Версiя для друку Обговорити в форумi

Відлуння події

НОТАТКИ З ВОСЬМОГО МІЖНАРОДНОГО (УКРАЇНА - ТУРЕЧЧИНА) СИМПОЗІУМУ «ПРОБЛЕМИ ІНТЕГРАЦІЇ НАУКОВО-ОСВІТНЬОГО, ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОГО ПОТЕНЦІАЛУ В ДЕРЖАВОТВОРЧОМУ ПРОЦЕСІ»

Симпозіум проходив 12-13 червня в Тернополі, я мав змогу зустрітися з учасниками попереднього симпозіуму, який відбувся у Івано-Франківську в 2009 році. Відкриваючи захід, із вступним словом виступив давній друг «Кримської світлиці» професор Тимофій Рибак. Потім він представив учасникам симпозіуму директора фірми «Нові технології в освіті» Саїда Йилдиза. Гість з Туреччини розповів про роль вищеназваної фірми у зміцненні міжкультурного діалогу між Україною і Туреччиною в 1993-2013 роках. Неодноразово згадувалася постать відомого турецького філософа Фетхуллаха Гюлена, про якого я почув вперше у 2009 році в Івано-Франківську. Треба сказати, що потім багато прочитав про нього в Інтернеті, згадував про великого турка як у «Кримській світлиці», так і в газеті «День». Це помітили і просили продовжувати тему навіть Іван Дзюба і Євген Сверстюк. Отже, Тимофій Іванович Рибак так чи інакше (опосередковано, через журналістів) зробив поштовх у масштабах усієї України. І це говорить про великі потенційні можливості міжнародних симпозіумів, які проводять тернополяни. Та продовжу тему. Саїд Йилдиз наголосив, що, починаючи з 70-х років, у турків пріоритетним був західний вектор розвитку. Лише в часи президентства Тургута Озала Туреччина зрозуміла, що вигідними можуть бути й східний, і північний, і південний вектори. Дуже тепло говорив про колишнього президента Туреччини Саїд-бей. Він наголосив, що колись мав можливість бачити табель успішності юного Тургута Озала з 1-го до 5-го класу. І там були лише п’ятірки! Зверніть увагу, турки не очорнюють своїх лідерів (ні минулих, ні діючих), а підкреслюють лише позитив. І це неабияке досягнення (особливо з точки зору українців), воно свідчить про стабільність у країні. Далі Саїд-бей зазначив, що хоча Тургут Озал надто рано пішов з життя (у 1993 році), зате його добрий приятель Фетхуллах Гюлен живе і є носієм ідей покійного президента. Частина з них втілюється в життя, і все це благотворно впливає на Туреччину. Гюлен також вважає, що найважливішим напрямком є освіта. В Туреччині новий рух, підтриманий і суспільством, і державою, почався в 1982-1983 роках. Вже через 3-5 років народні школи могли продемонструвати відчутний результат! А з 90-х років такі школи почали утворюватись і за межами Туреччини — на Балканах і в Середній Азії. Тепер гюленівських шкіл понад 1000, і працюють вони в 140 країнах світу! В 1993 році така школа відкрилася в селі Танковому Бахчисарайського району. Вона відповідає усім законам і нормативам українського законодавства. Різниця лише в технічному обладнанні. Коли в 1999 році був перший випуск учнів, він лише підтвердив усе вищесказане. Далі Саїд Йилдиз сказав, що на ринку освіти України працює з 2005 року і знає, що ідея приватних навчальних закладів для України є новою і дещо незвичною. А в Туреччині таких шкіл багато і вони вже мають свою історію. Він згадав і ту школу, яка є в Сімферополі. Сказав, що там тепер навчається 355 учнів — представники 14 національностей. Навіть корейці, які тепер проживають в Києві, дізналися з Інтернету про цю школу і віддали своїх дітей туди. Це говорить про те, наскільки престижною є школа.
* * *
Потім виступав відомий економіст Богдан Гаврилишин. Його виступ не був таким оптимістичним, як у турецького освітянина. Адже він багато говорив про ситуацію в Україні, а вона... всім відомо яка. Разом з тим він підкреслив, що Україна має величезний потенціал. Згадав і про те, що в 1993 році в Україну могли прийти інвестори, і ми могли б на власній території видобувати 20 млрд. кубометрів газу щорічно. Але ми тоді надто довго чухалися, тому інвестори пішли до Росії. Ще ми маємо третину світових чорноземів, це фактично і є український «Газ-пром»! Перспективи тут величезні. Відомо, що тепер китайці й індуси поступово переходять з рису на пшеницю. А отже, українське зерно скоро буде затребуване значно більшою мірою, ніж було дотепер. Пройшовся Богдан Гаврилишин і по опозиції — мовляв, у них нема ні плану дій, ні ідеології. Щось змінити може тільки нова генерація, молодь. Однак, і з «просунутою» молоддю є проблеми. Дві третини з них, особливо ті, які добре володіють іноземними мовами, мріють виїхати з України. Лише третина молодих людей має сентимент до України, і саме на них варто робити ставку. Третина — це не так вже й мало. Пан Гаврилишин підкреслив, що наша сусідка Польща стала успішною саме завдяки невеликій групі інтелектуалів. Досвід цієї країни нам варто вивчати. А також Японії, бо японці уміють працювати єдиною командою. Богдан Дмитрович пригадав і перші роки незалежності. Мовляв, у 1990 році лише 25% депутатів Верховної Ради України були націонал-демократами, але вони мали план, візію, чітке бачення ситуації, тому за їхні пропозиції голосували й комуністи. Бо комуністична ідеологія повністю збанкрутувала. Отже, й тепер потрібна «критична маса» наших людей у Верховній Раді. Чудовим шансом була й «помаранчева» революція. І тоді ми його втратили, не скористалися повною мірою... «Нас тепер трохи прикидали гноєм», — сказав не без іронії пан Гаврилишин. — А далі оптимістично продовжив: «Може, воно й непогано, бо часом гарні квітки виростають навіть з-під гною...».
* * *
Оскільки міжнародна частина симпозіуму переважно Туреччиною і була представлена, то я чекав трохи активнішого обговорення надзвичайно цінного турецького досвіду. Адже він уже поширюється і в Криму, а ми про це майже нічого не знаємо. Але турки, пославшись на справи, рано поїхали, тоді як українці поступово опинилися... в силовому полі свого національного менталітету. Говорили про Синьоводську битву, про ординські часи, про агресивну і підступну Росію, яка вкрала нашу назву та й історію теж... Коротше, про що завгодно, тільки не про освітні процеси. Деякі надзвичайно цікаві виступи проходили поза увагою учасників симпозіуму, не бракувало й деструктивних вигуків з місць. Зате в цілому атмосфера була сердечною. Ну, ми це уміємо.
І все ж я не хотів би, щоб у читача склалося враження, що рівень виступів української частини симпозіуму був невисоким. Хороших виступів вистачало. Дуже емоційно обговорювалася доповідь професора кафедри філософії Олега Рудакевича «Інституційна основа національного будівництва в Україні». Про «етнічну» і «політичну» українську націю дискутували довго. Аргументи опонентів також були серйозними. Звісно, це погано, що в паспорті не вказана національність, і національний склад Верховної Ради викликає багато питань. Але якщо подивитися з іншого боку, то 90% активістів відродження українського флоту були... неукраїнцями. А цькували їх і заважали працювати люди українського походження, з гарними українськими прізвищами. Отже, треба враховувати і реалії Криму, Донбасу, Слобожанщини.
А тепер подивіться, наскільки «глибоко копають» деякі українські філософи, скажімо, Володимир Сабадуха — кандидат філософських наук з Луганська. Виступаючи перед аудиторією, він підкреслив:
— Потрібні нові уявлення про суб’єкт і об’єкт діяльності, тобто нові уявлення про сутність людини. Коли я почав над цим розмірковувати, то дійшов висновку, що в основі гуманітарних наук, і філософії зокрема, лежить ідея, що людина — це особистість. Якщо це так, то де, хто і коли довів цей постулат? Я почав ставити це запитання докторам філософських наук. І ніхто не міг мені дати зрозумілої відповіді. Тоді я дійшов висновку, що це — міф, який колись був створений і був потрібним певному типу людини. Думаю, під час епохи Просвітництва і Великої Французької революції. Але в історії філософії був також інший підхід до людини.
Конфуцій дивився на людину ієрархічно, казав, що є «низька людина» (спонукається безпосередніми потребами), «висока людина» (спонукається суспільством або, як говорили китайці, — «обов’язком перед небом») і «посередня людина» — це щось проміжне. Платон — те ж саме: він стверджував, що є люди, які є рабами самих себе, тобто не здатні керувати своїми потребами, і є люди, які панують над своїми потребами. В Арістотеля теж ієрархічний підхід, він теж виділяє три рівні розвитку людини, причому третій рівень — це філософ, який осмислює життя. Ієрархічний підхід перекочував і в християнську філософію. Він проіснував до епохи Відродження. Але коли третя верства прийшла до влади, то вона зрозуміла, що до рівня особистості не дотягує, і тоді люди з цього середовища сформулювали концепт: «Кожна людина — особистість!». Коли я розібрався в цьому питанні, то дуже захотів у основу української національної ідеї покласти ідею особистості. Але ідею не можна нав’язати народові, якщо вона не відповідає його духу. Я побачив, що й Іван Вишенський теж ієрархічно підходив до людини. Він говорив, що є два типи людей: хлопи і шляхетна людина. Цей підхід був успадкований Іваном Франком, Лесею Українкою, а згодом і Дмитром Донцовим (перший рівень — свинопаси, другий рівень — ті, що пристосовуються до сильних, а третій рівень — люди, які творять життя). А ось у радянський період ми жили в умовах концепту: «Кожна радянська людина — це особистість». Це там, на Заході, хтось міг не дотягувати до рівня особистості, а у нас дотягували всі...
Звичайно, і тут можна було б довго сперечатися і дискутувати. Головне для нас – розібратися: що дасть те чи інше наукове відкриття Україні і нам, конкретним українцям? Адже, щоб реалізувати ідею, треба, щоб нею захопилася чималенька група активних людей. Тому треба чіткіше прив’язувати тему свого дослідження до сьогодення. А слухачам навчитися уважно слухати — це раз, і підтримувати все добре з почутого — два.
* * *
Цікавим був виступ Тетяни Хойнацької (Польща), кандидата наук з державного управління. Вона наголосила, що й польський досвід може бути цінним для України. Географічно Польща знаходиться між західними країнами (Німеччина) і східними (Білорусь, Україна, Росія). Досвід Польщі досить прагматичний, зматеріалізований. Поляки поступово оволодівають умінням, мистецтвом поєднувати західний і східний досвід. Адже філософія Сходу — це по можливості нічого не робити. Філософія Заходу — культ ефективної діяльності. На Заході менше духовності, але там порядок і дисципліна.
Увечері після виступів я запитав пані Тетяну (вона, до речі, етнічна українка, в Польщу переїхала вже у зрілому віці): чи не здається їй, що не лише польський, а й чудовий турецький досвід залишиться незатребуваним, непоміченим? І як бути нам, українцям, коли пів-України дивиться на Захід, а інша половина — на Схід? Чи не має рацію львівський професор Ярослав Грицак, який завжди підкреслює, що є велика потреба в компромісі між українським Сходом і Заходом?
— Зробити конференцію — це величезна праця, і кожен з нас це знає. Неозброєним оком було видно, що проголошена тема не була головною. Але певне просування вперед таки є. А щодо Сходу і Заходу України та компромісу між ними... Є два досить близькі поняття: компроміс і консенсус. Консенсус також починається з компромісу, але консенсус... він більш глибокий. Ми повинні прагнути прийти до спільного знаменника, вийти на вищий рівень розуміння своїх потреб. Але у нас поки нема такої традиції. «Мистецтво бути разом» — колись ми проводили такий семінар. Я часто малюю причинно-наслідкову схему і показую уміння управляти. Починаю від людини, потім сім’я, підприємство, громадські організації і так далі. І виходить, що людина уміє собою управляти приблизно на 70%. Ще є резерв 30%, отже, треба вчитися його використовувати.
Якщо говорити про сімейні стосунки, то, скажімо, в Польщі 50% сімей розпадаються. Звідси можна зробити висновок, що родина може керувати собою на 50%. Наступний рівень — підприємство. В Польщі 85% фірм не доживають до свого п’ятого року життя. В Україні — близько 90%, а в Росії — десь 95%... Далі громадські організації — народилося їх багато після перебудови, а вижили лише одиниці з них. Якщо цю тенденцію простежувати до рівня держави, то там ще нижчий відсоток успішності. Щоб оволодіти мистецтвом бути разом, треба все це вивчати, аналізувати і робити відповідні висновки. Для України, поділеної на Схід і Захід, це дуже важливо...
Потім я ще довго аналізував теми виступів. Здавалося б, яке має відношення до освіти тема «Медична опіка в УПА»? Її розкривала Лідія Романчук, політв’язень сталінських таборів, лікар ОУН-УПА. Але ж у виступі шановної пані якраз і йшлося про те, що українцям бракувало лікарів, тому вони нерідко визволяли ув’язнених у гетто євреїв з медичною освітою. Мабуть, було б непогано, якби усі ці виступи встигли переглянути організатори симпозіуму і робили своєчасні коротенькі коментарі, зв’язували усі виступи в одне єдине ціле. Але я добре усвідомлюю, наскільки це непосильна праця. Тому вважатимемо, що ця моя підказка — лише побажання на майбутнє.
Прощаючись, я подякував головному організатору симпозіуму, науковцю і, до речі, «світличанину» Тимофію Рибаку. Поділився своїми враженнями. Тимофій Іванович на моє запитання: чи не занадто ми відхилилися від теми (перейшли з освітньої на патріотичну) — відповів так:
— Ви ж розумієте, триває державотворчий процес. Неоднозначно, але триває. А в державотворчі процеси входить широке коло питань. Економіка, політика, освіта... А ще конфесійне питання є дуже важливим. Тому діапазон нашого симпозіуму дуже широкий. Турки вирвалися вперед? Нам поки що важко тягатися з турками. Навіть досвід їхній, безумовно, позитивний запозичувати важко. Бо різні умови. Турки — це високоорганізована, цивілізована держава і нація. А у нас зараз твориться щось незрозуміле... Нам, як народу, треба структуризуватися. І при цьому плекати єдність. Тому ми вимушені поєднувати тему освіти і... тему патріотизму. Треба, щоб кожен українець відчув свою відповідальність за державу, тоді легше будуть вирішуватися освітянські проблеми. Освіта, дійсно, повинна бути на чолі всього. Але ж і патріотизм повинен бути на достатньому рівні! Бо якщо люди, здобувши хорошу вищу освіту, прагнуть виїхати з України, то яка користь з такої якісної освіти, якщо вона не підкріплена високим патріотизмом? Як колись сказав Бісмарк: «Дайте мені дві тисячі освічених педагогів — і я перероджу Німеччину!». Може, там на той час і бракувало освічених педагогів, але патріотизм німців був завжди високим. Нам же треба паралельно вирішувати багато питань, у тому числі і підвищувати рівень патріотизму населення. А він дуже різний залежно від регіону — саме в цьому специфіка України. Можливо, на сході України подібний симпозіум провели б інакше, але у нас своє бачення...

Сергій ЛАЩЕНКО
Тернопіль — Львів

Тимофій Рибак (крайній ліворуч) і турецькі друзі

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #27 за 05.07.2013 > Тема "З потоку життя"