Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (3476)
З потоку життя (6713)
Душі криниця (3636)
Українці мої... (1489)
Резонанс (1551)
Урок української (997)
"Білі плями" історії (1733)
Крим - наш дім (533)
"Будьмо!" (260)
Ми єсть народ? (238)
Бути чи не бути? (70)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (108)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
«ТОЧКИ» НАШОГО ЖИТТЯ
В «Кримськ╕й св╕тлиц╕» в╕д 14.03.2020 р. прочитала публ╕кац╕ю В╕тал╕я Лазорк╕на про...


В.╤. ЛАЗОРК╤Н: ТАК ГАРТУВАВСЯ ФЛОТ
За 28 останн╕х рок╕в в Укра╖н╕ ╕ навколо не╖ сталося багато под╕й, як╕ ╓ насл╕дками р╕шень,...


ЧОРНА СМУГА «СВ╤ТЛИЦ╤»
15 рок╕в тому, починаючи десь з середини березня, на перш╕й стор╕нц╕ «Кримсько╖...


СЕЛО ВЕЛИКОС╤ЛКИ
Гортаючи стор╕нки свого життя...


ЗАНЕДУЖАВ Я В ДОРОЗ╤...
Як л╕кувалися чумаки, коли занедужали, тим паче, перебуваючи у дороз╕?..




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook

Twitter





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #23 за 07.06.2013 > Тема ""Білі плями" історії"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#23 за 07.06.2013
НЕ ЗРАДИТИ Р╤Д!

Ми ╓сть народ!

(Продовження. Поч. у № 22)

Властиво, вся стаття зводиться не до анал╕зу повстання «як важливого чинника укра╖нського етнонац╕одержавотворення», а до намагань збезчестити добре ╕м’я Павла Михновича Бута. Автор, чи то не будучи впевнений, що там в той час саме творилося (етнос? нац╕я? держава?), чи через презирство до укра╖нсько╖ мови, яка не нада╓ достатньо можливостей, аби розкрити широту його концептуальних думок, використову╓ ще й ╕нш╕, под╕бн╕ цьому дик╕ неолог╕зми, як-от: магнатер╕я, короняр╕... Народна мудр╕сть каже, що розумну людину видно далеко, а дурня ще дал╕. Не волод╕ючи матер╕алом, не розум╕ючи добре процес╕в, що в╕дбувалися на той час на широких теренах в╕д Перс╕╖ до Швец╕╖, частиною яких були й укра╖нськ╕ под╕╖, не маючи, як про те з ус╕╓ю очевидн╕стю засв╕дчу╓ його куца стаття, ан╕ найменшого уявлення про дипломат╕ю, в╕йськову стратег╕ю та тактику, не маючи досв╕ду в╕йськових операц╕й, масштабн╕ших за тарганяч╕ бо╖ на сво╓му робочому стол╕, автор дозволя╓ соб╕ безчестити пам’ять того, хто все сво╓ життя намагався здобути незалежн╕сть сво╓му Краю, дв╕ч╕ стояв за свою мр╕ю на варшавському ешафот╕, склав, зрештою, там свою голову. ╤ все для того, аби через в╕ки один з духовних нащадк╕в кононович╕в-кара╖мович╕в поливав брудом його ╕м’я?! Сумно, панове… Сумно…
Певно, прим╕ряючись до темних глибин власно╖ душеняти (чи й ╓ вона в такого!), в╕н пише: «…останньою краплею, яка переповнила чашу терп╕ння, стала активна радикальна позиц╕я П. Бута. Щоб зрозум╕ти головн╕ мотиви його вчинк╕в, мало бути ╕сториком, а треба ще й добре розум╕тися на людськ╕й психолог╕╖ та дещо знатися в псих╕атр╕╖».
Це як вам, читачу? Виходить, намагання в╕дстояти волю, здобути Краю незалежн╕сть ╓ ознакою псих╕чно╖ невр╕вноваженост╕? Дуже актуально для сьогодення, я б сказав…
П╕сля зруйнування Кодака вл╕тку 1635 року, коли щойно збудовану, як вважалось, неприступну фортецю було взято силами, сучасною терм╕нолог╕╓ю сказати б, десанту: 800 запорожц╕в зробили те за одну н╕ч, вс╕х учасник╕в т╕╓╖ насправд╕ блискучо╖ операц╕╖ було жорстоко покарано – р╕зано вуха, носи, та в╕дправлено на каторжн╕ роботи. Сп╕ворган╕затор╕в – ╤вана Михайловича Сулиму та Павла Михновича Бута п╕сля тортур було засуджено в Варшав╕ до страти. Сулиму стратили. Не допомогло н╕ заступництво самого короля, н╕ перех╕д у католицьку в╕ру. Павло Бут в╕д в╕ри не в╕дступився, а страти уник. Чому? Через стол╕ття ╕сторики губляться в здогадах. Матер╕ал╕в ╕ справд╕ небагато, а ╓ ж ще й людський фактор, коли прост╕ше висунути верс╕ю, яка взята чи то з╕ стел╕, чи то викопана десь з глибин темно╖ п╕дсв╕домост╕, куди без псих╕атра краще й справд╕ не заглядати, ан╕ж витрачати дн╕, тижн╕, м╕сяц╕, п╕дн╕маючи арх╕ви, анал╕зувати, з╕ставляти, на перший погляд, розр╕знен╕ под╕╖, робити з того висновки, м╕ркувати, зрештою. Т╕, хто зац╕кавиться тим питанням, спод╕ваюсь, невдовз╕ зможуть прочитати про те в мо╖й книз╕ «Павло Михнович Бут, Лицар Зраджено╖ Вол╕».
Верс╕я автора «науково╖ прац╕» про причини скасування судово╖ постанови щодо Павла Михновича дуже «сильна», бо комп╕лю╓… висмоктану з пальця верс╕ю пана Щербака: «…Варшавськ╕ пол╕тики вир╕шили зад╕яти додатковий козир (на ╖хню думку – майбутн╕й джокер) – Павла Бута. Ось так цей пол╕тичний крок коменту╓ В. Щербак: «…Зв╕льняючи Бута, власт╕ прагнули використати цю впливову особу для придушення козацького руху в Укра╖н╕. З ц╕╓ю метою навесн╕ 1636 р. його було призначено на корол╕вську службу в Чигиринський полк (очевидно, на посаду сотника). Але все вийшло з точн╕стю до навпаки».
Недовченого автора, зда╓ться, вража╓ оте «навпаки». Воно не вклада╓ться у вибудовувану ним схему, тож висуваються пояснення того феномена:
«Чому так трапилося? На нашу думку, можлив╕ так╕ вар╕анти пояснення д╕й П. Бута:
1) його польськ╕ покровител╕ спочатку пооб╕цяли йому ц╕лковиту п╕дтримку в козацьких справах, але коли в них щось п╕шло не так, Павла кинули напризволяще, тому надал╕ в╕н д╕яв на св╕й страх ╕ розсуд;
2) П. Бут повернувся в Укра╖ну т╕льки з одним, але головним бажанням – п╕дготувати ╕ зд╕йснити всеукра╖нське повстання, щоб визволити Батьк╕вщину з лядсько╖ невол╕ ╕ тим самим помститися влад╕ за смерть ╤. Сулими й побратим╕в, а разом ╕ за сво╖ власн╕ страждання;
3) Павлюк – не герой Укра╖ни ╕ не мученик за в╕ру, а звичайний авантюрист ╕ кар’╓рист, який заради гетьмансько╖ булави й особистого самоствердження готовий був пожертвувати життям ╕ споко╓м десятк╕в тисяч людей».
Чи не симптоматично, що у двох з трьох вар╕ант╕в Павло Бут — як не джокер в руках польських покровител╕в, то авантюрист та кар’╓рист? Але ж нав╕ть у верс╕й, як╕ б╕льш прийнятн╕ для письменника, н╕ж для титулованого ╕сторика, мають бути лог╕чн╕ пояснення. «Джокер» у мо╖й уяв╕ не ╓ жодним поясненням, б╕льше того, наводить на думку, що автор под╕бно╖ верс╕╖ — не раз битий шулер.
Третя верс╕я, як на мене, найкраща, бо ж на кожн╕й Канатчиков╕й дач╕ в╕домо, що сеймовий суд безумовно скасовував смертн╕ вироки вс╕м авантюристам ╕ кар’╓ристам. Чи… н╕?
З╕ «споко╓м», яким був готовий пожертвувати Павло Бут заради майбутньо╖ булави, ще г╕рше. Таке враження, що автор колись добряче впав з дуба головою вниз, ╕ те й дос╕ да╓ться взнаки, адже в╕н силку╓ться представити нам пекло, в якому опинилося укра╖нство, таким соб╕ Едемським садом.
З варшавськими покровителями, в яких «щось п╕шло не так», насправд╕ на╖вно до см╕шного. Чи можна уявити таке, щоб той, хто доклав справд╕ титан╕чних зусиль, аби скасувати сеймову постанову (нагадаю – нав╕ть король не зм╕г добитись того для свого протеже), раптом кинув усе на п╕вдороз╕? Пад╕ння з дуба, очевидно, було дуже серйозним. В╕д цього ╕ лог╕ка стражда╓. Реч╕ Посполит╕й насправд╕ не бракувало в╕рних людц╕в серед ре╓строво╖ старшини, ╕ вона не потребувала ще одного ренегата. Б╕льше того, ренегат вже н╕коли не сприймався б запорожцями як л╕дер. Отже, це не про Павла Бута, бо в╕н був ╕ залишався л╕дером до останнього кроку на сво╓му другому ешафот╕. А все ж Варшава була таки вельми зац╕кавлена саме в особ╕ Павла Михновича Бута. Б╕льше того, саме з ним вона пов’язувала нов╕ перспективи для Реч╕ Посполито╖. ╤ те не мало н╕чого сп╕льного з придушенням козацького руху. Але щоб осягнути те, треба вивчати ╕стор╕ю, а не намагатися «переосмислити» ╖╖, порпаючись на см╕тниках та поливаючи брудом те, що осмислити не вдалося.
Обр╕зання у простор╕ ╕ час╕ да╓ться взнаки й надал╕, бо результу╓ться в нерозум╕нн╕ ╕ незнанн╕ нав╕ть там, де все давно ╕ в╕домо, ╕ зрозум╕ло. Але, може, в тому й поляга╓ загадковий принцип ╕сторизму та новизна сьогоденних погляд╕в на нашу ╕стор╕ю, аби под╕бними недолугими недосл╕дженнями недовчених п╕д╕гр╕ти ╕нтерес укра╖нц╕в до сво╓╖ ╕стор╕╖:
«Чи бачив цю геопол╕тичну ╕ геостратег╕чну перспективу П. Бут, ми не зна╓мо, але на перших порах в╕н активно поринув у кримськ╕ справи. В к╕нц╕ 1636 р. сформував ╕, ймов╕рно (?! — В.Б.), очолив к╕лькатисячний заг╕н охочих козак╕в та на початку 1637 р. допом╕г кримському хану перемогти його суперника — оч╕льника ногайсько╖ (буджацько╖) орди Кантем╕ра».
«Ми не зна╓мо», «ймов╕рно»… ╤гнорування першоджерел гра╓ з автором зл╕ жарти, бо той тиця╓ться, мов сл╕пе кошеня на р╕вн╕й дороз╕, переплутавши св╕т реальност╕ ╕ власних недолугих фантаз╕й:
«На нашу думку, ротац╕я у вищому кер╕вництв╕ Кримського ханства… була великою втратою для укра╖нського козацтва. Проте якщо вс╕ ц╕ под╕╖ стали насл╕дком недолуго╖ д╕яльност╕ П. Бута, який очолював козак╕в ╕ був союзником ╤на╓та (можливо, Павлюка п╕дкупили посланц╕ Кантем╕ра, щоб в╕н не втручався у справи кочовик╕в; ймов╕рно, Бут особисто вир╕шив з╕грати у свою власну гру з номадами; чи все це було лише випадковим зб╕гом обставин, хто його зна...), тод╕ ми отриму╓мо перше св╕дчення його слабкост╕ як пол╕тика, стратега ╕ тактика, що, зрештою, призвело до його безславного к╕нця».
Ц╕кавий зразок хворо╖ уяви, коли з сивого туману «якщо», «можливо», «ймов╕рно» та «хто його зна», сконцентрованих лише в одному реченн╕, можна формувати безапеляц╕йн╕ висновки про недолугу д╕яльн╕сть Павла Бута, його слабк╕сть як стратега ╕ тактика. Старий Фройд сказав би, що автор под╕бних заяв ма╓ певн╕ психолог╕чн╕ проблеми ╕ його згадка про псих╕атр╕ю ╓ п╕дтвердженням того на п╕дсв╕домому р╕вн╕.
Наступний опус просто анекдотичний. Присвятивши аж ц╕лих дв╕ стор╕нки сво╓р╕дному, в дус╕ недовченого, анал╕зу кримських под╕й 1636-1637 рр., майже половину якого склада╓ цитата з ╤стор╕╖ Укра╖ни-Руси М. Грушевського, под╕й, яким присвячено ц╕л╕ томи, автор ремству╓ на те, що попри його титан╕чний труд «недолугий» Бут так ╕ не зрозум╕в ╖х:
«Ми так багато зусиль доклали для осягнення сутност╕ кримських под╕й к╕нця 1636 – початку 1637 рр., тому що переконан╕: позитивне ╖х вир╕шення кардинально зм╕нило б наявну на той час геопол╕тичну й геостратег╕чну ситуац╕ю в Центрально-Сх╕дн╕й ╢вроп╕. Проте ╖хню важлив╕сть так ╕ не зм╕г чи не захот╕в зрозум╕ти П. Бут».
Якби автор менше концентрувався на переосмисленн╕ та викривленн╕ ╕стор╕╖, якби зам╕сть блукань в темних закапелках сво╓╖ п╕дсв╕домост╕ част╕ше заглядав би до ╕сторичних арх╕в╕в ╕ притому навчився б читати знайден╕ там документи з розум╕нням, ким те писалося, для кого ╕ з якою метою, якби зважився неупереджено поглянути на под╕╖ та з╕ставити ╖х з фактами, можливо, в╕н був би дуже здивований ╕ присоромлений…
Натом╕сть буйна фантаз╕я лев╕туючого над реал╕ями автора продовжу╓ фонтанувати. Ре╓строва старшина в нього не взялася до приборкання заколоту (повстання 1637 року — В.Б.) тому що ╖й, старшин╕, аж н╕як не хот╕лося розпочинати братовбивчу в╕йну.
— А могла, хочеться спитати?
Це ж до яко╖ м╕ри треба не розум╕ти тод╕шн╕ реал╕╖, аби т╕шитись под╕бними н╕сен╕тницями!
Дал╕ – б╕льше. В голов╕, де двом думкам, очевидно, вже зат╕сно, часи й под╕╖ переплутались наст╕льки, що в нього вже «М. Грушевський св╕дчив: «П╕днявши сею аг╕тац╕ю Запороже, Павлюк десь при к╕нц╕ мая ст. ст. кинувся з випищиками на волость, захопив армату в Корсун╕ й перетягнув ╖╖ на Запороже».
Насправд╕, мен╕ прост╕ше уявити, що пан Грушевський просто писав про т╕, майже так╕ ж далек╕ в╕д нього, як ╕ в╕д нас, под╕╖, ан╕ж стояв десь там поряд в кущах п╕д час то╖ операц╕╖, аби пот╕м виступати в рол╕ ексклюзивного св╕дка для автора концептуальних переосмислень. Думаю, видатному ╕сторику було б соромно за такого наступника. А ще сумно. Сумно, бо коли попередн╕й ляп можна поблажливо трактувати як обмовку, то наступний виклика╓ здивування:
«…Розкол козаччини на ре╓стр╕вц╕в, нере╓стр╕вц╕в (випищик╕в) ╕ запорозьких козак╕в на цьому етап╕ ╓ позитивним явищем…».
Позитивним те явище могло сприйматися лише ворогами укра╖нства, але нав╕ть зазначений под╕л козацтва ╓ дуже умовним. Як я те бачу, було запорозьке козацтво, частину якого було взято (нап╕воф╕ц╕йно) на службу польсько╖ корони. П╕д час во╓н ре╓стр зб╕льшували, п╕сля ╖х зак╕нчення поверталися до попередньо╖ к╕лькост╕, виписуючи тих, що були набран╕ понад звичайне його число. Мова мала вестися не про розкол, а про р╕зне бачення перспектив ре╓стр╕вцями, якими польська влада намагалася ман╕пулювати за допомогою жолду та п╕дкуплення старшини ╕ рештою козацтва.
Сприйняття ╕сторичних под╕й, насправд╕, ╓ дуже важливим. Не секрет, що поляки й укра╖нц╕, татари й турки мають св╕й погляд на ╕сторичн╕ под╕╖. Причини того ц╕лком зрозум╕л╕ ╕ жодних додаткових пояснень не потребують. Але ж ось певний писака, який (зовс╕м не дивно, як на наш час) ╓ титулованим зав╕дувачем якогось там в╕дд╕лу Нац╕онального науково-досл╕дного ╕нституту укра╖нознавства ╕ всесв╕тньо╖ ╕стор╕╖, утримуваного, м╕ж ╕ншим, мо╖м коштом та коштом сорока шести м╕льйон╕в укра╖нц╕в, почина╓ трактувати мою ╕стор╕ю якщо не з точки зору ╕ншо╖ нац╕╖, то з м╕сця сид╕ння невмирущо╖ п’ято╖ колони. Не дивно, що повстання 1637 року, яке в ╕сторичному процес╕ було н╕чим ╕ншим, як спробою мо╖х пращур╕в вибороти соб╕ волю та незалежн╕сть, в цього недовченого як не «ребел╕я», то «непослух», «заколот», «деструктивн╕ процеси», «бунт». З того, що поляками п╕сля боровицько╖ зради було проголошено амн╕ст╕ю козакам (у нашого писаки терм╕нолог╕я як не картяра, то зони), оприлюднено величезн╕ шкоди, запод╕ян╕ козацтвом Реч╕ Посполит╕й, читач ма╓ робити ╓дино «правильний» висновок про те, що т╕ бунт╕вники-ребел╕занти-заколотники були звичайними крим╕нальними злочинцями.
Не зробивши жодно╖ спроби проанал╕зувати Щоденник Шимона Окольського, але пройнявшись трепетною дов╕рою до цього панег╕рика ма╓стату Реч╕ Посполито╖, де, зокрема, йдеться, що заяви козак╕в про спалення церкви в Корсун╕ та вбивство д╕тей ╓ брехливими, це карлувате в╕д ╕стор╕╖ резюму╓: «…Щоб з╕брати п╕д сво╖ корогви якнайб╕льше бунт╕вник╕в ╕ збудити серед сво╖х прихильник╕в зв╕рячу ненависть до лях╕в, козацька старшина не гребувала будь-якою негативною ╕ брехливою ╕нформац╕╓ю, а при гостр╕й потреб╕ нав╕ть фальсиф╕кувала ╖╖ на свою користь».
Брехлива ╕нформац╕я, фальсиф╕кац╕я, збудження зв╕рячо╖ ненавист╕… Який штиль! Окольський може спок╕йно спочивати, маючи таких посл╕довник╕в. А як же щодо доказ╕в? Де вони?
Недоуки недолюблюють копирсатися в першоджерелах, але ж наш недовчений щедро «упестрив» свою статейку принаймн╕ цитатами з Михайла Грушевського. ╢ там ╕ та, де великий ╕сторик пише про ун╕версали великого гетьмана коронного, роз╕слан╕ старостам ╕ урядникам ще восени з Бару. Кон╓цпольський там прямо наказував:
«…Самов╕льно покозачених п╕дданних в козачих правах не признавати, коли вони не покоряться ╕ в╕д повстання не в╕дстануть, — ловити ╕ до польського в╕йська приставляти, а як би ╖х самих не могли до рук д╕стати — то карати ╖х ж╕нок ╕ д╕тей ╕ доми ╖х руйнувати, — «бо краще нехай так на т╕м м╕сц╕ кропива росте, н╕ж би т╕ зрадники множилися» (╤стор╕я Укра╖ни-Руси М. Грушевського).
Але, видно, права рука автора не зна╓, що робить л╕ва, а концептуальн╕ м╕зки не можуть чи то осмислити, а чи нав╕ть звести докупи к╕лька простих думок. Та х╕ба то важливо, коли йдеться про переосмислення ╕стор╕╖!
Щойно призначений польним гетьманом Миколай Потоцький дуже ревно виконував той наказ великого гетьмана корони ╕ показав себе справжн╕м катом, обсадивши дороги палями з конаючими козаками. Важко пов╕рити, що в╕н стримував себе ╕ напередодн╕ битви, перебуваючи 12-14 грудня в Корсун╕, велика частина козацтва з якого знаходилась на той час у в╕йську повсталих.
То кому ж мен╕ в╕рити – явно брехливому капеланов╕, який безсов╕сно сфальсиф╕кував в╕домост╕ про чисельний склад польського та козацького в╕йськ, про втрати стор╕н (докази в книз╕ «Павло Михнович Бут, Лицар Зраджено╖ Вол╕»), чи мо╓му пращуров╕, який в сво╓му останньому ун╕версал╕ до л╕вобережних в╕йськ, писаному увечер╕ 15 грудня, напередодн╕ Кумейк╕всько╖ битви пов╕домляв, «…що по тих м╕стах, тобто Корсунь та ╕нших, — церкви спустошили, д╕тей, ж╕нок там вистинали…» (Щоденник Окольського, стор. 47)?
Сл╕дом за Окольським (birds of a feather…) недоук тракту╓ вимушений вих╕д з бою Павла Бута та Карпа Скидана як акт боягузтва, зради. Куди ж втекли боягузи ╕ зрадники – може, на С╕ч, до Криму, в московськ╕ укра╖ни? Перший зупинився в Черкасах ╕ до п╕дходу в╕дступаючого козацького табору встиг роздобути ще гармати та переконати, змусити частину л╕вобережних загон╕в переправитись на правий берег та п╕дтримати повсталих (не можна уявити, щоб комусь з меншими повноваженнями вдалося те зробити). Другий в цей час займався в Чигирин╕ поповненням запас╕в пороху, знищених п╕д час бою п╕д Кумейками.
Треба ясно розум╕ти, що лише негайне поповнення бо╓запасу в╕йська, яке в один момент опинилося перед лицем переважаючого ворога майже беззбройним, могло його врятувати. Саме ця пекуча потреба ╕ н╕що ╕нше змусило невеликий заг╕н Бута та Скидана полишити таб╕р.
З’╓днавшись, в╕йсько в╕дступило до Боровиц╕, де укр╕пилося ╕ було знову готове до бою. Лише зрада п╕дкуплено╖ поляками ре╓строво╖ старшини (ма╓мо пряме св╕дчення одного з тод╕шн╕х зрадник╕в) призвела до дезорган╕зац╕╖ в╕йська, зм╕щення Павла Бута з гетьманства, кап╕туляц╕╖ та видач╕ оч╕льник╕в повстання до рук Потоцького.
Будучи н╕кчемою в усьому, окр╕м «мистецтва» поливання брудом, недолугий автор щиро диву╓ться з того, що «…укра╖нськ╕ вчен╕ як колись, так ╕ зараз чомусь соромляться називати реч╕ сво╖ми ╕менами» (себто поливати брудом гетьмана Павла Бута — В.Б.). Йому, схоже, нав╕ть не спада╓ на думку, що це не тому, що вони «соромилися» (чого б це?), а саме тому, що вони — вчен╕, а отже, добре розум╕ли т╕ под╕╖.
Правду кажуть, що н╕кчемн╕ш╕ м╕зки, то безапеляц╕йн╕ш╕ судження. Сидячи по шию в смердючому болот╕ неуцтва ╕ не пом╕чаючи того, як можна спод╕ватися розглед╕ти щось ╕нше?
Саме тому цей концептуальний вбогий одним махом засунув ус╕х тих сором’язливих укра╖нських вчених за пояс, мов рукавички, назвавши «реч╕ сво╖ми ╕менами». Павло Бут у нього ╕ «слабкий пол╕тик, стратег, тактик», ╕ «н╕кчемний полководець», ╕ «недолугий», ╕ «легкодухий», ╕ «брехливий», ╕ «боягуз», ╕ «шантажист», ╕ повстання в╕н п╕дняв зовс╕м не задля здобуття незалежност╕, а виключно для того, аби… утриматись на гетьманств╕ (?!). Недоука не змушу╓ замислитись нав╕ть те, що н╕ козаки не в╕дступилися в╕д нього до само╖ боровицько╖ зради (а воювали вони в жодному раз╕ не за Бутове гетьманство), н╕ той факт, що головним, найтяжчим пунктом судового звинувачення, пред’явленого Павлу Буту та його старшин╕, було намагання в╕д╕рвати Укра╖ну в╕д Реч╕ Посполито╖.
Брудний пот╕к патолог╕чно╖ злоби, диких звинувачень, н╕чим не п╕дтверджених алог╕чних припущень, пор╕вняно з якими марення сиво╖ кобили ╓ просто чар╕вним фентез╕, здавалось, не матиме к╕нця. Нав╕ть завершальн╕ слова не про заявлену важлив╕сть повстання в етнодержавонац╕╓-що-там-ще-творенн╕, а про «недолуг╕сть» Павла Бута.
За безп╕дставн╕ звинувачення, за брудн╕ образи ╕ зл╕сн╕ намагання очорнити добре ╕м’я славного козацького гетьмана, знеславити один з найдавн╕ших козацьких род╕в, за намагання принизити роль повстання 1637 року, зводячи його аж до перес╕чних чвар козацько╖ старшини, треба в╕дпов╕дати.
Ц╕╓ю сво╓ю статтею я вимагаю в╕д автора зазначено╖ антинауково╖ статт╕ спростування його брудних наклепницьких випад╕в щодо мого пращура Бута Павла Михновича, спростування бездарних висновк╕в щодо причин повстання 1637 року та його значення. Спростування мають бути опубл╕кован╕ в найближчому випуску Зб╕рника наукових праць Нац╕онального науково-досл╕дного ╕нституту укра╖нознавства та всесв╕тньо╖ ╕стор╕╖. Кр╕м того, автор ма╓ принести сво╖ публ╕чн╕ вибачення в засобах масово╖ ╕нформац╕╖ перед укра╖нським народом за спробу фальсиф╕кац╕╖ його ╕стор╕╖.
Роблячи цими днями огляд ще неопубл╕ковано╖ книги The Devil’s Stepchild колеги, письменниц╕ з╕ Сполучених Штат╕в Америки Ширли Грейс Келли, звернув увагу на ось таку фразу: «...the past can change and improve the future» (…минуле може зм╕нити ╕ пол╕пшити майбутн╓). Продовжуючи думку Ширли Грейс у контекст╕ ц╕╓╖ статт╕, я б сказав, що плюндрування, фальсиф╕кац╕я нашого минулого, приниження його геро╖в прямо веде до н╕кчемного майбутнього, фактично – до його руйнац╕╖. Наголошу ще раз, що не вс╕ в╕йни ведуться за допомогою традиц╕йно╖ прим╕тивно╖ збро╖…
На щастя, нам нема потреби п╕дмальовувати свою минувшину, аби почуватися впевнено сьогодн╕. Ми походимо з давнього та славного роду, ма╓мо вс╕ п╕дстави бути гордими за сво╖х пращур╕в. А вже знання того, чи╖ ми нащадки, ма╓ результуватися в нашому ставленн╕ до тих, хто сьогодн╕ плюндру╓ кра╖ну, хто зам╕сть того, щоб зважитися, врешт╕, на економ╕чний, культурний прорив, доки це ще ╓ можливим, та при╓днатися, зрештою, до усп╕шних кра╖н першого ешелону, натом╕сть, заради сво╖х н╕кчемних вигод, зда╓ економ╕чн╕ ╕нтереси кра╖ни, знекровлю╓ ╖╖ економ╕ку, не забуваючи при тому набивати сво╖ бездонн╕ кишен╕, знищу╓ найголовн╕ший атрибут будь-яко╖ держави – ╖╖ мову, дозволя╓ плюндрувати наше минуле, корен╕ нашого роду, руйнуючи тим самим мости до майбутнього.
Саме з думкою про майбутн╓, якого нема без минулого, писано книгу «Павло Михнович Бут, Лицар Зраджено╖ Вол╕» та цю статтю.

Валентин БУТ

с. М╕жводне
Чорноморський район
АР Крим

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #23 за 07.06.2013 > Тема ""Білі плями" історії"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=11857

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков