Версiя для друку Обговорити в форумi

Поезія

Світлана Дворнік народилася 20 січня 1970 року в мальовничому містечку Мала Виска на Кіровоградщині. В 1990 році збулася її мрія з дитинства — почала працювати фельдшером-акушером на станції невідкладної швидкої допомоги в рідному місті. Це здійснення мрії зробило її щасливою людиною, бо, як сама про себе говорить, народилася в білому халаті з шприцом у руках. І ця професія дала можливість рятувати людські життя, як і мріялось.
З 2005 року, після навчання в інституті, очолила відділення медико-соціальної реабілітації Маловисківського територіального центру.
Вперше опублікувалась в шістнадцять років у районній газеті, потім друкувалась в обласній та республіканській періодиці, часописі «Ятрань», брала участь в обласних та республіканських літературних конкурсах, дипломант республіканського конкурсу «Гранослов». В 1994 році вийшла збірочка віршів «Одкровення», у наступних роках друкувалась в колективних збірках «Зоря материнства» та ін., брала участь в теле- та радіопередачах, зльоті молодих літераторів півдня України. В творчому доробку є пісні, написані спільно з композитором-аматором Петром Лойтрою.
В поетичних рядках переважають ліричні роздуми про любов до батьків, рідної землі, кохання, про вічну рівновагу життя і смерті, про місце людини на землі.
Має двох синів — двадцяти та дванадцяти років. Крім поезії, захоплюється психологією, малюванням, квітникарством. Найбільшим щастям у житті, звичайно, є діти, сім’я. Обожнює степ, вітер, українське небо і соняхи.
Всім своїм читачам бажає перш за все здоров’я і миру, гармонії в душі і непорочності серця. А ще здійснення мрій і віри в те, що життя — це все-таки красива казка, яку просто необхідно помічати в співові пташок, у шелесті листя, в шепотінні дощу і в людських серцях.

Світлана ДВОРНІК
«ТВОРИТИ ВІРШІ ТРЕБА, ЯК МОЛИТВУ, СПІВАТИ ТРЕБА МОВОЮ БАТЬКІВ...»

УКРАЇНІ

Хто з нас ще пам’ята, як бути чемними,
«Добридень» по-сільському всім бажать?
Хто годен між дахами височенними
Про українську марить сіножать?
Хто може сумувати за криницею
І згадувать старого «журавля»,
Де в вишняках хатини білолиції
І роси впали зорями в поля?
Та хата — сирота.
 Думками давніми,
Немов крильми підбитими пташа
Тремтить. Своєю піснею останньою
У вирій відлетіти поспіша.
Вже вишняками не рясніють
 дворища,
Вітри чманіють від їдких димів.
Чи ж в наших душах, як в степах,
лиш згарища
Там, де були розгули кавунів?!
Де дід Степан чи дід Панас
 із люлькою,
Як в сонцях, в динях
 сторожив тепло;
І спати на землі було не мулько їм,
Бо їм здоров’я від землі було.
Не баштаніє степ. І медозборами
Моїм синам уже не пахнуть сни.
В нас гасне біль.
 Старими осокорами
Із болем тим вмираємо і ми.
Вже й сонце не таке над Україною,
І в нас все більш чужинські імена.
Ми ж гинемо разом
 із батьківщиною,
Вона ж в нас, всепрощаюча, одна.

ПРАВДА ПРО ПРАВДУ

Уквітчана садком старенька хата
І груша, що мов збігла до межі.
А за селом, у полі, вбитий братом,
Лежить хлопчина у піснях стрижів.
Він землю, що за неї кров пролита,
Мов неньку перед смертю обійняв.
Устало сонце, наче на молитву,
Бо віри в Бога
 смертний цей не мав.
Він партії, як Богові, повірив
І з матір’ю до церкви не ходив.
А як зібрались журавлі у вирій –
Між ним і братом впали холоди.
Не примирила їх сльоза стареча,
Що потекла по маминій щоці.
Братам запала в серце ворожнеча
І менший в партію пішов,
 як у ченці.
Не він один шукав святої Правди,
Та з братом різна правда в них була.
Не він один зорею впав у трави
Без віри в Бога, сокіл без крила.
Іще земля не встигла відпочити
Від братовбивств. А в миру очі сині.
Нас не змогла історія навчити
І знову кілька правд на Україні...

СОН

Прийшов до мене сон,
та так здалеку,
Не юним вже ішов через роки.
Він на плечі приніс мені лелеку
Й гаптовані дитинством рушники.
Сидів, дививсь печальними очима,
А потім тихо пісню заспівав
Про хатку із садочком за плечима,
Ще й на бандурі
 тихим смутком грав.
Притихла тиша, сліпало віконце
У білину, де віхола гула,
І в кучугури снігу впало сонце,
Й не вибралось до ранку з-за села.
А в хаті грілось літо, спочивало
Узваром на бабусиній печі.
Черінь з капусним листям
 зачинялась
Й пекла найкращі в світі калачі.
Тепло горнулось на лежанці босій.
Від вітру стріха куталася в дим.
І борщ по хаті пахощі розносив,
Бо літом пахнув
 й кропом молодим.
Співав мій сон. І солов’ї співали
На вишитих журбою рушниках.
Та чинно мозолі відпочивали
В бабусі на натруджених руках.
* * *
На рушниках співають солов’ї,
На глечиках співають літні квіти.
Біленька хата у садку стоїть,
Мов тихий сум минулого століття.
Гостей вітають теплі калачі,
У хаті ранок пахне пирогами,
Селянський борщ у горщику в печі
Щось буркотить у маминої мами.
Моя бабуся вигляда гостей.
На вікнах білі вишиті фіранки.
А під вікном бузковий кущ росте
І дикий виноград снує по ґанку.
А як у берег з дворища зійти –
Там луг в кульбабах,
 наче в ластовинні
І незабудки. Й небом синім-синім
Дитинство спогад шле,
 немов листи.

Прийду сюди. Бабусі вже нема.
Криничка чиста, як бабуся літня.
І мама порядкує тут сама
У вишняку з минулого століття.

МАМІ

Моя знедолена печаленько.
Мій смуточку, з крильми розлук,
Цвітеш в душі моїй мигдалево,
Покорою самотніх мук.
Матусе, боленько незгасная,
Зорею світлої сльози
Світи мені, як сонце, в ягодах
Із виноградної лози.
Єдиний смутку мій, домашній мій,
Зігрій мій біль в чужім краю.
Печаль сьогоднішня з вчорашньою
Ятрить сильніш судьбу мою.
* * *
Вже ранок прокидається в тумані,
Тремтять краплини сонця у росі.
А по дворі і по городі в мами
Вже ходить осінь в жовтім фартусі.
Збира в поділ розкидані горіхи,
З дерев сміється золотом рудим.
Ховають горобці тепло під стріху.
Сухого картоплиння пахне дим.
Співає осінь, дим впліта у коси.
Я виглядаю журавлиний клин:
Крилами вірними
 мій доземний уклін
Неси моїм батькам, домашня осінь.
* * *
Ні слова. Ні півслова. Лише губи
Мене жадають, кличуть,
 тихо люблять
Й шепочуть руки лагідно: прийди.
Ні звуку. Ні півзвуку. Вітер лише
Тінь гілки за вікном моїм колише,
Годинник на стіні
 хвилини кришить.
Упали зорі в тихий сплеск води,
І тиша.
* * *
Прости мене, що так тебе люблю,
Що мрії дійсність, як бузок, зриває.
Усе, що у житті своїм роблю,
Твоїм ім’ям красивим називаю.
Прости мене, що ми були чужі
Усе життя, аж поки не зустрілись.
І ліхтарі нічні, мов сторожі,
Здивовано услід нам подивились.
Прости мені,
 що в мене син не твій,
Прости мені, що в тебе є дружина.
А я кохаю, наче деревій
Роса кохає вранішня ожинна.
Мовчати навіть солов’ю звелю,
Якщо він співом сон твій
 потривожить.
Прости, що я без тебе
 жить не можу,
Прости мені, що так тебе люблю!

КОЛИСКОВА СИНУ

Ти заплющ оченята,
 мій любий,
Позіха біля ліжка твій сон.
Твої кучері казка голубить
І зірки розсипа за вікном.
Прилетить за тобою жар-птиця,
З нею в казку казок полетиш.
Твоя мрія насниться
 й здійсниться,
В сні збувається все,
 коли спиш.
Там у літечка очі небесні,
У метеликів райдуги крил.
Там блука молодий
 перелесник,
Всім, хто спить,
 він співає казки.
В тій країні розкриєш
 долоні,
З неба падає дощ із зірок,
Бджілка гріється там
 на осонні,
Кличе всіх на пахучий медок.
Ти заплющ оченята, мій любий.
Позіха біля ліжка твій сон.
Вранці сонця промінчик розбудить
Заблукалих у казочці сонь.

ЧЕРВЕНЬ. ПЕРЕДЧУТТЯ ГРОЗИ

Пора суничного варення.
Пора цвітіння картоплів;
Хмарини дощ несуть у жменях
На спрагу спечених полів.
Нещадне сонце. Степ чманіє,
Перегорає сінокіс;
А степові сховатись ніяк,
Хоч би краєчком впасти в ліс.
Над полем, лісом, парко ходить
Саме передчуття грози.
Але — не має, не виходить
Із неба й крапельки сльози;
Мов скаженіє спека дика
Й травиночці сховатись ніде;
Ліс притаївся, мов не диха,
Принишкло птаство... тихо-тихо,
Ось зараз — зараз дощик піде!
* * *
Так і є тепер, як гадалося:
У безвихідь любов ступа.
Недарма я цього боялася,
Наша зустріч на час скупа.
На мелодію рук розлучених
Сипле вічність свою печаль.
І до відстані пальці змучені,
Як до вироку, знов привча.
Руки мужні, чого ж ви плачете
На плечах моїх в час весни?
Чи захочуть колись пробачити
Щастя крадене нам сини?
Доторкаєшся
Тихим відчаєм
До плеча мого,
До руки.
Ми обречені,
Як повінчані.
На віки...
На віки...
* * *
Амарант запалив бурякові свічки,
Пізнім цвітом
 запінилась біло квасоля.
Невідоме торкнулось моєї руки —
Чи — любов, чи — журба?
 Чи — судьба? Чи — недоля?
Невідоме торкнулось моєї душі.
Я тривожуся ним і боюсь, і чекаю.
І приходять до мене болючі вірші.
Я топлю в них свій сум
 і спасіння шукаю.
Паничами — в’юнками
 думки заплелись.
Закотилося серце в безвихідні хащі.
Що це є? Що було?
 Що ще буде колись?
Я грішу чи — молюсь?
Чи — спасусь, чи — пропаща?
Бурякові свічки амарант запалив
І благає тепла, щоб дозріло
 насіння.
Дощ серпневий колючі суцвіття
 полив,
Сонце бризнуло з хмари,
 немов з-під поли.
Я у серці своєму шукаю прозріння.
* * *
Маленький клаптичок землі –
Мені він милий і привітний.
Саджу городину і квіти –
Свої надієчки малі.
З зерниночки росте життя –
Вселітній клопіт мій щоденний.
На цій землі моє буття
То тихоплинне, то — шалене.
Буває, день такий гіркий
За мною слідом йде з роботи.
Та й ляже в тінь під огірки.
Під їх квіткову позолоту.
А я йому: лишайся тут,
Всю гіркоту віддай цибулі.
Ось мальви тут мої цвітуть –
Дівочі мрії перебулі.
Лишайся тут ось і рости —
Чи паничем, чи — чорнобривцем.
А моє серце відпусти,
Я квітами його залічую
Від безнадії і від відчаю,
Від солі сліз, від гіркоти.
Цей клаптичок землі звеличую —
Надії сію. Їм — рости!
* * *
І
Здрастуй, смутку мій! Як і раніш
У твоїх очах осіннє небо.
Ти мені так молодо болиш,
Нездійсненних мрій
 самотній лебідь.
Чом сумуєш? Чом сумуєш сам?
Голосінь печалі над тобою.
Що в твоєму серці воскреса?
Хто жалі твої і рани гоїть?
Ти мені такий, як і колись.
Лиш в обох у нас вже сиві скроні.
Хоч моїй печалі озовись,
Я журюся у твої долоні.
В скоролетнім полум’ї доби
На твоїх посівах — вже обжинки.
Ти мене, як мрію мрій, любив,
Та не ти узяв мене за жінку.
Стільки літ журавкою була,
Ти мене синицею й не бачив.
Й не тобі гніздо своє звела...
Плачеш?..
Здрастуй, смутку мій. Як і колись...
II
Здрастуй, смутку мій!
 Це ж не востаннє?
Хоч стоять вже всі крапки над «і»,
У моїх очах таємна тайна
Світиться ім’ям твоїх надій.
Я — твоя журба, твоя журавка.
В небі долі ти — моє крило.
Чи ж кохав Лауру так Петрарка?
Чи ж комусь так боляче було?
Наша доля — журавель у небі,
Птах розлуки, ми — його крила.
Пісню зустрічі, як лебединий легіт,
Доля нашим болям віддала.
Здрастуй, смутку мій!
 Це ж не востаннє,
Хоч стоять вже всі крапки над «і».
У твоїх очах таємна тайна
Світиться ім’ям моїх надій...

МОЛИТВА

Моя Любове, не лишай мене
У цім несправедливім дикім світі.
У небі долі щастя промайне
Кометою — від нього не зігрітись.
Благаю, не лишай мене саму!
Любове, ти — як Бог святий —
 нетлінна.
Якщо ти йдеш сказать про це йому,
То повернись до мене неодмінно.
О, гордосте, не дай мені забуть,
Що я Людиною в цім світі
 народилась,
Не дозволяй невпевненою буть,
Не дозволяй, щоб я в путі
 спинилась.
Не дай мені схилити голови
Ні перед ким,
 хоч навіть все я втрачу.
Схилюся тільки до землі й трави,
Аби ніхто не бачив, як я плачу.
Надіє, не відходь від мене ти —
Без тебе вижити, сама,
 ні дня не зможу,
З тобою я прийму і кару Божу
І всі пройду омріяні світи!
* * *
Мені вже не цікаво, де ти й з ким,
Чому не їдеш і чому не дзвониш.
Ти, може, просто
спокій свій борониш
Від нетерплячої, мов полум’я, руки.
Мені вже байдуже, чому твоя душа
Зрадлива, наче березнева крига.
Твій сон спокійний.
А в моїх віршах
То біль, то розпач.
 Холод та відлига.
Не переймайся.
 Все тепер пусте.
Щасливий день в осінню впав
 полуду.
Я ще хворію. Боляче... Про те
Ти не тривожся, я усе забуду.
Мені вже не цікаво,
 де ти й з ким...
* * *

І
Мій немилосердний,
до побачення...
Ось вже осінь айстрами
 горить.
Я тепер прошу у Вас
 пробачення
В тім, про що не можем говорить.
Як це сталось, я й сама не знаю:
Через роки стрілися ми знов.
Та невже у цім моя вина є,
Що колись не виспіла Любов?..
Як це сталось, я й сама не відаю –
Може, Ангел перед судним днем
Серце, хворе на Любов, одвідує,
Щоб воно зцілилося, дурне...

II
Мій немилосердний, до побачення.
Уникаєш зустрічі, ну що ж...
Серце мчить до Тебе на побачення.
А за ним по сліду ходить дощ.
За дощем — дощі ідуть вервечкою.
Так раптово стануло тепло...
Я для Тебе стала недоречною,
Мов у нас нічого й не було.
Я й для себе стала недоречною...
* * *
Писати вірші треба, як ікони, –
З священним трепетом в душі
 і на вустах.
Бар’єри слів чужих, як перепони,
Долать, щоб крила
 вірш здіймав, як птах.
Писати треба, як листа коханню,
Знаходить найправдивіші слова,
Сказати так, як полюбить
 востаннє –
Лише тоді поезія жива.
Свої рядки народжувать, як зорі,
Щоб в кожній римі відчував читач
Безмежну волю степу неозорого
І пісню, що землі співа орач.
Щоб у віршах і дума полинова,
І кров калини й сіль сльози були,
Щоб сповіддю звучало
 кожне слово,
Сади в душі барвінками цвіли.
Як вірш росте —
 його слізьми полито,
Не всім віршам судився вік віків.
Творити вірші треба, як молитву,
Співати треба мовою батьків.

ЗАМІСТЬ ЕПІЛОГУ

Прогрес крокує по степах України,
Витоптує васильки, вишняки.
В дітей твоїх, Україно, украдено
Дитинство барвінкове на віки.
Хтось хоче змусить
 стати нас ніким –
Чому ж ви мовчите, степовики?!
Моя Вкраїно, серця мого гаю.
Останні силоньки
 життя свого збирай.
Як дочка матір, я тебе благаю:
Не помирай... Ти чуєш, не вмирай!

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #22 за 31.05.2013 > Тема "Душі криниця"