Версiя для друку Обговорити в форумi

Чиї сини, яких батьків?

— Я б дуже хотів знати, яке буде наше майбутнє! — сказав футуролог.
— А я б дуже хотів знати, який вигляд у цьому майбутньому буде мати наше минуле! — додав історик.
У цьому діалозі сфокусоване звернення вчених до теми самоідентичності народів, в якій запитань все ще більше, ніж відповідей. Вона — як картина Венеціанського фестивалю, на якому вигадливість, що не порушує вишуканості костюмів, буйність фантазії модельєрів і дизайнерів, неочікувані поєднання не лише фарб, а й фрагментів одягу різних епох — справжнє свято парадоксів і загадок для учасників і гостей-дослідників.
Секрети розшифровування етнічної ідентичності в наш час обумовлені змішуванням і культур, і крові в міжнаціональних шлюбах. Однак особлива складність процесу самоідентифікації в формуванні особистості полягає у визначальній ролі мови, якою думаєш, якою з дитинства навчаєшся говорити, контактувати на всіх рівнях свого буття, до якої додається мова мистецтва — живопису, танцювального і пісенного спілкування, в тому числі за святковим столом.
Про ці та інші фактори самопізнання і самоідентифікації йшлося на ХІІ Міжнародному семінарі «Етнічність і влада: колективна пам’ять і технології конструювання ідентичності», який відбувся з 20 до 25 травня в Лівадії.
Якщо в 1997 році у першому семінарі «Громадянське суспільство і соціальні права» взяли участь тридцять науковців з десяти країн, то з кожною наступною зустріччю співробітництво українських і зарубіжних учених, що досліджують теоретичні проблеми, пов’язані з місцем і роллю етнополітики в сучасному суспільстві, розширювалося, і цього року у Крим прибуло близько вісімдесяти представників з України, багатьох регіонів Росії, Казахстану, Німеччини, Сербії, Норвегії, Індії, Туреччини, Латвії, Румунії, Грузії, Монголії, Узбекистану, Вірменії та США.
Першими на семінарі, у відкритті якого взяли участь науковці та викладачі з багатьох кримських ВНЗ, представники національно-культурних організацій півострова, Всеукраїнського інформаційно-культурного центру, засобів масової інформації та студенти, виступили два його співкерівники: К’яртан Селнес — доктор філософії, радник з філософії та соціальних наук Норвезької гуманістичної асоціації та Тетяна Сенюшкіна — доктор наук державного управління, професор кафедри політичних наук і міжнародних відносин Таврійського національного університету ім. В. Вернадського.
Започатковане ними обговорення широкого кола теоретичних і практичних питань міждисциплінарних досліджень на перетині сучасної етнополітології, психології, соціології, історії та філософії, а також актуальних проблем у сфері досліджень етнічної та релігійної ідентичності продовжив доктор історичних наук, заступник директора Інституту політичних та етнонаціональних досліджень ім. І. Кураса НАН України Олександр Майборода аналізом «етнічних історій» у колективній пам’яті українського суспільства та проблеми ідентифікації і коадаптації.

ТЯЖІННЯ РІДНОЇ ЗЕМЛІ

Для політичного суспільства, яке формується в єдину націю, історична свідомість як колективна пам’ять є ідентифікаційною ознакою, значно важливішою за спільність мови і культури, сказав О. Майборода, бо історична доля є або має сприйматися єдиною вже в силу своєї незмінюваності. Наявність багатьох етнічних спільнот у такому суспільстві спонукає до припущення, що кожна з них мала свою історію, яку можна назвати «етнічною». Цей термін не має того змісту, що вкладається в нього етнологами як процес видозміни в етноідентифікуючих ознаках — мові, традиціях, звичаях, антропологічних особливостях народу, як процес його взаємопроникнення з іншими етнічними спільнотами.
Найменшою мірою підтвердження своєї історичної суб’єктивності потребує український етнос — національна більшість країни. Він завжди був і залишається демографічним ядром суспільства. Громадські та політичні процеси всередині нього визначали загальний історичний процес на українських землях. О. Майборода особливо відзначає масовість, всеохопність історичної діяльності українського етносу, у зв’язку з чим його історія є найбільшою складовою частиною колективної пам’яті суспільства.
Серед інших етнічних спільнот України найбільшою є російська. Саме її присутність зумовлює той факт, що національна більшість не становить такої частки, яка дозволяла б вважати Україну моноетнічною країною. Росіяни, за винятком тих, що живуть у Криму, ніколи не мали в Україні окремої компактної території проживання. Певний історичний період вони складали більшість населення промислових міст на частині української території, однак і тоді їхнє економічне життя в силу однобічної промислової орієнтації не являло собою життя в окремому господарському комплексі.
На статус суб’єкта окремої «етнічної історії» певною мірою могли б претендувати росіяни Криму, однак цьому заважає, по-перше, короткий період перебування півострова в складі України, а по-друге, його обласний статус у радянські часи. Останні двадцять років засвідчили певну відносну автономність у розвитку Криму, проте вона не охоплює собою життя російської спільноти в материковій Україні.
Російські міські анклави інколи виступали історичними суб’єктами в часи революційної трансформації, однак їхня поведінка не була єдиною, вона відбувалася в річищі загального революційного процесу. Крім того, цей період політичної активності міських росіян був нетривалим, а з початком індустріалізації російський характер промислових центрів поступово розмивався, що не дозволяє говорити про російську меншину як про окремий історичний суб’єкт. Навіть спроби мобілізувати його як суб’єкт етнополітики поки що не дали відчутного результату. Тому спроба виокремити історію українських росіян із історії України видається безнадійною.
Справжнім окремим історичним суб’єктом на території сучасної України тривалий час були кримські татари. Їхня державність утворилася задовго до виникнення козацької держави і навіть трохи пережила її. В часи свого існування Кримське ханство мало окреме економічне і політичне життя, окремі інтереси, і його населення спільно діяло заради їх реалізації. Навіть позбавлений державності кримськотатарський народ залишився історичним суб’єктом, який боровся за своє повернення на батьківщину.
Як і росіяни, не мали єдиної компактної території в Україні євреї. Вони жили в містечках-анклавах, значною мірою ізольовано в культурному, релігійному і соціальному відношеннях від навколишнього сільського населення, контакти з яким зводилися до обміну продуктами виробництва. Ознаки об’єднання євреїв у спільну мобілізовану громаду з’являються лише з другої половини ХІХ століття і пов’язані з політичною діяльністю єврейських активістів. Однак політична активність єврейської спільноти не була позначена єдністю, період її був нетривалим і завершився з приходом до влади більшовиків. Модель національно-персональної автономії, якою могли б скористатися євреї в УНР, залишилася на папері. В радянські часи навіть окреме культурне життя єврейства занепадає, будь-які прояви єврейської етнополітичної активності безжально придушуються. Із здобуттям Україною незалежності три чверті з її єврейського населення емігрували, а існуюча громада розколота на конкуруючі групи.
Деякі меншини в Україні мають компактну територію населення: угорці в Закарпатті, румуни в Буковині. Обидві групи опинилися в складі України проти своєї волі. Їхня історія до 1940 і 1944 років була спільною з історією їхніх історичних батьківщин. В Українській РСР їхня історія як історія сільського населення невеликих територій районного масштабу не вирізнялася подіями громадської і політичної ваги, як і історія будь-яких інших адміністративних одиниць. Невелика чисельність цих спільнот не дозволяє і нині ідентифікувати їх як окремих історичних суб’єктів.
Деякі спільноти, як, приміром, роми, взагалі не мали традиції свого історієписання. Життя інших, наприклад, болгар, було звичайним демографічним і мовно-культурним самовідтворенням. Отже, участь більшості національних меншин в історичних подіях в Україні була персоніфікованою, епізодичною і фрагментарною. Відповідно колективна пам’ять українського суспільства, за висновком О. Майбороди, і надалі матиме, як і вся поліетнічна нація, етноядерний характер із включенням історії діяльності найбільш відомих персоналій різної етнічної належності.

ЩАСТЯ ТАМ, ДЕ СВІТЛО

Історія нині нових націй не народжує, однак вона нічого і не викидає на відміну від домогосподарок, що позбавляються старих і зношених речей. Вона їх зберігає в особливому вигляді — духовному, як історичну пам’ять. Ми, люди ХХІ століття, ідентифікуючи самих себе, одночасно ідентифікуємо себе в своїй пам’яті з тією культурою, яка нам дісталася в спадок. Національні проблеми і конфлікти нині більш болючі, бо йдеться про духовний біль, який набагато гостріший, ніж біль тілесний.
Протягом п’яти днів учасники семінару обговорювали в тематичних секціях питання взаємовпливу етнічності та влади, стратегій і механізмів етнополітичного менеджменту, міфологізації політичного простору, метаморфоз історичної правди, етнокультурних викликів та їхню роль у формуванні колективної пам’яті, конструюванні ідентичності на прикладі зарубіжних країн та Кримського півострова, зокрема, проблеми взаємодії України та Росії в контексті світових тенденцій, міжетнічну ситуацію в Казахстані, релігійні ідентичності і практики православних і мусульман у Республіці Татарстан, концепції тюрко-ісламського синтезу та ідеалу у зовнішній та внутрішній політиці Туреччини, травму в історичній пам’яті словенського народу та інші.
По території Башкирії проходить географічна межа Європи та Азії. Ідеш іноді по полю і не помічаєш, як переходиш із одного континенту в інший, — сказав у своєму виступі професор, доктор філософських наук із Уфи Валерій Хазієв. Хотілося б, щоб так само непомітно вирішувалися всі наші етнічні проблеми.
У рамках семінару відбулися засідання трьох «круглих столів»: «Православна ідентичність і цивілізаційні моделі сучасного світу», «Засоби масової інформації і сітьові взаємодії в етнографічній сфері» та «Ісламський фактор у трансформації геополітичної ролі Близького Сходу в ході «арабської весни» за участі представників Українсько-арабського центру науково-культурних зв’язків «Аль-Китаб». Науковці вшанували пам’ять видатного вченого, доктора філософських наук, професора Московського державного університету ім. М. Ломоносова Олександра Панаріна. Він народився в 1940 році в м. Горлівці Донецької області. За наукову діяльність удостоєний багатьох державних нагород і премій. На І Міжнародному семінарі, що відбувся в 1997 році у Лівадійському палаці — одному з найбільш яскравих символів минулого, пов’язаного з нашою історією, керував однією із секцій і виступив на пленарному засіданні з доповіддю «Російська політична культура: прогнози на ХХІ століття».
Недаремно — ні! — промчали чверть віку, — писав Олександр Пушкін. — Не ремствуйте: такий долі закон; крутиться весь світ навколо людини — невже один нерухомий буде він?
Однак усе матеріальне і духовне багатство, нагромаджене кожним народом за весь шлях національного буття, залишається в кожному з нас як історична пам’ять, як частина нашої індивідуальної душі, нашого світогляду, нашого «я». І дух народу буде жити доти, доки буде жити хоч один його представник, незалежно де, з ким і коли.

Валентина НАСТІНА

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #23 за 07.06.2013 > Тема "З потоку життя"