Версiя для друку Обговорити в форумi

Проза життя
Гульнара Усеїнова народилася 2 березня 1968 року в м. Самарканді (Узбекистан). Закінчила історичний факультет Самаркандського державного університету ім. А. Навої. До Криму переїхала разом з батьками в 1989 році. Працювала в Координаційному центрі з відродження кримськотатарської культури, в редакції кримськотатарської художньої літератури видавництва «Таврія». Нині — спеціальний кореспондент газети «Голос Криму» в Сімферополі.
Авторка книг прози (назви подані в перекладі українською мовою): «Живі джерела духовності» (2001), «Конвалії» (збірка оповідань трьома мовами, 2008), «Мелодія дощу» (повість, 2009). Художні та публіцистичні твори авторки друкувалися в газетах, журналах та в збірнику сучасної кримськотатарської прози «Самотній пілігрим».
Гульнара Усеїнова — член Національної спілки письменників України з 2010 року. Пропонуємо до уваги читачів нове оповідання кримськотатарської письменниці в перекладі українською.

Гульнара УСЕЇНОВА
СУСІДСЬКЕ ЩАСТЯ
ОПОВІДАННЯ

В кришталевих келихах світиться апельсиновий сік. На блюдечках — жовті скибочки лимона, притрушені цукром. В ошатних вазочках ніжаться фрукти і посипане цукровою пудрою печиво та різні солодощі, поруч — товпляться крихітні узорчаті чашечки з гарячою кавою. Усе це іскриться на столі, застеленому білосніжною скатертю при світлі скляної люстри з безліччю сяйливих вогників.
Я сиджу за столом у зручному низькому кріслі, слухаю неквапну розмову і мені здається, що час довкола мене розливається теплою прозорою річкою і я тону в ній, вертаючися в своє далеке дитинство.
Це моя мама повертає мене на багато років назад. Так буває часто, коли вони зустрічаються зі своєю давньою подругою Наджіє в її домі в Сімферополі. Задля цієї маминої зустрічі, я залишаю всі свої справи і ми йдемо в гості, накупивши солодощів. Після традиційних привітань і поцілунків я годинами млію в атмосфері нескінченних спогадів двох подруг, забувши про все на світі.
Вони дружать з незапам’ятних часів — подруги, професіоналки, які десятки років відпрацювали в одному «будинку щастя» — в пологовому будинку міста Самарканд, досі залюблені в свою роботу, жваві, веселі, сповнені енергії та життєвих сил. Як дві іскри — вони заряджають позитивом.
— Як твоє здоров’я? — насамперед цікавиться в тьоті Наджіє моя мама.
— Не будемо про вік, і про здоров’я, — категорично говорить тьотя Наджіє (їй далеко за сімдесят). Вона — моложава жінка з неповторним східним шармом (язик не повертається називати її бабусею!), з виразними темними очима, в чорній сукні, з красивою стрижкою, любить химерне намисто, сережки і прикраси, з нею секретничають про все на світі її внучки, які вже подорослішали, вона умудряється навіть найзвичайнісінький епізод з життя — наприклад, як бігала по магазинах у пошуках незвичайних шпалер, перетворити на мальовничу оповідку — шедевр розмовного жанру.
Моя мама — трохи молодша від тьоті Наджіє, із сяйливими очима, як весняне сонце, з голосом молодим, високим, дзвінким, як дзюркотливий гірський потічок.
— Якби ти раніше співала — зараз була б популярною співачкою, — кажу мамі вкотре.
— Еге ж! Заспівала б! — сміється мама. — Ліричним сопрано, в пологовому будинку, приймаючи на світ чергового новонародженого...
— Уявляю цю веселу картинку, — підхоплює тьотя Наджіє.
Але ж моя мама співала! Ну, співала ж! Народну кримськотатарську пісню «Йосмам» («Кохана») — протяжну, тиху, як колискова, нам, своїм трьом дітям!
Я кажу про це тьоті Наджіє.
— Чому я не знаю? — удавано обурюється вона.
— Ви, тьотю Надю, знали, просто забули!
— На роботі ніколи було співати. Як співатимеш, коли в тебе в пологовій кімнаті три жінки одночасно стають матерями! А ти одна на всіх.
Цейтнот! Тільки встигай ворушитися.
— Та-ак. Ну й запарка була у вас, — співчуваю я.
— Народжуваність була-а! — підхоплює мама.
— І не кажи... — махає рукою тьотя Наджіє. — Але подобалось! Ми як заводні працювали, завзято. Позитиву — навалом! Пологовий будинок — найщасливіше місце на землі. Діти народжуються собі, народжуються, народжуються!
— Бувало добу через добу чергувала в пологовому будинку. Дітей до цілодобового дитсадочка закину дорогою на роботу, а сама бігом до пологового будинку!
Самаркандський пологовий будинок — триповерхова цегляна будівля на околиці Самарканда, обслуговував половину, якщо не більше, міста з майже півмільйонним населенням, з приміською зоною. На фасаді будівлі висіло величезне панно: намальоване витрішкувате, рожевощоке немовля з соскою, сповите в блакитне мереживне укривальце.
Добре знаючи, що мама працює на «фабриці дітей», упевнена в тому, що це щось на кшталт крамниці, де ляльку можна купити як готову іграшку, я з п’ятирічного віку вирішила, що можна попросити її купити і нам одну таку «ляльку»!
Якось ми з татом приходили до мами на роботу і поки вони розмовляли в передпокої пологового будинку, мені на хвилинку дали потримати крихітне сповите немовлятко. Я запам’ятала і через усе життя пронесла це відчуття великого теплого згортка в моїх руках, з червоненьким личком, сяйливими оченятами і крихітним, як наперсток, ротиком, — я ледве обхопила його руками і тремтіла від щастя.
— Давай заберемо його додому! — серйозно сказала я мамі і обернулася до тата: — Давай! Ми будемо його доглядати.
Мама перервала розмову з татом і так подивилася на мене, що я на мить запнулася.
— Ну, купи ляльку! Купи-и! — захникала я.
Зазвичай цей «слізно-прохацький» прийом спрацьовував безвідмовно.
— У нас нема грошей, — відрізала мама і, хутко вихопивши в мене немовля, передала його медсестрі, що саме увійшла до передпокою. Вони продовжували про щось розмовляти з татом, а я надула губи, образилась і вперто вирішила діяти далі.
Вдома я підмовила свою чотирирічну сестричку і ми удвох почали безперервно канючити в мами купити нам ляльку.
— Щоб купити таке задоволення, потрібно багато грошей, — терпляче пояснювала мама.
— Ну, купіть! Купіть! Нам ні з ким гратися!
Мама років зо два «відбивалася» від наших з сестричкою надокучливих прохань і домагань. Нарешті «здалася». І коли я пішла до першого класу, мама нам нарешті «купила ляльку» — народила нашого меншого братика. Скільки було радості!
— Це ми маму вмовили купити ляльку! — гордо казала я родичам і сусідам, які приходили до нас у гості.
Але вони чомусь не звертали особливої уваги на нашу з сестричкою заслугу і вітали маму з татом. Гості сиділи на веранді з накритим столом, а ми з сестричкою сиділи у напівтемній спальні на краю широкого ліжка, і дивилися на білий мереживний згорток. Він спав, а ми чекали, коли він прокинеться. Так і не дочекались. Розчарованим нам довелося йти спати — прийшла мама і вирядила нас до дитячої кімнати.
— Як добре, що ми умовили маму... — позіхаючи і збиваючи свою подушку, сказала я. — У нас тепер є своя дитинка!
— Треба поміркувати, як ми назвемо свого братика, — мовила сестричка.
— Щось там мама вже казала, здається... Ім’я довге. Треба нам його коротким назвати, щоб було зручно...
* * *
— У нас пологовий будинок чарівний був, — сказала мама. — Пам’ятаєш, Наджіє, одна пара всиновила покинуту дитину з нашого пологового будинку. В них дітей років десять не було, а як тільки-но всиновили, в них діти посипались, як горох: троє діток народилося інтервалом в рік-півтора! В нашому ж пологовому будинку. Ніхто так і не зміг пояснити, чим це було викликано. Якесь чарування та й годі.
— А пам’ятаєш, одна в п’ятдесят два роки народила...
— Як? — дивуюсь я.
— Мовчки.
— А пам’ятаєш, якось сімнадцять жінок за добу... Наче конвеєр... Крутились, — як муха в окропі...
Вони помовчали, тьотя Наджіє налила чаю в чашки. З кухні розливався приємний аромат пиріжків, що пеклися в духовці.
За вікном веранди вечоріло. До кімнат великого будинку на м’яких лапах підкрадалися сині сутінки.
— Цілими днями кручуся-верчуся по господарству, непомітно час збігає, інколи увечері внучки прийдуть, у вікно постукають, собака загавкає, як уваляться цілою ватагою, по всьому дому щебет, шум, грюкають двері веранди, холодильника... — тьотя Наджіє засміялася. — Сьогодні також обіцяли прийти. Ой, піду гляну, аби пиріжки не підгоріли...
Три внучки-чарівнички тьоті Наді вчилися в інститутах, були яскравим прикладом сучасних інтелектуалок і модниць, щоразу прибігали до бабусі на пироги, всі разом ходили на концерти і в театри, радилися зі своєю бабусею з будь-якого приводу: що купити, що вдягнути, як відреагувати на те чи інше висловлювання потенційних кандидатів у женихи.
— Ні, це не внучки, — вернулася тьотя Наджіє до кімнати. — Це сусідка Оля, — вона метнулася до мобільного телефону, взялася набирати номер «Швидкої допомоги». — Студентка... Час їхати їй уже..
— Куди? — здивувалася я.
— До пологового будинку.
— Ви опікуєтеся всіма майбутніми матерями вашого мікрорайону? — засміялася я.
— Еге ж. Доводиться, — просто сказала тьотя Наджіє. — І мама твоя так само.
— Та знаю, знаю... Інколи о другій годині ночі телефонують і прибігають, як тільки щось трапиться, майбутні мамочки.
— У мене так само.
— Тьотю Надю! — почулося від дверей. — Поїдете зі мною?
— Гаразд, гаразд, Олю. Зайди, не стій у дверях. Почекай, ось трубку взяли... — тьотя Наджіє почала пояснювати в слухавку ситуацію і диктувати адресу.
— От молодь, ну, молодь! Що ж тебе одну вдома лишили, га? В такий відповідальний момент, — обернулася вона до Олі.
Тендітна, довговолоса, рум’яна з осіннього холоду дев’ятнадцятирічна сусідка мерзлякувато куталася у велику синю куртку, стискаючи в руці мобільний телефон, сіла на краєчок стільця.
— Ну не вгадаєш же момент, — сказала моя мама.
— Чоловік у відрядженні, а мама з татом не приїхали ще, я їм щойно телефонувала... Їм їхати з годину. Тьотю Надю, я боюсь! — рішучим голосом сказала тендітна Оля. — Я без вас нікуди не поїду.
— Не бійся. Все буде добре, — бадьоро промовила тьотя Наджіє. — Документи з собою, двері замкнула? Одягаємось, виходимо «швидку» стрічати. Поїдеш з нами? — обернулася вона до моєї мами.
— Авжеж! — зраділа мама і в неї загорілись очі.
Усі троє швиденько зібрались і вийшли за двері, забувши про мене. Я почула, як на вулиці м’яко під’їхала машина, долинули негучні голоси, грюкнули дверцята і машина поїхала.
Я лишилась одна.
Професіоналки поїхали супроводжувати сусідку до пологового будинку.
По всьому дому розносився запах пирогів, що вже починали підгорати. Я помчала на кухню, вимкнула духовку, подивилась у вікно, за яким вже смеркалося. Вернулася до кімнати, сіла за порожній стіл, — від світла люстри іскрилися вазочки і чашечки, стояла приголомшлива тиша.
— Хоч би хто зателефонував! — голосно промовила я, взяла пульт і увімкнула телевізор. Душу наповнювало дивне передчуття якоїсь важливої і радісної події, яка відбудеться поряд, по сусідству, і зовсім скоро. Подія, в якій беруть участь близькі і дорогі мені люди, такі чуйні і небайдужі до чужих проблем.
Постукали у вікно — це прийшли на пироги дві внучки тьоті Наджіє — галасливі, нарядні і безтурботні.
— А де бабуся? — здивовано надула губи менша внучка, знімаючи пуховик.
— Бабуся поїхала до пологового будинку супроводжувати сусідку, — пояснила я.
— Авжеж. Наша бабуся завжди в усьому усім допомагає. Вона просто не може сидіти склавши руки, коли по сусідству хтось збирається стати матір’ю, — сказала старша внучка. — А ви — дочка бабусиної подруги. Ага, я вас знаю. Бабуся про вас багато розповідає. Вони удвох з вашою мамою — дві бойові подруги на демографічному фронті!
— Ну вже й на демографічному... — сказала я.
— А як інакше сказати? На фронті поповнення родин!
Дівчата дістали з духовки пиріг, поклали його на красиве блюдо і сіли за стіл.
— Хочете чаю поп’ємо? — запропонувала я.
— Давайте почекаємо наших винуватиць торжества! Завдяки їм зараз на світ з’являється нова людина. Ура! — старша взяла з вазочки апельсин, почистила його і почала апетитно їсти.
* * *
Стояла глибока ніч. В домі горіло світло, дівчатка спали на дивані, прикрившися пледом. Я дрімала, згорнувшися калачиком у кріслі, поклавши поруч мобільний телефон і здригаючись від кожного шурхоту. Годинник показував на третю годину ночі. Раптом у дворі загавкав і радісно заскавучав собака — долинув шум мотора, стукнула хвіртка воріт.
Дівчатка разом прокинулись.
— Ой, приїхали наші! — підхопилися вони з дивана і удвох заквапилися до дверей.
Відчинилися двері. На порозі стояли мама і тьотя Наджіє. Втомлені, але задоволені, обидві світилися якимсь неземним щастям.
— Наша сусідка Оля благополучно стала мамою, — сказала тьотя Наджіє. — Ми не стомились і хочемо чаю, — випереджаючи усі запитання своїх внучок, рішуче сказала вона.
— Ма-мо! Ну як ти можеш! Ти про себе геть не думаєш! У твоєму віці майже всю ніч не спати… Ти ж втомилася мабуть! І ви тьотю Надю… — я кинулася ставити чайник і клопотати біля столу. — Їстимете пироги?
— Ні, тільки чай! Чорний і з цукром. Він відновлює сили. Не переживайте, діти. Ми просто трішки згадали давнину. І трішки сусідське щастя забезпечили! — сказала моя мама.
— Щастя вагою в три кілограми! Дівчинка! — підхопила тьотя Наджіє. — Усе дуже добре. Оля задоволена, її батьки і чоловік задоволені.
— Так, звичайно, що б вони без вас робили! — пробурмотіла старша внучка. — Прямо без вас би не обійшлися! За рахунок вашої втоми…
— І професіоналізму. І любові до своєї справи… Не бурчи, Лілько! Ми ж не можемо лишатися байдужими, коли юна сусідка стає матір’ю, а поруч нікого нема!
— На таких, як ви, і земля тримається, — підсумувала я.
— От-от! А про себе ви й не подумали.
— Подумали! Ми на таксі приїхали, — сказала мама. — Не бурчіть і не обурюйтесь, діти. Ми такі, нас не переробиш. Ми народжені допомагати.

Переклав з кримськотатарської
Данило КОНОНЕНКО

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #21 за 24.05.2013 > Тема "Душі криниця"