"Кримська Свiтлиця" > #22 за 31.05.2013 > Тема "Душі криниця"
#22 за 31.05.2013
«ТВОРИТИ В╤РШ╤ ТРЕБА, ЯК МОЛИТВУ, СП╤ВАТИ ТРЕБА МОВОЮ БАТЬК╤В...»
Поез╕я
Св╕тлана Дворн╕к народилася 20 с╕чня 1970 року в мальовничому м╕стечку Мала Виска на К╕ровоградщин╕. В 1990 роц╕ збулася ╖╖ мр╕я з дитинства — почала працювати фельдшером-акушером на станц╕╖ нев╕дкладно╖ швидко╖ допомоги в р╕дному м╕ст╕. Це зд╕йснення мр╕╖ зробило ╖╖ щасливою людиною, бо, як сама про себе говорить, народилася в б╕лому халат╕ з шприцом у руках. ╤ ця профес╕я дала можлив╕сть рятувати людськ╕ життя, як ╕ мр╕ялось. З 2005 року, п╕сля навчання в ╕нститут╕, очолила в╕дд╕лення медико-соц╕ально╖ реаб╕л╕тац╕╖ Маловиск╕вського територ╕ального центру. Вперше опубл╕кувалась в ш╕стнадцять рок╕в у районн╕й газет╕, пот╕м друкувалась в обласн╕й та республ╕канськ╕й пер╕одиц╕, часопис╕ «Ятрань», брала участь в обласних та республ╕канських л╕тературних конкурсах, дипломант республ╕канського конкурсу «Гранослов». В 1994 роц╕ вийшла зб╕рочка в╕рш╕в «Одкровення», у наступних роках друкувалась в колективних зб╕рках «Зоря материнства» та ╕н., брала участь в теле- та рад╕опередачах, зльот╕ молодих л╕тератор╕в п╕вдня Укра╖ни. В творчому доробку ╓ п╕сн╕, написан╕ сп╕льно з композитором-аматором Петром Лойтрою. В поетичних рядках переважають л╕ричн╕ роздуми про любов до батьк╕в, р╕дно╖ земл╕, кохання, про в╕чну р╕вновагу життя ╕ смерт╕, про м╕сце людини на земл╕. Ма╓ двох син╕в — двадцяти та дванадцяти рок╕в. Кр╕м поез╕╖, захоплю╓ться психолог╕╓ю, малюванням, кв╕тникарством. Найб╕льшим щастям у житт╕, звичайно, ╓ д╕ти, с╕м’я. Обожню╓ степ, в╕тер, укра╖нське небо ╕ соняхи. Вс╕м сво╖м читачам бажа╓ перш за все здоров’я ╕ миру, гармон╕╖ в душ╕ ╕ непорочност╕ серця. А ще зд╕йснення мр╕й ╕ в╕ри в те, що життя — це все-таки красива казка, яку просто необх╕дно пом╕чати в сп╕вов╕ пташок, у шелест╕ листя, в шепот╕нн╕ дощу ╕ в людських серцях.
Св╕тлана ДВОРН╤К «ТВОРИТИ В╤РШ╤ ТРЕБА, ЯК МОЛИТВУ, СП╤ВАТИ ТРЕБА МОВОЮ БАТЬК╤В...»
УКРА╥Н╤
Хто з нас ще пам’ята, як бути чемними, «Добридень» по-с╕льському вс╕м бажать? Хто годен м╕ж дахами височенними Про укра╖нську марить с╕ножать? Хто може сумувати за криницею ╤ згадувать старого «журавля», Де в вишняках хатини б╕лолиц╕╖ ╤ роси впали зорями в поля? Та хата — сирота. Думками давн╕ми, Немов крильми п╕дбитими пташа Тремтить. Сво╓ю п╕снею останньою У вир╕й в╕длет╕ти посп╕ша. Вже вишняками не рясн╕ють дворища, В╕три чман╕ють в╕д ╖дких дим╕в. Чи ж в наших душах, як в степах, лиш згарища Там, де були розгули кавун╕в?! Де д╕д Степан чи д╕д Панас ╕з люлькою, Як в сонцях, в динях сторожив тепло; ╤ спати на земл╕ було не мулько ╖м, Бо ╖м здоров’я в╕д земл╕ було. Не баштан╕╓ степ. ╤ медозборами Мо╖м синам уже не пахнуть сни. В нас гасне б╕ль. Старими осокорами ╤з болем тим вмира╓мо ╕ ми. Вже й сонце не таке над Укра╖ною, ╤ в нас все б╕льш чужинськ╕ ╕мена. Ми ж гинемо разом ╕з батьк╕вщиною, Вона ж в нас, всепрощаюча, одна.
ПРАВДА ПРО ПРАВДУ
Укв╕тчана садком старенька хата ╤ груша, що мов зб╕гла до меж╕. А за селом, у пол╕, вбитий братом, Лежить хлопчина у п╕снях стриж╕в. В╕н землю, що за не╖ кров пролита, Мов неньку перед смертю об╕йняв. Устало сонце, наче на молитву, Бо в╕ри в Бога смертний цей не мав. В╕н парт╕╖, як Богов╕, пов╕рив ╤ з мат╕р’ю до церкви не ходив. А як з╕брались журавл╕ у вир╕й – М╕ж ним ╕ братом впали холоди. Не примирила ╖х сльоза стареча, Що потекла по мамин╕й щоц╕. Братам запала в серце ворожнеча ╤ менший в парт╕ю п╕шов, як у ченц╕. Не в╕н один шукав свято╖ Правди, Та з братом р╕зна правда в них була. Не в╕н один зорею впав у трави Без в╕ри в Бога, сок╕л без крила. ╤ще земля не встигла в╕дпочити В╕д братовбивств. А в миру оч╕ син╕. Нас не змогла ╕стор╕я навчити ╤ знову к╕лька правд на Укра╖н╕...
СОН
Прийшов до мене сон, та так здалеку, Не юним вже ╕шов через роки. В╕н на плеч╕ прин╕с мен╕ лелеку Й гаптован╕ дитинством рушники. Сид╕в, дививсь печальними очима, А пот╕м тихо п╕сню засп╕вав Про хатку ╕з садочком за плечима, Ще й на бандур╕ тихим смутком грав. Притихла тиша, сл╕пало в╕конце У б╕лину, де в╕хола гула, ╤ в кучугури сн╕гу впало сонце, Й не вибралось до ранку з-за села. А в хат╕ гр╕лось л╕то, спочивало Узваром на бабусин╕й печ╕. Чер╕нь з капусним листям зачинялась Й пекла найкращ╕ в св╕т╕ калач╕. Тепло горнулось на лежанц╕ бос╕й. В╕д в╕тру стр╕ха куталася в дим. ╤ борщ по хат╕ пахощ╕ розносив, Бо л╕том пахнув й кропом молодим. Сп╕вав м╕й сон. ╤ солов’╖ сп╕вали На вишитих журбою рушниках. Та чинно мозол╕ в╕дпочивали В бабус╕ на натруджених руках. * * * На рушниках сп╕вають солов’╖, На глечиках сп╕вають л╕тн╕ кв╕ти. Б╕ленька хата у садку сто╖ть, Мов тихий сум минулого стол╕ття. Гостей в╕тають тепл╕ калач╕, У хат╕ ранок пахне пирогами, Селянський борщ у горщику в печ╕ Щось буркотить у мамино╖ мами. Моя бабуся вигляда гостей. На в╕кнах б╕л╕ вишит╕ ф╕ранки. А п╕д в╕кном бузковий кущ росте ╤ дикий виноград сну╓ по ╜анку. А як у берег з дворища з╕йти – Там луг в кульбабах, наче в ластовинн╕ ╤ незабудки. Й небом син╕м-син╕м Дитинство спогад шле, немов листи.
Прийду сюди. Бабус╕ вже нема. Криничка чиста, як бабуся л╕тня. ╤ мама порядку╓ тут сама У вишняку з минулого стол╕ття.
МАМ╤
Моя знедолена печаленько. М╕й смуточку, з крильми розлук, Цв╕теш в душ╕ мо╖й мигдалево, Покорою самотн╕х мук. Матусе, боленько незгасная, Зорею св╕тло╖ сльози Св╕ти мен╕, як сонце, в ягодах ╤з виноградно╖ лози. ╢диний смутку м╕й, домашн╕й м╕й, З╕гр╕й м╕й б╕ль в чуж╕м краю. Печаль сьогодн╕шня з вчорашньою Ятрить сильн╕ш судьбу мою. * * * Вже ранок прокида╓ться в туман╕, Тремтять краплини сонця у рос╕. А по двор╕ ╕ по город╕ в мами Вже ходить ос╕нь в жовт╕м фартус╕. Збира в под╕л розкидан╕ гор╕хи, З дерев см╕╓ться золотом рудим. Ховають горобц╕ тепло п╕д стр╕ху. Сухого картоплиння пахне дим. Сп╕ва╓ ос╕нь, дим впл╕та у коси. Я виглядаю журавлиний клин: Крилами в╕рними м╕й доземний укл╕н Неси мо╖м батькам, домашня ос╕нь. * * * Н╕ слова. Н╕ п╕вслова. Лише губи Мене жадають, кличуть, тихо люблять Й шепочуть руки лаг╕дно: прийди. Н╕ звуку. Н╕ п╕взвуку. В╕тер лише Т╕нь г╕лки за в╕кном мо╖м колише, Годинник на ст╕н╕ хвилини кришить. Упали зор╕ в тихий сплеск води, ╤ тиша. * * * Прости мене, що так тебе люблю, Що мр╕╖ д╕йсн╕сть, як бузок, зрива╓. Усе, що у житт╕ сво╖м роблю, Тво╖м ╕м’ям красивим називаю. Прости мене, що ми були чуж╕ Усе життя, аж поки не зустр╕лись. ╤ л╕хтар╕ н╕чн╕, мов сторож╕, Здивовано усл╕д нам подивились. Прости мен╕, що в мене син не тв╕й, Прости мен╕, що в тебе ╓ дружина. А я кохаю, наче дерев╕й Роса коха╓ вран╕шня ожинна. Мовчати нав╕ть солов’ю звелю, Якщо в╕н сп╕вом сон тв╕й потривожить. Прости, що я без тебе жить не можу, Прости мен╕, що так тебе люблю!
КОЛИСКОВА СИНУ
Ти заплющ оченята, м╕й любий, Поз╕ха б╕ля л╕жка тв╕й сон. Тво╖ кучер╕ казка голубить ╤ з╕рки розсипа за в╕кном. Прилетить за тобою жар-птиця, З нею в казку казок полетиш. Твоя мр╕я насниться й зд╕йсниться, В сн╕ збува╓ться все, коли спиш. Там у л╕течка оч╕ небесн╕, У метелик╕в райдуги крил. Там блука молодий перелесник, Вс╕м, хто спить, в╕н сп╕ва╓ казки. В т╕й кра╖н╕ розкри╓ш долон╕, З неба пада╓ дощ ╕з з╕рок, Бдж╕лка гр╕╓ться там на осонн╕, Кличе вс╕х на пахучий медок. Ти заплющ оченята, м╕й любий. Поз╕ха б╕ля л╕жка тв╕й сон. Вранц╕ сонця пром╕нчик розбудить Заблукалих у казочц╕ сонь.
ЧЕРВЕНЬ. ПЕРЕДЧУТТЯ ГРОЗИ
Пора суничного варення. Пора цв╕т╕ння картопл╕в; Хмарини дощ несуть у жменях На спрагу спечених пол╕в. Нещадне сонце. Степ чман╕╓, Перегора╓ с╕нок╕с; А степов╕ сховатись н╕як, Хоч би кра╓чком впасти в л╕с. Над полем, л╕сом, парко ходить Саме передчуття грози. Але — не ма╓, не виходить ╤з неба й крапельки сльози; Мов скажен╕╓ спека дика Й травиночц╕ сховатись н╕де; Л╕с прита╖вся, мов не диха, Принишкло птаство... тихо-тихо, Ось зараз — зараз дощик п╕де! * * * Так ╕ ╓ тепер, як гадалося: У безвих╕дь любов ступа. Недарма я цього боялася, Наша зустр╕ч на час скупа. На мелод╕ю рук розлучених Сипле в╕чн╕сть свою печаль. ╤ до в╕дстан╕ пальц╕ змучен╕, Як до вироку, знов привча. Руки мужн╕, чого ж ви плачете На плечах мо╖х в час весни? Чи захочуть колись пробачити Щастя крадене нам сини? Доторка╓шся Тихим в╕дча╓м До плеча мого, До руки. Ми обречен╕, Як пов╕нчан╕. На в╕ки... На в╕ки... * * * Амарант запалив буряков╕ св╕чки, П╕зн╕м цв╕том зап╕нилась б╕ло квасоля. Нев╕доме торкнулось мо╓╖ руки — Чи — любов, чи — журба? Чи — судьба? Чи — недоля? Нев╕доме торкнулось мо╓╖ душ╕. Я тривожуся ним ╕ боюсь, ╕ чекаю. ╤ приходять до мене болюч╕ в╕рш╕. Я топлю в них св╕й сум ╕ спас╕ння шукаю. Паничами — в’юнками думки заплелись. Закотилося серце в безвих╕дн╕ хащ╕. Що це ╓? Що було? Що ще буде колись? Я гр╕шу чи — молюсь? Чи — спасусь, чи — пропаща? Буряков╕ св╕чки амарант запалив ╤ блага╓ тепла, щоб дозр╕ло нас╕ння. Дощ серпневий колюч╕ суцв╕ття полив, Сонце бризнуло з хмари, немов з-п╕д поли. Я у серц╕ сво╓му шукаю прозр╕ння. * * * Маленький клаптичок земл╕ – Мен╕ в╕н милий ╕ прив╕тний. Саджу городину ╕ кв╕ти – Сво╖ над╕╓чки мал╕. З зерниночки росте життя – Всел╕тн╕й клоп╕т м╕й щоденний. На ц╕й земл╕ мо╓ буття То тихоплинне, то — шалене. Бува╓, день такий г╕ркий За мною сл╕дом йде з роботи. Та й ляже в т╕нь п╕д ог╕рки. П╕д ╖х кв╕ткову позолоту. А я йому: лишайся тут, Всю г╕ркоту в╕ддай цибул╕. Ось мальви тут мо╖ цв╕туть – Д╕воч╕ мр╕╖ перебул╕. Лишайся тут ось ╕ рости — Чи паничем, чи — чорнобривцем. А мо╓ серце в╕дпусти, Я кв╕тами його зал╕чую В╕д безнад╕╖ ╕ в╕д в╕дчаю, В╕д сол╕ сл╕з, в╕д г╕ркоти. Цей клаптичок земл╕ звеличую — Над╕╖ с╕ю. ╥м — рости! * * * ╤ Здрастуй, смутку м╕й! Як ╕ ран╕ш У тво╖х очах ос╕нн╓ небо. Ти мен╕ так молодо болиш, Незд╕йсненних мр╕й самотн╕й леб╕дь. Чом суму╓ш? Чом суму╓ш сам? Голос╕нь печал╕ над тобою. Що в тво╓му серц╕ воскреса? Хто жал╕ тво╖ ╕ рани го╖ть? Ти мен╕ такий, як ╕ колись. Лиш в обох у нас вже сив╕ скрон╕. Хоч мо╖й печал╕ озовись, Я журюся у тво╖ долон╕. В скоролетн╕м полум’╖ доби На тво╖х пос╕вах — вже обжинки. Ти мене, як мр╕ю мр╕й, любив, Та не ти узяв мене за ж╕нку. Ст╕льки л╕т журавкою була, Ти мене синицею й не бачив. Й не тоб╕ гн╕здо сво╓ звела... Плачеш?.. Здрастуй, смутку м╕й. Як ╕ колись... II Здрастуй, смутку м╕й! Це ж не востанн╓? Хоч стоять вже вс╕ крапки над «╕», У мо╖х очах та╓мна тайна Св╕титься ╕м’ям тво╖х над╕й. Я — твоя журба, твоя журавка. В неб╕ дол╕ ти — мо╓ крило. Чи ж кохав Лауру так Петрарка? Чи ж комусь так боляче було? Наша доля — журавель у неб╕, Птах розлуки, ми — його крила. П╕сню зустр╕ч╕, як лебединий лег╕т, Доля нашим болям в╕ддала. Здрастуй, смутку м╕й! Це ж не востанн╓, Хоч стоять вже вс╕ крапки над «╕». У тво╖х очах та╓мна тайна Св╕титься ╕м’ям мо╖х над╕й...
МОЛИТВА
Моя Любове, не лишай мене У ц╕м несправедлив╕м дик╕м св╕т╕. У неб╕ дол╕ щастя промайне Кометою — в╕д нього не з╕гр╕тись. Благаю, не лишай мене саму! Любове, ти — як Бог святий — нетл╕нна. Якщо ти йдеш сказать про це йому, То повернись до мене неодм╕нно. О, гордосте, не дай мен╕ забуть, Що я Людиною в ц╕м св╕т╕ народилась, Не дозволяй невпевненою буть, Не дозволяй, щоб я в пут╕ спинилась. Не дай мен╕ схилити голови Н╕ перед ким, хоч нав╕ть все я втрачу. Схилюся т╕льки до земл╕ й трави, Аби н╕хто не бачив, як я плачу. Над╕╓, не в╕дходь в╕д мене ти — Без тебе вижити, сама, н╕ дня не зможу, З тобою я прийму ╕ кару Божу ╤ вс╕ пройду омр╕ян╕ св╕ти! * * * Мен╕ вже не ц╕каво, де ти й з ким, Чому не ╖деш ╕ чому не дзвониш. Ти, може, просто спок╕й св╕й борониш В╕д нетерплячо╖, мов полум’я, руки. Мен╕ вже байдуже, чому твоя душа Зрадлива, наче березнева крига. Тв╕й сон спок╕йний. А в мо╖х в╕ршах То б╕ль, то розпач. Холод та в╕длига. Не переймайся. Все тепер пусте. Щасливий день в ос╕нню впав полуду. Я ще хвор╕ю. Боляче... Про те Ти не тривожся, я усе забуду. Мен╕ вже не ц╕каво, де ти й з ким... * * *
╤ М╕й немилосердний, до побачення... Ось вже ос╕нь айстрами горить. Я тепер прошу у Вас пробачення В т╕м, про що не можем говорить. Як це сталось, я й сама не знаю: Через роки стр╕лися ми знов. Та невже у ц╕м моя вина ╓, Що колись не висп╕ла Любов?.. Як це сталось, я й сама не в╕даю – Може, Ангел перед судним днем Серце, хворе на Любов, одв╕ду╓, Щоб воно зц╕лилося, дурне...
II М╕й немилосердний, до побачення. Уника╓ш зустр╕ч╕, ну що ж... Серце мчить до Тебе на побачення. А за ним по сл╕ду ходить дощ. За дощем — дощ╕ ╕дуть вервечкою. Так раптово стануло тепло... Я для Тебе стала недоречною, Мов у нас н╕чого й не було. Я й для себе стала недоречною... * * * Писати в╕рш╕ треба, як ╕кони, – З священним трепетом в душ╕ ╕ на вустах. Бар’╓ри сл╕в чужих, як перепони, Долать, щоб крила в╕рш зд╕ймав, як птах. Писати треба, як листа коханню, Знаходить найправдив╕ш╕ слова, Сказати так, як полюбить востанн╓ – Лише тод╕ поез╕я жива. Сво╖ рядки народжувать, як зор╕, Щоб в кожн╕й рим╕ в╕дчував читач Безмежну волю степу неозорого ╤ п╕сню, що земл╕ сп╕ва орач. Щоб у в╕ршах ╕ дума полинова, ╤ кров калини й с╕ль сльози були, Щоб спов╕ддю звучало кожне слово, Сади в душ╕ барв╕нками цв╕ли. Як в╕рш росте — його сл╕зьми полито, Не вс╕м в╕ршам судився в╕к в╕к╕в. Творити в╕рш╕ треба, як молитву, Сп╕вати треба мовою батьк╕в.
ЗАМ╤СТЬ ЕП╤ЛОГУ
Прогрес кроку╓ по степах Укра╖ни, Витопту╓ васильки, вишняки. В д╕тей тво╖х, Укра╖но, украдено Дитинство барв╕нкове на в╕ки. Хтось хоче змусить стати нас н╕ким – Чому ж ви мовчите, степовики?! Моя Вкра╖но, серця мого гаю. Останн╕ силоньки життя свого збирай. Як дочка мат╕р, я тебе благаю: Не помирай... Ти чу╓ш, не вмирай!
"Кримська Свiтлиця" > #22 за 31.05.2013 > Тема "Душі криниця"
Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=11830
|