"Кримська Свiтлиця" > #22 за 31.05.2013 > Тема "Ми єсть народ?"
#22 за 31.05.2013
НЕ ЗРАДИТИ Р╤Д!
Ми ╓сть народ!
Мов т╕нь шул╕ки промайнув наш час, В степах широких не знайти вже нас. Чи ж буде наша пам’ять дал╕ жити Жагою вол╕ вже в тво╖х очах?
Зак╕нчуючи книгу, присвячену пам’ят╕ мого пращура Павла Михновича Бута – славетного во╖на, мудрого пол╕тика, який був чи не першим, хто спробував в╕дновити власну державн╕сть п╕сля стол╕ть, що минули по занепаду Ки╖всько╖ Рус╕, я б╕льш чи менш випадково наштовхнувся на викладену в Мереж╕ статтю автора з титулом кандидата ╕сторичних наук, що вийшла в XXIX том╕ Зб╕рника наукових праць Нац╕онального науково-досл╕дного ╕нституту укра╖нознавства та всесв╕тньо╖ ╕стор╕╖ з претенз╕йною назвою «Козацьке повстання 1637 р. п╕д проводом Павла Бута (Павлюка) як важливий чинник укра╖нського етнодержавонац╕╓творення в укра╖нознавчому вим╕р╕». Стаття вразила мене. Але не розмахом досл╕дження, не золотими зернятками нев╕домих до сьогодн╕ факт╕в, видобутими з руди першоджерел, не намаганням усв╕домити сутн╕сть тих справд╕ гранд╕озних ╕ водночас траг╕чних процес╕в, що в╕дбувалися в Укра╖н╕, а точн╕ше, на той час на п╕вденно-сх╕дних кресах Реч╕ Посполито╖ на самому початку XVII стор╕ччя. Н╕, ╖╖ автора, схоже, ц╕кавили зовс╕м ╕нш╕ реч╕. Те, що я сприйняв спершу як дивну, як на науковця, зашорен╕сть, вузьколоб╕сть, про що св╕дчить небажання бачити очевидн╕ реч╕, ╕гнорування факт╕в, як╕ протягом минулих в╕к╕в н╕ в кого не викликали ан╕ найменшого сумн╕ву, бо ж ╕нтерпретуються в р╕зних ╕ не залежних одне в╕д одного першоджерелах ц╕лком однозначно, насправд╕ ╓ або елементарним бузин╕змом – спробою, зд╕йнявши брудну хвилю, сплисти на ╖╖ вершечку хоч би й шматком лайна, або, що набагато г╕рше, спробою перелицювання нашо╖ ╕стор╕╖. Говорячи про зашорен╕сть, я маю на уваз╕ ту просту ╕стину, що опов╕даючи про слона, варто принаймн╕ бачити його ц╕лком, а не робити те на основ╕ анал╕зу одного лише його правого вуха. Обмежившись часовим д╕апазоном 1635-1637 рок╕в, а в географ╕чному план╕ теренами Наддн╕прянщини, автор вже одним тим обр╕занням унеможливив сприйняття ц╕л╕сно╖ картини под╕й, роз╕рвав причинно-насл╕дковий зв’язок. Але чим дал╕ чита╓ш цей перл «наукових» досл╕джень, тим б╕льше розум╕╓ш, що без того обр╕зання авторов╕ н╕як не вдалось би протягнути власну ╕нтерпретац╕ю под╕й. Ось, як в╕н сам пише про те: «Актуальн╕сть досл╕дження заявлено╖ нами проблематики поляга╓ в тому, що… ми не т╕льки намага╓мося осягнути важлив╕ под╕╖ минувшини нашо╖ Батьк╕вщини, а й переосмислю╓мо ╖х з висоти сьогодення та надбань, втрат ╕ перспектив розвитку Укра╖ни, укра╖нц╕в ╕ св╕тового укра╖нства». Отже, – переосмислення з висоти сьогодення. А яке сьогодення, така й висота ╕ т╕ перспективи, як╕ з то╖ висоти дозволено, а чи замовлено оглядати. Щоправда, через те обр╕зання в «намагання осягнути» з самого початку якось не дуже в╕рилось. Саме тому заявлене «переосмислення», як я розум╕ю, задля новизни сприйняття св╕ту ╕ себе у ньому в╕дразу напружувало. Насправд╕, це неймов╕рно важливо, як окремий ╕ндив╕д, ц╕ла нац╕я сприйма╓ навколишн╕й св╕т, ким почува╓ться в ньому – творцем з необмеженими, Богом даними можливостями, чи бездумним лукавим рабом, що в╕ддасть все за хл╕б та видовища. Св╕т раба, що живе сьогоденням, не виходить за меж╕ його елементарних потреб. В╕н не багато чека╓ в╕д майбутнього ╕ не надто ц╕кавиться минулим. Св╕т людини-творця, нац╕╖-творця не можна уявити без широких горизонт╕в ╕ у жодному раз╕ в╕н неможливий без усв╕домлення сво╖х корен╕в, в╕дчуття того, що позаду тебе стоять славн╕ пращури, славна ╕стор╕я. Стаття недовченого кандидата наук, усв╕домлю╓ в╕н те чи н╕, ╓ н╕чим ╕ншим, як спробою зруйнувати м╕й св╕т, п╕дкопуючи п╕д корен╕ мого роду, мо╓╖ нац╕╖, виставляючи ╖╖ безмозким бидлом та бруднячи пам’ять мого славного пращура Павла Михновича Бута. ╤ те потребу╓ негайних спростувань ╕ вибачень. Але ближче до сут╕ мо╖х претенз╕й. Найперше, представляючи свою статтю, автор скромно зверта╓ нашу увагу на те, що: «Новизна науково╖ прац╕ (це в╕н про свою статтю) виявля╓ться в тому, що попри значну наявну к╕льк╕сть напрацювань, присвячених цьому пер╕оду укра╖нсько╖ ╕стор╕╖, на жаль, майже в╕дсутн╕ узагальнююч╕ концептуальн╕ публ╕кац╕╖, в яких на достатньому теоретичному р╕вн╕, а головне — всеб╕чно, анал╕зу╓ться роль козацького виступу п╕д орудою П. Бута (Павлюка) у тогочасних в╕тчизняних етн╕чних, державотворчих ╕ нац╕╓творчих процесах». Не можу погодитись з автором щодо «значно╖ к╕лькост╕ напрацювань, присвячених цьому пер╕оду». Роб╕т насправд╕ небагато ╕ майже вс╕ вони базуються на матер╕алах, почерпнутих з Окольського. Найб╕льш сол╕дним досл╕дженням, дотичним до теми, поза всяким сумн╕вом, ╓ VIII том ╤стор╕╖ Укра╖ни-Руси пана Грушевського. Ц╕кавими ╓ також роботи Антоновича, Голобуцького, Яворницького, Замлинського, Щербака. Але жоден з названих автор╕в, зв╕сно ж, не може претендувати на всеосяжну «концептуальн╕сть» ц╕╓╖ статт╕ з ╖╖ «всеб╕чн╕стю» та «теоретичним р╕внем». Чи не на чверть стаття склада╓ться з цитат. В основному з Грушевського та к╕лькох з Окольського, Замлинського, Голобуцького, Антоновича та Щербака. Дуже дивно, але автор циту╓ Окольського, так би мовити, через трет╕ руки – беручи т╕ цитати не напряму з Щоденника, а з його цитування в ╕нших роботах. Лише в двох випадках автор прямо посила╓ться на Щоденник Окольського, каже, що перекладено ним (я б ╕ пов╕рив, бо в тому переклад╕ помилки, як до слова, немало ╖х ╕ в сам╕й статт╕), але ж вказу╓ чомусь укра╖номовне видання з ╕ншою назвою. В усякому раз╕, вказан╕ стор╕нки в обох випадках не мають н╕чого сп╕льного з нумерац╕╓ю ориг╕налу Щоденника. Воно б наче й др╕бниц╕ – переклад Щоденника в тому виданн╕ ц╕лком адекватний, ╕нша р╕ч, як те корелю╓ться з елементарною порядн╕стю… Б╕льше того, окр╕м secondhand Окольського, жодного ╕ншого першоджерела не наводиться. Ясна р╕ч, що така неймов╕рна всеб╕чн╕сть, новочесна концептуальн╕сть та високий теоретичний р╕вень якомусь там Грушевському ╕ не снилися! Ну ╕, зв╕сно, лише справжн╕ концептуали з в╕дпов╕дним теоретичним р╕внем зважилися б написати таке: «Автор переконаний, що головною причиною цього в╕йськового конфл╕кту було небажання оф╕ц╕йно╖ Варшави йти назустр╕ч козацьким клопотанням стосовно ╕гнорування ╖хн╕х прав ╕ прив╕ле╖в. До цих зовн╕шн╕х причин додалися внутр╕шн╕ (боротьба за владу м╕ж старшиною), зрештою, дуже швидко вс╕ ц╕ суперечност╕ посприяли розгортанню козацько-селянського повстання, яке сво╖м нещадним полум’ям охопило майже всю Наддн╕прянщину». Якби я зм╕г переконати автора потоваришувати з першоджерелами та не робити оте обр╕зання часу й простору, якби мен╕ вдалося прищепити йому в╕рус порядност╕ та вставити в лоба укра╖нськ╕ оч╕, можливо, п╕сля того в╕н переглянув би св╕й н╕кчемний здогад щодо головно╖ та поб╕жно╖ причин повстання 1637 року. В будь-якому раз╕, хот╕в би звернути увагу на те, що св╕том правлять не небажання, а саме б а ж а н- н я. Бажання нав╕ть не Варшави, а польських магнат╕в прибрати до рук не лише козацьк╕ земл╕, а й п╕дбити п╕д себе, уярмити самих козак╕в, з одного боку, ╕ бажання козак╕в залишатися в╕льними з ╕ншого, — ось де справжн╕й конфл╕кт! ╤ виник в╕н зовс╕м не в 1637 роц╕, а за ш╕стдесят в╕с╕м рок╕в до згадуваних под╕й, «…як результат Любельсько╖ ун╕╖, яка юридично заф╕ксувала об’╓днання корол╕вства Польща та Великого княз╕вства Литовського. В результат╕ того акту Польщею були фактично анексован╕ так╕ укра╖нськ╕ земл╕, як П╕дляшшя, Волинь, Под╕лля, Брацлавщина та Ки╖вщина, населення яких за Литви не знало кр╕посного права. Роздаючи ц╕ нов╕ земл╕ польським магнатам та шляхт╕, король фактично визнавав при тому ╖хн╓ право ╕ на тих, хто там мешкав. В╕дтод╕, зг╕дно з польськими законами, вс╕ т╕, хто не вийшов з ма╓тностей сво╖х новоявлених пан╕в за десять рок╕в, вважалися ╖хньою власн╕стю. А все було зумовлено тим, що в тогочасн╕й Польщ╕, окр╕м духовенства, було всього два стани – шляхта та хлопи. Поляки не визнавали козак╕в шляхтою. Козаки не визнавали себе хлопами. Страх втрати вол╕, безсумн╕вно, був найпотужн╕шим стимулом переселення укра╖нц╕в на вкрай небезпечний, але ще в╕дносно в╕льний тод╕ Низ, що, в свою чергу, зумовило формування ново╖ якост╕ козацтва. Проте ж не вс╕ зважувались покинути свою з д╕да-прад╕да землю та тягнути с╕м’ю у нев╕дом╕сть. Хтось шукав способ╕в об╕йти те, хтось над╕явся, що якось те все минеться, а хтось ще не дуже й розум╕в, що ж зрештою сталося. Та скоро власники ма╓тк╕в стали зал╕зною рукою приводити нових хлоп╕в до покори, змушуючи працювати на себе до трьох дн╕в на тиждень, скоро обклали ╖х вс╕ма можливими видами податк╕в, скоро взялися заганяти схизматик╕в у лоно католицько╖ церкви, як вс╕ т╕ нестерпн╕ кривди вихлюпнулися в силове протистояння. Породжений безперестанними утисками та крайньою безвих╕ддю вал людського гн╕ву раз по раз стрясав Укра╖ну, виливаючись у повстання, вгамован╕ люто й безжально. Коса найшла на кам╕нь. Шляхта не бажала йти на жодн╕ поступки. Це й не дивно, бо ж як польськ╕ магнати, так ╕ «руськ╕» княз╕ та д╕дич╕ – вс╕ т╕ Кон╓цпольськ╕, Потоцьк╕, Жолкевськ╕, Данилович╕, Вишневецьк╕, Кисел╕, потребували робочих рук до вже отримано╖ укра╖нсько╖ земл╕, причому сердечно хот╕ли не в╕льних, а саме холоп╕в, раб╕в, бидла, яким, за виразом великого коронного гетьмана Стан╕слава Кон╓цпольського, «…треба вставити мундштук в губу…». Чи не те саме знаходимо у Грушевського? «Для сучасно╖ сусп╕льности ся причина особливого завзяття коронних гетьман╕в та иньших д╕╜н╕тар╕╖в на козаччину теж не була тайною. Пясецкий, опов╕даючи про в╕йну 1637 p., кладе як головну пружину ц╕ло╖ справи с╕ апетити укра╖нських магнат╕в». «Р╕жн╕ шляхтич╕ польськ╕ здобувши велик╕ ма╓тности чи то купном, чи то з щедрот корол╕вських в ки╖вських сторонах, що були головним ос╕дком козак╕в, бажаючи поб╕льшити ╖х доходи, п╕дносили перед королем ╕ сенатом потребу приборкання козацького сво╓в╕льства, що ╖м здавалося перешкодою ╖х плянам». «Незв╕сний автор «Пам’ятник╕в», повторюючи це опов╕дання, розцв╕тив його ще жив╕шими подробицями: сенатори ╕ д╕гн╕тар╕╖, що держали велик╕ корол╕вщини на Укра╖н╕, ╕ м╕сцев╕ шляхтич╕ напирали на правительство, тому що козаки не давали завести корчемну аренду ╕ гонили жид╕в арендар╕в». (╤УР, стор. 276) «Особиста зац╕кавлен╕сть магнат╕в в дармов╕й робоч╕й сил╕, нових рабах – ось насправд╕ та руш╕йна сила, якою керувалась тод╕ найб╕льша ╢вропейська монарх╕я, обзиваючи сваволею природн╓ небажання укра╖нства п╕дставляти шию п╕д ярмо». (В. Бут. Павло Михнович Бут, Лицар Зраджено╖ Вол╕). Хтось скаже, що автор мав на уваз╕ те саме. Я так не думаю. Акценти в статт╕ розставлено абсолютно нев╕дпов╕дно. Можливо, ближч╕ до нас в час╕ под╕╖ допоможуть краще зрозум╕ти, що я маю на уваз╕. Згадаймо часи, коли н╕мецький чоб╕т топтав Укра╖ну. Х╕ба я воював з ними через те, що вони ╕гнорували мо╖ права ╕ прив╕ле╖? Я воював з ними, бо вони намагались, в╕д╕бравши мою землю, м╕й св╕т, зробити з мене пок╕рне бидло, раба. «Саме через це я вважаю, що таке потрактування головно╖ причини, та ще й спроба звести все до усобиць всередин╕ козацтва, пояснити все кар’╓ризмом Павла Михновича Бута ╓ неспростовним св╕дченням того сумного факту, що ╕нтелектуальний р╕вень певного кандидата ╕сторичних наук межу╓ з ╕нтелектуальним р╕внем дощового черв’яка, св╕дченням перебування в╕тчизняно╖ ╕сторично╖ науки в глибок╕й криз╕. «There’s something rotten in the state of Denmark», сказав би пан Шексп╕р…» Називаючи боротьбу за владу м╕ж старшиною одн╕╓ю з причин повстання 1637 року, зводячи все до кар’╓ризму Павла Бута, недовчений кандидат наук прямо заявля╓ про свою абсолютну некомпетентн╕сть у справ╕, за яку взявся. Лише тотальним нерозум╕нням структури укра╖нського козацтва тих час╕в, незнанням процес╕в та тенденц╕й всередин╕ того стану можна пояснити под╕бне твердження. Це — в м’як╕й верс╕╖. Значно г╕рше, коли недовчений викривля╓ нашу ╕стор╕ю св╕домо. Козацтво н╕коли не було монол╕том, але нав╕ть п╕сля створення Стефаном Батор╕╓м козацького ре╓стру, включно з розглядуваним часом, практично вс╕ ре╓стр╕вц╕ проходили через горнило Запорозько╖ С╕ч╕. Саме тому й мали право зватися в╕йськом Запорозьким. ╤ в С╕ч╕, ╕ в ре╓стровому в╕йську старшого вибирали сам╕ козаки. В ре╓стровому в╕йську в╕н мав бути затверджений ще й великим коронним гетьманом та королем, як верховним оч╕льником в╕йська. Козаки звали сво╖х старших гетьманами, хоча в оф╕ц╕йному листуванн╕ з короною вони ╕менувались старшими В╕йська й.к.м. Запорозького. Оск╕льки функц╕╖ ре╓стрового в╕йська були дещо ╕ншими, н╕ж С╕чового, аж до того, що поляки неодноразово намагалися використовувати його як поскромнювача В╕йська С╕чового, то нема н╕чого дивного в тому, що кожне в╕йсько мало свого гетьмана (старшого). С╕човики ставилися до того з жалем, але й з певним розум╕нням. П╕д час повстань ре╓стр╕вц╕ в б╕льшост╕ сво╖й при╓днувалися до с╕човик╕в ╕ гетьман був на ту пору лише один. С╕човий. Поза тим, впродовж усього часу С╕ч бажала повернути колишню ╓дн╕сть в╕йська та мати ╓диного старшого. Саме про це писав у сво╓му лист╕ до ре╓строво╖ Ради ╕ Павло Михнович 16 червня 1637 року: «А ще краще ╕ корисн╕ше було б, якби одно було у нас товариство, одно в╕йсько ╕ один пров╕дник, а не два! Разом пробували б при скарб╕ в╕йськов╕м, брат з братом, в боязн╕ бож╕й, чеснот╕ й в╕р╕, один одного шануючи, так як попередники наш╕ жили, ворог╕в сво╖х не т╕шачи, а п╕д ноги топчучи!» (М. Грушевський. ╤стор╕я Укра╖ни-Руси). Звинувачення Павла Бута в кар’╓ризм╕ ╓ н╕кчемним вже хоч би тому, що в╕н вже був гетьманом, мав найвищу в╕йськову владу. ╤нша р╕ч, що, починаючи повстання, в╕н жодним чином не м╕г допустити двовладдя в Укра╖н╕, тим б╕льше, що обрання ре╓стровою старшиною на гетьмана Сави Кононовича, який зрадив свого попередника, зрадив козацтво, ╕гноруючи його ╕нтереси та позиц╕онуючи себе в╕рним слугою польсько╖ корони, неминуче призвело б до внутр╕шнього протистояння. Але х╕ба може недовчений автор навести мен╕ хоч би рядок, де Павло Бут заявляв би, що бажа╓ очолити ре╓строве в╕йсько? Жодних под╕бних заяв не було ╕ не могло бути. Навпаки, в цьому питанн╕ в╕н стояв за те, аби в╕йсько було ╓диним ╕ саме С╕човим. В╕н не лише прямо й недвозначно писав про це, а й чинив саме так, як декларував. Якщо недовченому привид╕лось щось ╕нше, скаж╕мо, в ╓диному в╕домому нам лист╕ до Стан╕слава Кон╓цпольського, писаного восени 1637 року, то йому треба ще вчитися й вчитися, бо на в╕дм╕ну в╕д нього старий гетьман абсолютно однозначно розглядав той лист, як намагання виграти час. Х╕ба недовченому н╕чого не говорить згадка Павла Бута про Кам’яницю та Сокола в тому лист╕? Щоб зрозум╕ти глибинн╕ причини того, чому Павло Бут н╕коли не ставив соб╕ за мету стати старшим ре╓стру, треба знати його не лише в короткому пром╕жку 1635-1637 рок╕в ╕ не виключно з╕ сл╕в капелана в╕йська карател╕в Шимона Окольського. Таким чином, про жодний кар’╓ризм не йшлося, бо гетьман В╕йська Запорозького Низового був б╕льше в╕йськовим вождем, першим серед р╕вних. Карлуватим в╕д науки, можливо, нев╕домо, що запорозьк╕ гетьмани н╕коли не були призначенцями, що с╕човики, бувало, м╕няли ╖х, як рукавички, часто, не раз на р╕к, не прощаючи нав╕ть п╕дозри в зрад╕, когось топили лише за спробу присво╖ти к╕лька золотих — читайте, хоч би того ж Боплана!
(Продовження буде)
Валентин БУТ с. М╕жводне, Чорноморський район, АР Крим
"Кримська Свiтлиця" > #22 за 31.05.2013 > Тема "Ми єсть народ?"
Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=11827
|