Версiя для друку Обговорити в форумi

Солдати Перемоги

Шостого листопада 1943 року Київ було визволено від фашистських військ. Тоді подібні події пов’язувалися зі святами, народ мусив звеличувати свою Батьківщину, підносячи їй до «червоних дат» все нові й нові дарунки. Так було й цього разу. І нікого не хвилювало, що вартість такого дарунку — сотні тисяч молодих життів солдат, здебільшого мобілізованих польовими військкоматами з уже визволених областей. Більшість з них були українцями. В одному зі своїх інтерв’ю маршал Жуков нібито сказав: «А что этих хохлов жалеть? Они же изменники Родины!».
Наше село Борова знаходиться поряд з Києвом. Після його визволення було наказано всім чоловікам з’явитися в польові військкомати. Серед них був і я. Прибулих розділили на дві групи: 1926-го року народження і старші. Старших негайно кинули на передову, де майже всі вони загинули на річці Тетерів біля Коростишева. А нас, 17-річних, «батько» Сталін «пожалів». Наприкінці листопада на станції Жуляни нас посадили в вагони і повезли на Схід. Приїхали в Харків на Холодну Гору.
Я перебував у складі 53-го запасного стрілецького полку, який разом з військовою частиною незабаром опинився за колючим дротом. Це на початку війни нам обіцяли, що ворога ми будемо бити тільки на його території. А насправді ж нас залишили на поталу німцям, та ще й звинуватили потім, нібито ми цього бажали! В полку нас вважали ненадійними, за нами велося особливе спостереження, на 10-12 солдатів припадав один КДБіст. А ще над нами відверто знущалися, й цьому сприяла люта зима 1943-1944 років. Казарма не опалювалась, все, що було мокрим, ми сушили теплом власного тіла.
Особливо запам’яталися старшина Четвериков та командир роти Хомрач — вони були справжніми катами. Годували нас так: на добу буханка хліба на десятьох солдатів, що дорівнює пайку у блокадному Ленінграді. Люди втрачали останні сили, а КДБіст Хомрач ганяв нас у своє задоволення на морозі, аж поки ми не падали і не могли підвестися. У солдатів почалися психічні розлади та нервові хвороби, мені перекосило обличчя.
Як зараз чую команду Четверикова, що лунала щодня: «Ну, выходи, дистрофики, строиться!» Далі він вживав щодо нас ще й такі слова, як пронос, блювання, тішачись жалюгідним станом ще недавно здорових хлопців.
Одного разу весь полк вивели на поле (зараз там харківський житловий масив Павлове поле) і вишикували літерою «П». Незабаром привезли сімнадцятирічного солдата — «ворога народу», який не витримав тортур і втік до матері на Полтавщину. Зачитали наказ, і пролунала команда: «По изменнику Родины — огонь!». Це був страхітливий, незабутній день.
Ми вже мріяли, аби нас швидше відправили на фронт, і нарешті це сталося. Один із найжахливіших епізодів — форсування річки 129-ою гвардійською стрілецькою дивізією. З Мукачева привезли поповнення, 80% — українці. Артилерійська підготовка велася години півтори, а коли ми пішли у наступ, нас накрив шквал вогню. За день від складу дивізії лишилося не більше 10% солдат. Ця наступальна операція була програна кількома арміями 4-го Українського фронту. Тільки після цього командувача генерала Петрова відсторонили від справи, замінивши на маршала А. Єрьоменка. Скільки солдат загинуло в цій операції, не знає ніхто. А сьогодні президент В. Путін сміє заявляти, що впоралися б з фашистами і без українців! Це блюзнірство і гріх.
Втім, надійшло нове поповнення, і ми одержали перемогу під Прагою. Тут нас щиро вітали чехи. В селі Скаховіце біля Праги ми зупинилися в лісі. Було тепло, сонячно, все цвіло, співали солов’ї. Це був день 9 травня 1945 року. Тоді я зірвав на спомин про те місце і той день квіти конвалії. Зберігаю їх і сьогодні, вже 68 років, як найдорожчий трофей тієї війни і пам’ять Перемоги.
Хотілося додому, але для тих, хто побував в окупації, повернення поки що не світило. Більшість з них направили у військові училища, і нам довелося служити в армії аж до 1950 року. Здавалося, що й досі вислів маршала — «А чего этих хохлов жалеть!» — залишався в силі. Бо в нашій дивізії було 80% українців.
Від Праги до Чернівців переможців гнали пішки. Щодня ми долали до 50 км під пекучим сонцем, з кров’яними мозолями на ногах.
Нещодавно у Верховній Раді пом’янули хвилиною мовчання жертв Голодомору в Україні. Встали всі, окрім комуністів. І мені пригадалося троє загиблих на станції Мотовилівка з вирізаними сідницями. Душу охопили відчай і розпач.
Наостанок кілька слів про себе. Народився я під Києвом, у 1941 році закінчив 7 класів. В окупації виживали за рахунок городини. Мусили постійно переховуватися, аби не вивезли в Німеччину. Та якось на Єврейському базарі у Києві спіймали і мене й відвезли в гетто. З Божою поміччю мені вдалося звідти втекти. Через рік нас визволили від німців, та лишилися ми таврованими.
Весною 1944 року відправили на фронт, я потрапив у 129-у гвардійську стрілецьку Житомирську дивізію. Визволяли Україну, Польщу, Чехословаччину. В січні 1945 року був поранений, а після лікування в медсанбаті знову потрапив на фронт. Воював мінометником, носив на собі по 30 кг заліза. В тяжкі хвилини звертався до Господа, завжди мав на тілі хрестик, який дала в дорогу бабуся.
Нагороджений орденами «Вітчизняної війни» І ступеня; «Слави» ІІІ ступеня; медаллю «За відвагу», двома медалями Словацької республіки.
У книжці маршала О. Гречка «Через Карпати» є і моя фотографія — я стою серед мінометників ліворуч (див. фото на 1-й стор.).
Настав черговий День Перемоги, я дивлюся на свої засушені конвалії, вони вже давно втратили свій первинний вигляд. Але ще живі. Живі і ми, солдати Великої Вітчизняної, і ще не збайдужіли до долі своєї держави.

Юрій Іванович ЗІНЧЕНКО,
інвалід війни
м. Сімферополь

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #19 за 10.05.2013 > Тема ""Білі плями" історії"