Версiя для друку Обговорити в форумi

Освіта

Коли чую від учених мужів і високопоставлених освітянських чиновників мудрування про те, як вони відчайдушно будують національну школу, згадую приповідку: «Добра свита, але не так зшита». Справді, із здобуттям незалежності у нас почалося становлення української національної школи. Пам’ятаю, як ми, вчителі-україністи, замуштровані радянською ідеологією, тішились, що нарешті замість інтернаціонального виховання, а фактично — шовіністичного насадження російськофільства, будемо сіяти в юних душах український ідеал, іншими словами — відчуття національної честі й гідності, виховувати національний характер і національний патріотичний світогляд, любов до материнської мови, своєї Батьківщини, її історії, культури та духовності. Ми обладнували народознавчі світлиці, проводили виховні заходи на основі етнопедагогіки та обрядовості. Одне слово, як модно зараз мовити, було створено банк даних для того, щоб запрацювала система національного виховання.
Одначе, хоч як не прикро, сталося не так, як гадалося. На заячий скік збулося те, на що сподівалися вчителі і прогресивна освітянська громадськість. Молода держава, а точніше влада не зробила головну ставку на школу, де чи не найважливіший націєтворчий чинник, а Академія педагогічних наук досі — парадокс! — не оприлюднила (мабуть, немає чого!) стратегії розвитку української системи освіти і виховання. Тож маємо те, що маємо.
Яка ж вона нинішня школа?

ТІЛЬКИ НЕ УКРАЇНСЬКА НАЦІОНАЛЬНА

Почну з цитати відомого педагога В. Островського. Він ще в часи Української революції 1917-1921 років писав: «Український народ повинен мати національну школу. З цим усі згодні. Але поняття «національна школа» не всі мислять з однаковим змістом. Для одних національна українська школа така, в якій навчання проводиться українською мовою, для других цього мало, — вони згоджуються визнавати за національну українську школу таку школу, в якій увесь стрій, уклад життя, логіка мислення, світогляд, об’єкти виховання — все це буде відповідати природі українця, тобто в якій буде виховання» (Островський В. Національне виховання // Вільна українська школа, 1918-1919, № 3, стор. 139). В. Островський, як бачимо, наголошує на вихованні, що враховує і розвиває природу українців, їхній національний дух. На цьому, власне, акцентують видатні педагоги і освітні діячі І. Огієнко, С. Русова, В. Сухомлинський.
А тепер перекинемо місток у сьогодення. Більшість з нас, учителів, — чого гріха таїти, — не тільки не послуговується практичним досвідом згаданих і не згаданих вітчизняних педагогів, а й не знає їхніх праць. Чи часто ми чуємо на педрадах, семінарах такі науково обґрунтовані терміни, як «українські виховні ідеали», «українська педагогіка», «Українознавство», «ідеологія патріотизму і державотворення» та інші? Не «витає» на наших уроках і виховних заходах той національний дух. Бо ми і досі на роздоріжжі: не знаємо, яку саме ідейну систему необхідно формувати в учнів. Позаурочна виховна робота не патріотичного, а здебільшого розважального характеру, спрямована на всілякі гламурні шоу, як от про святого Валентина. То правда, що в деяких школах практикується козацька педагогіка, а не кадетські класи (є і такі), занесені вітром з сусідньої держави і не характерні для української ментальності. В козацьких класах учні охоче набувають умінь і кращих рис козаків, лицарів шляхетного духу, оборонців рідної землі. До речі, лукаві теоретики сповідують свою «альтернативу»: навіщо, мовляв, ота українська національна школа в поліетнічній Україні? Нехай будуть у нас російська, білоруська, угорська і т. д. національні школи. Ніби на планеті Земля є суто моноетнічні держави. Це все одно, що теревенити про подібні школи, приміром, у Росії чи США. Там і на думку не спаде патякати на такі теми. У нас можна «відколювати» ще крутіші номери і при цьому єхидно зловтішатись: «Національна ідея не спрацювала».

НЕ ХОЧЕШ УЧИТИСЬ — ПЕРЕВЕДУТЬ!

За ширмою «подальшої демократизації освіти» і нібито «за вимогами трудящих», а насправді згідно з наказами і вказівками колишнього і теперішнього освітянського міністерства в Україні творяться дивні речі. Візьмемо так звану «сітку годин» у навчальних планах. З року в рік у них з’являються все нові й нові предмети, години для яких «запозичуються» в основних, як от «Основи здоров’я», «Рівний — рівному», «Основи етики» та інші. Завдяки такому піклуванню про здоров’я дітей їхній робочий день за партою — 7-8 годин! А ще ж треба готуватися до уроків на завтра. Великий гріх узяли на свою душу чиновники від освіти, урізавши в програмах години з української літератури в російськомовних школах — два уроки на тиждень, і не більше! Тепер, як не мудруй, а, скажімо, творчість О. Гончара випускники опановують лише на двох (!) уроках, те саме — з творами П. Загребельного, І. Багряного, Григора Тютюнника, на поезію Д. Павличка, І. Драча, М. Вінграновського — по одному уроку. Устигнути б не те що прочитати, а хоча б пробігти очима. Навіть за радянщини, пригадується, роман О. Гончара «Прапороносці» вивчали на шести уроках. Невже отак шанується своє, рідне, в часи посиленої русифікації всього українського, за повної байдужості урядових структур до цього процесу? Питання риторичне.
А хіба не чудеса з переведенням до наступного класу з будь-якими (навіть одиницями і двійками) оцінками! Воістину, авторів цієї ідеї лихий попутав. Вони або не знають дитячої психології, або відвідували школу ще за царя Гороха. Нововведення провокує дитину на потаємні хитрощі: навіщо старатися, якщо так чи не так переведуть? А підлітки в старших класах, не соромлячись, байдикують, навчаються абияк, адже атестат про середню освіту гарантований. Як педагог з піввіковим стажем із болем у серці кажу: отак «плекаються» дармоїди, ті, хто і в дорослому житті тікатимуть від роботи, як чорт від ладану, виглядаючи манни небесної.

ПОЛІГЛОТИ ВЖЕ З ПЕРШОГО КЛАСУ

Ще одна дивовижа: з нового навчального року вже й первачки «штурмуватимуть» іноземну мову. Це для них за числом четверта мова вкупі з російською, українською, а для деяких — кримськотатарською (останню на теренах автономії вивчають лише діти кримських татар). Другокласники вже «пройшли» курс англійської в минулому навчальному.
Ніхто не заперечує аксіоми: чим більше людина знає мов, тим краще. Але ж, як стверджують вітчизняні і зарубіжні науковці, іноземні мови треба вивчати лише в середніх і старших класах. Вивчення кількох мов, кажуть вони, в початковій школі притуплює національну ідентичність. Справді, це той період, коли в дітей виховується любов до материнської мови, рідного народу. А будь-яке інше мовлення — теж аксіома! — є носієм способу мислення, культури та історії, зрештою, патріотизму іншого народу. Кожному учневі вже з перших ступенів навчання, мають сяяти як сонце, ідеали людини — українця. І незаперечно: не можна розраховувати на успіхи за будь-яких реформувань школи без опанування рідної української мови. Це, власне, чи не найголовніша умова сутності і національної самобутності української школи.

НАСАМКІНЕЦЬ...

Автор цих нотаток, певна річ, торкнувся лише дещиці хворих місць в організмі сучасної школи. Загалом кажучи, постійне реформування освіти вже набило оскому не тільки нам, освітянам, а й широкій громадськості. Чого варте скорочення шкіл у сільській місцевості, що спричинить подальший занепад села!
Запрошую до розмови колег-учителів про долю української школи. Висловіть, будь ласка, своє бачення озвучених і не озвучених мною проблем. Адже чи стане наша школа істинно національною, залежить від кожного з нас.

Василь ЛАТАНСЬКИЙ,
учитель, письменник
с. Пруди
Советський район
АР Крим

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #27 за 05.07.2013 > Тема "З потоку життя"