Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (2910)
З потоку життя (6084)
Душі криниця (3366)
Українці мої... (1440)
Резонанс (1461)
Урок української (986)
"Білі плями" історії (1647)
Крим - наш дім (531)
"Будьмо!" (260)
Ми єсть народ? (237)
Бути чи не бути? (70)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (108)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
Х╤М╤ЧН╤ ВИКИДИ В АРМЯНСЬКУ В╤ДБУВАЮТЬСЯ РЕГУЛЯРНО, НАСЛ╤ДКИ АВАР╤╥ НА «КРИМСЬКОМУ ТИТАН╤» НЕ Л╤КВ╤ДОВАН╤
Про це Гримчак сказав в еф╕р╕ телеканалу «Прямий».


УКРА╥НА ЗАЯВИЛА В ООН ПРО БЕЗПРЕЦЕДЕНТНУ М╤Л╤ТАРИЗАЦ╤Ю КРИМУ РОС╤╢Ю
Пост╕йний представник Укра╖ни наголосив, що Москва обрала шлях ескалац╕╖ й нарощування агрес╕╖,...


СТРАСБУРЗЬКА В╤ДС╤Ч: ЯК УКРА╥НА НЕ ДОЗВОЛИЛА ПРОГРАТИ ╢ВРОПУ
Головне питання порядку денного сес╕╖ стосувалося н╕бито формально╖ процедури: повноваження...


ПУТ╤Н ╤ МЕДВЕД╢В - У ТР╤ЙЦ╤ АНТИРЕЙТИНГУ ДОВ╤РИ РОС╤ЯН
З листопада 2017 року по вересень 2018-го рейтинг дов╕ри рос╕ян до президента Рос╕╖ Володимира...


«ПРОШУ ВИБАЧЕННЯ У ТИХ, КОГО Я П╤ДВ╤В»: СЕНЦОВ ПРИПИНЯ╢ ГОЛОДУВАННЯ
Укра╖нський режисер Олег Сенцов, який засуджений за тероризм ╕ в╕дбува╓ покарання в ямальськ╕й...




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














Гостям Севастополя



FaceBook

Twitter









оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #20 за 17.05.2013 > Тема "З потоку життя"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#20 за 17.05.2013
КОЛИСЬ, У МАЙБУТНЬОМУ
Володимир КОБЗАР

Дол╕ людськ╕...

НОВЕЛА

(Зак╕нчення. Поч. у № 16-19)

— Громадянко, не вказуйте радянськ╕й влад╕, кого треба виселяти. Заспокойтесь, — каже кап╕тан. – ╤д╕ть додому.
— Додому? Де тепер м╕й д╕м? Куди мен╕ йти? До кого?
Кап╕тан наближа╓ться до Ади впритул ╕ майже шепче на вухо:
— А де м╕й д╕м, ти зна╓ш?.. Де моя с╕м’я?!.. ╤ди зв╕дси… Подал╕ в╕д гр╕ха… ╤ без тебе голова тр╕щить.
По╖зд уже за межами станц╕╖.
Дощ рясн╕ша╓. Ада, мов сновида, бреде пероном, не в╕дриваючи очей в╕д ешелона, який розчиня╓ться в с╕р╕й пелен╕ дощу.
Кап╕тан скида╓ кашкета, заплющу╓ оч╕ ╕ п╕дставля╓ обличчя дощу. За мить озива╓ться паровоз — на станц╕ю заходить новий ешелон. Втомлено з╕тхнувши, кап╕тан витира╓ться хустинкою, над╕ва╓ кашкета ╕ пряму╓ до вокзалу.

19
Шлюпка з Рустемом та ╢леною блука╓ в густому туман╕, який обляга╓ ╖х з ус╕х бок╕в. Рустем сушить весла ╕ прислуха╓ться: с╕льського галасу б╕льше не чути; його, вочевидь, притлумлю╓ туманом ╕ в╕дносить в╕тром з моря.
— Ми не заблука╓мо? — непоко╖ться ╢лена.
— Скоро розпогодиться.
╢лена моститься поруч з Рустемом ╕ вгляда╓ться у чолов╕ка закоханими очима.
— Що це? – пом╕ча╓ синц╕ на його т╕л╕.
— Перепало в одному сел╕, коли вт╕к з по╖зда.
 — За що?
— За╖кнувся про виселення. Так мен╕ не пов╕рили, накинулися гуртом ╕ дали таких чорт╕в… Насилу вирвався. Пот╕м обминав села десятою дорогою.
— Б╕дненький м╕й. Давай я тебе пол╕кую.
╢лена ц╕лу╓ Рустемове обличчя, а в╕н пестить руками гаряч╕ ╢ленин╕ стегна. Вона мл╕╓, заплющу╓ оч╕, але раптом насторожу╓ться:
— Щось хлюпа╓.
— Акула? – жарту╓ Рустем.
— Я серйозно. Прислухайся.
Справд╕, невиразне плюскот╕ння щодал╕ гучн╕ша╓. Рустем д╕ста╓ п╕столет. З туману вирина╓ Юлбарс з огризком в╕рьовки на ши╖.
— Як в╕н мене налякав, — переводить подих ╢лена.
Юлбарс мовчки дряпа╓ться на шлюпку.
— Куди це ти милишся? — каже Рустем ╕ затягу╓ собаку в шлюпку.

20
Насипом б╕ля станц╕╖ Чонгар бреде молодиця, кол╕йний обх╕дник, ╕ ╖╖ син. Назустр╕ч ╖м з Криму руха╓ться черговий ешелон. Мати й син сходять у степ. Повз них помалу проповзають вагони. Двер╕ зачинен╕, в╕кна забит╕ дошками. Кр╕зь шпаринки м╕ж дошками мелькають людськ╕ обличчя. З одного в╕конця вил╕та╓ пожмакана паперова кулька. Хлопчик п╕дбира╓ ╖╖ ╕ доганя╓ мат╕р.
— Ма, див╕ться! Хтось загубив.
— Що там? – неуважно пита╓ мати, поглинута сво╖ми невеселими думками.
— Якась книжечка. – Хлопчик бубонить по складах: — Вс╓-со-юз-на-йа ком-му-н╕-ст╕-ч╓с-ка-йа... Ма, в дужках – боль-ше-в╕-ков. Чу╓те?
— Та чую, чую.
— Фам╕-л╕-йа. ╤м-йа – Са-╕д ╤с-ма-╕-лов. Ма, що це?
— Парт╕йний квиток.
— На по╖зд?
— У краще життя.
— А чого ж у нас його нема?
— Бо… бо на вс╕х не вистача╓.
Хлопчик крутить партквиток у руках. Знизу╓ плечем:
— Ти диви яке.
— Покинь його. Там, де взяв.
Хлопчик б╕жить до кол╕╖ ╕ кладе квиток б╕ля насипу. Верта╓ться до матер╕. Мимо сунуть ╕ сунуть вагони; кр╕зь шпарини у ст╕нах на нього дивляться чи╖сь оч╕.
— Хто це? – пита╓ хлопчик.
— Кримськ╕ люди.
— А куди вони?
— ╥х виселяють.
— Фашисти?!
— Н╕.
— А хто ж?
— Ой, не питай…
— Ма, а нас не виселять?
— Н╕, синку. Нас уже один раз виселили.
Мати п╕дн╕ма╓ руку – наче проща╓ться чи благословля╓ по╖зд. Хлопчик вгляда╓ться у солдата, який, обгорнувшись плащ-палаткою, куня╓ в тамбур╕ останнього вагона. Невпевнено, не в╕рячи сво╖м очам, хлопчик квапиться до кол╕╖. Стомлений солдат у тамбур╕ його не пом╕ча╓.
— Тату! — Хлопчик б╕жить за по╖здом. — Це я! Це ми!
По╖зд набира╓ швидк╕сть; хлопчик зупиня╓ться, довго дивиться йому всл╕д, тре кулаком оч╕. З Криму наближа╓ться новий ешелон. Сотн╕ кол╕с гуркочуть по безк╕нечних рейках ╕ дерев’ян╕ шпали раз у раз безмовно ╕ безсило здригаються п╕д ╖хн╕м тягарем.

21
Вузька смужка кримського узбережжя, поступово в╕ддаляючись, ледь мр╕╓ на п╕вн╕чному небосхил╕. ╢лена порпа╓ться у сво╖й торб╕, щось шука╓. Поруч з нею лежить Юлбарс. Рустем ритм╕чно гребе, не в╕дриваючи погляду в╕д зубц╕в кримських г╕р.
— Я хочу скупатися, — каже ╢лена.
— А як же акули?
— Юлбарс мене стерегтиме.
╢лена роздяга╓ться. Вона ваг╕тна, але н╕трохи не втратила сво╓╖ вроди ╕ ж╕ночо╖ принадливост╕.
— Зн╕май все. — Рустем загляда╓ться на не╖ ╕ кида╓ весла.
— Ага, — лукаво посм╕ха╓ться ╢лена.
— Н╕хто ж не побачить.
— Юлбарс дивиться.
— Йому можна. В╕н н╕кому не розкаже, яка ти прекрасна. Справжня ╢лена Спартанська.
Рустем зн╕ма╓ з ╢лени решту б╕лизни. Вона не дуже й перечить, ц╕лу╓ Рустемов╕ руки, см╕╓ться, ╕ в╕н спрагло припада╓ до ╖╖ уст.
— Почекай, — зупиня╓ вона Рустема. — Бо я розтану в╕д тво╖х поц╕лунк╕в. ╤ потону.
— Я скучив за тобою.
— Я теж. Але пот╕м, пот╕м.
╢лена обережно злазить у воду ╕ плава╓ поруч ╕з шлюпкою. Б╕ля не╖ брьоха╓ться Юлбарс, кидаючись то до ╢лени, то до човна.
— Я згораю, русалко… — Рустем не зводить з не╖ очей.
— Зал╕зай. Вода чудова, — кличе ╢лена. – ╤ трохи охолонеш…
— Я плаваю як сокира.
— Вчися у Юлбарса. По-собачому. Я так починала.
Рустем плюха╓ться у воду ╕ плава╓ навколо човна, молотячи ногами ╕ п╕дн╕маючи бризки не зг╕рше за Юлбарса.
— Я проплив ц╕лих десять метр╕в!
— От бачиш. На перший раз досить.
Рустем мерщ╕й залазить у шлюпку, витяга╓ з води Юлбарса ╕ ╢лену. Хапа╓ ╖╖ в об╕йми. У нього за спиною гавка╓ Юлбарс.
— В╕н таки п╕дгляда╓… — см╕╓ться ╢лена.
— Ану одвернися! – Рустем ногою в╕дсува╓ собаку: — Кому кажу?
Вони накриваються брезентом. Звучить приглушений ╢ленин см╕шок, пот╕м ╖╖ охкання. Шлюпку хита╓. Юлбарс коситься на брезент, помаху╓ хвостом ╕ час в╕д часу п╕двива╓ тонким голосом.

22
Змарн╕лий ╕ зарослий щетиною Рустем, покинувши весла, розгляда╓ кривав╕ водянки на сво╖х долонях. Опуска╓ руки у морську воду, кривиться в╕д болю, д╕ста╓ шматину, розрива╓ ╖╖ навп╕л ╕ намоту╓ на руки як рукавиц╕. В╕дтак, в╕дпочивши, з запалом береться до весел.
За к╕лькасот метр╕в по ходу шлюпки сплива╓ п╕дводний човен. На рубц╕ човна намальовано червону з╕рку, яку розколю╓ торпеда. В╕дкрива╓ться люк ╕ зв╕дти витикають два н╕мецьк╕ п╕дводники. Вони оглядають сл╕ди кулеметно╖ черги на рубц╕.
Почувши голоси, Рустем розверта╓ шлюпку. П╕дводники розглядають Рустема. В╕н розгляда╓ п╕дводник╕в. Один з них д╕ста╓ п╕столет ╕ на мигах наказу╓, щоб Рустем п╕дпливав ближче.
Натом╕сть Рустем почина╓ гребти у протилежний б╕к. П╕дводник натиска╓ на курок. Куля зач╕па╓ Рустема ╕ пронизу╓ борт шлюпки. Сонна ╢лена прокида╓ться ╕ зойка╓. Рустем сповза╓ на дно, прикрива╓ ╖╖ сво╖м т╕лом. Наполоханий Юлбарс тулиться до Рустема.
Другий постр╕л перебива╓ весло ╕ д╕рявить кан╕стру. Поранений Рустем дотягу╓ться до торби, намацу╓ п╕столет. Виставля╓ руку за борт ╕ к╕лька раз╕в навмання стр╕ля╓ у б╕к п╕дводного човна. У в╕дпов╕дь лунають нов╕ постр╕ли. Аж раптом стихають.
Рустем витика╓ носа ╕з шлюпки. Н╕мецьк╕ п╕дводники посп╕шно зникають у рубц╕, пом╕тивши радянський бомбардувальник ╤л-4, який заходить на бойову позиц╕ю. К╕лька фугас╕в летять у м╕сце занурення п╕дводного човна.
Рустем хапа╓ться за весла ╕ намага╓ться в╕дплисти якомога дал╕. За другим заходом л╕така фугаси падають ближче до шлюпки. ╢лена скрику╓, у не╖ починаються роди. Рустем кида╓ весла ╕ схиля╓ться над дружиною.
— Чому… вони вс╕… хочуть нас… убити?.. – важко диха╓ ╢лена. — Що… ми ╖м… зробили?
— Не думай про них. Дихай глибше.
За трет╕м заходом шлюпку накрива╓ хвилею в╕д близького вибуху. Луна╓ ╢ленин крик, пот╕м плаче немовля.

23
Поправляючи на боц╕ невм╕ло накладену пов’язку, Рустем огляда╓ пустельний обр╕й. Н╕кого ╕ н╕чого. Одна вода. Солона й г╕рка. В╕н бере фляжку, мочиться у не╖, нюха╓, гидливо кривиться. Тиче фляжку п╕д носа Юльбарсу. Той, нюхнувши, в╕дверта╓ться.
— Тво╓, дума╓ш, краще? – пита╓ Рустем.
В╕н п╕дносить фляжку до рота, вага╓ться, але змушу╓ себе ковтати р╕дину. Ледь не збльову╓ ╕ потому довго полоще рота морською водою.
— Н╕, Юлбарсе. Таке справд╕ краще не пити… Потерпи, скоро берег. Он там. За хвилями. Не в╕риш? Тоб╕ ж не видно. А я бачу. Бо я вищий. Там берег. А на берез╕ джерело. ╤ кухлик поруч. Он я стою ╕ п’ю воду. Н╕, то не я. То хтось ╕нший, схожий на мене… Чи то я, схожий на того, ╕ншого? Га, Юлбарсе?
Прокида╓ться ╢лена ╕ просить води. Рустем витрушу╓ з д╕ряво╖ кан╕стри в кухлик останн╕ крапл╕ ╕ пода╓ ╢лен╕. З торби д╕ста╓ чисту ганч╕рку, вимочу╓ нею воду на дн╕ човна п╕д реш╕ткою, викручу╓ ╖╖ в кухлик ╕ п’╓. Юлбарса по╖ть з долон╕.
П╕дн╕ма╓ться попутний в╕тер. Шлюпку почина╓ штовхати на хвилях. Прокида╓ться ╕ плаче дитина. Рустем бере ╖╖ на руки, пробу╓ заколисати. Вона плаче, ╕ ╢лена забира╓ дитину, яка на мить замовка╓, а пот╕м знову плаче.
— Може… вернемося? – шепоче ╢лена, зашерхлими в╕д спраги губами.
— Куди?..
╢лена, з╕тхнувши, мовчить. Рустем кр╕пить весло як щоглу ╕ ч╕пля╓ до нього брезент. Цупкий парус ловить попутний в╕тер, напина╓ться, ╕ шлюпка прискорю╓ рух. Рустем умощу╓ться на кормовому сид╕нн╕ й опущеним у воду уламком весла та в╕рьовкою, прив’язаною до паруса, регулю╓ напрямок руху. Але за годину наступа╓ штиль, ╕ парус гасне.
— Я так хочу води, — бурмоче соб╕ п╕д носа ╢лена.
Рустем якийсь час сидить, мов зац╕пен╕лий. В╕дтак д╕ста╓ н╕ж ╕ кухоль. Робить надр╕з на руц╕, ╕ ц╕дить у кухоль кров. Кухоль з кров’ю охолоджу╓ в забортн╕й вод╕.
— ╢лено. Пий.
— Що це?
— Ти пий. Тоб╕ треба.
╢лена тягнеться до кухля. Придивля╓ться. ╤ в╕дсаху╓ться:
— Н╕!
— Тоб╕ треба годувати сина.
— Не буду.
— У тебе може пропасти молоко.
— Я не можу, Рустеме.
— ╢лено, треба якось рятуватися.
— А ти? Що буде з тобою?
— Це донорська норма. Н╕чого страшного.
╢лена п╕дносить кухоль до губ. ╤ поверта╓ Рустему:
— Не можу. Краще вмерти.
— Тоб╕ не можна вмирати. Ти народила сина.
— Це гр╕х. Я не буду. Н╕защо.
Рустем з розпачем дивиться на кухоль, на ╢лену, на дитину:
 — Я б╕льше н╕чого не можу для вас зробити!
В╕н п╕дводиться ╕ стриба╓ у воду. В╕дплива╓ все дал╕. ╢лена з острахом спостер╕га╓ за ним.
— Рустеме, вернися!
Наплававшись, Рустем заспокою╓ться ╕ залазить у човен.
— Я б╕льше не боюся плавати.
— Знай, я без тебе не житиму.
— ╤ я.
— Давай помремо разом! Щоб не мучитися.
— Добре. Помремо разом. Але не зараз. Сьогодн╕ я бачив дельф╕н╕в. Берег десь близько. Ще трохи.
— Справд╕?
— Зовс╕м трохи. Потерпи. Лягай. Думай про гарне. Поб╕льше спи.
— Лягай з нами. Я хочу, щоб ми були втрьох.
— Добре. Я зараз.
╢лена ляга╓. Рустем вилива╓ кров у море. Червона пляма розплива╓ться довкола ╕ поступово тоне.

24
Знесилен╕ н╕чним штормом, який вичавив з них рештки сил, Рустем, ╢лена ╕ дитина лежать гор╕лиць на дн╕ шлюпки. Б╕ля ╖хн╕х н╕г др╕ма╓ Юлбарс.
У борт шлюпки хлюпа╓ хвиля, солон╕ бризки зал╕тають на Рустемове обличчя. В╕н мимовол╕ облизу╓ язиком порепан╕ губи, ╕ спрага на мить в╕дступа╓, а пот╕м з новою силою затуманю╓ йому розум. З кожною хвилею води на дн╕ шлюпки б╕льша╓, але Рустем на не╖ б╕льше не зважа╓.
В╕н с╕да╓, д╕ста╓ п╕столет, перев╕ря╓ обойму: три кул╕. Рустем водить очима по обличчях ╢лени ╕ дитини. Приставля╓ п╕столет до сво╖х грудей. Пот╕м до ╢ленино╖ скрон╕. Пот╕м до дитячо╖ гол╕вки. Ц╕лу╓ ╢лену, ц╕лу╓ дитину. Набира╓ в груди пов╕тря…
Хрипко гавка╓ Юлбарс. Рустем важко видиха╓ пов╕тря ╕ опуска╓ п╕столет. Юлбарс нашорошу╓ вуха. Рустем чу╓ невиразний гом╕н. Юлбарс ста╓ лапами на борт, виля╓ хвостом ╕ знову пода╓ голос. Гом╕н гучн╕ша╓. Кривлячись в╕д болю в пораненому боц╕, Рустем вста╓ на кол╕на. Квола ╢лена, хитаючись, п╕дводиться сл╕дом. Неподал╕к в╕д шлюпки гойда╓ться парусна фелюга. У н╕й дво╓ турецьких рибалок ╕ д╕д Осман.
— Гей! Ти хто? – звертаються до них рибалки турецькою мовою.
— Дайте води, — в╕дпов╕да╓ Рустем, але на фелюз╕ його не чують.
— Що в╕н шепоче?.. Це н╕мець?.. Чи, може, грузин?.. – перемовляються м╕ж собою рибалки.
— Води! – блага╓ ╢лена.
Д╕д Осман ╕з напруженим подивом пригляда╓ться до ╢лени ╕ Рустема.
— Ви з Криму? – пита╓ в╕н кримськотатарською, ╕ Рустем у в╕дпов╕дь кива╓ головою. — Як ви тут опинилися?!
— Де ми?
— Б╕ля Туреччини.
— Ми припливли з Криму… Хочемо пити. Дуже…
— Я Осман, Рустеме. Тв╕й д╕д!..
Рустем нарешт╕ вп╕зна╓ д╕да; в╕н обн╕ма╓ ╢лену за плеч╕; на його обличч╕ блука╓ подоба посм╕шки.
— Ми будемо жити, — каже в╕н дружин╕. — Наперек╕р ус╕м.
Фелюга п╕дходить упритул до шлюпки. Зрад╕лий Юлбарс, уп╕знавши д╕да Османа, вистрибу╓ йому прямо на руки. Рибалки допомагають Рустему ╕ ╢лен╕.
Жад╕бними ковтками потамувавши спрагу, ╢лена з дитиною ╕ Рустем с╕дають на палуб╕. Юлбарс бродить довкола них на хитких лапах, намага╓ться подати голос, але натом╕сть у нього вирива╓ться щось схоже на старечий кашель.
— Я доплив, — каже Рустем д╕дов╕ Осману.
— У мене вдався! Тут або пан, або пропав.
— А якщо вернутися? – замр╕яно каже Рустем.
— Назад? – диву╓ться д╕д Осман. — У Крим?
— Не зараз… Пот╕м — у майбутньому?
— Е н╕, хлопче. Назад вороття нема.
— Чому?!
— Ти сам зна╓ш — чому.
— Древн╕ ж казали: все тече, все м╕ня╓ться!
— Зв╕сно. Але час пов╕льний, а людський в╕к куций.
Фелюга бере курс до турецького берега. Покинута шлюпка в╕ддаля╓ться, наче самотужки верта╓ться назад. ╤, врешт╕-решт, як остання над╕я, зника╓ у хвилях. Тод╕ Рустем прикипа╓ поглядом до далекого морського обр╕ю. Ген там за ним, у блакитному серпанку, йому ввижа╓ться щодал╕ жадан╕ший Крим, куди в╕н мусить будь-що, рано чи п╕зно, повернутися, — як не зараз, то колись, у майбутньому…
2012 р.

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #20 за 17.05.2013 > Тема "З потоку життя"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=11760

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков