Версiя для друку Обговорити в форумi

Ми єсть народ!

(Продовження. Поч. у № 22)

Властиво, вся стаття зводиться не до аналізу повстання «як важливого чинника українського етнонаціодержавотворення», а до намагань збезчестити добре ім’я Павла Михновича Бута. Автор, чи то не будучи впевнений, що там в той час саме творилося (етнос? нація? держава?), чи через презирство до української мови, яка не надає достатньо можливостей, аби розкрити широту його концептуальних думок, використовує ще й інші, подібні цьому дикі неологізми, як-от: магнатерія, коронярі... Народна мудрість каже, що розумну людину видно далеко, а дурня ще далі. Не володіючи матеріалом, не розуміючи добре процесів, що відбувалися на той час на широких теренах від Персії до Швеції, частиною яких були й українські події, не маючи, як про те з усією очевидністю засвідчує його куца стаття, ані найменшого уявлення про дипломатію, військову стратегію та тактику, не маючи досвіду військових операцій, масштабніших за тарганячі бої на своєму робочому столі, автор дозволяє собі безчестити пам’ять того, хто все своє життя намагався здобути незалежність своєму Краю, двічі стояв за свою мрію на варшавському ешафоті, склав, зрештою, там свою голову. І все для того, аби через віки один з духовних нащадків кононовичів-караїмовичів поливав брудом його ім’я?! Сумно, панове… Сумно…
Певно, приміряючись до темних глибин власної душеняти (чи й є вона в такого!), він пише: «…останньою краплею, яка переповнила чашу терпіння, стала активна радикальна позиція П. Бута. Щоб зрозуміти головні мотиви його вчинків, мало бути істориком, а треба ще й добре розумітися на людській психології та дещо знатися в психіатрії».
Це як вам, читачу? Виходить, намагання відстояти волю, здобути Краю незалежність є ознакою психічної неврівноваженості? Дуже актуально для сьогодення, я б сказав…
Після зруйнування Кодака влітку 1635 року, коли щойно збудовану, як вважалось, неприступну фортецю було взято силами, сучасною термінологією сказати б, десанту: 800 запорожців зробили те за одну ніч, всіх учасників тієї насправді блискучої операції було жорстоко покарано – різано вуха, носи, та відправлено на каторжні роботи. Співорганізаторів – Івана Михайловича Сулиму та Павла Михновича Бута після тортур було засуджено в Варшаві до страти. Сулиму стратили. Не допомогло ні заступництво самого короля, ні перехід у католицьку віру. Павло Бут від віри не відступився, а страти уник. Чому? Через століття історики губляться в здогадах. Матеріалів і справді небагато, а є ж ще й людський фактор, коли простіше висунути версію, яка взята чи то зі стелі, чи то викопана десь з глибин темної підсвідомості, куди без психіатра краще й справді не заглядати, аніж витрачати дні, тижні, місяці, піднімаючи архіви, аналізувати, зіставляти, на перший погляд, розрізнені події, робити з того висновки, міркувати, зрештою. Ті, хто зацікавиться тим питанням, сподіваюсь, невдовзі зможуть прочитати про те в моїй книзі «Павло Михнович Бут, Лицар Зрадженої Волі».
Версія автора «наукової праці» про причини скасування судової постанови щодо Павла Михновича дуже «сильна», бо компілює… висмоктану з пальця версію пана Щербака: «…Варшавські політики вирішили задіяти додатковий козир (на їхню думку – майбутній джокер) – Павла Бута. Ось так цей політичний крок коментує В. Щербак: «…Звільняючи Бута, власті прагнули використати цю впливову особу для придушення козацького руху в Україні. З цією метою навесні 1636 р. його було призначено на королівську службу в Чигиринський полк (очевидно, на посаду сотника). Але все вийшло з точністю до навпаки».
Недовченого автора, здається, вражає оте «навпаки». Воно не вкладається у вибудовувану ним схему, тож висуваються пояснення того феномена:
«Чому так трапилося? На нашу думку, можливі такі варіанти пояснення дій П. Бута:
1) його польські покровителі спочатку пообіцяли йому цілковиту підтримку в козацьких справах, але коли в них щось пішло не так, Павла кинули напризволяще, тому надалі він діяв на свій страх і розсуд;
2) П. Бут повернувся в Україну тільки з одним, але головним бажанням – підготувати і здійснити всеукраїнське повстання, щоб визволити Батьківщину з лядської неволі і тим самим помститися владі за смерть І. Сулими й побратимів, а разом і за свої власні страждання;
3) Павлюк – не герой України і не мученик за віру, а звичайний авантюрист і кар’єрист, який заради гетьманської булави й особистого самоствердження готовий був пожертвувати життям і спокоєм десятків тисяч людей».
Чи не симптоматично, що у двох з трьох варіантів Павло Бут — як не джокер в руках польських покровителів, то авантюрист та кар’єрист? Але ж навіть у версій, які більш прийнятні для письменника, ніж для титулованого історика, мають бути логічні пояснення. «Джокер» у моїй уяві не є жодним поясненням, більше того, наводить на думку, що автор подібної версії — не раз битий шулер.
Третя версія, як на мене, найкраща, бо ж на кожній Канатчиковій дачі відомо, що сеймовий суд безумовно скасовував смертні вироки всім авантюристам і кар’єристам. Чи… ні?
Зі «спокоєм», яким був готовий пожертвувати Павло Бут заради майбутньої булави, ще гірше. Таке враження, що автор колись добряче впав з дуба головою вниз, і те й досі дається взнаки, адже він силкується представити нам пекло, в якому опинилося українство, таким собі Едемським садом.
З варшавськими покровителями, в яких «щось пішло не так», насправді наївно до смішного. Чи можна уявити таке, щоб той, хто доклав справді титанічних зусиль, аби скасувати сеймову постанову (нагадаю – навіть король не зміг добитись того для свого протеже), раптом кинув усе на півдорозі? Падіння з дуба, очевидно, було дуже серйозним. Від цього і логіка страждає. Речі Посполитій насправді не бракувало вірних людців серед реєстрової старшини, і вона не потребувала ще одного ренегата. Більше того, ренегат вже ніколи не сприймався б запорожцями як лідер. Отже, це не про Павла Бута, бо він був і залишався лідером до останнього кроку на своєму другому ешафоті. А все ж Варшава була таки вельми зацікавлена саме в особі Павла Михновича Бута. Більше того, саме з ним вона пов’язувала нові перспективи для Речі Посполитої. І те не мало нічого спільного з придушенням козацького руху. Але щоб осягнути те, треба вивчати історію, а не намагатися «переосмислити» її, порпаючись на смітниках та поливаючи брудом те, що осмислити не вдалося.
Обрізання у просторі і часі дається взнаки й надалі, бо результується в нерозумінні і незнанні навіть там, де все давно і відомо, і зрозуміло. Але, може, в тому й полягає загадковий принцип історизму та новизна сьогоденних поглядів на нашу історію, аби подібними недолугими недослідженнями недовчених підігріти інтерес українців до своєї історії:
«Чи бачив цю геополітичну і геостратегічну перспективу П. Бут, ми не знаємо, але на перших порах він активно поринув у кримські справи. В кінці 1636 р. сформував і, ймовірно (?! — В.Б.), очолив кількатисячний загін охочих козаків та на початку 1637 р. допоміг кримському хану перемогти його суперника — очільника ногайської (буджацької) орди Кантеміра».
«Ми не знаємо», «ймовірно»… Ігнорування першоджерел грає з автором злі жарти, бо той тицяється, мов сліпе кошеня на рівній дорозі, переплутавши світ реальності і власних недолугих фантазій:
«На нашу думку, ротація у вищому керівництві Кримського ханства… була великою втратою для українського козацтва. Проте якщо всі ці події стали наслідком недолугої діяльності П. Бута, який очолював козаків і був союзником Інаєта (можливо, Павлюка підкупили посланці Кантеміра, щоб він не втручався у справи кочовиків; ймовірно, Бут особисто вирішив зіграти у свою власну гру з номадами; чи все це було лише випадковим збігом обставин, хто його зна...), тоді ми отримуємо перше свідчення його слабкості як політика, стратега і тактика, що, зрештою, призвело до його безславного кінця».
Цікавий зразок хворої уяви, коли з сивого туману «якщо», «можливо», «ймовірно» та «хто його зна», сконцентрованих лише в одному реченні, можна формувати безапеляційні висновки про недолугу діяльність Павла Бута, його слабкість як стратега і тактика. Старий Фройд сказав би, що автор подібних заяв має певні психологічні проблеми і його згадка про психіатрію є підтвердженням того на підсвідомому рівні.
Наступний опус просто анекдотичний. Присвятивши аж цілих дві сторінки своєрідному, в дусі недовченого, аналізу кримських подій 1636-1637 рр., майже половину якого складає цитата з Історії України-Руси М. Грушевського, подій, яким присвячено цілі томи, автор ремствує на те, що попри його титанічний труд «недолугий» Бут так і не зрозумів їх:
«Ми так багато зусиль доклали для осягнення сутності кримських подій кінця 1636 – початку 1637 рр., тому що переконані: позитивне їх вирішення кардинально змінило б наявну на той час геополітичну й геостратегічну ситуацію в Центрально-Східній Європі. Проте їхню важливість так і не зміг чи не захотів зрозуміти П. Бут».
Якби автор менше концентрувався на переосмисленні та викривленні історії, якби замість блукань в темних закапелках своєї підсвідомості частіше заглядав би до історичних архівів і притому навчився б читати знайдені там документи з розумінням, ким те писалося, для кого і з якою метою, якби зважився неупереджено поглянути на події та зіставити їх з фактами, можливо, він був би дуже здивований і присоромлений…
Натомість буйна фантазія левітуючого над реаліями автора продовжує фонтанувати. Реєстрова старшина в нього не взялася до приборкання заколоту (повстання 1637 року — В.Б.) тому що їй, старшині, аж ніяк не хотілося розпочинати братовбивчу війну.
— А могла, хочеться спитати?
Це ж до якої міри треба не розуміти тодішні реалії, аби тішитись подібними нісенітницями!
Далі – більше. В голові, де двом думкам, очевидно, вже затісно, часи й події переплутались настільки, що в нього вже «М. Грушевський свідчив: «Піднявши сею агітацію Запороже, Павлюк десь при кінці мая ст. ст. кинувся з випищиками на волость, захопив армату в Корсуні й перетягнув її на Запороже».
Насправді, мені простіше уявити, що пан Грушевський просто писав про ті, майже такі ж далекі від нього, як і від нас, події, аніж стояв десь там поряд в кущах під час тої операції, аби потім виступати в ролі ексклюзивного свідка для автора концептуальних переосмислень. Думаю, видатному історику було б соромно за такого наступника. А ще сумно. Сумно, бо коли попередній ляп можна поблажливо трактувати як обмовку, то наступний викликає здивування:
«…Розкол козаччини на реєстрівців, нереєстрівців (випищиків) і запорозьких козаків на цьому етапі є позитивним явищем…».
Позитивним те явище могло сприйматися лише ворогами українства, але навіть зазначений поділ козацтва є дуже умовним. Як я те бачу, було запорозьке козацтво, частину якого було взято (напівофіційно) на службу польської корони. Під час воєн реєстр збільшували, після їх закінчення поверталися до попередньої кількості, виписуючи тих, що були набрані понад звичайне його число. Мова мала вестися не про розкол, а про різне бачення перспектив реєстрівцями, якими польська влада намагалася маніпулювати за допомогою жолду та підкуплення старшини і рештою козацтва.
Сприйняття історичних подій, насправді, є дуже важливим. Не секрет, що поляки й українці, татари й турки мають свій погляд на історичні події. Причини того цілком зрозумілі і жодних додаткових пояснень не потребують. Але ж ось певний писака, який (зовсім не дивно, як на наш час) є титулованим завідувачем якогось там відділу Національного науково-дослідного інституту українознавства і всесвітньої історії, утримуваного, між іншим, моїм коштом та коштом сорока шести мільйонів українців, починає трактувати мою історію якщо не з точки зору іншої нації, то з місця сидіння невмирущої п’ятої колони. Не дивно, що повстання 1637 року, яке в історичному процесі було нічим іншим, як спробою моїх пращурів вибороти собі волю та незалежність, в цього недовченого як не «ребелія», то «непослух», «заколот», «деструктивні процеси», «бунт». З того, що поляками після боровицької зради було проголошено амністію козакам (у нашого писаки термінологія як не картяра, то зони), оприлюднено величезні шкоди, заподіяні козацтвом Речі Посполитій, читач має робити єдино «правильний» висновок про те, що ті бунтівники-ребелізанти-заколотники були звичайними кримінальними злочинцями.
Не зробивши жодної спроби проаналізувати Щоденник Шимона Окольського, але пройнявшись трепетною довірою до цього панегірика маєстату Речі Посполитої, де, зокрема, йдеться, що заяви козаків про спалення церкви в Корсуні та вбивство дітей є брехливими, це карлувате від історії резюмує: «…Щоб зібрати під свої корогви якнайбільше бунтівників і збудити серед своїх прихильників звірячу ненависть до ляхів, козацька старшина не гребувала будь-якою негативною і брехливою інформацією, а при гострій потребі навіть фальсифікувала її на свою користь».
Брехлива інформація, фальсифікація, збудження звірячої ненависті… Який штиль! Окольський може спокійно спочивати, маючи таких послідовників. А як же щодо доказів? Де вони?
Недоуки недолюблюють копирсатися в першоджерелах, але ж наш недовчений щедро «упестрив» свою статейку принаймні цитатами з Михайла Грушевського. Є там і та, де великий історик пише про універсали великого гетьмана коронного, розіслані старостам і урядникам ще восени з Бару. Конєцпольський там прямо наказував:
«…Самовільно покозачених підданних в козачих правах не признавати, коли вони не покоряться і від повстання не відстануть, — ловити і до польського війська приставляти, а як би їх самих не могли до рук дістати — то карати їх жінок і дітей і доми їх руйнувати, — «бо краще нехай так на тім місці кропива росте, ніж би ті зрадники множилися» (Історія України-Руси М. Грушевського).
Але, видно, права рука автора не знає, що робить ліва, а концептуальні мізки не можуть чи то осмислити, а чи навіть звести докупи кілька простих думок. Та хіба то важливо, коли йдеться про переосмислення історії!
Щойно призначений польним гетьманом Миколай Потоцький дуже ревно виконував той наказ великого гетьмана корони і показав себе справжнім катом, обсадивши дороги палями з конаючими козаками. Важко повірити, що він стримував себе і напередодні битви, перебуваючи 12-14 грудня в Корсуні, велика частина козацтва з якого знаходилась на той час у війську повсталих.
То кому ж мені вірити – явно брехливому капеланові, який безсовісно сфальсифікував відомості про чисельний склад польського та козацького військ, про втрати сторін (докази в книзі «Павло Михнович Бут, Лицар Зрадженої Волі»), чи моєму пращурові, який в своєму останньому універсалі до лівобережних військ, писаному увечері 15 грудня, напередодні Кумейківської битви повідомляв, «…що по тих містах, тобто Корсунь та інших, — церкви спустошили, дітей, жінок там вистинали…» (Щоденник Окольського, стор. 47)?
Слідом за Окольським (birds of a feather…) недоук трактує вимушений вихід з бою Павла Бута та Карпа Скидана як акт боягузтва, зради. Куди ж втекли боягузи і зрадники – може, на Січ, до Криму, в московські україни? Перший зупинився в Черкасах і до підходу відступаючого козацького табору встиг роздобути ще гармати та переконати, змусити частину лівобережних загонів переправитись на правий берег та підтримати повсталих (не можна уявити, щоб комусь з меншими повноваженнями вдалося те зробити). Другий в цей час займався в Чигирині поповненням запасів пороху, знищених під час бою під Кумейками.
Треба ясно розуміти, що лише негайне поповнення боєзапасу війська, яке в один момент опинилося перед лицем переважаючого ворога майже беззбройним, могло його врятувати. Саме ця пекуча потреба і ніщо інше змусило невеликий загін Бута та Скидана полишити табір.
З’єднавшись, військо відступило до Боровиці, де укріпилося і було знову готове до бою. Лише зрада підкупленої поляками реєстрової старшини (маємо пряме свідчення одного з тодішніх зрадників) призвела до дезорганізації війська, зміщення Павла Бута з гетьманства, капітуляції та видачі очільників повстання до рук Потоцького.
Будучи нікчемою в усьому, окрім «мистецтва» поливання брудом, недолугий автор щиро дивується з того, що «…українські вчені як колись, так і зараз чомусь соромляться називати речі своїми іменами» (себто поливати брудом гетьмана Павла Бута — В.Б.). Йому, схоже, навіть не спадає на думку, що це не тому, що вони «соромилися» (чого б це?), а саме тому, що вони — вчені, а отже, добре розуміли ті події.
Правду кажуть, що нікчемніші мізки, то безапеляційніші судження. Сидячи по шию в смердючому болоті неуцтва і не помічаючи того, як можна сподіватися розгледіти щось інше?
Саме тому цей концептуальний вбогий одним махом засунув усіх тих сором’язливих українських вчених за пояс, мов рукавички, назвавши «речі своїми іменами». Павло Бут у нього і «слабкий політик, стратег, тактик», і «нікчемний полководець», і «недолугий», і «легкодухий», і «брехливий», і «боягуз», і «шантажист», і повстання він підняв зовсім не задля здобуття незалежності, а виключно для того, аби… утриматись на гетьманстві (?!). Недоука не змушує замислитись навіть те, що ні козаки не відступилися від нього до самої боровицької зради (а воювали вони в жодному разі не за Бутове гетьманство), ні той факт, що головним, найтяжчим пунктом судового звинувачення, пред’явленого Павлу Буту та його старшині, було намагання відірвати Україну від Речі Посполитої.
Брудний потік патологічної злоби, диких звинувачень, нічим не підтверджених алогічних припущень, порівняно з якими марення сивої кобили є просто чарівним фентезі, здавалось, не матиме кінця. Навіть завершальні слова не про заявлену важливість повстання в етнодержавонаціє-що-там-ще-творенні, а про «недолугість» Павла Бута.
За безпідставні звинувачення, за брудні образи і злісні намагання очорнити добре ім’я славного козацького гетьмана, знеславити один з найдавніших козацьких родів, за намагання принизити роль повстання 1637 року, зводячи його аж до пересічних чвар козацької старшини, треба відповідати.
Цією своєю статтею я вимагаю від автора зазначеної антинаукової статті спростування його брудних наклепницьких випадів щодо мого пращура Бута Павла Михновича, спростування бездарних висновків щодо причин повстання 1637 року та його значення. Спростування мають бути опубліковані в найближчому випуску Збірника наукових праць Національного науково-дослідного інституту українознавства та всесвітньої історії. Крім того, автор має принести свої публічні вибачення в засобах масової інформації перед українським народом за спробу фальсифікації його історії.
Роблячи цими днями огляд ще неопублікованої книги The Devil’s Stepchild колеги, письменниці зі Сполучених Штатів Америки Ширли Грейс Келли, звернув увагу на ось таку фразу: «...the past can change and improve the future» (…минуле може змінити і поліпшити майбутнє). Продовжуючи думку Ширли Грейс у контексті цієї статті, я б сказав, що плюндрування, фальсифікація нашого минулого, приниження його героїв прямо веде до нікчемного майбутнього, фактично – до його руйнації. Наголошу ще раз, що не всі війни ведуться за допомогою традиційної примітивної зброї…
На щастя, нам нема потреби підмальовувати свою минувшину, аби почуватися впевнено сьогодні. Ми походимо з давнього та славного роду, маємо всі підстави бути гордими за своїх пращурів. А вже знання того, чиї ми нащадки, має результуватися в нашому ставленні до тих, хто сьогодні плюндрує країну, хто замість того, щоб зважитися, врешті, на економічний, культурний прорив, доки це ще є можливим, та приєднатися, зрештою, до успішних країн першого ешелону, натомість, заради своїх нікчемних вигод, здає економічні інтереси країни, знекровлює її економіку, не забуваючи при тому набивати свої бездонні кишені, знищує найголовніший атрибут будь-якої держави – її мову, дозволяє плюндрувати наше минуле, корені нашого роду, руйнуючи тим самим мости до майбутнього.
Саме з думкою про майбутнє, якого нема без минулого, писано книгу «Павло Михнович Бут, Лицар Зрадженої Волі» та цю статтю.

Валентин БУТ

с. Міжводне
Чорноморський район
АР Крим

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #23 за 07.06.2013 > Тема ""Білі плями" історії"