Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (3165)
З потоку життя (6380)
Душі криниця (3499)
Українці мої... (1463)
Резонанс (1498)
Урок української (988)
"Білі плями" історії (1670)
Крим - наш дім (532)
"Будьмо!" (260)
Ми єсть народ? (237)
Бути чи не бути? (70)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (108)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
ЩО В╤ДБУВАЛОСЬ НА З'╥ЗДАХ ГРОЙСМАНА, СМЕШКА, ВАКАРЧУКА, ПОРОШЕНКА ╤ ЗЕЛЕНСЬКОГО
Позачергов╕ вибори не скасовано, час п╕дтиска╓. Тому за один в╕кенд на р╕зних столичних...


ЦЬОГО РОКУ НА ЗДОБУТТЯ ПРЕМ╤╥ ╤МЕН╤ ╤ВАНА ФРАНКА ВИСУНУТО 23 ТВОРИ
Нагада╓мо, що прем╕ю ╕м. ╤вана Франка в галуз╕ ╕нформац╕йно╖ д╕яльност╕ засновано 2004 року


ХОТ╤В ПОНОВИТИ ПАСПОРТ: В УКРА╥Н╤ СП╤ЙМАЛИ БОЙОВИКА «САМООБОРОНИ КРИМУ»
у 2014 роц╕ чолов╕к входив до складу незаконного збройного формування "Самооборона Криму" ╕...


МАЙЖЕ 190 Д╤ТЕЙ РОСТУТЬ БЕЗ БАТЬК╤В ЧЕРЕЗ РЕПРЕС╤╥ В КРИМУ
К╕льк╕сть д╕тей в анексованому Криму, чи╖х батьк╕в заарештували в межах пол╕тично вмотивованих...


ЛАСКАВО ПРОСИМО В KYIV: США В╤ДТЕПЕР ПРАВИЛЬНО ПИСАТИМУТЬ НАЗВУ СТОЛИЦ╤ УКРА╥НИ
Рада США з географ╕чних назв ухвалила р╕шення про зам╕ну оф╕ц╕йно╖ назви столиц╕ Укра╖ни з...




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














Гостям Севастополя



FaceBook

Twitter









оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #26 за 28.06.2013 > Тема "З потоку життя"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#26 за 28.06.2013
ГОЛОВНЕ — ТРИМАТИ ПАУЗУ
Борис Ф╤НКЕЛЬШТЕЙН

Проза життя

Восени 1952 року мо╖ батьки почали непоко╖тись. Ще б пак, мен╕ вже ш╕сть, я вже понад два роки активно читаю все п╕дряд. А от з вимовою — проблеми. Мало того, що не вс╕ л╕тери вимовляю: «р», наприклад, так ще ж ╕ думки сво╖ викладаю якось дивно. Я, як би це правильн╕ше сказати, «запирався», чи що. Думок багато — сл╕в мало, ╕ в марних спробах розказати все, що думаю, я зазвичай «булькав» ╕ замовкав. Ну, як наповнену пляшку перевернути. Спробуйте, ╕ вам усе стане зрозум╕ло.
Батьки-викладач╕ не могли цього зрозум╕ти. «Викладай сво╖ думки посл╕довно», — строго казав мен╕ батько, але в мене не виходило. У мене не було посл╕довних думок. Вони були вс╕ паралельн╕ й одночасн╕. Кажучи сьогодн╕шньою цифровою мовою, мен╕ не вистачало пропускно╖ здатност╕ каналу зв’язку, тобто мовного апарату.
Мене показали д╕льничному л╕карю — в╕н жодних в╕дхилень не знайшов, пот╕м логопеду — так само без особливого ефекту.
╤ тут батьков╕ спало на думку: «А що коли дати йому к╕лька урок╕в ораторського мистецтва, навчити правильно висловлювати сво╖ думки?!» — сказав в╕н матер╕.
Педагоги, вони й мислили як педагоги: потр╕бен репетитор. Але предмет був поза ╖хньою профес╕йною компетенц╕╓ю. Кого ж взяти в репетитори? Якийсь час вони обговорювали це питання, ╕ раптом батька ос╕нило: «Треба найняти репетитора в театр╕», — сказав в╕н.
В Астрахан╕ був драматичний театр з пост╕йною трупою ╕ прим╕щенням. Це був старовинний пров╕нц╕йний театр з «черевцем» ╕ традиц╕ями. Батьки туди ╕нколи ходили. Без мене, я ще був дуже малим для розум╕ння «високого мистецтва».
Але через к╕лька дн╕в батько з кимось поговорив, ╕ ось ми йдемо до театру. Я був у зимовому пальтечку на ватин╕ — уже стояв грудень. Випав перший сн╕г, ╕ мен╕ було весело, я весь час намагався посковзнутися по замерзлих калюжах. Транспорту в т╕ далек╕ роки на вулицях Астрахан╕ було мало, так що я майже не ризикував втрапити п╕д машину. Проте батько мене пост╕йно осмикував.
«Поводь себе пристойно», — казав в╕н: «Ми йдемо до самого Михайла ╤вановича». П╕сля трьох повторювань я запам’ятав це на все життя. Бачте, ╕ зараз пам’ятаю. Ну от ╕ театр. Ми зайшли не з центрального, а з бокового входу, пройшли довгим коридором ╕ дал╕ в к╕мнату, на дверях яко╖ вис╕ла табличка з якимсь написом.
Те, що я побачив всередин╕, мене дуже зац╕кавило. Там на ст╕льц╕ перед дзеркалом сид╕в л╕тн╕й чолов╕к у халат╕, з обличчям, намащеним чимось блискучим, мен╕ здалося вазел╕ном. Б╕ля нього метушилася молода пухленька ж╕ночка, зодягнута б╕льше, н╕ж легко: в нап╕впрозорому халатику. Вона його чимось намащувала, пот╕м щось в╕дклеювала, пот╕м щось прич╕сувала.
Мен╕ усе це видалося дуже дивним. По-перше, я звик, що халати носять т╕льки ж╕нки, ╕ перед дзеркалами крутяться також. По-друге, косметика тод╕ була, за винятком помади, практично нев╕дома широк╕й громадськост╕. По-трет╓, сувора п╕сляво╓нна мораль не допускала, щоб ж╕нки були одягнен╕ так легко при сторонн╕х.
Але тут чолов╕к обернувся ╕ глибоким голосом гучно запитав: «Здрастуй, хлопчику. Як тебе звуть?».
«Боря», — несм╕ливо промовив я. «Скажи це голосн╕ше ╕ виразн╕ше, а то я щось погано чую», — сказав чолов╕к. Я розсердився. «Тут, що мене за маленького вважають?». «Боря», — прокричав я щосили. «Ну це вже дуже голосно», — поморщився в╕н ╕ продовжив: «Ти вже чита╓ш?». «Так», — в╕дпов╕в я з деяким злорадством. Р╕ч у тому, що, почувши напередодн╕ про наступний пох╕д у театр, я понишпорив по татов╕й б╕бл╕отец╕ ╕ п╕дготувався.
«╤ що ж ти зараз чита╓ш?» — поц╕кавився намащений вазел╕ном чолов╕к. «Ромео ╕ Джуль╓тта», — задирливо в╕дпов╕в я. В╕н, зда╓ться, трохи розгубився. «Ви не вважа╓те, що дещо ранувато?» — це вже в╕н звернувся до батька. «На нього управи нема», — в╕дпов╕в батько: «Що хоче, те й чита╓».
Тут в╕н мав рац╕ю, на мене справд╕ не було управи.
«Ну, гаразд», — в╕дпов╕в чолов╕к, як я зрозум╕в Михайло ╤ванович: «Зайд╕ть за ним десь за годину-п╕втори».
Батько п╕шов, а в╕н спитав: «Ти можеш прочитати якого-небудь в╕рша?». «Авжеж», — в╕дпов╕даю я: «Звичайно, можу». ╤ тут же спробував викласти Шексп╕р╕вський пролог:

Два доми, р╕вноповажан╕ й славн╕,
В Верон╕ красн╕й, м╕сц╕ наших д╕й,
Знов починають сво╖ чвари давн╕
Й чужою кров’ю
 кроплять розлад св╕й.
З лон тих дом╕в —
 рокована, нещасна —
Коханц╕в пара у життя ╕де…
(Переклад Василя Мисика).

Дотримуючись сво╓╖ звичайно╖ манери говорити, я прискорював, прискорював декламац╕ю ╕, нарешт╕, слова переповнили мене ╕ я замовк.
«От-от», — сказав уже витертий ╕ причесаний до того часу Михайло ╤ванович: «А куди ти посп╕ша╓ш? У тебе що, часу не вистача╓? Посп╕ша╓ш жити?».
Тут в╕н ущипнув за м’яке м╕сце ж╕нку в халатику ╕ томливо сказав ╖й: «Досить, Машенько, в╕дпочинь».
Ми лишилися удвох. «Слухай, Борю, — сказав Михайло ╤ванович. — Дам я тоб╕ к╕лька порад. Якщо хочеш, можеш ╖х виконати. А вт╕м, твоя справа».
╤ продовжив: «Спочатку дочекайся, щоб вс╕ ск╕нчили говорити. Пот╕м зроби паузу ╕ починай говорити сам. Спочатку тихо ╕ пов╕льно, щоб ус╕ замовкли ╕ прислухались. Пот╕м голосн╕ше ╕ темпераментн╕ше. Говори завжди пов╕льн╕ше, н╕ж тоб╕ хот╕лось. Роби ч╕тк╕ перерви м╕ж словами ╕ довш╕ м╕ж фразами. П╕д час цих пауз продумуй всередин╕ себе, про що говоритимеш дал╕.
Дв╕ головн╕ реч╕: це — н╕коли не давай себе перебивати. А щоб такого не сталося, не говори дуже довго. ╤ друге, тримай паузу. Тривал╕сть паузи визнача╓ майстерн╕сть актора. Велик╕ актори могли довго тримати паузу, ╕ публ╕ка при цьому поворухнутися не см╕ла. Зрозум╕в?».
«Так», — в╕дпов╕в я, хоча зрозум╕в не дуже багато: «А як це зробити?». «Треба тренуватися», — в╕дпов╕в Михайло ╤ванович: «Ось з наступного разу ми цим ╕ займемось. Т╕льки «Ромео з Джуль╓ттою» не треба. Давай почита╓мо щось з Пушк╕на чи Лермонтова». На цьому перше заняття зак╕нчилось, ╕ я бадьоро помчав додому, не дочекавшись тата, який, як завжди, затримувався.
Наступного разу я взяв з собою в╕рш╕, ╕ Михайло ╤ванович вибрав в╕рш М. Ю. Лермонтова «Парус».
Зрозум╕ло в╕н, треба сказати, пояснював, ╕ через деякий час я дещо засво╖в. Але пауза… Це було найважче. Почав я вдома тренуватись. «Мамо…» — кажу ╕ замовкаю. «Йди спати», — бадьоро в╕дпов╕дала мама, не пом╕тивши мо╓╖ паузи. «Тату…» — ╕ теж саме: «Йди спати». «Що це весь час спати та спати», — думав я. Треба сказати, що батьки в мене багато працювали, тож поговорити з ними я м╕г т╕льки перед сном. А тримати паузу перед черговою хатньою роб╕тницею було вже зовс╕м безглуздо — це я нав╕ть у ш╕сть рок╕в розум╕в.
Але я не занепадав духом ╕ продовжував тренуватися. Так минуло тижн╕в три. Михайло ╤ванович був уже мною в основному задоволений, хвалив нав╕ть. Та зв╕туватися про виконану роботу я повинен був вдома п╕д час святкування Нового року.
╤ ось — цей день настав. З╕бралися гост╕, ус╕ ╕нститутськ╕ викладач╕. Мене нарядили в костюмчик з мереживцями на грудях ╕ оксамитов╕ штанц╕ п╕д кол╕но. Як я ╖х, ц╕ штанц╕ ╕ мережива, ненавид╕в. Варто було мен╕ хоч де з’явитися в цьому наряд╕, як мене в ту ж мить починали дражнити ровесники. Враховуючи житт╓вий розвиток наших вуличних хлопчак╕в, «д╕вчисько» — це було найбезоб╕дн╕ше з того, що вони говорили. Але й цього зазвичай було достатньо для чергово╖ б╕йки з тяжкими насл╕дками у вигляд╕ позбавлення прогулянок або шматочка шоколаду, або ж стояння в кутку, або (найтяжче) тимчасово╖ заборони читати. Але н╕чого не вд╕╓ш. Винесли табуретку, мене на не╖ поставили ╕ мама голосно оголосила: «А зараз Боря прочита╓ в╕рш!».
Я в╕дставив праву ногу, як вчив Михайло ╤ванович, упер л╕ву руку в б╕к, а праву простер перед собою ╕ бадьоро почав: «Б╕л╕╓ парус самотою», — мовив я з легким п╕двиванням: «У син╕й моря далин╕…». В цю мить табуретка похитнулась, ╕ я «загрим╕в» разом з нею, опинившись чомусь в об╕ймах незнайомо╖ дами — викладачки ╕стор╕╖.
«Чого шука в╕н у простор╕?» — продовжував я з ╕стеричними нотками в голос╕, впираючись головою в ╖╖ неосяжн╕ груди: «Що в р╕дн╕й кинув сторон╕?..».
Ус╕ на якусь мить завмерли. От це була пауза! Наступно╖ мит╕ гост╕ й батьки кинулися до мене, п╕дняли, обтрусили, знову поставили на табуретку, ╕ я дочитав в╕рш, з╕рвавши бурхлив╕ оплески.
╤ з того часу цей в╕рш пересл╕дував мене. Т╕льки-но приходили гост╕, так в╕дразу: «Борику, прочитай». Щоб в╕домститися я почав експериментувати з паузами: «Буя╓ в╕тер…», — казав я ╕ завмирав. Завмирали ╕ слухач╕, думаючи, напевно: «Б╕дна дитина, забула».
Але дитина неухильно продовжувала, понижуючи голос до шепоту: «Хвиля гра╓, скрипучу щоглу порива…». ╤ тут я починав розгойдуватись, зображуючи цю саму щоглу.
«Та гей!» — вигукував я сумно: «В╕н щастя не шука╓». Тут я простирав руки до публ╕ки ╕ ослаблим голосом продовжував: «╤ не в╕д щастя в╕дплива!».
Ага, забув сказати, що п╕сля Нового року я б╕льше до Михайла ╤вановича не ходив, тому що батьки вир╕шили, що я достатньо, можливо, нав╕ть надм╕ру, просв╕тився щодо ораторського мистецтва. «Запирання» або «затискування», як таке явище називають в акторському середовищ╕, у мене начеб саме собою минуло.
Слова ╕ фрази в╕льною р╕кою потекли з мене ╕ затопили оточуючих. Я торохт╕в без упину. Усе, що я прочитав, усе, що я почув, я з почуттям, толком, пов╕льно пов╕домляв оточуючим.
Врешт╕-решт мама знову звернулася до л╕кар╕в. «Ран╕ше в╕н сказати толком не м╕г, а зараз його зупинити неможливо», — сказала вона в мо╖й присутност╕ д╕льничному л╕карю Олександр╕ Степан╕вн╕, при╓мн╕й ж╕нц╕ середнього в╕ку: «Ну що тут робити?».
«А н╕чого не робити, — в╕дпов╕ла л╕карка. — Саме минеться, переросте». ╤ з в╕дт╕нком поваги додала: «Ой же цей Михайло ╤ванович, в╕н кого хочеш умовить», — ╕ сором’язливо в╕двела погляд. Видно було, що в театр вона ходила ╕ Михайла ╤вановича знала.
╤ справд╕, з часом минуло. Рок╕в через десять я ╕стотно вир╕с ╕ почав ╕нколи ходити до театру з╕ знайомими д╕вчатами. Була у нас ╕ така форма залицяння.
Михайло ╤ванович ще працював, але був уже стареньким. Геро╖в-коханц╕в уже не грав, усе б╕льше «благородних батьк╕в».
╤ от якось, набравшись см╕ливост╕, я прийшов до театру з букетом кв╕т╕в. «Це мен╕?» — рад╕сно запитала супутниця. «Н╕, — загадково в╕дпов╕в я. — Побачиш».
Вистава зак╕нчилася, актори вийшли на сцену, ╕ я п╕шов з╕ сво╖м букетом у потоц╕ вдячних глядач╕в. «Михайле ╤вановичу, — сказав я тихо, даючи йому букет. — Це я, Боря. Пам’ята╓те, як десять рок╕в тому ви вчили мене акторсько╖ майстерност╕. Ну, це… як тримати паузу». В╕н подивився на мене. Видно було, що в╕н н╕чого не пам’ятав. «Там ще була Машенька, — нагадав я. — Гримерка».
Щось осмислене промайнуло в його очах, Машеньку в╕н пам’ятав. «А Олександру Степан╕вну пам’ята╓те? — у в╕дча╖ промовив я. — Вона мо╖м д╕льничним л╕карем була, ╕ все про це знала». Михайло ╤ванович м’яко ╕ загадково посм╕хнувся. Судячи з усього, в╕н добре знав Олександру Степан╕вну.
Коло замкнулося, ми знову зустр╕лися, але ненадовго. Через м╕сяць я по╖хав вступати до ╕нституту ╕ б╕льше н╕коли не бачив н╕ Астраханського драматичного театру, н╕ л╕тнього «прем’╓ра» Михайла ╤вановича, н╕, тим б╕льше, Машеньку чи Олександру Степан╕вну.
Але в╕рш «Парус» Михайла Юр╕йовича Лермонтова, написаний ним у 1832 роц╕ у в╕ц╕ всього 18 рок╕в ╕ уперше опубл╕кований у журнал╕ «Отечественные записки» 1841 року, я вже не забуду н╕коли.
З часом я примирився з цим в╕ршем, оц╕нив його. ╤ коли в ╕нститут╕ я плавав вл╕тку матросом на парусн╕й яхт╕ по Чорному морю, ╕ згодом на океанських просторах ╕ великих кораблях я завжди пам’ятав:

П╕д ним блакить ясну, безжуру
Золотить сонце з височин,
А в╕н, бентежний, кличе бурю,
Немов у бурях ╓ почин!
(Переклад Михайла Драй-Хмари)

Як прекрасно ╕ зворушливо це звучить!
Але в╕ддамо належне Михайлов╕ ╤вановичу. За три тижн╕ ╕ на одному в╕рш╕ навчити хлопчака правильно говорити — це не просто! Усе, що в╕н мен╕ тод╕ передав, я пам’ятаю й понин╕. Цього ц╕лком вистачило на все життя, щоб правильно ╕ зрозум╕ло висловлювати сво╖ думки, ╕нколи нав╕ть дуже велик╕й к╕лькост╕ людей.
Пам’ятайте, головне — це тримати паузу!

Переклав з рос╕йсько╖
Данило КОНОНЕНКО

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #26 за 28.06.2013 > Тема "З потоку життя"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=11952

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков