Версiя для друку Обговорити в форумi

Постаті

Смію припустити, що якби Семен Степанович і не мав такого прекрасного голосу, не володів майстерністю драматичного актора і не написав би своїх пісень, романсів, водевілів і дивертисменту, то й тоді він навіки увійшов би до списку неперевершених діячів української культури з головним твором свого життя — першою українською героїко-патріотичною, побутово-комедійною, політично-прогресивною оперою «Запорожець за Дунаєм». Побутує думка, що сюжет цього твору композиторові підказав історик Микола Костомаров. Але можна сміливо припустити, що цей твір визрівав у ньому ціле його життя. Це і його щира родина, де всі шанували один одного, дотримувалися народних звичаїв, це славні предки-козаки, один з яких, Іван Гулак, служив генеральним обозним у гетьмана Дорошенка, його сучасник і родич Микола Гулак, засновник Кирило-Мефодіївського товариства, і його тісна, безкорислива дружба з Тарасом Шевченком, це картини з реального українського життя, яке він мав змогу спостерігати в свої приїзди в Україну. З одного боку, чудова природа, родючі землі, роботящі люди, з іншого — кріпацтво і безправ’я, безпросвітні будні простого гречкосія, разом з тим невичерпний патріотизм, любов до Вітчизни, життєрадісність і надія на краще майбутнє.
Робота над оперою тривала впродовж декількох років. Дослідники вважають, що написання твору було закінчено влітку 1862 року. Прем’єра опери відбулася 14 (26) квітня 1863 року на сцені Петербурзького Маріїнського театру в бенефіс Гулака-Артемовського. Спектакль пройшов з величезним успіхом. Відзначаючи достоїнства твору та виконавців ролей героїв опери, критики особливо наголошували, що вперше в історії опери автором лібрето, музики і блискучим виконавцем головної ролі виступила одна і та ж сама людина. Твір мав простий сюжет, але був наскрізь пронизаний прагненням українців до волі, їхнім глибоким патріотизмом, природним гумором, хоробрістю і благородством. Він був шоком для російських шовіністів, які намагалися довести, що ні українського народу, ні якоїсь окремої української мови і культури «немає і не може бути». Аж тут з’являється українська (тоді прийнято було говорити — малоросійська) опера на безмежних теренах Російської імперії, де, власне, і російська опера ледве почала спинатися. Це вже пізніше, у ХХ столітті видатний французький письменник, громадський діяч, вчений-музикознавець, лауреат Нобелівської премії Ромен Ролан скаже: «Опера — можливо, найоригінальніше творіння людської цивілізації».
Авторові «Запорожця…» довелося проявити неабияку винахідливість, щоб зберегти українську самобутність твору і разом з тим не викликати підозр у закликах до сепаратизму і національного самовизначення, що в кінці 50-х років ХІХ століття визначало прогресивну політичну думку в Росії. Інакше він не одержав би дозволу на постановку опери. Пам’ятаємо, що твір написаний на основі реальних історичних подій, які відбулися за 34 роки до виходу в світ опери. Це — перехід Задунайської Січі на територію Російської імперії та участь задунайців на боці російських військ у так званій другій Російсько-турецькій війні 1828-1829 рр., що й сприяло перемозі в цій війні Росії над Туреччиною. Очолив цей перехід останній кошовий отаман Задунайської Січі Йосип Михайлович Гладкий, який став після цього справжнім героєм у Російській імперії. Ще за Дунаєм султаном Махмудом II йому було пожалувано звання двобунчужного паші. За перехід Дунаю особисто Імператором Миколою йому було пожалувано звання полковника вже російської армії, а пізніше Йосип Гладкий став генерал-майором. Нагороджений орденами Станіслава І ст., Св. Анни ІІ ст., Св. Володимира ІІІ ст. та багатьма медалями, наказний отаман Азовського козацького війська Йосип Гладкий помер 5 липня 1866 р. у м. Олександрівську (тепер — Запоріжжя) у віці 77 років від холери, якою заразився на Катеринославському ярмарку. А 31 липня вже було ліквідоване і Азовське козацьке військо.
Тобто на момент виходу в світ опери «Запорожець за Дунаєм» ще був живий головний герой подій, відображених у творі, і якби автор взявся прославити героїчні вчинки кошового отамана і козацької старшини на боці російських військ, то тут він, без сумніву, здобув би однозначну прихильність тодішніх можновладців і імператорського двору, потішив би самолюбство шовіністично налаштованих російських ура-патріотів. Але в цьому випадку він перестав би бути нащадком генерального обозного козацького гетьмана Дорошенка Івана Гулака, він зрадив би пам’ять свого найближчого друга-брата Тараса Шевченка, ще більше принизив би свій пригнічений неволею народ. І митець будує свій твір по-іншому — він ігнорує російських поневолювачів так, неначе їх зовсім не існує. Він показує, що повернення козаків з-за Дунаю відбулося нібито з дозволу турецького султана, якому вони колись в юності в бою з арнаутами врятували життя — жест вдячності країні, яка надала притулок решткам зруйнованої Катериною Запорозької Січі, козаки якої, рятуючись від російського покріпачення, знайшли притулок на землях Османської імперії, яка терпіла їхню присутність на своїй території протягом більш як півстоліття. Відійшовши таким чином від історичної дійсності, Семен Гулак-Артемовський спрямував всю силу свого таланту на розкриття національного характеру українців — їхньої любові до своєї рідної землі, туги за втраченою Батьківщиною, патріотизму і безоглядного оптимізму, що базуються на невичерпних джерелах древньої самобутньої культури. Ця тема анонсується вже з першого монологу Оксани: «О рідний краю, серце плаче, плаче, горює по тобі!». А головного героя Івана Карася автору довелося замаскувати під гульвісу, хоча можна напевне здогадатися, що під виглядом пиятики козаки таємно збиралися на раду про своє майбутнє. Інакше Іван не був би таким поблажливим, коли жінка зустріла його з макогоном, навпаки, щоб ще більше підкреслити побутовий характер своєї тривалої відсутності, Карась додав сюди ще й історію з небогою.
Та попри всякі перестороги, вжиті автором, сучасні дослідники історії, діячі культури вважають, що поява «Запорожця…» прискорила введення репресивних заходів стосовно української мови і культури, а отже, і стосовно українців з боку реакційно налаштованих російських державних діячів. Так, вже влітку того ж року вийшов відомий «Валуєвський циркуляр», таємне розпорядження російського уряду від 20.07.1863 р. про заборону друкування книг українською мовою. Автором його був міністр внутрішніх справ Російської імперії П. Валуєв, відомий своєю заявою, що «ніякої окремої малоросійської мови не було, немає і бути не може». Циркуляр забороняв друкувати українською мовою шкільні підручники, науково-популярні та релігійні видання. Фактично припинилося друкування і української художньої літератури. Між тим, ще не заборонялися театральні постановки українською мовою і опера продовжувала жити на сцені. Та 1876 року було вжито наступний крок у спланованому наступі реакції на українську культуру — горезвісний «Емський указ», за яким по всій імперії заборонялися вистави українською мовою. Перша і єдина українська опера була знята з репертуару. Це була друга потужна хвиля в імперській політиці русифікації. Так тривало аж до 1884 року. 11 червня були відновлені її постановки в українській трупі М. Старицького, яка гастролювала в той час у Ростові-на-Дону. В 1915 році з величезними труднощами вдалося отримати дозвіл на постановку «Запорожця…» на сцені Московського Большого театру. Вона відбулася 26 листопада, а 19 грудня була повторена «с высочайшего позволения». Обидві вистави пройшли з тріумфом, часто переривались оваціями. Але такий ентузіазм і захоплення глядачів здалися царському уряду недоречними і опера була знята з репертуару імператорських театрів. Знову забуття на довгі роки.
Слід відзначити, що відразу зі своєю появою і практично до сьогодні опера зазнавала тенденційних нападів і недоброзичливої критики з боку реакційних кіл російської інтелігенції. То авторові закидали бідність сюжету, то заявляли, що це, мовляв, ніяка не українська опера, а компіляція тем з малоросійського життя, то серйозно звинувачували в плагіаті, нібито Семен Гулак-Артемовський списав музику з опери Моцарта «Викрадення із сераля». І сьогодні знайшлися «знавці» творчості митця, навіть тут, в Україні, які додумалися, що «Запорожець…» є буцімто плагіатом з опери Дж. Россіні «Італійка в Алжирі», ось тільки Гулак-Артемовський поміняв ролями головних героїв — чоловічу на жіночу і навпаки. Все це зайвий раз підтверджує непересічність твору, його достовірність і правдивість у відображенні українських типажів, що завжди не подобалось нашим недоброзичливцям, які завше насаджують образ українця як тупого і затурканого хохла.
У радянські часи постановки опери відновились, щоправда, в дещо підправленому вже за канонами соціалістичного реалізму і братерського інтернаціоналізму вигляді. Протягом свого сценічного життя опера багато разів піддавалась редагуванню, оригінальні персонажі, такі, як, наприклад, Прокіп, суперник Андрія, викидались, натомість дописувались нові діалоги, вводились персонажі і навіть дописувались цілі акти. Більшість цих новацій, на щастя, не прижились.
У 1937 та 1953 роках були здійснені екранізації твору (І. Кавалерідзе та В. Лапокниш). Сьогодні, в незалежній Україні, інтерес до опери не спадає. Вона залишається головним класичним музичним твором на теренах України, ставиться на сценах у новому, оригінальному прочитанні, у 2007 році режисером Миколою Засєєвим-Руденком було здійснено нову екранізацію. Відома також екранізація 2010 року театральної вистави компанії «Бенюк і Хостікоєв» під назвою «Задунаєць за порогом». Ми ще і ще раз переконуємось, що невмируще неможливо знищити, задушити, як неможливо знищити народ, що породжує таких геніїв.
На завершення не втримаюсь, щоб не згадати слова нашого сучасника, народного артиста України, професора, лауреата Національної премії ім. Т. Г. Шевченка Анатолія Мокренка: «Співочий потенціал нашого народу у світі відомий здавна, і здавна, зокрема в «оперну еру», через свою бездержавність Україна була вокальним донором Російської і Австро-Угорської імперії. Всім відома практика рекрутування обдарованих дітей та юнаків з України до придворної співочої капели в Петербурзі ще за козацьких часів, де змінювали навіть їхні прізвища. ...Можна навести безліч прізвищ українців.., яких обидві імперії використали для власної слави, а особливо — Російська, яка «доїла» Україну аж до Рубікону нашої незалежності. Скільки їх, відомих та невідомих співаків, композиторів, музикантів, режисерів, розчинилося у безкрайніх просторах імперії протягом століть, ставши «їхніми», а не нашими, не реалізувавшись в українському оперному мистецтві, в українській культурі». На щастя, наш великий земляк не розтанув у забутті. Він поклав своє життя служінню російській оперній сцені, а нам, українцям, залишив у спадок свою ліричну українську душу, яку вклав у свої твори.
Разом з геніальними творами нашого великого земляка живе в наших серцях і вічна про нього пам’ять.

Олександр ЩЕПАК,
директор районного музею С. С. Гулака-Артемовського
м. Городище

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #25 за 21.06.2013 > Тема "Українці мої..."