Версiя для друку Обговорити в форумi

Пам’ять

Свого часу в центрі Києва одна з вулиць іменувалася Жертв революції. Неоднозначність цієї назви стала «муляти око» в часи «відлиги», коли заговорили про сталінський культ особи, про те, що кожна революція насправді це не лише перемоги і герої, але й жертви і репресії. Вулицю перейменували, і не раз. Як, зрештою, не раз доводиться переглядати українську історію уже в наші, новітні часи.
Про тенденції і напрями у сфері відновлення історичної правди напередодні Дня пам’яті жертв політичних репресій кореспондент УКРІНФОРМу розмовляв із політологом, істориком Олександром ПАЛІЄМ.

— Існує відомий вислів, що народ, який забуває про своє минуле, приречений повторити його. Як, на Вашу думку, в Україні вже достатньо забули про минуле, щоб повторити його знову? Чи все-таки історична пам’ять, зокрема про період політичних репресій, жива в народі?
— Ще 20-25 років тому в Україні абсолютна більшість людей не знала правдивої історії свого народу, і часто навіть свого власного родоводу. Так було безпечніше і корисніше для кар’єри. Я пам’ятаю підручники з історії Української РСР, як вона тоді називалася. Там на один з’їзд керівної партії відводилося тексту більше, ніж на цілі століття української історії. З тих підручників не було зрозуміло абсолютно нічого про справжню історію України, крім того, як партія веде. Це робилося свідомо. Здавна вороги кожного народу намагаються не допустити достовірного знання про історію (тобто позбавити народ досвіду). Перш ніж знищити народ, спочатку вбивається його пам’ять. Тоді народ перетворюється на натовп, з яким можна робити все, що завгодно.
— Минуло понад 20 років незалежності, з’явився цілий пласт досліджень про той період історії, проте, на мій погляд, більшість пересічних людей нині досить індиферентно ставиться до злочинів тоталітарного режиму, мовляв, навіщо ворушити старе.
— На жаль, у нашому суспільстві й досі існують величезні провали в історичній пам’яті, вони й досі законсервовані. Треба розуміти, що основний «каток» тих репресій припав на 30-50-ті роки, і відтоді цілі покоління звикли жити в стані історичної амнезії. Між тим, є таке англійське прислів’я: сторінка історії варта підручника логіки. Це означає, що історія має більше відношення до живої реальності, це зовсім інший спосіб контакту з реальністю фактів, ніж якісь теоретичні викладки.
— Тим не менш два президенти України — і Л. Кучма, і В. Ющенко видавали укази щодо дня пам’яті жертв політичних репресій. І четвертий президент В. Янукович також продовжує цю лінію...
— Це, безумовно, добре. Це, принаймні, свідчить про розуміння на якомусь, хай часто і декларативному рівні, того, що потрібно робити в цій сфері, щоб минуле було певним загальнонаціональним уроком. Між тим, історичні уроки дуже і дуже дорогі, за них у прямому сенсі заплачено кров’ю.
Нині в сучасній Україні, напевно, понад 90 відсотків сімей — це нащадки в тій чи іншій мірі жертв тоталітарного режиму. Радянський Союз і впав саме через масштаб його злочинів, через те, що було скоєно таку кількість порушень людських прав і свобод, що просто не знайшлося достатньої кількості людей, щоб захищати ту країну.
Головною метою більшовицького режиму в Україні з самого початку було знищення будь-яких можливостей для національного самовизначення України. Реалізація цієї мети передбачала ліквідацію національно свідомої частини населення, а також підрив людської бази відтворення національної свідомості — селянства. Терор був спрямований насамперед проти носіїв і поширювачів національної самосвідомості, а також загалом проти патріотично налаштованих громадян з різних суспільних станів.
Репресії більшовиків на території України мали виразно антиукраїнський характер. Від 1918 року, коли більшовики, захопивши Київ, розстріляли тисячі осіб просто за те, що ті говорили українською мовою, носили український національний одяг або в кого було знайдено українську літературу, портрети Т. Шевченка тощо, і всі наступні роки, аж до розвалу СРСР.
За час більшовицького терору в 1918-1923 рр. органами ЧК було вбито приблизно мільйон українців і сотні українських діячів культури, серед яких світовий класик духовної музики композитор Микола Леонтович, автор колядки «Щедрик», відомої у світі як «Carols of the Bells», видатний художник Олександр Мурашко, автор низки картин, що стали візитною карткою українського мистецтва ХХ ст. Бандити вбили видатного українського історика Олександру Єфименко. Особливому терору були піддані священики, кобзарі.
На початку 1930-х рр. на території УСРР було заарештовано й здебільшого розстріляно або відправлено в концентраційні табори десятки тисяч представників інтелігенції. До звільнення й реабілітації з них дожили одиниці.
Посилилася політика масового виселення родин «класових ворогів» — сільської й міської верхівки, які мали авторитет та були визнані владою потенційно небезпечними за здатність організувати опір. У 1930-1931 рр. з України у Сибір було виселено 63 817 сімей, переважно заможних селян, священиків, родин учасників українських повстань 1920-х рр.
За наявною звітністю репресивно-каральних органів, у 1935 р. в Україні було заарештовано 15 717 громадян, а в 1937 — уже 159 573, в 1938 — 108 006. Таким чином, у 1937-1938 рр. (пік репресій) було заарештовано 267 579 громадян. При арештах вимагалося арештовувати й дружин репресованих за окремими статтями.
«Норми» на арешти громадян централізовано спускалися зверху: з Москви наперед вказували, скільки точно «контрреволюціонерів» та «націоналістів» має бути заарештовано й засуджено за визначеними статтями. На кожну республіку, область, район спускалися ліміти на репресування за І і II категоріями (І — на розстріл, II — на ув’язнення, як правило, у співвідношенні 3 до 1). У разі невиконання «плану» часто страчувалися самі виконавці, а тому вони намагалися його «перевиконати», заарештовуючи невинних людей. З місць керівники каральних органів часто надсилали звіти про перевиконання лімітів, особливо за І категорією, і прохання про їхнє збільшення.
Поза межами України в СРСР — на Кубані, в Сибіру, на Далекому Сході та інших землях, заселених українцями у 1930-1937 рр., було повністю згорнуто українізацію. Абсолютна більшість українських національних діячів у цих регіонах були репресовані. На Кубані ця політика супроводжувалася геноцидом українського населення, де в населених українцями регіонах Голодомор проводився так само, як і в Україні, — з огородженням цих регіонів військами та вилученням у населення усіх харчів, а не лише зерна. Унаслідок голодомору, арештів і примусового виселення кількість українців на Кубані зменшилася з 61,5% у 1926 р. до 4%.
У 1932-1933 рр. Кремлем в Україні було організовано наймасштабніший Голодомор, унаслідок якого загинуло, за різними оцінками, від 7 до 11 мільйонів осіб. В Україні, яка володіє до 40% світового чорнозему, було вбито голодом кілька мільйонів людей, переважно українців. На місце вимерлого українського населення почалося централізоване переселення мешканців інших регіонів СРСР.
Якби Голодомору не було, то чисельність українців, за умови поширення на нього офіційних загальносоюзних темпів приросту, у 1939 р. становила б 36,19 мільйона, тобто на 8,075 мільйона осіб більше від наявної за даними перепису 1939 р. Підкреслимо, це занижені дані, оскільки загальносоюзні темпи приросту вже відпочатку занижені (за рахунок України і Казахстану).
У 1933-1938 рр. відбулося тотальне знищення та арешти української інтелігенції: інженерів, науковців, письменників, лікарів, учителів тощо. Наприклад, лише в період 27 жовтня — 4 листопада 1937 року на відзначення 20-річчя приходу комуністів до влади в урочищі Сандормох у Карелії було розстріляно щонайменше 290 діячів української культури (більшість із них — 3 листопада 1937 р.), а за осінь 1937 року — більше тисячі діячів української культури.
Радянський режим убив десь учетверо більше українців, ніж Гітлер.
Масові поховання з простріленими у потилицю черепами знаходять практично у всіх регіонах України, від Львова і Вінниці до Луганська. Приміром, у Донецьку на Рутченковому полі в 1941 році радянські карателі, відступаючи перед німецькими військами, розстріляли цілий шпиталь своїх же поранених солдатів, а також учнів з фабрично-заводського училища — дітей «ворогів народу».
Хочу наголосити, що сталінський режим патологічно боявся національно-визвольного питання, зокрема, щодо українства. Україна була величезною територією, населеною на той час переважно етнічними українцями, і в Москві просто боялися, що українці, які були під час селянських повстань 20-х років дуже активними (там кожне село давало по 100, по 200, по 1000-1500 бійців), що ці люди раптом усвідомлять інтерес власної нації і почнуть захищати власну країну. Тому їх треба було максимально винищити, зламати хребет нації.
Втім, це стосувалося не тільки українського народу, а практично всіх національних громад Радянського Союзу. Взяти, наприклад, історію маріупольських греків у Донецькій області. Під час так званої «Грецької операції НКВС» у 30-ті роки було вбито близько 50 відсотків дорослого чоловічого населення. Це, безперечно, геноцидна дія. Аналогічні акції здійснювалися щодо інших народів, згадаймо трагедію виселення кримських татар. Тобто була партійна лінія на цілковите нівелювання, розмивання національних особливостей, щоб творити так звану нову історичну спільноту — радянський народ.
Словом, обсяг злочинів сталінщини — колосальний. Але не слід думати, що ці злочини припинилися після 1953 року. Наприклад, у 1972 році, коли прокотилася чергова хвиля нищення українського руху, майже 2 тисячі тільки українців засудили за політичними статтями — до ув’язнення, виселення, примусового лікування у «психушках».
— Отже, політичні репресії в Україні тривали до самого кінця Радянського Союзу?
— Згадайте, вже у роки так званої перебудови померли у засланні і Стус, і Марченко, і ще багато їхніх соратників. Ще у 1987 році можна було сісти в тюрму лише за те, що поклав несанкціоновано квіти до пам’ятника Шевченку у парку біля Київського університету. Тобто радянська компартійна система чинила цілеспрямований тиск на українську ідентичність, як і взагалі на людську гідність. На жаль, залишки цього явища не вивітрилися й досі.
— На Вашу думку, День пам’яті жертв політичних репресій є більш об’єднуючим чинником для нинішнього українського суспільства чи роз’єднуючим?
— Думаю, що ця дата — об’єднуюча. Насправді історія — це ключова об’єднавча річ, чи не найважливіша для будь-якого народу. Тому що справжнє знання, неупереджене, не лаковане і не штамповане, дає людині і народові величезний досвід і конструктивну силу, дає можливість, з одного боку, подолати ці старі травми, а з іншого, — взяти урок і впевнено дивитися у майбутнє, розуміти звідки країна йде і куди.
— Як Ви розцінюєте ситуацію в Україні у сфері збереження національної пам’яті? Чим вона відрізняється, наприклад, від польського чи російського досвіду?
— За своє бачення історії бореться кожна країна, і це нормально. Історія, написана з точки зору французького народу, це зовсім інше, ніж історія, написана з точки зору німецького народу. І це в історичній науці прийнятно. Але ненормально, коли іноді своє специфічне бачення історії відділяє один народ від цілого людства і людськості.
У Росії не так давно було створено державну комісію — для боротьби з фальсифікаціями в історії на шкоду Росії. Виходить, що фальсифікація історії на користь Росії, відповідно, вітається. У Росії все ще не можуть засудити Сталіна, не можуть засудити той режим, чимало росіян його постійно виправдовують так чи інакше, виправдовують колосальні злочини. І навіть не розуміють, що масштаб цих злочинів привів до колапсу держави. Тобто це такі залишки психології радянської чи ще дорадянської, ще золотоординської, коли вождь, керівник обов’язково має бути кривавим, щоб його всі боялися. Мені здається, що такої хвороби, на щастя, в Україні немає.
І коли дехто нині каже, що саме Сталін приєднав до території України нові землі, то я можу нагадати інші факти. За наслідками Другої світової війни від території тодішньої УРСР було відторгнуто 20 тисяч квадратних кілометрів, де знаходилися стародавні українські міста — Холм, Ярослав, Перемишль, тобто міста, засновані ще Ярославом Мудрим, Данилом Галицьким. Сталін цілу область передав Польщі, і допоміг депортувати звідти українців. А ще в 1940-х частину споконвічних українських земель Поділля було передано Молдові. Це вже не кажучи про втрати величезних шматків території УРСР у 1920-х на користь Росії і Білорусі.
Що стосується Польщі, то це дуже згуртована нація, теж із усвідомленням своєї місії. Але, здається, в Польщі значно менше людей, ніж у Росії, готові виправдовувати «свої» злочини тому, що вони свої.
— У своєму виступі на урочистостях з нагоди Дня Перемоги Президент В. Янукович висловив думку, що перед нашим суспільством стоїть завдання шукати шляхи до порозуміння і примирення між усіма сторонами трагічних подій Другої світової війни. Очевидно, це стосується й інших історичних подій.
— Думаю, що в сенсі державної позиції це правильно. З іншого боку, розмови про різні погляди на історію Другої світової війни, про їхню діаметральність — це штучний продукт. Проста мова історичної правди полягає в тому, що без 7-ми мільйонів українців на фронтах війна б закінчилася на Тихому океані в 1942-му році перемогою, зрозуміло, Німеччини. Без нашого народу війна ішла б зовсім по-іншому, можливо, між Німеччиною і Сполученими Штатами з використанням ядерної зброї.
Тому це наш великий здобуток — 7 мільйонів людей, які проживали на території України, брали участь у бойових діях у складі Радянської армії, ще 500 тисяч воювали в УПА, теж відтягуючи на себе певні сили Німеччини. Адже попри весь шум навколо українського повстанського руху фактом є те, що німці розглядали УПА як силу, яка послаблює німецький контроль над територією України.
Треба просто розуміти, що Україна була ареною зіткнення двох тоталітарних режимів, і нам це відгукується й досі — і в демографії, і в ментальності, і в нав’язаних ззовні ідеологічних штампах. І ми справді маємо віддавати велику шану нашим ветеранам, які боролися з нацистським режимом.
Усе це дуже просто і сприймається більшістю нашого народу. Тому про яку діаметральність поглядів можна говорити? Адже навіть на території Західної України в дуже багатьох сім’ях були і представники УПА, і представники Радянської армії одночасно. Що їм ділити?
Ще раз підкреслю, безпам’ятство — чи не головна причина історичних бід та невдач. Як людина без пам’яті є цілком безпорадною, так і народ без історичної пам’яті є приреченим на повторення історичних помилок.
— Дякую за розмову.

Розмову вів Олег ОЛІЙНИК

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #21 за 24.05.2013 > Тема ""Білі плями" історії"