Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (4450)
З потоку життя (7293)
Душі криниця (4124)
Українці мої... (1659)
Резонанс (2120)
Урок української (1006)
"Білі плями" історії (1847)
Крим - наш дім (1046)
"Будьмо!" (271)
Ми єсть народ? (241)
Бути чи не бути? (320)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (206)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
ПОЕЗ╤Я ╤ ПРОЗА НАШОГО ЖИТТЯ
Третя зб╕рка поез╕╖ - «╥╖ написала в╕йна»…


НЕ ХОДИ НА ЛИСУ ГОРУ…
Наш╕ традиц╕╖


КАРИКАТУРИ БАТЬКА Й ЖИВОПИС СИНА
Карикатури батька викривають агресивну пол╕тику Москви, показують, що вона ╓ загрозою для всього...


РОЗПУСКА╢ТЬСЯ Л╤ЩИНА
Наш╕ традиц╕╖


ЛЮТЬ, НАД╤Я, ЛЮБОВ
На початку широкомасштабного вторгнення рос╕йських в╕йськ подруга художниц╕ попрохала ╖╖...




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #22 за 31.05.2013 > Тема "Душі криниця"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#22 за 31.05.2013
«ТВОРИТИ В╤РШ╤ ТРЕБА, ЯК МОЛИТВУ, СП╤ВАТИ ТРЕБА МОВОЮ БАТЬК╤В...»

Поез╕я

Св╕тлана Дворн╕к народилася 20 с╕чня 1970 року в мальовничому м╕стечку Мала Виска на К╕ровоградщин╕. В 1990 роц╕ збулася ╖╖ мр╕я з дитинства — почала працювати фельдшером-акушером на станц╕╖ нев╕дкладно╖ швидко╖ допомоги в р╕дному м╕ст╕. Це зд╕йснення мр╕╖ зробило ╖╖ щасливою людиною, бо, як сама про себе говорить, народилася в б╕лому халат╕ з шприцом у руках. ╤ ця профес╕я дала можлив╕сть рятувати людськ╕ життя, як ╕ мр╕ялось.
З 2005 року, п╕сля навчання в ╕нститут╕, очолила в╕дд╕лення медико-соц╕ально╖ реаб╕л╕тац╕╖ Маловиск╕вського територ╕ального центру.
Вперше опубл╕кувалась в ш╕стнадцять рок╕в у районн╕й газет╕, пот╕м друкувалась в обласн╕й та республ╕канськ╕й пер╕одиц╕, часопис╕ «Ятрань», брала участь в обласних та республ╕канських л╕тературних конкурсах, дипломант республ╕канського конкурсу «Гранослов». В 1994 роц╕ вийшла зб╕рочка в╕рш╕в «Одкровення», у наступних роках друкувалась в колективних зб╕рках «Зоря материнства» та ╕н., брала участь в теле- та рад╕опередачах, зльот╕ молодих л╕тератор╕в п╕вдня Укра╖ни. В творчому доробку ╓ п╕сн╕, написан╕ сп╕льно з композитором-аматором Петром Лойтрою.
В поетичних рядках переважають л╕ричн╕ роздуми про любов до батьк╕в, р╕дно╖ земл╕, кохання, про в╕чну р╕вновагу життя ╕ смерт╕, про м╕сце людини на земл╕.
Ма╓ двох син╕в — двадцяти та дванадцяти рок╕в. Кр╕м поез╕╖, захоплю╓ться психолог╕╓ю, малюванням, кв╕тникарством. Найб╕льшим щастям у житт╕, звичайно, ╓ д╕ти, с╕м’я. Обожню╓ степ, в╕тер, укра╖нське небо ╕ соняхи.
Вс╕м сво╖м читачам бажа╓ перш за все здоров’я ╕ миру, гармон╕╖ в душ╕ ╕ непорочност╕ серця. А ще зд╕йснення мр╕й ╕ в╕ри в те, що життя — це все-таки красива казка, яку просто необх╕дно пом╕чати в сп╕вов╕ пташок, у шелест╕ листя, в шепот╕нн╕ дощу ╕ в людських серцях.

Св╕тлана ДВОРН╤К
«ТВОРИТИ В╤РШ╤ ТРЕБА, ЯК МОЛИТВУ, СП╤ВАТИ ТРЕБА МОВОЮ БАТЬК╤В...»

УКРА╥Н╤

Хто з нас ще пам’ята, як бути чемними,
«Добридень» по-с╕льському вс╕м бажать?
Хто годен м╕ж дахами височенними
Про укра╖нську марить с╕ножать?
Хто може сумувати за криницею
╤ згадувать старого «журавля»,
Де в вишняках хатини б╕лолиц╕╖
╤ роси впали зорями в поля?
Та хата — сирота.
 Думками давн╕ми,
Немов крильми п╕дбитими пташа
Тремтить. Сво╓ю п╕снею останньою
У вир╕й в╕длет╕ти посп╕ша.
Вже вишняками не рясн╕ють
 дворища,
В╕три чман╕ють в╕д ╖дких дим╕в.
Чи ж в наших душах, як в степах,
лиш згарища
Там, де були розгули кавун╕в?!
Де д╕д Степан чи д╕д Панас
 ╕з люлькою,
Як в сонцях, в динях
 сторожив тепло;
╤ спати на земл╕ було не мулько ╖м,
Бо ╖м здоров’я в╕д земл╕ було.
Не баштан╕╓ степ. ╤ медозборами
Мо╖м синам уже не пахнуть сни.
В нас гасне б╕ль.
 Старими осокорами
╤з болем тим вмира╓мо ╕ ми.
Вже й сонце не таке над Укра╖ною,
╤ в нас все б╕льш чужинськ╕ ╕мена.
Ми ж гинемо разом
 ╕з батьк╕вщиною,
Вона ж в нас, всепрощаюча, одна.

ПРАВДА ПРО ПРАВДУ

Укв╕тчана садком старенька хата
╤ груша, що мов зб╕гла до меж╕.
А за селом, у пол╕, вбитий братом,
Лежить хлопчина у п╕снях стриж╕в.
В╕н землю, що за не╖ кров пролита,
Мов неньку перед смертю об╕йняв.
Устало сонце, наче на молитву,
Бо в╕ри в Бога
 смертний цей не мав.
В╕н парт╕╖, як Богов╕, пов╕рив
╤ з мат╕р’ю до церкви не ходив.
А як з╕брались журавл╕ у вир╕й –
М╕ж ним ╕ братом впали холоди.
Не примирила ╖х сльоза стареча,
Що потекла по мамин╕й щоц╕.
Братам запала в серце ворожнеча
╤ менший в парт╕ю п╕шов,
 як у ченц╕.
Не в╕н один шукав свято╖ Правди,
Та з братом р╕зна правда в них була.
Не в╕н один зорею впав у трави
Без в╕ри в Бога, сок╕л без крила.
╤ще земля не встигла в╕дпочити
В╕д братовбивств. А в миру оч╕ син╕.
Нас не змогла ╕стор╕я навчити
╤ знову к╕лька правд на Укра╖н╕...

СОН

Прийшов до мене сон,
та так здалеку,
Не юним вже ╕шов через роки.
В╕н на плеч╕ прин╕с мен╕ лелеку
Й гаптован╕ дитинством рушники.
Сид╕в, дививсь печальними очима,
А пот╕м тихо п╕сню засп╕вав
Про хатку ╕з садочком за плечима,
Ще й на бандур╕
 тихим смутком грав.
Притихла тиша, сл╕пало в╕конце
У б╕лину, де в╕хола гула,
╤ в кучугури сн╕гу впало сонце,
Й не вибралось до ранку з-за села.
А в хат╕ гр╕лось л╕то, спочивало
Узваром на бабусин╕й печ╕.
Чер╕нь з капусним листям
 зачинялась
Й пекла найкращ╕ в св╕т╕ калач╕.
Тепло горнулось на лежанц╕ бос╕й.
В╕д в╕тру стр╕ха куталася в дим.
╤ борщ по хат╕ пахощ╕ розносив,
Бо л╕том пахнув
 й кропом молодим.
Сп╕вав м╕й сон. ╤ солов’╖ сп╕вали
На вишитих журбою рушниках.
Та чинно мозол╕ в╕дпочивали
В бабус╕ на натруджених руках.
* * *
На рушниках сп╕вають солов’╖,
На глечиках сп╕вають л╕тн╕ кв╕ти.
Б╕ленька хата у садку сто╖ть,
Мов тихий сум минулого стол╕ття.
Гостей в╕тають тепл╕ калач╕,
У хат╕ ранок пахне пирогами,
Селянський борщ у горщику в печ╕
Щось буркотить у мамино╖ мами.
Моя бабуся вигляда гостей.
На в╕кнах б╕л╕ вишит╕ ф╕ранки.
А п╕д в╕кном бузковий кущ росте
╤ дикий виноград сну╓ по ╜анку.
А як у берег з дворища з╕йти –
Там луг в кульбабах,
 наче в ластовинн╕
╤ незабудки. Й небом син╕м-син╕м
Дитинство спогад шле,
 немов листи.

Прийду сюди. Бабус╕ вже нема.
Криничка чиста, як бабуся л╕тня.
╤ мама порядку╓ тут сама
У вишняку з минулого стол╕ття.

МАМ╤

Моя знедолена печаленько.
М╕й смуточку, з крильми розлук,
Цв╕теш в душ╕ мо╖й мигдалево,
Покорою самотн╕х мук.
Матусе, боленько незгасная,
Зорею св╕тло╖ сльози
Св╕ти мен╕, як сонце, в ягодах
╤з виноградно╖ лози.
╢диний смутку м╕й, домашн╕й м╕й,
З╕гр╕й м╕й б╕ль в чуж╕м краю.
Печаль сьогодн╕шня з вчорашньою
Ятрить сильн╕ш судьбу мою.
* * *
Вже ранок прокида╓ться в туман╕,
Тремтять краплини сонця у рос╕.
А по двор╕ ╕ по город╕ в мами
Вже ходить ос╕нь в жовт╕м фартус╕.
Збира в под╕л розкидан╕ гор╕хи,
З дерев см╕╓ться золотом рудим.
Ховають горобц╕ тепло п╕д стр╕ху.
Сухого картоплиння пахне дим.
Сп╕ва╓ ос╕нь, дим впл╕та у коси.
Я виглядаю журавлиний клин:
Крилами в╕рними
 м╕й доземний укл╕н
Неси мо╖м батькам, домашня ос╕нь.
* * *
Н╕ слова. Н╕ п╕вслова. Лише губи
Мене жадають, кличуть,
 тихо люблять
Й шепочуть руки лаг╕дно: прийди.
Н╕ звуку. Н╕ п╕взвуку. В╕тер лише
Т╕нь г╕лки за в╕кном мо╖м колише,
Годинник на ст╕н╕
 хвилини кришить.
Упали зор╕ в тихий сплеск води,
╤ тиша.
* * *
Прости мене, що так тебе люблю,
Що мр╕╖ д╕йсн╕сть, як бузок, зрива╓.
Усе, що у житт╕ сво╖м роблю,
Тво╖м ╕м’ям красивим називаю.
Прости мене, що ми були чуж╕
Усе життя, аж поки не зустр╕лись.
╤ л╕хтар╕ н╕чн╕, мов сторож╕,
Здивовано усл╕д нам подивились.
Прости мен╕,
 що в мене син не тв╕й,
Прости мен╕, що в тебе ╓ дружина.
А я кохаю, наче дерев╕й
Роса коха╓ вран╕шня ожинна.
Мовчати нав╕ть солов’ю звелю,
Якщо в╕н сп╕вом сон тв╕й
 потривожить.
Прости, що я без тебе
 жить не можу,
Прости мен╕, що так тебе люблю!

КОЛИСКОВА СИНУ

Ти заплющ оченята,
 м╕й любий,
Поз╕ха б╕ля л╕жка тв╕й сон.
Тво╖ кучер╕ казка голубить
╤ з╕рки розсипа за в╕кном.
Прилетить за тобою жар-птиця,
З нею в казку казок полетиш.
Твоя мр╕я насниться
 й зд╕йсниться,
В сн╕ збува╓ться все,
 коли спиш.
Там у л╕течка оч╕ небесн╕,
У метелик╕в райдуги крил.
Там блука молодий
 перелесник,
Вс╕м, хто спить,
 в╕н сп╕ва╓ казки.
В т╕й кра╖н╕ розкри╓ш
 долон╕,
З неба пада╓ дощ ╕з з╕рок,
Бдж╕лка гр╕╓ться там
 на осонн╕,
Кличе вс╕х на пахучий медок.
Ти заплющ оченята, м╕й любий.
Поз╕ха б╕ля л╕жка тв╕й сон.
Вранц╕ сонця пром╕нчик розбудить
Заблукалих у казочц╕ сонь.

ЧЕРВЕНЬ. ПЕРЕДЧУТТЯ ГРОЗИ

Пора суничного варення.
Пора цв╕т╕ння картопл╕в;
Хмарини дощ несуть у жменях
На спрагу спечених пол╕в.
Нещадне сонце. Степ чман╕╓,
Перегора╓ с╕нок╕с;
А степов╕ сховатись н╕як,
Хоч би кра╓чком впасти в л╕с.
Над полем, л╕сом, парко ходить
Саме передчуття грози.
Але — не ма╓, не виходить
╤з неба й крапельки сльози;
Мов скажен╕╓ спека дика
Й травиночц╕ сховатись н╕де;
Л╕с прита╖вся, мов не диха,
Принишкло птаство... тихо-тихо,
Ось зараз — зараз дощик п╕де!
* * *
Так ╕ ╓ тепер, як гадалося:
У безвих╕дь любов ступа.
Недарма я цього боялася,
Наша зустр╕ч на час скупа.
На мелод╕ю рук розлучених
Сипле в╕чн╕сть свою печаль.
╤ до в╕дстан╕ пальц╕ змучен╕,
Як до вироку, знов привча.
Руки мужн╕, чого ж ви плачете
На плечах мо╖х в час весни?
Чи захочуть колись пробачити
Щастя крадене нам сини?
Доторка╓шся
Тихим в╕дча╓м
До плеча мого,
До руки.
Ми обречен╕,
Як пов╕нчан╕.
На в╕ки...
На в╕ки...
* * *
Амарант запалив буряков╕ св╕чки,
П╕зн╕м цв╕том
 зап╕нилась б╕ло квасоля.
Нев╕доме торкнулось мо╓╖ руки —
Чи — любов, чи — журба?
 Чи — судьба? Чи — недоля?
Нев╕доме торкнулось мо╓╖ душ╕.
Я тривожуся ним ╕ боюсь, ╕ чекаю.
╤ приходять до мене болюч╕ в╕рш╕.
Я топлю в них св╕й сум
 ╕ спас╕ння шукаю.
Паничами — в’юнками
 думки заплелись.
Закотилося серце в безвих╕дн╕ хащ╕.
Що це ╓? Що було?
 Що ще буде колись?
Я гр╕шу чи — молюсь?
Чи — спасусь, чи — пропаща?
Буряков╕ св╕чки амарант запалив
╤ блага╓ тепла, щоб дозр╕ло
 нас╕ння.
Дощ серпневий колюч╕ суцв╕ття
 полив,
Сонце бризнуло з хмари,
 немов з-п╕д поли.
Я у серц╕ сво╓му шукаю прозр╕ння.
* * *
Маленький клаптичок земл╕ –
Мен╕ в╕н милий ╕ прив╕тний.
Саджу городину ╕ кв╕ти –
Сво╖ над╕╓чки мал╕.
З зерниночки росте життя –
Всел╕тн╕й клоп╕т м╕й щоденний.
На ц╕й земл╕ мо╓ буття
То тихоплинне, то — шалене.
Бува╓, день такий г╕ркий
За мною сл╕дом йде з роботи.
Та й ляже в т╕нь п╕д ог╕рки.
П╕д ╖х кв╕ткову позолоту.
А я йому: лишайся тут,
Всю г╕ркоту в╕ддай цибул╕.
Ось мальви тут мо╖ цв╕туть –
Д╕воч╕ мр╕╖ перебул╕.
Лишайся тут ось ╕ рости —
Чи паничем, чи — чорнобривцем.
А мо╓ серце в╕дпусти,
Я кв╕тами його зал╕чую
В╕д безнад╕╖ ╕ в╕д в╕дчаю,
В╕д сол╕ сл╕з, в╕д г╕ркоти.
Цей клаптичок земл╕ звеличую —
Над╕╖ с╕ю. ╥м — рости!
* * *

Здрастуй, смутку м╕й! Як ╕ ран╕ш
У тво╖х очах ос╕нн╓ небо.
Ти мен╕ так молодо болиш,
Незд╕йсненних мр╕й
 самотн╕й леб╕дь.
Чом суму╓ш? Чом суму╓ш сам?
Голос╕нь печал╕ над тобою.
Що в тво╓му серц╕ воскреса?
Хто жал╕ тво╖ ╕ рани го╖ть?
Ти мен╕ такий, як ╕ колись.
Лиш в обох у нас вже сив╕ скрон╕.
Хоч мо╖й печал╕ озовись,
Я журюся у тво╖ долон╕.
В скоролетн╕м полум’╖ доби
На тво╖х пос╕вах — вже обжинки.
Ти мене, як мр╕ю мр╕й, любив,
Та не ти узяв мене за ж╕нку.
Ст╕льки л╕т журавкою була,
Ти мене синицею й не бачив.
Й не тоб╕ гн╕здо сво╓ звела...
Плачеш?..
Здрастуй, смутку м╕й. Як ╕ колись...
II
Здрастуй, смутку м╕й!
 Це ж не востанн╓?
Хоч стоять вже вс╕ крапки над «╕»,
У мо╖х очах та╓мна тайна
Св╕титься ╕м’ям тво╖х над╕й.
Я — твоя журба, твоя журавка.
В неб╕ дол╕ ти — мо╓ крило.
Чи ж кохав Лауру так Петрарка?
Чи ж комусь так боляче було?
Наша доля — журавель у неб╕,
Птах розлуки, ми — його крила.
П╕сню зустр╕ч╕, як лебединий лег╕т,
Доля нашим болям в╕ддала.
Здрастуй, смутку м╕й!
 Це ж не востанн╓,
Хоч стоять вже вс╕ крапки над «╕».
У тво╖х очах та╓мна тайна
Св╕титься ╕м’ям мо╖х над╕й...

МОЛИТВА

Моя Любове, не лишай мене
У ц╕м несправедлив╕м дик╕м св╕т╕.
У неб╕ дол╕ щастя промайне
Кометою — в╕д нього не з╕гр╕тись.
Благаю, не лишай мене саму!
Любове, ти — як Бог святий —
 нетл╕нна.
Якщо ти йдеш сказать про це йому,
То повернись до мене неодм╕нно.
О, гордосте, не дай мен╕ забуть,
Що я Людиною в ц╕м св╕т╕
 народилась,
Не дозволяй невпевненою буть,
Не дозволяй, щоб я в пут╕
 спинилась.
Не дай мен╕ схилити голови
Н╕ перед ким,
 хоч нав╕ть все я втрачу.
Схилюся т╕льки до земл╕ й трави,
Аби н╕хто не бачив, як я плачу.
Над╕╓, не в╕дходь в╕д мене ти —
Без тебе вижити, сама,
 н╕ дня не зможу,
З тобою я прийму ╕ кару Божу
╤ вс╕ пройду омр╕ян╕ св╕ти!
* * *
Мен╕ вже не ц╕каво, де ти й з ким,
Чому не ╖деш ╕ чому не дзвониш.
Ти, може, просто
спок╕й св╕й борониш
В╕д нетерплячо╖, мов полум’я, руки.
Мен╕ вже байдуже, чому твоя душа
Зрадлива, наче березнева крига.
Тв╕й сон спок╕йний.
А в мо╖х в╕ршах
То б╕ль, то розпач.
 Холод та в╕длига.
Не переймайся.
 Все тепер пусте.
Щасливий день в ос╕нню впав
 полуду.
Я ще хвор╕ю. Боляче... Про те
Ти не тривожся, я усе забуду.
Мен╕ вже не ц╕каво,
 де ти й з ким...
* * *


М╕й немилосердний,
до побачення...
Ось вже ос╕нь айстрами
 горить.
Я тепер прошу у Вас
 пробачення
В т╕м, про що не можем говорить.
Як це сталось, я й сама не знаю:
Через роки стр╕лися ми знов.
Та невже у ц╕м моя вина ╓,
Що колись не висп╕ла Любов?..
Як це сталось, я й сама не в╕даю –
Може, Ангел перед судним днем
Серце, хворе на Любов, одв╕ду╓,
Щоб воно зц╕лилося, дурне...

II
М╕й немилосердний, до побачення.
Уника╓ш зустр╕ч╕, ну що ж...
Серце мчить до Тебе на побачення.
А за ним по сл╕ду ходить дощ.
За дощем — дощ╕ ╕дуть вервечкою.
Так раптово стануло тепло...
Я для Тебе стала недоречною,
Мов у нас н╕чого й не було.
Я й для себе стала недоречною...
* * *
Писати в╕рш╕ треба, як ╕кони, –
З священним трепетом в душ╕
 ╕ на вустах.
Бар’╓ри сл╕в чужих, як перепони,
Долать, щоб крила
 в╕рш зд╕ймав, як птах.
Писати треба, як листа коханню,
Знаходить найправдив╕ш╕ слова,
Сказати так, як полюбить
 востанн╓ –
Лише тод╕ поез╕я жива.
Сво╖ рядки народжувать, як зор╕,
Щоб в кожн╕й рим╕ в╕дчував читач
Безмежну волю степу неозорого
╤ п╕сню, що земл╕ сп╕ва орач.
Щоб у в╕ршах ╕ дума полинова,
╤ кров калини й с╕ль сльози були,
Щоб спов╕ддю звучало
 кожне слово,
Сади в душ╕ барв╕нками цв╕ли.
Як в╕рш росте —
 його сл╕зьми полито,
Не вс╕м в╕ршам судився в╕к в╕к╕в.
Творити в╕рш╕ треба, як молитву,
Сп╕вати треба мовою батьк╕в.

ЗАМ╤СТЬ ЕП╤ЛОГУ

Прогрес кроку╓ по степах Укра╖ни,
Витопту╓ васильки, вишняки.
В д╕тей тво╖х, Укра╖но, украдено
Дитинство барв╕нкове на в╕ки.
Хтось хоче змусить
 стати нас н╕ким –
Чому ж ви мовчите, степовики?!
Моя Вкра╖но, серця мого гаю.
Останн╕ силоньки
 життя свого збирай.
Як дочка мат╕р, я тебе благаю:
Не помирай... Ти чу╓ш, не вмирай!

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #22 за 31.05.2013 > Тема "Душі криниця"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=11830

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков