Версiя для друку Обговорити в форумi

Щойно у Київському видавничому центрі «Просвіта» побачив світ двотомник вибраних творів відомого українського поета Василя Марсюка. До першого тому увійшли вірші і невеликі поеми, опубліковані в раніше виданих книжках, а також ряд нових, досі не публікованих.
Поряд із віршами гострого громадянського звучання читач знайде і любовну лірику, і мальовничі картини рідної природи, і галерею портретів як колег по перу, так і митців із суміжних творчих майстерень. Увійшов до вибраного також веселий розділ із гострих епіграм і сатиричних творів.
Василь Марсюк прийшов у літературу в кінці 60-х на початку 70-х років невеличкою збіркою поезій «Сурмлять тополі» (1973), яка здобула схвальну оцінку в читачів і літературної критики. Потім з’являлися ще й ще, як-от: «Життєдайність», «Обрії», «Сонячні терези», «Три криниці», «Минулому я руку подаю», «Прометеєва естафета», «Вечірнє вогнище» та інші.
Нинішнє двокнижжя — підсумок його сорокарічної творчої праці, на жаль, гідно не поцінованої ще жодною літературною відзнакою. Шкода, бо творчість цього поета варта уваги. Людина він скромна, працьовита і підтвердженням цьому щойно виданий двотомник. Переднє слово до вибраного В. Марсюка широко, ґрунтовно і цікаво написав доктор філології, професор з Черкас Володимир Поліщук. На жаль, через брак газетного місця ми не можемо подати статтю повністю, зважимось лиш на окремі її фрагменти, за що просимо вибачення у автора.

ЯСКРАВИЙ БАЛ В ОСІННЬОМУ САДУ,
АБО ПОЕТИЧНА АВТОБІОГРАФІЯ ВАСИЛЯ МАРСЮКА

Коли я відбуду земні свої строки,
оставлю у світі лиш вірші-уроки,
розкажуть вони для нащадків моїх,
чого я у Музи навчитися зміг.
Василь Марсюк
Чогось оригінального я таким заголовком не сказав, бо кожен письменник, особливо ж поет, великою мірою «пише себе». Просто у Василя Марсюка ця особливість, думаю, явлена підкреслено акцентовано багатьма рисами. І не тільки майже суцільним «накладанням» ліричного героя («я-героя»), його лірики й ліро-епосу на особу автора, а й виразною конкретикою часопросторових картин, реальними, «життєвими» героями творів чи присвятами, яких у творах поета дуже багато, семантикою заголовків чи означеними топонімами тощо. За всієї міри художніх узагальнень Василь Марсюк, безсумнівно, «написав себе» майже «від» і «до»…
Маючи перед очима фундаментальне поетове двокнижжя, можемо «вибудувати» долю Василя Марсюка «від» і «до»-сьогодення. Тим паче, що й сам поет нам у цьому активно сприяє, вилаштувавши твори, як сам пише в анотації, «за своєрідним географічно-біографічним принципом», та ще й на хронологію зважає. Навіть послуговуючись цілою низкою Марсюкових поетичних збірок («Сурмлять тополі», «Життєдайність», «Обрії», «Сонячні терези», «Три криниці», «Минулому я руку подаю», «Прометеєва естафета», «Вечірнє вогнище», роман у віршах «Донецька прелюдія» та ін.), не можна було так цілісно «прочитати долю» поета, як це можна зробити тепер.
Хтось із мудрих дуже влучно сказав, що всі ми родом із дитинства. Ось тут, у випадку з Василем Марсюком, практично все формально-змістове (особливо-змістове) розмаїття його творчості виджерелюється з буття, витвореного в «Донецькій прелюдії» — віршованому романі про дитинство і юність, кожен із двадцяти розділів котрого висвічує певну сторінку життя, яка пізніше здобулася на художнє осмислення й масштабніше узагальнення. Тут і голодне півсирітське дитинство (кілька початкових розділів); й усвідомлена родинна трагедія — репресований батько (розділ «Сказання про снігову людину»), загиблий старший брат; і корені українського патріотизму, спочатку стихійного, а згодом глибоко усвідомленого — від засилля чужизни на Донбасі, від його наглої русифікації (розділи «Непосланий лист», «Я з вами, браття, не лукавлю»); і непрості «взаємини» поета з духовністю, релігією («І кожний вірив так, як міг»); і така властива для Василя Марсюка залюбленість у природу й жінок («В живому храмі серед нив», «За найпрекрасніший трофей»); і… Та, власне, все те, що надалі в житті і творчості поета набуде чітких і системних рис, які дозволяють вести мову про усталене розмаїття мистецького світу Василя Марсюка.
Життя склалося так, що Василеві Марсюку випала неспокійна життєва дорога, котра поводила його по світах, передовсім просторами українськими.

Я теж мотався перекотиполем
Із міста в місто, наче по ярах… —

напише він в одному з віршів. Доволі тривалою й вельми значущою стала в поета «зупинка» в Черкасах (1966-1985), після «священного» військового обов’язку й заочного навчання в Київському університеті. Цілком певно, що саме тут Василь Марсюк сформувався як поет, отримав до рук перші три свої збірки, активно впливав на літературне життя Шевченкового краю.
Але це, сказати б, зовнішні прояви творчого поступу. Цікавіше поглянути углиб поетичних рядків і строф, які народжувалися «на черкаських вітрах». Доводиться говорити про загалом зрозуміле як для того часу — 1960-1970-х — внутрішнє роздвоєння громадянськи сумлінного митця, змушеного часто вдягати потрібну маску, або й такого, який щось приймає, а щось не приймає з установлених «правил гри»… З одного боку — обов’язкові вірші-«паровозики» перших збірок про дружбу народів, 22 квітня чи партквиток, а з іншого — проникливий мінор поезій митця, який усвідомлює власне творче лукавство і гнітиться цим: «Не переможець я, не воїн, бо наді мною той же ворон…», «…мелодія мого життя сумна, сумнішої нема у всьому світі…», «Неначе лося на поляні, мене обложено тепер…», «Я зараз наче й не в тюрмі…», «Я втомився жити обережно…» і подібне. Це рядки з тих «черкаських» літ. Звісно, цей мінор тоді писався не для друку. Значно пізніше Василь Марсюк написав про той час:

Я теж писав крамолу
 в дні ті темні,
беріг у схроні вірші і листи,
щоб хоч тепер до вас їх донести.
І обшуки не раз були таємні…

Біль утрати батька, дедалі глибше усвідомлення національних несвобод, знайомство і дружба з черкаським політв’язнем Андрієм Химком (Хименком), ще не витравлений дух присутності Василя Симоненка в Черкасах, вільнодумствування молодих тодішніх черкаських літераторів живили дух і віру В. Марсюка.
Природно, були й картини, сказати б, «від протилежного», про що виразно повідує добутий зі схрону «Черкаський зошит», уміщений і в збірці «Вечірнє вогнище» (2012), але не вони визначали світоглядні і творчі домінанти поета. Ота прихована у схроні частина поетичного айсберга Василя Марсюка була, безсумнівно, опозиційною, бунтарською, схиляла поета до переоцінок багатьох цінностей, але ж, не оприлюднена, не явлена читачам, певно ж, «двоїла» душу і свідомість («Втомився я коритися брехні…», «Я рідко хвалився, що я — патріот…», «Давно облишив я думки про славу…», «Я вже давно пішов у схиму…»).
Між тим у «черкаську» пору Василь Марсюк написав багато талановитих речей — ліричних, ліро-епічних, окремі з яких не були зупинені цензурою, а низку інших подавати до друку поет, певно, не наважився.
Вони не були вочевидь опозиційними, але ж мали таку текстову й підтекстову «фактуру», таку тональність і кольористику й такий подекуди «формалізм», що й віддалено не могли сподіватися на прихильність «головліту», тобто цензури.
Своєрідною «вставною новелою» в черкаському бутті Василя Марсюка сприймається «підвищення» ним власної «поетичної майстерності» в Московському літінституті, така собі, як пише поет, «несподівана радість» тривалістю у два роки. Оця «вставна новела» стала романом у віршах «Московський час». За плечима «тимчасового москвича» Марсюка вже були хай ще й не написана, але жива і тривожна в душі «Донецька прелюдія» й цілком реальні, написані переважно для шухляди, черкаські вірші й поеми. Саме через таку смислову призму, думається, варто читати й оцінювати поетів «Московський час». Тоді набагато зрозуміліше сприймається виразна національна загостреність Марсюкових слів і дум від самого прибуття в Москву й до вірша «Прощаючись…»:

На всю Москву — єдиної тополі,
за день і слова рідного не чув.
Тут є усе, але немає волі,
її нема і там, де є тополі…
Я все забув, цього лиш не забув.

Якщо не основна, то одна з ключових мір поцінування людей і їхніх дій для Василя Марсюка у всій його творчості — це Україна, діяльна любов до неї, душевна відданість їй. Україна в ліриці й ліро-епосі поета постає в різних смислових і символічних вимірах — української мови й народної пісні, Дніпра й Тараса Шевченка, суперечливої історії та історичних діячів, чудової природи й неймовірної жіночої вроди… (вірші «Заповідальне», «Ода Дніпрові», «Хто ти мені, Україно?», «Любов Т. Шевченка», «Українське слово» та ін.). Із твору в твір снується думка про те, що все відходить, тільки Україна лишається з поетом, у душі… «Усі ми станемо піском і глиною, безсмертя наше — із Україною». І самого себе ставить поет перед іменем своєї землі:

Я трудився в ім’я України,
і сумління мене не гризе,
їй одній я, можливо, щось винен,
і вона лиш простить мені все…

Філософ за освітою, В. Марсюк незрідка філософствує й у віршах «на тему» природи, тому цілком правомірно вести мову і про його натурфілософію — красу й гармонію, вічність і мінливість, бездушно-ритмічний рух «календаріуму», в якому поета найбільше приваблює осінь («Криє діброву серпанкова шаль», «В лісі дивно, в лісі чудно», «Дощ голубить бузкові кущі», «Осіння картина», «Осіннє осоння», «Осінній етюд», цілий розділ першого тому «Зелена гавань» та ін.). Абсолютно переважно в поета — українська природа, яка інколи озивається фольклорними паралелями («Мати зелена діброво» та ін.). Але Марсюк-мандрівник описав і іншу природу — природу гір, природу моря, морської стихії. І тут його пейзажне перо-пензель, як правило, не тільки точне, а й витончене, ліричний герой же зовсім безпосередньо зізнається у своїх прихильностях: «Я так полюбляю осінні поля…», «Люблю я квітучі вишні…».
Настроєвий лад Марсюкових любовних поезій переважно тихоплинний, негучний, оповитий деяким серпанком смутку, бо ж постає спогадом, тим, що вже відбулося й, певно, вже не відбудеться. У багатьох поезіях вчувається еротизм від тонко й точно витвореної чуттєвості й тілесності любовних картин.
Часом у любовних віршах поет не цурається гумористичного тону або й гострого сарказму, певно, теж не з неба знятого:

Гірше хвороби легень і печінки
ревнощі жінки, збляклої жінки.
Квітка без цвіту, без аромату
тільки в шипах
 вже знаходить розраду.

Поетичний світ Василя Марсюка багатий і різнобарвний. На якомусь етапі поет вирішив його чіткіше окреслити й дещо в ньому резюмувати. Задля цього і пропонує читачеві це двокнижжя, в якому структурує власну спадщину за жанрами, що їх демонструє широке розмаїття, тематичними циклами, котрими, безсумнівно, додатково акцентує на своїх семантичних пріоритетах, за стильовими й версифікаційними малюнками творів. Поет свідомий своєї неабиякої творчої майстерності, має власні естетичні переконання, доволі критично ставиться «До наших архімодерністів» (назва вірша), в яких не сприймає «модне жонглювання словом», «рядки незрозумілі», бо ж, на його переконання, «народу слова потрібні, як мечі». Вічна проблема українського поетичного слова! Певно, в полемічному контексті з «архімодерністами» варто сприймати й інші рядки Василя Марсюка щодо власних поезій:

Не лайте їх
 за жорсткуватий стиль!
Вся лірика тепер — один кисіль,
і поетичній патоці взамін
я подаю до столу гострий хрін.

Обмовляє себе Василь Марсюк. За всієї умовності вжитих гастрономічних термінів (бо назвати непросто, що є «киселем», а що «хроном»), думається, що з-під талановитого пера поета «подавався до столу» читача далеко не тільки «гострий хрін», а й тонка, ба навіть витончена лірика («кисіль»?) камерного звучання. І ще питання, чого є більше. Та й хіба це важливо?
Важливіше інше: повнота й оригінальність поетичного голосу, чистота його звучання. А ці риси у творчості Василя Марсюка є.

Володимир ПОЛІЩУК,
доктор філології, профессор

Василь МАРСЮК
ОДА ДНІПРОВІ

Спливають рікою останні льоди,
і човен на веслах від берега диба.
Для когось Дніпро —
 це багато води,
для когось — ковбаня,
 де ловиться риба.
Я рідко хвалився, що я — патріот,
ще рідше я скиглив,
 що гнаний, забутий.
Для мене Дніпро —
 український народ,
то скутий льодами,
 то греблями скутий.
Не раз я співав
 про вселенське добро
і кликав не раз довгождане
 скресання,
а наче уперше я бачу Дніпро,
його повеневе повстання.
Весна! І потокам нема загород,
немає сьогодні, не буде й вовіки.
Зливайтеся, люди, в єдиний народ!
Зливайтесь в одну,
 переповнені ріки!
28.10.2000 р.

ПЕРЕД ПАМ’ЯТНИКОМ У КИЄВІ
Прийшовши із такої далі,
якийсь малий на п’єдесталі
ти, Богдане.
Твій кінь гасав на крилах волі,
тепер загруз в асфальтнім полі,
ох, Богдане.
Стоїш, заклякнувши, на площі,
стоїш для слави чи для прощі,
га, Богдане?
То над чиєю головою
ти замахнувся булавою
тут, Богдане?
Чи довго їй в повітрі виснуть?
Хіба нема кого ще тріснуть?
Гей, Богдане!
1967 р.
* * *
Оглянусь часом на минуле —
які провалини, гай-гай!
Які роки туди майнули!
Дивуюсь тільки, що не край
моїм надіям в прірві часу
і що видряпуюсь щоразу
із пасток тих, із тих проваль.
Мені минулого не жаль,
а жаль за тих, що йдуть за мною
з такою ж долею сумною,
жаль за народ, що під киями
щоразу падає до ями,
і дух роз’ятрюють мені
його зажурливі пісні.
Сумні пісні сумної долі…
Із ними легше у неволі.
1968 р.

БАХЧИСАРАЙ
Бахчисарай — маленький рай
давно згорілої держави.
Був гомінкий колись цей край:
тут коні пещені іржали,
несли вельможних хазяїв
в походи на слов’янські землі,
купець із Риму крам возив,
томились бранки невеселі,
біліли хмари і оселі,
мулла з мечеті голосив.
Не знав татарин ще біди,
окрім козацької держави,
а де лишав свої сліди,
там не росли три літа трави.
Навскач зійшли курні літа —
і я ввійшов сюди без бою.
Бахчисараю, що з тобою?
Де твій народ? Яка біда
його скосила, мов колосся?
У мене дибиться волосся
і в серці горлиця рида…
Не переможець я, не воїн,
бо наді мною той же ворон,
що вбив тебе, тепер літа,
літає та ж лиха біда
і косить в мене хиже око,
та я живий іще, нівроку.
Ходжу у цвинтарному сні,
дивлюсь на давню позолоту —
музейні стіни, ой, тісні
для долі цілого народу!
Дивлюсь — і горе валить з ніг,
і сум великий душу крає:
це жах, коли народ зникає
з лиця землі, неначе сніг.
Невже його уже не буде?
Бахчисараю, б’єш ти в груди!
Я не забув, як ти карав
в моїй землі нещасну хату —
тяжку, тяжку ти мав розплату.
Такої долі я б жадав
двоглавому твоєму кату!
1969 р.

ДОЛЯ
Буйний час, як орел-чорнокрилець,
по далеких краях розметав,
по краях неласкавих розніс
білі кості всіх предків моїх:
дід Лук’ян на Поділлі спочив,
дід Іон на Кавказі лежить,
батько мій у Сибіру поліг,
мати спить у донецькій землі…
І не знаю, в якій стороні
ворон виклює очі мені.
1970 р.
* * *
Я зараз наче й не в тюрмі,
а почуваюсь як у хащі.
Одне у мене на умі:
а чи за ґратами не краще?
І там, і тут — німі раби,
і там, і тут — на хліб роби,
і там, і тут не видно неба,
і там, і тут мовчати треба.
Все ж декорацій там нема,
бо кожний знає: це тюрма.
Бракує там, звичайно, жінки,
масних вареників, горілки,
телевізійного кіно
і вечорами доміно.
Ото й біди! А так би сміло
сидіти можна — як за діло!
17.07.1975 р.

ЗАПОВІДАЛЬНЕ
Я прошу про одне:
 як не стане мене,
правобіч покладіть в домовину.
З-під землі буде слухати вухо одне
піднебесну мою Україну.
Буду знати, чи вільний
там ходить народ,
чи живе його пісня і мова,
чи не стогне земля
 від загарбницьких орд,
чи не висохла хвиля Дніпрова.
А друге своє вухо в глибини земні
я спрямую, локатор неначе,
буду слухати бурі підземні страшні,
буду слухати надра гарячі.
І якщо я почую, що там, на землі,
Україні вже місця немає,
я накличу з-під себе у чорній імлі
силу пекла, що палить-карає.
Хай вулкани плечима
 піднімуть всю твердь,
землетруси хай здиблять
 і гори, і води,
хай безодня відкриє обійми,
 як смерть, —
і пощезнуть у ній всі заброди!
І кістяк мій безодня
 нехай проковтне,
я ж бо вірю: воскресне з руїни
молоде, повнокровне,
 глибоке й міцне,
неспалиме коріння Вкраїни.
Про одне я прошу:
 як не стане мене,
покладіть правобіч неодмінно!
1976 р.
* * *
А свиноферма — вдала форма
і для людського співжиття,
коли є корму повна норма
і сон до самозабуття.
Лежи собі і мирно хрюкай
серед таких же ситих тіл.
А мало корму — рилом грюкай —
іще чогось сипнуть на стіл.
Ох, ці коритяні ідеї!
Ох, ці коритяні брати!
Червоний ідол в Мавзолеї
змінив нам душі на роти.
17.09.1977 р.
* * *
Через Дніпро в московські далі
гримлять-курсують поїзди.
З Москви до нас везуть медалі,
а м’ясо, хліб і сталь — туди.
І так щодня і щогодини
летять вагони з України…
Ні, ні, не крадене везуть —
комусь цяцьки за це дадуть
і золоту почеплять зірку.
Летять вагони наче в дірку,
в діру, у прірву вікову —
все на Москву, все на Москву…
25.10.1977 р.

ТЕЛЕПОХОРОН
Ховали Брежнєва.
 Я штопав рукавиці.
Примірявши, сходив у них по хліб.
Лунали скорбні марші із столиці,
і чорну, як печаль,
 я сковорідку шкріб.
Зладнав картоплю смажену і з нею
поближче сів до телеприймача
дивитися, як біля Мавзолею
ховатимуть Другого Ілліча.
І аж здригнувсь на мить,
 коли у яму
два копачі (чи більше не було?!)
впустили гроб.
 Туди він гуркнув прямо —
аж у моїй кімнаті загуло,
немов земля щось гостре
 проковтнула
і, скрикнувши, схопилась
 за живіт…
Мінялися парадні караули,
вгинався світ від гупання чобіт.
Подумалось: ще одного не стало,
хто зверхньо поглядав
 на мій народ,
хоч їв з дитинства хліб його і сало…
Пардон, пардон!
 Ховаю швидше жало,
адже покійник — втілення чеснот.
Гул тисячі чобіт
 підсилював скорботу,
і довго ще від них
 вгинався материк.
Екран погас. Збираюсь на роботу
і траурний взуваю черевик.
15.11.1982 р.
* * *
Не так Романови-царі,
як ті вожді-секретарі,
забувши суд, забувши милість,
над Україною глумились
і все ще топчуться тепер,
як вчив їх Сталін-людожер.
Не так чума, не так татари
в старі часи косили люд,
як більшовицькі комісари
усе живе стоптали тут,
зробили гноєм для Росії —
нехай вона і жне, і сіє,
на нашім попелі цвіте,
бо ми приречені на те.
Хохляцькі підпанки ледащі
тієї ж правлять: «Ми пропащі!
Тож днем живи: пий і жери
та шкуру з ближнього дери!»
І всі деруть, хто скільки може,
немов те військо зловороже,
жорстоку вигравши війну,
грабує місто в давнину.
А українці, українці
тремтять, як перед вовком вівці.
Якби овець так, мабуть, гризли,
то й ті вже б ворога відтисли.
А ми вже ладні — в перегній,
нема кому іти на бій.
Не так страшні були царі,
як ці вожді-секретарі.
07.12.1983 р.
* * *
Замовкнув я. Заціпило мені.
Слова застряли в горлі, наче кістка.
Втомився я коритися брехні,
набридла ця радянська активістка.
Вслухаюся до інших голосів,
до гомону Прибалтики й Кавказу,
до стогону чорнобильських лісів,
до ремства без’язикого Донбасу.
Такий, мабуть, поетовий талан:
у ніч глуху виходити на чати,
коли ж гуде розбурханий майдан —
вслухатися, вдивлятись і мовчати.
25.11.1989 р.

БУДУЮ ХАТУ
Давно облишив я думки про славу,
про дзвін літературних нагород.
Будую хату. Трудно. Так державу
будує довго й важко мій народ.
Є камінь-бут. І цегла є на стіни.
Та на біду нема таких майстрів,
щоб узялися літньої години —
і до зими — щоб дім світив і грів.
Та де майстрів таких
 ти знайдеш, де ти?
Берись до кельми й молота, поете!
Ми звикли жити,
 граючись у жмурки,
ждемо експериментів і чудес.
Хіба ще мало нас лягло в підмурки
санкт-петербургів та одес?!
Ми добре угноїли і Варшаву,
наш піт завжди
 кропив чужий город…
Будую хату. Власну. Так державу
вивершує-будує мій народ.
1989 р.

ДО УКРАЇНСЬКОЇ БРАТІЇ
Ми ждали свободи, ідилії…
Діждались, панове-брати?!
Із нір виповзають рептилії
і гріють масні животи.
Усе кривороте й покручене,
гаркаве і окобліде
Вкраїну веде, як заручену,
в пітьму попід руки веде.
Один — із зорею Давида,
другий — з двоголовим орлом
ведуть віковічну сновиду
до щастя під свіжим ярмом.
І кревні п’явками нависли,
жирують на ній, будь здоров!
Червоно-брунатним намистом
з-під серця висмоктують кров.
Спинись, Україно, оглянься! —
Чого там волає поет?
Вітчизно моя, не піддайся,
візьми замість квітки багнет!
Від сну стрепенися, як птиця,
змахни гостролезим крилом,
із себе струсни нечестивців,
умийся священним Дніпром!
Свободу виборює сила
і гнів, а не квола сльоза.
Гуртуймося, братіє мила,
бо єдність творить чудеса!
1993 р.

ХТО Є ХТО
Українські — парламент і уряд,
українські — банкіри і суд…
Українські?! Нехай нас не дурять!
Подивіться, як брови хмурять
українці — принижений люд!
Брови хмурять, а все ж не понурі.
Воля гріє, та дуже димить.
Є у кожному з нас по Петлюрі,
і Хмельницький у декому спить!
09.11.2000 р.
* * *
Було нам мало землетрусу,
щоб сонні душі потрясти.
Лиш Чорноволові і Стусу
сумні поставлено хрести.
Нам не хрестів — нам би свячених!
А ще ясної голови!
Щось мало толку від учених,
що з інкубаторів Москви.
Чи довго будуть вигнивати
в затерплих душах чиряки?
Кругом такі всі демократи!..
А де ж мужі-чоловіки?
Вже так обсіли Україну
байстрята мляві, наче сплять.
У власну совість для почину
вжену я ніж по рукоять!
18.06.2001 р.
* * *
Хто ти мені, Україно?
Мати? — То чом же лиха?!
Може, сестра чи дружина? —
Щось ти до мене глуха!
Може, ти — прабабуся,
котра в уяві живе?
Скільки кругом не дивлюся —
де твоє плем’я нове?
Все якесь кручене, кволе,
де не поглянь — пустоцвіт.
Серце не ниє вже — коле:
що це за родовід?!
Господи, що це я? Що це!
Серед сліпих бунтарів
теж розплювався на сонце?
Мабуть, на старість здурів.
Нині здуріти не дивно:
в душах така крутія!
Хто ти мені, Україно?
— Бідний, я — доля твоя!
19.12.2001 р.

І НАС КРІПИТИСЯ УЧИ!
Владиці Філарету (Денисенку),
Землякові

На Україні благодать
така настала — не дай, Боже!
У церкві матір відспівать
і Патріарх уже не може.
Бо це московський, бачте, храм
(у нас, у нас на Україні!).
Останній раб, останній хам
поспівчував би тут людині!
Та тільки не московський піп
з посоловілими очима —
такий собі у рясі сніп,
що носить чорта за плечима
і кличе знов нас до тюрми,
з якої вирвалися ми.
Отак, владико Філарете,
вас у родимому селі
дістали мстиві москалі,
хоч відправляй до лазарету.
Як український патріот,
ви воскрешаєте народ,
а темні браття-односельці
холодний камінь носять в серці,
чужого слухають попа.
Яка біда! Яка ганьба!
Чого навчилась у Христоса
юрба донецька безголоса?
Лише любить чуже ярмо?
Лише читать чуже письмо?
Повчилася б у ляха-пана
любити Папу Іоанна!
Та де там! Школа в нас не та!
І досі гаспидська орда
у нашім полі виє дико.
Кріпися, праведний Владико,
і нас кріпитися учи!
Освячуй нам слова-мечі!
23.06.2002 р.
* * *
Земля і небо в каламуті.
А де ж омріяний едем?
Ніхто не скаже нам по суті,
куди ми поночі ідем.
Уже святкуєм ювілеї,
як вийшли ми із кабали,
а в нас за спинами халдеї
добро все наше розтягли.
А в кого гроші, в того сила,
а в кого сила, той і пан.
Перевертаються в могилах,
напевно, Гонта і Богдан!
05.03.2003 р.

УКРАЇНСЬКА АРИФМЕТИКА
Народ у нас якийсь невдачний:
ведуть його такі уми —
то Хабаренко, то Собачник —
а люди мруть, як від чуми.
Народ старіє і маліє,
забув про гідність, про закон,
все молоде від безнадії
вужем плазує за кордон…
Ох, ті багаті закордони!
Нещасних щастя там не жде.
А що старців у нас мільйони —
так мільярдери є зате!
17.11.2003 р.

ПОВЕРНЕННЯ
Миколі Плав’юку —
останньому Президенту УНР у вигнанні

Владу рідко віддають без бою,
а тим більш — гетьманську булаву.
Президенте, я горджусь тобою
за козацьку вдачу бойову!
В час, коли Вітчизну грабували,
і тікав хто міг за рубежі,
в час, коли невольничі підвали
вітер волі ще не освіжив,
ти вернувсь, як лицар, в Україну
і сказав їй бідній: «Я — твій син,
і з тобою буду до загину,
хоч блукав світами до сивин!».
І віддав ти Києву клейноди,
щоб у ньому княжий дух воскрес,
щоб великі лицарі свободи
нас благословили із небес.
Важко, важко зняти з рук кайдани,
а ще важче зняти із душі!
Ще кругом жирують отамани,
з ґендлярами ділять бариші.
Ще свинцем вітри московські
 дишуть —
та блакиттю прапор наш сія!
Хай на ньому золотом напишуть
і твоє державницьке ім’я!
07.03.2006 р.

ДЕВІЗ
Ми усі — із одної глини,
а в житті кому як повезе…
Я нікому нічого не винен,
і прощаю усім і все.
Від життя я мав радість і кпини,
від нещастя і німб не спасе.
Я нікому нічого не винен,
і прощаю усім і все.
Що є краще за мир у родині?
Що є гірше, як сварка трясе?
Я нікому нічого не винен,
і прощаю усім і все.
Я трудився в ім’я України,
і сумління мене не гризе.
Їй одній я, можливо, щось винен,
і вона лиш простить мені все.
07.06.2008 р.

НА РУБЕЖІ
Нікого. Нічого. Лиш річка Трубіж
в широкій долині —
 вузенький рубіж.
Та берег ще трохи заріс осокою,
та човен стоїть під старою вербою.
Верба ще кремезна —
 ось тільки дупло
їй в грудях випалює всяке мурло —
вона до небес тягне рубані руки,
а там тільки круки,
 а там тільки круки…
Дарма що у річечки назва свята,
а мало втішає — зникає вода.
Людці розорали весь луг
 під городи,
і кожен, як може,
 курінь собі зводить.
Печальна картина,
 немов некролог.
Чи бачить із неба великий Дажбог?
А Дана-богиня? А де тая слава,
коли тут гриміли
 полки Святослава?
Та ці ж береги у живої води
не раз зупиняли навалу орди,
аби у престольному Києві-граді
чужинці не паслись, як в себе у хаті!
А нині для Києва де той Трубіж?
А де Україні надійний рубіж?
Як схожа вона на вербу
 прибережну —
усякий заброда ламає сердешну!
Нікого. Нічого. Лиш тиша та спека,
а ще на вербі щось клекоче лелека…
Я теж обезсилів, ослаб, як Трубіж.
Тримаймося, річко!
 Тримаймо рубіж!
21.06.2011 р.

ДО МОЇХ СИНІВ
Мої дві точні копії
(хоч різні ваші мами),
від вас я в безвість топаю,
але не треба драми.
Летіть, ширяйте, соколи —
моя найбільша втіха!
Що б недруги не бовкали —
я вас беріг від лиха.
Мене шляхи задимлені
не раз вели у хащі,
а ви, уже окрилені,
знайдіть дороги кращі.
Гілки мої, братайтеся,
шануючи коріння!
І брата не цурайтеся,
якщо він без везіння.
Який вам шлях не випаде,
у будь-яку годину
ви не продайтесь вигоді,
не зрадьте Україну!
Мені, на вас багатому,
не страшно — в домовину,
і в небутті я знатиму,
що маю вірну зміну.
05.08.2011 р.
* * *
Сині прожилки рук моїх
про одне мені кажуть наче:
«Ти, не юний, уже б затих,
бо поезія — справа юнача!».
Так, мій стовбур уже постарів,
але ще зеленіє щоліта
і чекає ще гроз і вітрів,
і від сонця — побільше світла.
А струмки моїх синіх жил
все ж поволі зливаються з небом.
Наче раб, я для інших жив —
а вже ніколи жити для себе.
22.04.2012 р.
* * *
І знов багряна осінь, як завжди,
посіяла в моїй душі сум’яття.
І теплі дні, і золоті сади,
і журавлі прощаються, як браття.
Не знаю, заспокоюся коли,
коли охолодять мене сивини…
Дві пристрасті мене в житті вели:
любов до жінки і до України.
Жінки вже відпливли, як журавлі
ось відпливають строфами
 розлуки,
а з ними розтають у синій млі
палкого літа всі любовні муки.
Ясних небес вам, молоді птахи,
і не журіть мене немолодого!
Я вас любив, а всі борги-гріхи
спокутую вже скоро перед Богом.
Я з Україною лишаюсь до кінця,
вона мене пригріє і зимою.
А чи мені пишатись до лиця?
Хай би вона могла пишатись мною!
Багряний гай горить,
 як смолоскип,
обпалюючи крила журавлині.
Чи не тому у небі чути схлип
по літу, по мені, по Україні?
16.06.2012 р.
* * *
Хай ми різні — і Крим, і Донбас,
Подніпров’я, Волинь і Карпати,
Україна — у кожному з нас,
а вона для усіх нас — мати.
Україні не треба прикрас —
шароварні свята, концерти…
Україна — це кожний із нас,
хто за неї готовий померти!
16.09.2011 р.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #24 за 14.06.2013 > Тема "Душі криниця"