Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (3476)
З потоку життя (6713)
Душі криниця (3636)
Українці мої... (1489)
Резонанс (1551)
Урок української (997)
"Білі плями" історії (1733)
Крим - наш дім (533)
"Будьмо!" (260)
Ми єсть народ? (238)
Бути чи не бути? (70)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (108)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
В╤ТА╢МО З НАГОРОДОЮ!
Давн╕й автор ╕ читач «Кримсько╖ св╕тлиц╕» поет Дмитро Шупта став лауреатом...


НАТАЛ╤Я ЯРЕМА
Колись наш╕ фотограф╕╖ стануть старими, ╤нстаграм та Фейсбук ув╕йдуть в ╕стор╕ю.


ВСЕУКРА╥НСЬКИЙ КОНКУРС «З КРИМСЬКИМ КОР╤ННЯМ» «МИ – Д╤ТИ ТВО╥, УКРА╥НО!» ╕м. ДАНИЛА КОНОНЕНКА
Поки що продовжу╓мо приймати заявки ╕ заклика╓мо юних л╕тератор╕в скористатися домашн╕ми умовами...


У С╤МФЕРОПОЛ╤ ВИЙШЛА КНИГА ВИБРАНИХ ПОЕЗ╤Й ДАНИЛА КОНОНЕНКА, ЯКА БУДЕ ВРУЧЕНА ЦЬОГОР╤ЧНИМ ПЕРЕМОЖЦЯМ Л╤ТЕРАТУРНОГО КОНКУРСУ ЙОГО ╤МЕН╤!
ДУХОВНИЙ «МОСТИК» З КРИМУ ДО УКРА╥НИ - ВСЕУКРА╥НСЬКИЙ КОНКУРС «З КРИМСЬКИМ...


ТРИ ЗУСТР╤Ч╤ ВЕСНИ
Здавалося б, прийшов березень, а з ним прийшла весна. Але, за давн╕м народним фенолог╕чним...




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook

Twitter





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #23 за 07.06.2013 > Тема "Душі криниця"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#23 за 07.06.2013
ВОЛОШКА З В╤НКА

З братн╕х л╕тератур

Нещодавно у видавництв╕ «Доля» у С╕мферопол╕ вийшла книжка вибраних в╕рш╕в «Волошка з в╕нка» Максима Богдановича у перекладах Данила Кононенка. Цю невеличку за обсягом зб╕рку переклад╕в з б╕лорусько╖ поета Максима Богдановича складають переважно твори (за винятком к╕лькох), що ув╕йшли до його книжки «Вянок», котра побачила св╕т сто рок╕в тому (1913 р.). Це — ╓дине прижитт╓ве видання поета, який залишив земний св╕т дуже молодим — у неповн╕ 26 рок╕в. Його в╕рш╕ пронизан╕ великою любов’ю до свого р╕дного краю, народу, в╕рою в те, що в╕н, б╕лоруський народ, дочека╓ться «золотистого, св╕тлого дня». Окрасою зб╕рки ╓ пейзажна, ф╕лософська та ╕нтимна л╕рика. Видання присвячене 100-р╕ччю в╕д дня виходу в св╕т книги в╕рш╕в «Вянок» Максима Богдановича.

В╤Д ПЕРЕКЛАДАЧА
В╕рш╕ б╕лоруського поета Максима Богдановича не раз приходили до читача укра╖нською мовою. Багато хороших ╕ р╕зних поет╕в, кожен по-сво╓му, намагався ув╕йти в поетичний св╕т цього чудового творця б╕лорусько╖ поез╕╖, який, на жаль, дуже рано — в неповних 26 рок╕в п╕сля тяжко╖ хвороби в╕д╕йшов за в╕чну межу, залишивши сво╖м нащадкам одне-╓дине прижитт╓ве видання сво╖х в╕рш╕в — зб╕рку «Вянок».
У 1981 роц╕ М╕нське видавництво «Мастацкая л╕тература» зд╕йснило факсим╕льне перевидання «Вянка», аби сучасний читач мав змогу начеб знов отримати «з друкарн╕ Мартина Кухти» ту саму скромну ╕ таку чудову книжку молодого поета, книжку, котра п╕сля виходу ╖╖ в св╕т 1913 року в╕дразу стала б╕лоруською класикою.
Тод╕ ж, на початку 80-х рок╕в минулого стол╕ття, хтось з мо╖х б╕лоруських друз╕в над╕слав мен╕ в дарунок це факсим╕льне перевидання «Вянка».
Не раз я перечитував книжку, щоразу припадаючи серцем до тако╖ чисто╖, зворушливо╖ ╕ дуже зрозум╕ло╖ мен╕ народноп╕сенно╖ мелодики в╕рш╕в Максима Богдановича, якого, кр╕м усього того, що я читав його ╕ про нього, вважав ще й певною м╕рою сво╖м земляком-кримчанином. Адже Максим Богданович трич╕ за сво╓ коротке життя побував у Криму. Уперше — в 1909 роц╕ його, в╕с╕мнадцятир╕чного хворого юнака, прив╕з батько ╕ влаштував на л╕кування в ялтинський панс╕он п╕д назвою «Кур╕нь», розташований неподал╕к в╕д «Б╕ло╖ дач╕» А. П. Чехова. Вдруге Максим Богданович л╕кувався в Старому Криму. Це був 1915 р╕к. Тод╕ ж в╕н в╕дв╕дав Феодос╕ю ╕ Коктебель ╕ згодом написав нарис «З л╕тн╕х вражень». ╤ востанн╓ тяжко хворий М. Богданович прибув до Ялти в лютому 1917 року. А через два м╕сяц╕, в к╕нц╕ травня, в╕н самотн╕й помирав на приватн╕й квартир╕, маючи б╕ля себе лиш цю свою ╓дину зб╕рочку поез╕й «Вянок» («В╕нок» укр.), про що й св╕дчать ось ц╕, написан╕ на аркуш╕, що лежав поруч, його останн╕ чотири в╕ршован╕ рядочки:
В краю ц╕м св╕тл╕м, де я помираю,
В будинку б╕л╕м б╕ля синьо╖ бухти.
Я не самотн╕й, я книгу маю
З друкарн╕ пана Мартина Кухти.
Поховали поета на ялтинському кладовищ╕, де й понин╕ поко╖ться його прах…
Читаю-перечитую по к╕лька раз╕в зб╕рку «Вянок», а жаль ╕ туга крають мо╓ серце. Господи, як же дуже рано цей молодий ╕ талановитий б╕лоруський поет-патр╕от п╕шов у далек╕ засв╕ти! Ск╕льки б в╕н ще м╕г зробити для сво╓╖ л╕тератури, та й х╕ба лиш для сво╓╖?! Але й те, що в╕н встиг зробити у сво╖ неповн╕ двадцять ш╕сть, стало окрасою не лише б╕лорусько╖, а й св╕тово╖ л╕тератури. Максим Богданович б╕льше за все на св╕т╕ любив свою землю, свою р╕дну б╕лоруську мову, в╕рив, що його народ дочека╓ться «золотистого, св╕тлого дня». Максим Богданович любив в╕рш╕ нашого Тараса Шевченка, досл╕джував його творч╕сть. У його «Вянку» ╓ переклади з А. Кримського, М. Чернявського, Олександра Олеся…
╤ ми, укра╖нц╕, любимо й шану╓мо творч╕сть нашого сябра. Його слово дороге ╕ близьке кожному укра╖нському серцю.
Не раз перечитуючи в╕рш╕ Максима Богдановича ╕з його зб╕рки «Вянок», я поривався зробити переклади деяких з них укра╖нською мовою. Але окр╕м поривань, чомусь н╕чого б╕льше не виходило. Мабуть, м╕ркував я соб╕, не дозр╕в ще до переклад╕в з Богдановича.
╤ ось напередодн╕ стол╕тнього юв╕лею в╕д виходу в св╕т першого видання «Вянка», мен╕ пощастило побувати на л╕тературно-мистецькому свят╕ б╕лорусько╖ громади Криму. Натхненний чар╕вною б╕лоруською мовою сябр╕в, неповторними п╕снями, мистецькими картинами ╕ художньою вишивкою, в╕ршами Максима Богдановича, я, повернувшись додому, д╕став з полички зб╕рку «Вянок» ╕ поринув (укотре!) в чудовий поетично-п╕сенний св╕т Максима Книжника. ╤ сам╕ собою вилилися на пап╕р переклади його в╕рш╕в мо╓ю укра╖нською мовою. Перекладаючи в╕рш╕ з Богдановичового «Вянка», я намагався по можливост╕ якомога ближче бути до ориг╕налу. Перекладав лиш т╕ в╕рш╕, як╕ й через сто рок╕в в╕д часу появи ╖х на св╕т хвилювали мою душу. Так ╕ з’явилося це вибране з «Вянка» М. Богдановича у мо╖х перекладах. Яким воно вийшло, судити вам, мо╖ читач╕. Але робив я цю роботу дуже щиро ╕ з ус╕╓ю душею. ╤ нехай це буде мо╓ю скромною лептою в стол╕тн╕й юв╕лей «Вянка»!

Данило КОНОНЕНКО

Максим БОГДАНОВИЧ
ВОЛОШКА З В╤НКА

ЛЯВОНИХА

Ой, Лявонихо, Лявонихо моя!
Словом лаг╕дним тебе згадаю я, —
Чорний пух тво╖х загнутих
 бровенят,
╤ очей, що веселинками горять.
╤ поставу твою як не пригадать,
Пригадаю, як ти вм╕ла ц╕лувать.
Ой, Лявонихо, Лявонихо моя!
Ти сп╕вала голосн╕ше солов’я,
Завжди першою була ти у танку –
╤ в «Метелиц╕», ╕ в «Юрц╕»,
 ╕ в «Бичку»,
А коли ти св╕й заг╕н ставала жать,
То Лявон очей не м╕г вже в╕д╕рвать!
Ой, Лявонихо, Лявонихо моя!
П╕всела кум╕в у тебе, кум ╕ я.
Знала ти, як запросить,
 почастувать
╤ дореч╕ слово добре вс╕м сказать,
╤ розважити, ╕ в смутку звеселить,
А часом було й до серця притулить.
Ой, Лявонихо, Лявонихо моя!
Дай же Бог тоб╕ ще довгого життя.
Дай на цьому св╕т╕
рад╕сно прожить,
Вс╕х довкруж, як звеселяла,
 веселить.
╤ н╕коли не забуду тебе я,
Ой, Лявонихо, Лявонихо моя!


С. ПОЛУЯНУ
(Тр╕олет)
Ти був, як м╕сяць, одинокий:
Самотньо жив, самотньо вмер.
Хоч св╕т ╕ людний, ╕ широкий, —
Ти був, як м╕сяць, одинокий.
Красу ╕ св╕тл╕сть в╕дтепер
Шукав – ╕, в самот╕ глибок╕й
Ти був, як м╕сяць, одинокий:
Самотньо жив, самотньо вмер.

Д╤Д
Так тепло ц╕лий день було,
Що д╕д – ╕ той ╕зл╕з ╕з печ╕,
С╕в б╕ля р╕чки, де пекло,
╤ гр╕в сво╖ стареч╕ плеч╕.
Син╕в ген б╕р, текла вода
╤ пахло кв╕тами, р╕ллею...
А д╕ду зовс╕м не шкода,
Що скоро стане в╕н землею.

СПОГАД
«Це день, — колись писав Катул, —
Я б╕лим каменем означу».
Рад╕ю я, коли побачу
Алею, де на липах гул.
Мен╕ зонтом посол на п╕ску
Кохан╕ рученьки писали.
Що – не скажу. Ви в╕дгадали,
Те слово вже на язику.

МОЯ ДУША
Моя душа, мов яструб дикий,
Що рветься в небо аж до з╕р,
Вбира╓ в╕льних птах╕в крики, —
Моя душа, мов яструб дикий,
Зачувши ╖х, стряхне великий
Св╕й сон, шугне до сн╕жних г╕р.
Моя душа, мов яструб дикий,
Що рветься в небо аж до з╕р.

НАД МОГИЛОЮ
Коло шляху в чист╕м пол╕
Могила сто╖ть,
Кругом крутить хуртовина,
Гуля╓, шумить.
На могил╕ одиноко
Калина росте;
╥╖ в╕тер обв╕ва╓,
Зав╕рюха гне.
╤ довкруж т╕╖ могили
Сп╕ва╓-шумить
Про того, хто в чист╕м пол╕
Похований спить.
* * *
Я думи, путами не скут╕╖,
Тут перед вами виводжу,
Супроти ж ганення скажу:
Л╕кують хворост╕ й отрутами.

ОЗЕРО
Шум╕в колись тут б╕р старий
Й жив Л╕совик у т╕м бору.
Зрубали б╕р – чаклун загинув.
Ось сл╕д його з то╖ пори:
Сво╓ люстерко в╕н покинув.
Неначе в ╕нший св╕т в╕кно
Спок╕йно так лежить воно,
Життя собою в╕дбива╓
╤ все, що згинуло давно,
У темн╕й глибин╕ хова╓.

НАД ОЗЕРОМ
Сонце тихо скотилося з г╕рки;
М╕сяць б╕лий заплакано св╕тить,
Промовля╓ до кожно╖ з╕рки,
Тягне з озера ср╕бн╕╖ с╕т╕.
В них русалки заплутали коси, —
Рвуть ╕ сплутують ср╕бн╕╖ нит╕.
Н╕ч ╕де по земл╕, с╕╓ роси,
╤ русалкам шепоче: «Засн╕те...»
* * *
Теплий веч╕р, тихий в╕тер,
 св╕жий ст╕г
Ви поклали мене спати на земл╕.
Не вста╓ стовпом пил св╕тлий
 вздовж дор╕г,
В неб╕ м╕сяця проглянув бл╕дий р╕г,
В неб╕ тих╕ зор╕ розцв╕ли.
Тишею вчарований ц╕╓ю
Я не тямлю, де рука, де голова;
Бачу я, як злившися
 з природою душею
З╕роньки тремтять в╕д в╕тру
 над землею,
Чую в тиш╕, як росте трава.

ВЗИМКУ
Здоров, дзв╕нкий, морозний веч╕р!
Здоров, м’який скрипучий сн╕г!
Затихли в╕тер ╕ хуртеча,
Саней лиш чути в╕льний б╕г.
Берези, мов примари, б╕л╕
У синяв╕ н╕чн╕й стоять.
╤ в╕д морозу посив╕л╕
З╕рки у неб╕ мерехтять.
Б╕лявий м╕сяць понад полем
Прозоре св╕тло розпустив.
╤ ср╕бним саваном роздолля
Сн╕г╕в син╕ючих накрив.
Саньми криш╕ть ╖х, руште кон╕!
╤ бубонц╕в видзвонюй м╕дь!
Довкруж мигтять л╕си ╕ гони,
У грудях кров мо╖х кипить!
* * *
В кра╖н╕ св╕тл╕й, де я помираю,
У б╕л╕м дом╕ б╕ля синьо╖ бухти,
Я не самотн╕й, я книгу маю
З друкарн╕ пана Мартина Кухти.
* * *
Прол╕тайте ви, дн╕,
Золотими вогнями.
Молодим я помру, —
Обл╕тайте кв╕тками...

БУРЯ
Томливо так по небу наплива╓
На нас чудовисько, огорнуте ╕млою.
Все стихло.
Та раптово над╕ мною
Огненний меч ╖╖, похмуру,
 розс╕ка╓.
Ударив влучно в╕н ╕ —
Громом прокотився,
╤ блиска гр╕зний меч,
Й удари не змовкають,
╤ ручаями кров холодна
вниз ст╕ка╓,
А люди кажуть,
Що це дощ пролився.

ЗИМОВА ДОРОГА
Мчаться кон╕ по сн╕жному пол╕,
П╕д дугою дзвенять бубонц╕.
╤ сп╕вати про долю ╕ волю
Мене кличуть простори оц╕.
В’╓ться зм╕йка ср╕блиста дороги,
Зор╕ золотом в неб╕ горять.
╤ задумливий м╕сяць дворогий
На мороз╕ з╕бравсь погулять.
Поле тоне у ср╕бн╕м туман╕,
Сн╕г блищить, як на холод╕ сталь,
╤ летять мо╖ легк╕╖ сани,
╤ несуть мене в синюю даль.

ЗАВ╤РЮХА
А в╕тер в бубон даху б’╓
╤ людям спати не да╓…
Гримить, гуркоче бурев╕й —
Справля гулянку Сн╕гов╕й.
А в╕тер в бубон даху б’╓
╤ людям спати не да╓…
Бурлить сн╕г╕в м╕цне вино
╤ б╕лим хлюпа╓ воно.
А в╕тер в бубон даху б’╓
╤ людям спати не да╓…
Гуля дворами дикий хм╕ль, —
Гуде сп’ян╕ла замет╕ль.
А в╕тер в бубон даху б’╓
╤ людям спати не да╓…
* * *
Холод в хат╕. Хвор╕ю. Скучаю.
На душ╕ — дум докучних тягар.
Заварити б гарячого чаю,
Роз╕гр╕ти б хутч╕ш самовар.
Засп╕ва╓ в╕н тонко ╕ тихо,
╤ зася╓ ураз вогоньком, —
╤ розв╕╓ться темне╓ лихо
Над мо╖м об╕гр╕тим кутком.

ПРИЙДЕ ВЕСНА
Холодно. В╕тер у пол╕ гуля╓,
Зв╕ром реве,
Сн╕гом кружля╓, нудьгу наганя╓, —
Кепсько тепер!
Серце говорить мен╕: не нудися!
Прийде весна!
╤ погука╓ земл╕: «Пробудися
З довгого сну!»
Вигляне сонце, зазелен╕╓
Трава на лугу,
Прийде весна ╕, як в╕тром, розв╕╓
Горе-нудьгу!
* * *
Молод╕╖ роки,
Молод╕ пожадання!
Н╕ страху, н╕ нудьги,
Т╕льки щастя кохання,
Пам’ята╓ш красу,
Миле личко д╕воче,
Золотаву косу
Та блакитн╕╖ оч╕.
Темний сад-виноград,
Цв╕т вишневий б╕ленький, —
Слово, мовлене в лад
Найдорожч╕й, миленьк╕й.
Будь завжди молодим,
Повний св╕тлими днями!
Прол╕тайте роки,
Золотими вогнями!
* * *
На добран╕ч, зоря-зоряниця!
Вже ляга╓ ╕мла на землицю,
Чорним шовком усе покрива╓,
Пилом з╕р небосхил зас╕ва╓.
Тиша-тиш огорта мою душу.
А в╕трець придорожную грушу
Ледве чутно ворушить-колише,
Бубонцями видзвоню╓ тиша,
Тихо ср╕блом дзюркоче криниця,
На добран╕ч, зоря-зоряниця!
* * *
Чу╓ш гул? — л╕совик це, самотн╕й л╕сун,
Почина╓ неголосно грать:
П╕д руками його, розганяючи сум,
Н╕би тисяч╕ туго натягнутих струн,
Тонкостовбурн╕ сосни бринять!
╤ чи треба казати, чом стихла р╕ка,
Чому стихли в полях
 колоск╕в голоси
╤ про що шепотить з в╕терцем осока
Й що тремтить ╕ блищить
 на листках лозняка:
Крапл╕ сл╕з,
а чи крапл╕ холодн╕ роси?

ОЗЕРО
В чаш╕ темн╕й ╕ глибок╕й
Плеще й п╕ниться вино;
Хмелем св╕тлим ╕ холодним
Колиха╓ться воно.
Осоку в╕трець гойда╓
╤ шумить високий б╕р,
А в душ╕ не замовка╓
Струн веселих переб╕р.
* * *
П╕дведи догори сво╖ оч╕
╤ ти станеш ╕знов, як дитя.
╤ в╕дринуть, як темн╕╖ ноч╕,
Вс╕ тривоги земного життя.
Хмару тихо блакить вколиха╓,
У душ╕ в╕дросте дво╓ крил.
╤ злетить вона в небо безкра╓,
Змивши в струменях зливи св╕й пил.
Там не треба н╕ щастя, н╕ ласки,
Там нема н╕ нудьги, н╕ турбот.
Будеш ти, як царенко ╕з казки,
А хмарина — килим-самольот.
* * *
У н╕ч холодну я
в широк╕м, темн╕м пол╕
Коло багаття л╕г
╕ стихнув у п╕всн╕.
Вогонь все слабшав…
врешт╕ й згас повол╕…
╤ враз зробилося
аж весело мен╕!..
Хай, с╕рий попеле,
багаття все собою
За мить якусь ти зм╕г,
мов ризою, укрить, —
Я знаю там вогонь
тремтить ще п╕д золою,
Я знаю, там
червоний жар горить…
Хай череда годин
нудних, похмурих, с╕рих,
Як поп╕л, клалася
на душу увесь час,
Ховаючи вогонь гарячий в╕ри, —
Хай невидимий в╕н…
Та в╕н ╕ще ж не згас!

СЛУЦЬК╤ ТКАЛ╤
В╕д р╕дних нив, з сво╓╖ хати
У панський дв╕р задля краси
Вони, знедолен╕, узят╕
Ткать золотист╕ пояси.
Томливо тягнуться години
Й д╕воч╕ призабувши сни,
На перський лад сво╖ тканини
Щоденно тчуть ╕ тчуть вони.
А за в╕кном — широке поле
╤ неба синя далина.
╤ думи линуть мимовол╕
Туди, де розцв╕ла весна.
Де все таке для серця миле,
Де обр╕й грозами пропах.
Де р╕чечки ср╕бляст╕ хвил╕
Й волошки син╕ у житах.
Де в╕ков╕чний вишум бору
╤ р╕дна вьоска гом╕нка…
…╤ зам╕сть перського узору
Чомусь волошку тче рука…
* * *
Зр╕зають галузки топол╕
одну за одною…
Без скарги лягають на землю
вони, як солдати,
Бо смерть ╖м потр╕бна,
щоб дерево знову весною
Змогло би хутч╕ш розвиватись.
Коли наша мати-в╕тчизна,
о, друз╕ мо╖ молод╕,
╤з лихом в борн╕
вже крапельки витратить сили, —
Чи стачить в нас духу
життя ╖й в╕ддати тод╕,
Без скарги лягти у могили?

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #23 за 07.06.2013 > Тема "Душі криниця"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=11861

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков