓ться, нема╓ н╕яко╖ радост╕. Головне — з╕брати вчасно хл╕б, не залишити у пол╕ н╕ зернини. Так було з давн╕х-давен, так поки що лиша╓ться й понин╕. Бо де той см╕ливець-мудрець, який би наважився святий хл╕б, духмяну паляницю зам╕нити на синтетичну хл╕бину з десятками ╕нгред╕╓нт╕в, в╕д яко╖ н╕ смаку, н╕ корист╕. …╤дуть на полях жнива. Колись це були поля ╕ над╕ли одноос╕бник╕в, пот╕м комнезам╕вц╕в, а затим —колгоспно-арт╕льн╕… А нин╕ це поля с╕льських орендар╕в… ╤ якими б чи чи╖ми не були т╕ поля — все одно люди с╕ятимуть ╕ збиратимуть зерно, щоб з нього змолоти борошно ╕ спекти хл╕б. А хл╕б, як каже народне присл╕в’я, — усьому голова. Дурне сало без хл╕ба… Нема хл╕ба, то й не буде об╕да… Десятки присл╕в’╖в склав наш народ про хл╕б. А в╕н же, наш хл╕б, найдорожчий з ус╕х багатств, що ╓ на св╕т╕. А ну не подайте до столу якомусь нин╕шньому ол╕гарху чи банк╕ру хл╕ба, ╕ скаж╕ть, що його нема н╕де — в╕н готовий буде викласти ус╕ сво╖ заощадження, аби для нього, для його с╕м’╖ з’явився хл╕б. Перед хл╕бом меркне найблагородн╕ший метал на ╕мення золото. Про хл╕б написано сотн╕ в╕рш╕в, п╕сень, прозових твор╕в. З-пом╕ж них ╕ майстерно виконаний в╕нок сонет╕в «Правда хл╕ба» талановитого поета ╕з степово╖ Херсонщини, на жаль, уже пок╕йного, Миколи Братана, написаний ним у 80-т╕ роки минулого стол╕ття й опубл╕кований у херсонськ╕й молод╕жн╕й газет╕ «Лен╕нський прапор». Колись, натрапивши на цей в╕нок в газет╕ сус╕дньо╖ з Кримом област╕, я зробив вир╕зку, але за сво╓╖ неуважност╕ не пом╕тив н╕ року, н╕ числа. Отож приблизно знаю, що це — 80-т╕ роки. А поета вже нема╓ на цьому св╕т╕, аби запитати в нього... Та головне, вважаю, не дата, а те, що в╕рш╕ цього чудового автора й понин╕ хвилюють мене, як читача. Гадаю, не залишать байдужими й ╕нших шанувальник╕в красного слова. Вир╕сши, як ╕ м╕й добрий друг Микола Братан, у с╕льськ╕й родин╕, я бачив ╕ знаю, ск╕льки треба докласти сил ╕ вм╕ння, щоб виростити ╕ з╕брати врожай хл╕ба, бо й сам у молод╕ роки працював п╕дручним у комбайнера, бо й сам днював ╕ ночував у пол╕. Бувало, що й в╕двозив зерно з-п╕д комбайна на колгоспний т╕к, де його очищали ╕ збер╕гали, а пот╕м здавали до Заготзерна. А вже коли, одержавши восени на трудодн╕ зароблене зерно ╕ змоловши його у млин╕-в╕тряку, що стояв над селом на високому пагорб╕ ╕ махав крилами, н╕би запрошуючи селян молотити зб╕жжя, мати з борошна нового урожаю пекла хл╕б — то була для ус╕╓╖ родини велика рад╕сть. ╥ли — ╕ не могли на╖стися, хвалили — ╕ не могли нахвалити, милувалися красивими паляницями — ╕ не могли намилуватися — який же добрий, який же смачний ╕ запахущий був наш той хл╕б, хл╕бець, як ми його н╕жно називали. ╤ рад╕сно було, що до того хл╕ба причетний ╕ ти сво╓ю працею… Читаю, перечитую в╕нок сонет╕в «Правда хл╕ба», ╕ напливають спомини… Хочу, щоб й ╕нш╕ люди — читач╕ «Кримсько╖ св╕тлиц╕» у ц╕ л╕тн╕ жнив’ян╕ дн╕ прочитали хвилююч╕ поетичн╕ рядки мого пок╕йного друга Миколи Братана ╕ в╕дчули, що з ус╕х правд на земл╕ — найправдив╕ша Правда хл╕ба.
Данило КОНОНЕНКО
Микола БРАТАН ПРАВДА ХЛ╤БА ╤ П╕д небом гожим в р╕дному сел╕ ╤дуть хати з минулого в майбутн╓. Над ними людськ╕ дол╕ многотрудн╕ Летять, неначе в ╕р╕й журавл╕. Тво╖ там, серце, радощ╕ й жал╕, Там плинне й в╕чне, су╓тне ╕ сутн╓. Несу я слово мамине напутн╓ З хатини у солом’ян╕м брил╕. Не уявлю сво╖х шлях╕в без нього, Прив╕тного ╕ строгого, живого, — Земля мовля╓ голосом ╖╖. Кр╕зь чорну смерть серед ходи людсько╖ Вона шляхи-дор╕женьки мо╖ Вистежу╓, всечасно в неспоко╖. I╤ Тебе ввижаю, добра моя мати, Тво╖х очей тепло ╕ ласку п’ю. Земну снагу ╕ сонячн╕сть твою У слов╕ не заважусь передати. Багато м╕г би нин╕ спогадати: Як, наче сонце, гр╕ла ти с╕м’ю, Як ти могла, до пари солов’ю, У надвеч╕р’я п╕сню засп╕вати; Як працювала в днину жнив’яну, Як позбувалась трепетного сну, Коли б╕да над нами зависала... З усього ж, чим у дн╕ дитинн╕ жив, Що ненастанно серцю воскресало, — Сьогодн╕ веч╕р л╕теплий ожив. ╤╤╤ Вечеря╓м при зорях б╕ля хати П╕д кленом, що прикрилив цв╕ркуна. В пов╕тр╕ непорушна тишина ╤ дух зерна, ╕ запах рути-м’яти. Малеч╕ вже давно годиться спати, Але не дуже квапиться вона. Н╕хто з нас вт╕хи кращо╖ не зна, Як на руках у нен╕ засинати. На н╕жн╕ руки голову схилить, ╤васиком-Телесиком лет╕ть У дивосв╕т казковий на крилятах. Та поки ще не з╕мкнуто пов╕к — Сиджу статечно б╕ля д╕да й тата: Я в пол╕ був, я також — чолов╕к!.. IV Вс╕ кружкома, доросл╕ ╕ мал╕, С╕дали ми святково по заст╕ллю.... Тепер селяни знаються на стилях, Купують модн╕ мебл╕ ╕ в сел╕. А в нас був ст╕л низенький, при земл╕, Що, як с╕льниця, пах крутою с╕ллю. Ми причащались хл╕бному всесиллю За тим столом у вечоров╕й мл╕. ╤ в╕н св╕тився хл╕бом в т╕ хвилини, Коли за ним збиралася родина ╤ навкруги вс╕далась, немала. Мен╕ р╕лля так св╕тить чорноскиба, Коли, бува╓, вчую край села В ╖╖ розво╖ — св╕жий запах хл╕ба. V Хл╕бина золот╕╓ на стол╕, Як дар життя, це золото сприймаю, ╤ хл╕б, ╕ с╕ль, ╕ п╕сню щиру маю, Не бог, не цар — людина на земл╕. Болить мен╕, як поле у зол╕ Жнива у сорок перш╕м нагада╓. Та горд╕сно: стр╕чав не корова╓м М╕й хл╕бний край ворож╕ орди зл╕. Наш хл╕б — для друз╕в. Недругу до нього Не простягати руки, до святого, — Усохнуть, спопел╕ють на вогн╕, Котрим живе ╕ хата, ╕ колиба. Ти ╖в м╕й хл╕б — ╕ зраджу╓ш мен╕? Тоб╕ як ст╕й помститься правда хл╕ба! VI Належить батьку — скиби нар╕зати. Це право, час настане, передам У спадок дорогим сво╖м синам, Що мусять давн╕й звичай шанувати. Як ╕ мен╕, ╖м дано в╕рить свято У прав╕м д╕л╕ праведним батькам. Подяку я складаю нин╕ вам За хл╕б ╕ за науку, любий тату. Життя нове зав╕ту╓ в наш д╕м — Ми зовемо продовженням сво╖м Улюбленц╕в малих, блакитнооких. В╕к╕в минулих святощ╕ жив╕. У наш╕ вельми звихорен╕ роки Ми в батьк╕вськ╕м знаходим старшинств╕. VII Н╕хто не см╕╓ долу крихт роняти — Стократ чоло оросить чесний п╕т, Допоки на вечерю чи об╕д Хл╕бину теплу вийме з печ╕ мати. ╤ силу, й славу ма╓м шанувати, Котрих зажив наш хл╕боробський р╕д. Для того ж бо ╕сну╓ запов╕т, Щоб ми його додержували свято. Хто хл╕б не ганить, той не забува Н╕ п╕сн╕ материнсько╖ слова, Н╕ материн╕ радощ╕ та бол╕. Н╕як╕ найнов╕тн╕ш╕ пут╕ Нам не закреслять стежку в орн╕м пол╕, З яко╖ — вс╕ дороги у житт╕. VIII Хл╕б — це життя ╕ свят╕сть на земл╕. Не в╕дцураймось мудро╖ науки. Ц╕луймо щиро материнськ╕ руки Вшановуймо отецьк╕ мозол╕. Коли в д╕д╕в лет╕ли кул╕ зл╕, Над мор╕жком кружляли чорн╕ круки, — О т╕й пор╕ у св╕т прийшли онуки, Щоб, як д╕ди, триматися в с╕дл╕!.. Трудний наш хл╕б навряд чи легким стане, Дов╕ку литись п╕т не перестане В гарячу пору хл╕боробських жнив, ╤ не зам╕нить хл╕б — його подоба. У плин╕ дн╕в, ╕ рок╕в, ╕ в╕к╕в Неперебутн╓ — д╕ло хл╕бороба. IX Давно було. А в пам’ятку донин╕: Гаряче л╕то, в розповн╕ жнива. Струму╓ м’яко стежка польова М╕ж золот╕ розводи безгом╕нн╕. Хл╕бини пишн╕ — хмари в небосин╕! Десь там, п╕д ними, жайворон сп╕ва. Комбайн з-за небокраю виплива, Гойда╓ться у марев╕ пром╕нн╕м У жнив’яному диханн╕ в╕тр╕в. ╤з татом опл╕ч вперше я в╕дкрив, Як пахне степ зерном, автолом, потом. В╕дтод╕, де не був ╕ чим не жив, Благословляю сонячну роботу Запилених, красивих жнивар╕в. X Вечеря — свято в степов╕й родин╕ ╤ почуття ╕ подуми ╓дна. Це в╕дчуття з роками не мина, Живе й святиться в серцев╕ донин╕. В╕нець труд╕в сприймати ми й повинн╕ Лише отак — як пахощ╕ зерна. Та╖ться в них незм╕нно первина, А вс╕ останн╕ почування — плинн╕. Хот╕лося б ╕ слово в╕днайти, Щоб дихало, як у степу грунти, Коли роса ╖х скроплю╓ ранкова. Аби творилась п╕сня — як жнива, Щоб це було натруджено й святково, Природньо так, як жайворон сп╕ва. Х╤ Де зв╕ку знають хл╕бов╕ ц╕ну, Там сов╕стю й любов’ю не гендлюють, Там правду-мат╕р п╕дло не полюють, Але ведуть з неправдою в╕йну. ╤ я людц╕в проворних не збагну, Що задля вислуг ревно кол╕нкують, Що без вагання брата ошельмують, Аби соб╕ з╕пнутись на кону. Живу, як в нас одроду повелося: Не пнусь, як пустоколос, над колосся. ╤ду на жорна — вимага╓ час. ╤ так скажу: як колоску без поля, Мен╕ б було немислимо без вас, А з вами, люди, не з╕гне недоля! XII В мо╖й судьб╕ живе солодке жито, Що кр╕зь в╕ки в сучасн╕сть проросло, Аби живити не п╕дступне зло, А те добро, яким нам дано жити. Не так це просто — землю полюбити. В╕ддати ╖й життя свого тепло, Щоб рунню соковитою з╕йшло ╤ колосом достигло в жнивне л╕то. Зас╕ять поле мушу на в╕ку, Злел╕ять долю в житн╕м колоску, Син╕в навчити мудро╖ науки. Якщо до того ж виведу св╕й сп╕в, Переборовши радощ╕ ╕ муки, То житн╕й хл╕б в житт╕ не даром ╖в. Х╤╤╤ Що жав м╕й пращур, я сьогодн╕ жну. Те у в╕ках безсл╕дно не погине. Зерниною продовжиться зернина На нашому безсмертному лану. ╤ще зустр╕нем весну не одну, Нов╕ л╕та й нов╕ стол╕ття стр╕нем, Розма╓мося подихом нетл╕нним, Теплом отим, що в╕ддали зерну. ╤ наш╕ думи, зроджен╕ у пол╕, Встають на небокра╖, мов топол╕, Щоб небо Укра╖ни ц╕лувать. Коли цей св╕т у муках полиша╓м, Нам видиться не божа благодать, А поле, заколошене врожа╓м. XIV Синам-онукам жати в ╕нше л╕то Ту ж саму ниву й водночас не ту, Але таку ж ╕ щедру, ╕ круту, Де все трудом ╕ сонцем перевито. Ти м╕й до дна, безмежний красний св╕те, Де власну маю стежку ╕ мету. Був рата╓м, солдатом на посту, Тепер виводжу п╕сню на орб╕ту, Не в╕дречусь, що родом я з села, Що в спадок моя доля прийняла Обв╕трену турботу хл╕бороба. Прив╕т вам, люб╕ сестри ╕ брати, Геть в╕дступа╓ зашкарубла злоба Од вашо╖ с╕льсько╖ доброти! XV П╕д небом гожим в р╕дному сел╕ Тебе ввижаю, добра моя мати. Вечеря╓м при зорях б╕ля хати Вс╕ кружкома — доросл╕ ╕ мал╕. Хл╕бина золот╕╓ на стол╕. Належить батьку — скиби нар╕зати. Н╕хто не см╕╓ долу крихт роняти, Хл╕б — це життя ╕ свят╕сть на земл╕. Давно було. А в пам’ятку до нин╕: Вечеря — свято в степов╕й родин╕, Де зв╕ку знають хл╕бов╕ ц╕ну. В мо╖й судьб╕ живе солодке жито. Що жав м╕й пращур, я сьогодн╕ жну, Синам-онукам жати в ╕нше л╕то.
"Кримська Свiтлиця" > #28 за 12.07.2013 > Тема "З потоку життя"
Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=12010
|