Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (3269)
З потоку життя (6506)
Душі криниця (3527)
Українці мої... (1470)
Резонанс (1508)
Урок української (992)
"Білі плями" історії (1677)
Крим - наш дім (532)
"Будьмо!" (260)
Ми єсть народ? (237)
Бути чи не бути? (70)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (108)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
╤ВАН П╤СНИЙ — ОСЕН╤ БАТЬКО ХРЕСНИЙ
На ╤вана Хрестителя журавл╕ потягнулися на п╕вдень - до ранньо╖ зими.


ДОПОМОЖ╤ТЬ ВИДАТИ ЗБ╤РКУ ПЕРЕМОЖЦ╤В КРИМСЬКО-УКРА╥НСЬКОГО Л╤ТЕРАТУРНОГО КОНКУРСУ ДЛЯ ШКОЛЯР╤В «МИ – Д╤ТИ ТВО╥, УКРА╥НО!» ╤МЕН╤ ДАНИЛА КОНОНЕНКА!
П╕дготовлена до друку зб╕рка з кращими творами переможц╕в 4-го Всеукра╖нського л╕тературного...


Л╤ТЕРАТУРНА ПРЕМ╤Я ╤МЕН╤ ДАНИЛА КОНОНЕНКА
Прем╕я ╓ творчою в╕дзнакою, якою нагороджуються л╕тератори Укра╖ни за високохудожн╕ твори...


ДОПОМОЖ╤ТЬ ВИДАТИ ЗБ╤РКУ ПЕРЕМОЖЦ╤В КРИМСЬКО-УКРА╥НСЬКОГО Л╤ТЕРАТУРНОГО КОНКУРСУ ДЛЯ ШКОЛЯР╤В «МИ – Д╤ТИ ТВО╥, УКРА╥НО!» ╤МЕН╤ ДАНИЛА КОНОНЕНКА!
П╕дготовлена до друку зб╕рка з кращими творами переможц╕в 4-го Всеукра╖нського л╕тературного...


МУС╤Й, МУС╤Й, ЛИСТОМ ПОС╤Й!
10 вересня - свято Мус╕я. У давнину цього дня завершували збирати конопл╕ ╕ перевозити ст╕жки до...




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook

Twitter





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #24 за 14.06.2013 > Тема "Душі криниця"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#24 за 14.06.2013
ЯСКРАВИЙ БАЛ В ОС╤ННЬОМУ САДУ, АБО ПОЕТИЧНА АВТОБ╤ОГРАФ╤Я ВАСИЛЯ МАРСЮКА

Щойно у Ки╖вському видавничому центр╕ «Просв╕та» побачив св╕т двотомник вибраних твор╕в в╕домого укра╖нського поета Василя Марсюка. До першого тому ув╕йшли в╕рш╕ ╕ невелик╕ поеми, опубл╕кован╕ в ран╕ше виданих книжках, а також ряд нових, дос╕ не публ╕кованих.
Поряд ╕з в╕ршами гострого громадянського звучання читач знайде ╕ любовну л╕рику, ╕ мальовнич╕ картини р╕дно╖ природи, ╕ галерею портрет╕в як колег по перу, так ╕ митц╕в ╕з сум╕жних творчих майстерень. Ув╕йшов до вибраного також веселий розд╕л ╕з гострих еп╕грам ╕ сатиричних твор╕в.
Василь Марсюк прийшов у л╕тературу в к╕нц╕ 60-х на початку 70-х рок╕в невеличкою зб╕ркою поез╕й «Сурмлять топол╕» (1973), яка здобула схвальну оц╕нку в читач╕в ╕ л╕тературно╖ критики. Пот╕м з’являлися ще й ще, як-от: «Житт╓дайн╕сть», «Обр╕╖», «Сонячн╕ терези», «Три криниц╕», «Минулому я руку подаю», «Промете╓ва естафета», «Веч╕рн╓ вогнище» та ╕нш╕.
Нин╕шн╓ двокнижжя — п╕дсумок його сорокар╕чно╖ творчо╖ прац╕, на жаль, г╕дно не поц╕новано╖ ще жодною л╕тературною в╕дзнакою. Шкода, бо творч╕сть цього поета варта уваги. Людина в╕н скромна, працьовита ╕ п╕дтвердженням цьому щойно виданий двотомник. Передн╓ слово до вибраного В. Марсюка широко, ╜рунтовно ╕ ц╕каво написав доктор ф╕лолог╕╖, професор з Черкас Володимир Пол╕щук. На жаль, через брак газетного м╕сця ми не можемо подати статтю повн╕стю, зважимось лиш на окрем╕ ╖╖ фрагменти, за що просимо вибачення у автора.

ЯСКРАВИЙ БАЛ В ОС╤ННЬОМУ САДУ,
АБО ПОЕТИЧНА АВТОБ╤ОГРАФ╤Я ВАСИЛЯ МАРСЮКА

Коли я в╕дбуду земн╕ сво╖ строки,
оставлю у св╕т╕ лиш в╕рш╕-уроки,
розкажуть вони для нащадк╕в мо╖х,
чого я у Музи навчитися зм╕г.
Василь Марсюк
Чогось ориг╕нального я таким заголовком не сказав, бо кожен письменник, особливо ж поет, великою м╕рою «пише себе». Просто у Василя Марсюка ця особлив╕сть, думаю, явлена п╕дкреслено акцентовано багатьма рисами. ╤ не т╕льки майже суц╕льним «накладанням» л╕ричного героя («я-героя»), його л╕рики й л╕ро-епосу на особу автора, а й виразною конкретикою часопросторових картин, реальними, «житт╓вими» героями твор╕в чи присвятами, яких у творах поета дуже багато, семантикою заголовк╕в чи означеними топон╕мами тощо. За вс╕╓╖ м╕ри художн╕х узагальнень Василь Марсюк, безсумн╕вно, «написав себе» майже «в╕д» ╕ «до»…
Маючи перед очима фундаментальне поетове двокнижжя, можемо «вибудувати» долю Василя Марсюка «в╕д» ╕ «до»-сьогодення. Тим паче, що й сам поет нам у цьому активно сприя╓, вилаштувавши твори, як сам пише в анотац╕╖, «за сво╓р╕дним географ╕чно-б╕ограф╕чним принципом», та ще й на хронолог╕ю зважа╓. Нав╕ть послуговуючись ц╕лою низкою Марсюкових поетичних зб╕рок («Сурмлять топол╕», «Житт╓дайн╕сть», «Обр╕╖», «Сонячн╕ терези», «Три криниц╕», «Минулому я руку подаю», «Промете╓ва естафета», «Веч╕рн╓ вогнище», роман у в╕ршах «Донецька прелюд╕я» та ╕н.), не можна було так ц╕л╕сно «прочитати долю» поета, як це можна зробити тепер.
Хтось ╕з мудрих дуже влучно сказав, що вс╕ ми родом ╕з дитинства. Ось тут, у випадку з Василем Марсюком, практично все формально-зм╕стове (особливо-зм╕стове) розма╖ття його творчост╕ виджерелю╓ться з буття, витвореного в «Донецьк╕й прелюд╕╖» — в╕ршованому роман╕ про дитинство ╕ юн╕сть, кожен ╕з двадцяти розд╕л╕в котрого висв╕чу╓ певну стор╕нку життя, яка п╕зн╕ше здобулася на художн╓ осмислення й масштабн╕ше узагальнення. Тут ╕ голодне п╕всир╕тське дитинство (к╕лька початкових розд╕л╕в); й усв╕домлена родинна трагед╕я — репресований батько (розд╕л «Сказання про сн╕гову людину»), загиблий старший брат; ╕ корен╕ укра╖нського патр╕отизму, спочатку стих╕йного, а згодом глибоко усв╕домленого — в╕д засилля чужизни на Донбас╕, в╕д його нагло╖ русиф╕кац╕╖ (розд╕ли «Непосланий лист», «Я з вами, браття, не лукавлю»); ╕ непрост╕ «вза╓мини» поета з духовн╕стю, рел╕г╕╓ю («╤ кожний в╕рив так, як м╕г»); ╕ така властива для Василя Марсюка залюблен╕сть у природу й ж╕нок («В живому храм╕ серед нив», «За найпрекрасн╕ший трофей»); ╕… Та, власне, все те, що надал╕ в житт╕ ╕ творчост╕ поета набуде ч╕тких ╕ системних рис, як╕ дозволяють вести мову про усталене розма╖ття мистецького св╕ту Василя Марсюка.
Життя склалося так, що Василев╕ Марсюку випала неспок╕йна житт╓ва дорога, котра поводила його по св╕тах, передовс╕м просторами укра╖нськими.

Я теж мотався перекотиполем
╤з м╕ста в м╕сто, наче по ярах… —

напише в╕н в одному з в╕рш╕в. Довол╕ тривалою й вельми значущою стала в поета «зупинка» в Черкасах (1966-1985), п╕сля «священного» в╕йськового обов’язку й заочного навчання в Ки╖вському ун╕верситет╕. Ц╕лком певно, що саме тут Василь Марсюк сформувався як поет, отримав до рук перш╕ три сво╖ зб╕рки, активно впливав на л╕тературне життя Шевченкового краю.
Але це, сказати б, зовн╕шн╕ прояви творчого поступу. Ц╕кав╕ше поглянути углиб поетичних рядк╕в ╕ строф, як╕ народжувалися «на черкаських в╕трах». Доводиться говорити про загалом зрозум╕ле як для того часу — 1960-1970-х — внутр╕шн╓ роздво╓ння громадянськи сумл╕нного митця, змушеного часто вдягати потр╕бну маску, або й такого, який щось прийма╓, а щось не прийма╓ з установлених «правил гри»… З одного боку — обов’язков╕ в╕рш╕-«паровозики» перших зб╕рок про дружбу народ╕в, 22 кв╕тня чи партквиток, а з ╕ншого — проникливий м╕нор поез╕й митця, який усв╕домлю╓ власне творче лукавство ╕ гн╕титься цим: «Не переможець я, не во╖н, бо над╕ мною той же ворон…», «…мелод╕я мого життя сумна, сумн╕шо╖ нема у всьому св╕т╕…», «Неначе лося на полян╕, мене обложено тепер…», «Я зараз наче й не в тюрм╕…», «Я втомився жити обережно…» ╕ под╕бне. Це рядки з тих «черкаських» л╕т. Зв╕сно, цей м╕нор тод╕ писався не для друку. Значно п╕зн╕ше Василь Марсюк написав про той час:

Я теж писав крамолу
 в дн╕ т╕ темн╕,
бер╕г у схрон╕ в╕рш╕ ╕ листи,
щоб хоч тепер до вас ╖х донести.
╤ обшуки не раз були та╓мн╕…

Б╕ль утрати батька, дедал╕ глибше усв╕домлення нац╕ональних несвобод, знайомство ╕ дружба з черкаським пол╕тв’язнем Андр╕╓м Химком (Хименком), ще не витравлений дух присутност╕ Василя Симоненка в Черкасах, в╕льнодумствування молодих тод╕шн╕х черкаських л╕тератор╕в живили дух ╕ в╕ру В. Марсюка.
Природно, були й картини, сказати б, «в╕д протилежного», про що виразно пов╕ду╓ добутий з╕ схрону «Черкаський зошит», ум╕щений ╕ в зб╕рц╕ «Веч╕рн╓ вогнище» (2012), але не вони визначали св╕тоглядн╕ ╕ творч╕ дом╕нанти поета. Ота прихована у схрон╕ частина поетичного айсберга Василя Марсюка була, безсумн╕вно, опозиц╕йною, бунтарською, схиляла поета до переоц╕нок багатьох ц╕нностей, але ж, не оприлюднена, не явлена читачам, певно ж, «дво╖ла» душу ╕ св╕дом╕сть («Втомився я коритися брехн╕…», «Я р╕дко хвалився, що я — патр╕от…», «Давно облишив я думки про славу…», «Я вже давно п╕шов у схиму…»).
М╕ж тим у «черкаську» пору Василь Марсюк написав багато талановитих речей — л╕ричних, л╕ро-еп╕чних, окрем╕ з яких не були зупинен╕ цензурою, а низку ╕нших подавати до друку поет, певно, не наважився.
Вони не були вочевидь опозиц╕йними, але ж мали таку текстову й п╕дтекстову «фактуру», таку тональн╕сть ╕ кольористику й такий подекуди «формал╕зм», що й в╕ддалено не могли спод╕ватися на прихильн╕сть «головл╕ту», тобто цензури.
Сво╓р╕дною «вставною новелою» в черкаському бутт╕ Василя Марсюка сприйма╓ться «п╕двищення» ним власно╖ «поетично╖ майстерност╕» в Московському л╕т╕нститут╕, така соб╕, як пише поет, «неспод╕вана рад╕сть» тривал╕стю у два роки. Оця «вставна новела» стала романом у в╕ршах «Московський час». За плечима «тимчасового москвича» Марсюка вже були хай ще й не написана, але жива ╕ тривожна в душ╕ «Донецька прелюд╕я» й ц╕лком реальн╕, написан╕ переважно для шухляди, черкаськ╕ в╕рш╕ й поеми. Саме через таку смислову призму, дума╓ться, варто читати й оц╕нювати поет╕в «Московський час». Тод╕ набагато зрозум╕л╕ше сприйма╓ться виразна нац╕ональна загострен╕сть Марсюкових сл╕в ╕ дум в╕д самого прибуття в Москву й до в╕рша «Прощаючись…»:

На всю Москву — ╓дино╖ топол╕,
за день ╕ слова р╕дного не чув.
Тут ╓ усе, але нема╓ вол╕,
╖╖ нема ╕ там, де ╓ топол╕…
Я все забув, цього лиш не забув.

Якщо не основна, то одна з ключових м╕р поц╕нування людей ╕ ╖хн╕х д╕й для Василя Марсюка у вс╕й його творчост╕ — це Укра╖на, д╕яльна любов до не╖, душевна в╕ддан╕сть ╖й. Укра╖на в л╕риц╕ й л╕ро-епос╕ поета поста╓ в р╕зних смислових ╕ символ╕чних вим╕рах — укра╖нсько╖ мови й народно╖ п╕сн╕, Дн╕пра й Тараса Шевченка, суперечливо╖ ╕стор╕╖ та ╕сторичних д╕яч╕в, чудово╖ природи й неймов╕рно╖ ж╕ночо╖ вроди… (в╕рш╕ «Запов╕дальне», «Ода Дн╕пров╕», «Хто ти мен╕, Укра╖но?», «Любов Т. Шевченка», «Укра╖нське слово» та ╕н.). ╤з твору в тв╕р сну╓ться думка про те, що все в╕дходить, т╕льки Укра╖на лиша╓ться з поетом, у душ╕… «Ус╕ ми станемо п╕ском ╕ глиною, безсмертя наше — ╕з Укра╖ною». ╤ самого себе ставить поет перед ╕менем сво╓╖ земл╕:

Я трудився в ╕м’я Укра╖ни,
╕ сумл╕ння мене не гризе,
╖й одн╕й я, можливо, щось винен,
╕ вона лиш простить мен╕ все…

Ф╕лософ за осв╕тою, В. Марсюк незр╕дка ф╕лософству╓ й у в╕ршах «на тему» природи, тому ц╕лком правом╕рно вести мову ╕ про його натурф╕лософ╕ю — красу й гармон╕ю, в╕чн╕сть ╕ м╕нлив╕сть, бездушно-ритм╕чний рух «календар╕уму», в якому поета найб╕льше приваблю╓ ос╕нь («Кри╓ д╕брову серпанкова шаль», «В л╕с╕ дивно, в л╕с╕ чудно», «Дощ голубить бузков╕ кущ╕», «Ос╕ння картина», «Ос╕нн╓ осоння», «Ос╕нн╕й етюд», ц╕лий розд╕л першого тому «Зелена гавань» та ╕н.). Абсолютно переважно в поета — укра╖нська природа, яка ╕нколи озива╓ться фольклорними паралелями («Мати зелена д╕брово» та ╕н.). Але Марсюк-мандр╕вник описав ╕ ╕ншу природу — природу г╕р, природу моря, морсько╖ стих╕╖. ╤ тут його пейзажне перо-пензель, як правило, не т╕льки точне, а й витончене, л╕ричний герой же зовс╕м безпосередньо з╕зна╓ться у сво╖х прихильностях: «Я так полюбляю ос╕нн╕ поля…», «Люблю я кв╕туч╕ вишн╕…».
Настро╓вий лад Марсюкових любовних поез╕й переважно тихоплинний, негучний, оповитий деяким серпанком смутку, бо ж поста╓ спогадом, тим, що вже в╕дбулося й, певно, вже не в╕дбудеться. У багатьох поез╕ях вчува╓ться еротизм в╕д тонко й точно витворено╖ чутт╓вост╕ й т╕лесност╕ любовних картин.
Часом у любовних в╕ршах поет не цура╓ться гумористичного тону або й гострого сарказму, певно, теж не з неба знятого:

Г╕рше хвороби легень ╕ печ╕нки
ревнощ╕ ж╕нки, зблякло╖ ж╕нки.
Кв╕тка без цв╕ту, без аромату
т╕льки в шипах
 вже знаходить розраду.

Поетичний св╕т Василя Марсюка багатий ╕ р╕знобарвний. На якомусь етап╕ поет вир╕шив його ч╕тк╕ше окреслити й дещо в ньому резюмувати. Задля цього ╕ пропону╓ читачев╕ це двокнижжя, в якому структуру╓ власну спадщину за жанрами, що ╖х демонстру╓ широке розма╖ття, тематичними циклами, котрими, безсумн╕вно, додатково акценту╓ на сво╖х семантичних пр╕оритетах, за стильовими й версиф╕кац╕йними малюнками твор╕в. Поет св╕домий сво╓╖ неабияко╖ творчо╖ майстерност╕, ма╓ власн╕ естетичн╕ переконання, довол╕ критично ставиться «До наших арх╕модерн╕ст╕в» (назва в╕рша), в яких не сприйма╓ «модне жонглювання словом», «рядки незрозум╕л╕», бо ж, на його переконання, «народу слова потр╕бн╕, як меч╕». В╕чна проблема укра╖нського поетичного слова! Певно, в полем╕чному контекст╕ з «арх╕модерн╕стами» варто сприймати й ╕нш╕ рядки Василя Марсюка щодо власних поез╕й:

Не лайте ╖х
 за жорсткуватий стиль!
Вся л╕рика тепер — один кис╕ль,
╕ поетичн╕й патоц╕ взам╕н
я подаю до столу гострий хр╕н.

Обмовля╓ себе Василь Марсюк. За вс╕╓╖ умовност╕ вжитих гастроном╕чних терм╕н╕в (бо назвати непросто, що ╓ «киселем», а що «хроном»), дума╓ться, що з-п╕д талановитого пера поета «подавався до столу» читача далеко не т╕льки «гострий хр╕н», а й тонка, ба нав╕ть витончена л╕рика («кис╕ль»?) камерного звучання. ╤ ще питання, чого ╓ б╕льше. Та й х╕ба це важливо?
Важлив╕ше ╕нше: повнота й ориг╕нальн╕сть поетичного голосу, чистота його звучання. А ц╕ риси у творчост╕ Василя Марсюка ╓.

Володимир ПОЛ╤ЩУК,
доктор ф╕лолог╕╖, профессор

 

Василь МАРСЮК
ОДА ДН╤ПРОВ╤

Спливають р╕кою останн╕ льоди,
╕ човен на веслах в╕д берега диба.
Для когось Дн╕про —
 це багато води,
для когось — ковбаня,
 де ловиться риба.
Я р╕дко хвалився, що я — патр╕от,
ще р╕дше я скиглив,
 що гнаний, забутий.
Для мене Дн╕про —
 укра╖нський народ,
то скутий льодами,
 то греблями скутий.
Не раз я сп╕вав
 про вселенське добро
╕ кликав не раз довгождане
 скресання,
а наче уперше я бачу Дн╕про,
його повеневе повстання.
Весна! ╤ потокам нема загород,
нема╓ сьогодн╕, не буде й вов╕ки.
Зливайтеся, люди, в ╓диний народ!
Зливайтесь в одну,
 переповнен╕ р╕ки!
28.10.2000 р.

ПЕРЕД ПАМ’ЯТНИКОМ У КИ╢В╤
Прийшовши ╕з тако╖ дал╕,
якийсь малий на п’╓дестал╕
ти, Богдане.
Тв╕й к╕нь гасав на крилах вол╕,
тепер загруз в асфальтн╕м пол╕,
ох, Богдане.
Сто╖ш, заклякнувши, на площ╕,
сто╖ш для слави чи для прощ╕,
га, Богдане?
То над чи╓ю головою
ти замахнувся булавою
тут, Богдане?
Чи довго ╖й в пов╕тр╕ виснуть?
Х╕ба нема кого ще тр╕снуть?
Гей, Богдане!
1967 р.
* * *
Оглянусь часом на минуле —
як╕ провалини, гай-гай!
Як╕ роки туди майнули!
Дивуюсь т╕льки, що не край
мо╖м над╕ям в пр╕рв╕ часу
╕ що видряпуюсь щоразу
╕з пасток тих, ╕з тих проваль.
Мен╕ минулого не жаль,
а жаль за тих, що йдуть за мною
з такою ж долею сумною,
жаль за народ, що п╕д киями
щоразу пада╓ до ями,
╕ дух роз’ятрюють мен╕
його зажурлив╕ п╕сн╕.
Сумн╕ п╕сн╕ сумно╖ дол╕…
╤з ними легше у невол╕.
1968 р.

БАХЧИСАРАЙ
Бахчисарай — маленький рай
давно згор╕ло╖ держави.
Був гом╕нкий колись цей край:
тут кон╕ пещен╕ ╕ржали,
несли вельможних хазя╖в
в походи на слов’янськ╕ земл╕,
купець ╕з Риму крам возив,
томились бранки невесел╕,
б╕л╕ли хмари ╕ осел╕,
мулла з мечет╕ голосив.
Не знав татарин ще б╕ди,
окр╕м козацько╖ держави,
а де лишав сво╖ сл╕ди,
там не росли три л╕та трави.
Навскач з╕йшли курн╕ л╕та —
╕ я вв╕йшов сюди без бою.
Бахчисараю, що з тобою?
Де тв╕й народ? Яка б╕да
його скосила, мов колосся?
У мене дибиться волосся
╕ в серц╕ горлиця рида…
Не переможець я, не во╖н,
бо над╕ мною той же ворон,
що вбив тебе, тепер л╕та,
л╕та╓ та ж лиха б╕да
╕ косить в мене хиже око,
та я живий ╕ще, н╕вроку.
Ходжу у цвинтарному сн╕,
дивлюсь на давню позолоту —
музейн╕ ст╕ни, ой, т╕сн╕
для дол╕ ц╕лого народу!
Дивлюсь — ╕ горе валить з н╕г,
╕ сум великий душу кра╓:
це жах, коли народ зника╓
з лиця земл╕, неначе сн╕г.
Невже його уже не буде?
Бахчисараю, б’╓ш ти в груди!
Я не забув, як ти карав
в мо╖й земл╕ нещасну хату —
тяжку, тяжку ти мав розплату.
Тако╖ дол╕ я б жадав
двоглавому тво╓му кату!
1969 р.


ДОЛЯ
Буйний час, як орел-чорнокрилець,
по далеких краях розметав,
по краях неласкавих розн╕с
б╕л╕ кост╕ вс╕х предк╕в мо╖х:
д╕д Лук’ян на Под╕лл╕ спочив,
д╕д ╤он на Кавказ╕ лежить,
батько м╕й у Сиб╕ру пол╕г,
мати спить у донецьк╕й земл╕…
╤ не знаю, в як╕й сторон╕
ворон виклю╓ оч╕ мен╕.
1970 р.
* * *
Я зараз наче й не в тюрм╕,
а почуваюсь як у хащ╕.
Одне у мене на ум╕:
а чи за ╜ратами не краще?
╤ там, ╕ тут — н╕м╕ раби,
╕ там, ╕ тут — на хл╕б роби,
╕ там, ╕ тут не видно неба,
╕ там, ╕ тут мовчати треба.
Все ж декорац╕й там нема,
бо кожний зна╓: це тюрма.
Браку╓ там, звичайно, ж╕нки,
масних вареник╕в, гор╕лки,
телев╕з╕йного к╕но
╕ вечорами дом╕но.
Ото й б╕ди! А так би см╕ло
сид╕ти можна — як за д╕ло!
17.07.1975 р.

ЗАПОВ╤ДАЛЬНЕ
Я прошу про одне:
 як не стане мене,
правоб╕ч поклад╕ть в домовину.
З-п╕д земл╕ буде слухати вухо одне
п╕днебесну мою Укра╖ну.
Буду знати, чи в╕льний
там ходить народ,
чи живе його п╕сня ╕ мова,
чи не стогне земля
 в╕д загарбницьких орд,
чи не висохла хвиля Дн╕прова.
А друге сво╓ вухо в глибини земн╕
я спрямую, локатор неначе,
буду слухати бур╕ п╕дземн╕ страшн╕,
буду слухати надра гаряч╕.
╤ якщо я почую, що там, на земл╕,
Укра╖н╕ вже м╕сця нема╓,
я накличу з-п╕д себе у чорн╕й ╕мл╕
силу пекла, що палить-кара╓.
Хай вулкани плечима
 п╕дн╕муть всю твердь,
землетруси хай здиблять
 ╕ гори, ╕ води,
хай безодня в╕дкри╓ об╕йми,
 як смерть, —
╕ пощезнуть у н╕й вс╕ заброди!
╤ к╕стяк м╕й безодня
 нехай проковтне,
я ж бо в╕рю: воскресне з ру╖ни
молоде, повнокровне,
 глибоке й м╕цне,
неспалиме кор╕ння Вкра╖ни.
Про одне я прошу:
 як не стане мене,
поклад╕ть правоб╕ч неодм╕нно!
1976 р.
* * *
А свиноферма — вдала форма
╕ для людського сп╕вжиття,
коли ╓ корму повна норма
╕ сон до самозабуття.
Лежи соб╕ ╕ мирно хрюкай
серед таких же ситих т╕л.
А мало корму — рилом грюкай —
╕ще чогось сипнуть на ст╕л.
Ох, ц╕ коритян╕ ╕де╖!
Ох, ц╕ коритян╕ брати!
Червоний ╕дол в Мавзоле╖
зм╕нив нам душ╕ на роти.
17.09.1977 р.
* * *
Через Дн╕про в московськ╕ дал╕
гримлять-курсують по╖зди.
З Москви до нас везуть медал╕,
а м’ясо, хл╕б ╕ сталь — туди.
╤ так щодня ╕ щогодини
летять вагони з Укра╖ни…
Н╕, н╕, не крадене везуть —
комусь цяцьки за це дадуть
╕ золоту почеплять з╕рку.
Летять вагони наче в д╕рку,
в д╕ру, у пр╕рву в╕кову —
все на Москву, все на Москву…
25.10.1977 р.

ТЕЛЕПОХОРОН
Ховали Брежн╓ва.
 Я штопав рукавиц╕.
Прим╕рявши, сходив у них по хл╕б.
Лунали скорбн╕ марш╕ ╕з столиц╕,
╕ чорну, як печаль,
 я сковор╕дку шкр╕б.
Зладнав картоплю смажену ╕ з нею
поближче с╕в до телеприймача
дивитися, як б╕ля Мавзолею
ховатимуть Другого ╤лл╕ча.
╤ аж здригнувсь на мить,
 коли у яму
два копач╕ (чи б╕льше не було?!)
впустили гроб.
 Туди в╕н гуркнув прямо —
аж у мо╖й к╕мнат╕ загуло,
немов земля щось гостре
 проковтнула
╕, скрикнувши, схопилась
 за жив╕т…
М╕нялися парадн╕ караули,
вгинався св╕т в╕д гупання чоб╕т.
Подумалось: ще одного не стало,
хто зверхньо поглядав
 на м╕й народ,
хоч ╖в з дитинства хл╕б його ╕ сало…
Пардон, пардон!
 Ховаю швидше жало,
адже пок╕йник — вт╕лення чеснот.
Гул тисяч╕ чоб╕т
 п╕дсилював скорботу,
╕ довго ще в╕д них
 вгинався материк.
Екран погас. Збираюсь на роботу
╕ траурний взуваю черевик.
15.11.1982 р.
* * *
Не так Романови-цар╕,
як т╕ вожд╕-секретар╕,
забувши суд, забувши мил╕сть,
над Укра╖ною глумились
╕ все ще топчуться тепер,
як вчив ╖х Стал╕н-людожер.
Не так чума, не так татари
в стар╕ часи косили люд,
як б╕льшовицьк╕ ком╕сари
усе живе стоптали тут,
зробили гно╓м для Рос╕╖ —
нехай вона ╕ жне, ╕ с╕╓,
на наш╕м попел╕ цв╕те,
бо ми приречен╕ на те.
Хохляцьк╕ п╕дпанки ледащ╕
т╕╓╖ ж правлять: «Ми пропащ╕!
Тож днем живи: пий ╕ жери
та шкуру з ближнього дери!»
╤ вс╕ деруть, хто ск╕льки може,
немов те в╕йсько зловороже,
жорстоку вигравши в╕йну,
грабу╓ м╕сто в давнину.
А укра╖нц╕, укра╖нц╕
тремтять, як перед вовком в╕вц╕.
Якби овець так, мабуть, гризли,
то й т╕ вже б ворога в╕дтисли.
А ми вже ладн╕ — в перегн╕й,
нема кому ╕ти на б╕й.
Не так страшн╕ були цар╕,
як ц╕ вожд╕-секретар╕.
07.12.1983 р.
* * *
Замовкнув я. Зац╕пило мен╕.
Слова застряли в горл╕, наче к╕стка.
Втомився я коритися брехн╕,
набридла ця радянська актив╕стка.
Вслухаюся до ╕нших голос╕в,
до гомону Прибалтики й Кавказу,
до стогону чорнобильських л╕с╕в,
до ремства без’язикого Донбасу.
Такий, мабуть, поетовий талан:
у н╕ч глуху виходити на чати,
коли ж гуде розбурханий майдан —
вслухатися, вдивлятись ╕ мовчати.
25.11.1989 р.

БУДУЮ ХАТУ
Давно облишив я думки про славу,
про дзв╕н л╕тературних нагород.
Будую хату. Трудно. Так державу
буду╓ довго й важко м╕й народ.
╢ кам╕нь-бут. ╤ цегла ╓ на ст╕ни.
Та на б╕ду нема таких майстр╕в,
щоб узялися л╕тньо╖ години —
╕ до зими — щоб д╕м св╕тив ╕ гр╕в.
Та де майстр╕в таких
 ти знайдеш, де ти?
Берись до кельми й молота, поете!
Ми звикли жити,
 граючись у жмурки,
ждемо експеримент╕в ╕ чудес.
Х╕ба ще мало нас лягло в п╕дмурки
санкт-петербург╕в та одес?!
Ми добре угно╖ли ╕ Варшаву,
наш п╕т завжди
 кропив чужий город…
Будую хату. Власну. Так державу
вивершу╓-буду╓ м╕й народ.
1989 р.

ДО УКРА╥НСЬКО╥ БРАТ╤╥
Ми ждали свободи, ╕дил╕╖…
Д╕ждались, панове-брати?!
╤з н╕р виповзають рептил╕╖
╕ гр╕ють масн╕ животи.
Усе кривороте й покручене,
гаркаве ╕ окобл╕де
Вкра╖ну веде, як заручену,
в п╕тьму поп╕д руки веде.
Один — ╕з зорею Давида,
другий — з двоголовим орлом
ведуть в╕ков╕чну сновиду
до щастя п╕д св╕жим ярмом.
╤ кревн╕ п’явками нависли,
жирують на н╕й, будь здоров!
Червоно-брунатним намистом
з-п╕д серця висмоктують кров.
Спинись, Укра╖но, оглянься! —
Чого там вола╓ поет?
В╕тчизно моя, не п╕ддайся,
в╕зьми зам╕сть кв╕тки багнет!
В╕д сну стрепенися, як птиця,
змахни гостролезим крилом,
╕з себе струсни нечестивц╕в,
умийся священним Дн╕пром!
Свободу виборю╓ сила
╕ гн╕в, а не квола сльоза.
Гуртуймося, брат╕╓ мила,
бо ╓дн╕сть творить чудеса!
1993 р.

ХТО ╢ ХТО
Укра╖нськ╕ — парламент ╕ уряд,
укра╖нськ╕ — банк╕ри ╕ суд…
Укра╖нськ╕?! Нехай нас не дурять!
Подив╕ться, як брови хмурять
укра╖нц╕ — принижений люд!
Брови хмурять, а все ж не понур╕.
Воля гр╕╓, та дуже димить.
╢ у кожному з нас по Петлюр╕,
╕ Хмельницький у декому спить!
09.11.2000 р.
* * *
Було нам мало землетрусу,
щоб сонн╕ душ╕ потрясти.
Лиш Чорноволов╕ ╕ Стусу
сумн╕ поставлено хрести.
Нам не хрест╕в — нам би свячених!
А ще ясно╖ голови!
Щось мало толку в╕д учених,
що з ╕нкубатор╕в Москви.
Чи довго будуть вигнивати
в затерплих душах чиряки?
Кругом так╕ вс╕ демократи!..
А де ж муж╕-чолов╕ки?
Вже так обс╕ли Укра╖ну
байстрята мляв╕, наче сплять.
У власну сов╕сть для почину
вжену я н╕ж по рукоять!
18.06.2001 р.
* * *
Хто ти мен╕, Укра╖но?
Мати? — То чом же лиха?!
Може, сестра чи дружина? —
Щось ти до мене глуха!
Може, ти — прабабуся,
котра в уяв╕ живе?
Ск╕льки кругом не дивлюся —
де тво╓ плем’я нове?
Все якесь кручене, кволе,
де не поглянь — пустоцв╕т.
Серце не ни╓ вже — коле:
що це за родов╕д?!
Господи, що це я? Що це!
Серед сл╕пих бунтар╕в
теж розплювався на сонце?
Мабуть, на стар╕сть здур╕в.
Нин╕ здур╕ти не дивно:
в душах така крут╕я!
Хто ти мен╕, Укра╖но?
— Б╕дний, я — доля твоя!
19.12.2001 р.

╤ НАС КР╤ПИТИСЯ УЧИ!
Владиц╕ Ф╕ларету (Денисенку),
Земляков╕

На Укра╖н╕ благодать
така настала — не дай, Боже!
У церкв╕ мат╕р в╕дсп╕вать
╕ Патр╕арх уже не може.
Бо це московський, бачте, храм
(у нас, у нас на Укра╖н╕!).
Останн╕й раб, останн╕й хам
посп╕вчував би тут людин╕!
Та т╕льки не московський п╕п
з посолов╕лими очима —
такий соб╕ у ряс╕ сн╕п,
що носить чорта за плечима
╕ кличе знов нас до тюрми,
з яко╖ вирвалися ми.
Отак, владико Ф╕ларете,
вас у родимому сел╕
д╕стали мстив╕ москал╕,
хоч в╕дправляй до лазарету.
Як укра╖нський патр╕от,
ви воскреша╓те народ,
а темн╕ браття-односельц╕
холодний кам╕нь носять в серц╕,
чужого слухають попа.
Яка б╕да! Яка ганьба!
Чого навчилась у Христоса
юрба донецька безголоса?
Лише любить чуже ярмо?
Лише читать чуже письмо?
Повчилася б у ляха-пана
любити Папу ╤оанна!
Та де там! Школа в нас не та!
╤ дос╕ гаспидська орда
у наш╕м пол╕ ви╓ дико.
Кр╕пися, праведний Владико,
╕ нас кр╕питися учи!
Освячуй нам слова-меч╕!
23.06.2002 р.
* * *
Земля ╕ небо в каламут╕.
А де ж омр╕яний едем?
Н╕хто не скаже нам по сут╕,
куди ми поноч╕ ╕дем.
Уже святку╓м юв╕ле╖,
як вийшли ми ╕з кабали,
а в нас за спинами халде╖
добро все наше розтягли.
А в кого грош╕, в того сила,
а в кого сила, той ╕ пан.
Перевертаються в могилах,
напевно, Гонта ╕ Богдан!
05.03.2003 р.

УКРА╥НСЬКА АРИФМЕТИКА
Народ у нас якийсь невдачний:
ведуть його так╕ уми —
то Хабаренко, то Собачник —
а люди мруть, як в╕д чуми.
Народ стар╕╓ ╕ мал╕╓,
забув про г╕дн╕сть, про закон,
все молоде в╕д безнад╕╖
вужем плазу╓ за кордон…
Ох, т╕ багат╕ закордони!
Нещасних щастя там не жде.
А що старц╕в у нас м╕льйони —
так м╕льярдери ╓ зате!
17.11.2003 р.

ПОВЕРНЕННЯ
Микол╕ Плав’юку —
останньому Президенту УНР у вигнанн╕

Владу р╕дко в╕ддають без бою,
а тим б╕льш — гетьманську булаву.
Президенте, я горджусь тобою
за козацьку вдачу бойову!
В час, коли В╕тчизну грабували,
╕ т╕кав хто м╕г за рубеж╕,
в час, коли невольнич╕ п╕двали
в╕тер вол╕ ще не осв╕жив,
ти вернувсь, як лицар, в Укра╖ну
╕ сказав ╖й б╕дн╕й: «Я — тв╕й син,
╕ з тобою буду до загину,
хоч блукав св╕тами до сивин!».
╤ в╕ддав ти Ки╓ву клейноди,
щоб у ньому княжий дух воскрес,
щоб велик╕ лицар╕ свободи
нас благословили ╕з небес.
Важко, важко зняти з рук кайдани,
а ще важче зняти ╕з душ╕!
Ще кругом жирують отамани,
з ╜ендлярами д╕лять бариш╕.
Ще свинцем в╕три московськ╕
 дишуть —
та блакиттю прапор наш с╕я!
Хай на ньому золотом напишуть
╕ тво╓ державницьке ╕м’я!
07.03.2006 р.

ДЕВ╤З
Ми ус╕ — ╕з одно╖ глини,
а в житт╕ кому як повезе…
Я н╕кому н╕чого не винен,
╕ прощаю ус╕м ╕ все.
В╕д життя я мав рад╕сть ╕ кпини,
в╕д нещастя ╕ н╕мб не спасе.
Я н╕кому н╕чого не винен,
╕ прощаю ус╕м ╕ все.
Що ╓ краще за мир у родин╕?
Що ╓ г╕рше, як сварка трясе?
Я н╕кому н╕чого не винен,
╕ прощаю ус╕м ╕ все.
Я трудився в ╕м’я Укра╖ни,
╕ сумл╕ння мене не гризе.
╥й одн╕й я, можливо, щось винен,
╕ вона лиш простить мен╕ все.
07.06.2008 р.

НА РУБЕЖ╤
Н╕кого. Н╕чого. Лиш р╕чка Труб╕ж
в широк╕й долин╕ —
 вузенький руб╕ж.
Та берег ще трохи зар╕с осокою,
та човен сто╖ть п╕д старою вербою.
Верба ще кремезна —
 ось т╕льки дупло
╖й в грудях випалю╓ всяке мурло —
вона до небес тягне рубан╕ руки,
а там т╕льки круки,
 а там т╕льки круки…
Дарма що у р╕чечки назва свята,
а мало вт╕ша╓ — зника╓ вода.
Людц╕ розорали весь луг
 п╕д городи,
╕ кожен, як може,
 кур╕нь соб╕ зводить.
Печальна картина,
 немов некролог.
Чи бачить ╕з неба великий Дажбог?
А Дана-богиня? А де тая слава,
коли тут грим╕ли
 полки Святослава?
Та ц╕ ж береги у живо╖ води
не раз зупиняли навалу орди,
аби у престольному Ки╓в╕-град╕
чужинц╕ не паслись, як в себе у хат╕!
А нин╕ для Ки╓ва де той Труб╕ж?
А де Укра╖н╕ над╕йний руб╕ж?
Як схожа вона на вербу
 прибережну —
усякий заброда лама╓ сердешну!
Н╕кого. Н╕чого. Лиш тиша та спека,
а ще на верб╕ щось клекоче лелека…
Я теж обезсил╕в, ослаб, як Труб╕ж.
Тримаймося, р╕чко!
 Тримаймо руб╕ж!
21.06.2011 р.

ДО МО╥Х СИН╤В
Мо╖ дв╕ точн╕ коп╕╖
(хоч р╕зн╕ ваш╕ мами),
в╕д вас я в безв╕сть топаю,
але не треба драми.
Лет╕ть, ширяйте, соколи —
моя найб╕льша вт╕ха!
Що б недруги не бовкали —
я вас бер╕г в╕д лиха.
Мене шляхи задимлен╕
не раз вели у хащ╕,
а ви, уже окрилен╕,
знайд╕ть дороги кращ╕.
Г╕лки мо╖, братайтеся,
шануючи кор╕ння!
╤ брата не цурайтеся,
якщо в╕н без вез╕ння.
Який вам шлях не випаде,
у будь-яку годину
ви не продайтесь вигод╕,
не зрадьте Укра╖ну!
Мен╕, на вас багатому,
не страшно — в домовину,
╕ в небутт╕ я знатиму,
що маю в╕рну зм╕ну.
05.08.2011 р.
* * *
Син╕ прожилки рук мо╖х
про одне мен╕ кажуть наче:
«Ти, не юний, уже б затих,
бо поез╕я — справа юнача!».
Так, м╕й стовбур уже постар╕в,
але ще зелен╕╓ щол╕та
╕ чека╓ ще гроз ╕ в╕тр╕в,
╕ в╕д сонця — поб╕льше св╕тла.
А струмки мо╖х син╕х жил
все ж повол╕ зливаються з небом.
Наче раб, я для ╕нших жив —
а вже н╕коли жити для себе.
22.04.2012 р.
* * *
╤ знов багряна ос╕нь, як завжди,
пос╕яла в мо╖й душ╕ сум’яття.
╤ тепл╕ дн╕, ╕ золот╕ сади,
╕ журавл╕ прощаються, як браття.
Не знаю, заспокоюся коли,
коли охолодять мене сивини…
Дв╕ пристраст╕ мене в житт╕ вели:
любов до ж╕нки ╕ до Укра╖ни.
Ж╕нки вже в╕дпливли, як журавл╕
ось в╕дпливають строфами
 розлуки,
а з ними розтають у син╕й мл╕
палкого л╕та вс╕ любовн╕ муки.
Ясних небес вам, молод╕ птахи,
╕ не жур╕ть мене немолодого!
Я вас любив, а вс╕ борги-гр╕хи
спокутую вже скоро перед Богом.
Я з Укра╖ною лишаюсь до к╕нця,
вона мене пригр╕╓ ╕ зимою.
А чи мен╕ пишатись до лиця?
Хай би вона могла пишатись мною!
Багряний гай горить,
 як смолоскип,
обпалюючи крила журавлин╕.
Чи не тому у неб╕ чути схлип
по л╕ту, по мен╕, по Укра╖н╕?
16.06.2012 р.
* * *
Хай ми р╕зн╕ — ╕ Крим, ╕ Донбас,
Подн╕пров’я, Волинь ╕ Карпати,
Укра╖на — у кожному з нас,
а вона для ус╕х нас — мати.
Укра╖н╕ не треба прикрас —
шароварн╕ свята, концерти…
Укра╖на — це кожний ╕з нас,
хто за не╖ готовий померти!
16.09.2011 р.

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #24 за 14.06.2013 > Тема "Душі криниця"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=11890

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков