Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (3242)
З потоку життя (6478)
Душі криниця (3520)
Українці мої... (1466)
Резонанс (1508)
Урок української (992)
"Білі плями" історії (1675)
Крим - наш дім (532)
"Будьмо!" (260)
Ми єсть народ? (237)
Бути чи не бути? (70)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (108)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
«ГОЛОВНИМИ МАЮТЬ БУТИ ЛЮДИ»: У ЗСУ ПОЯСНИЛИ МЕТУ ХОДИ Г╤ДНОСТ╤ НА ДЕНЬ НЕЗАЛЕЖНОСТ╤ БЕЗ В╤ЙСЬКОВО╥ ТЕХН╤КИ
В заходах з нагоди 28-╖ р╕чниц╕ Дня незалежност╕ Укра╖ни будуть брати участь в╕йськовослужбовц╕...


КРИМСЬКА ╢ПАРХ╤Я ПЦУ ОСКАРЖИЛА Р╤ШЕННЯ «СУДУ» ОКУПАНТ╤В, ЯКЕ ПОЗБАВИЛО В╤РЯН ПРИМ╤ЩЕННЯ
Коп╕ю ухвали "суду" про прийняття скарги в╕д ╕мен╕ Кримсько╖ ╓парх╕╖ ПЦУ “Кримськ╕й...


ХЕРСОНСЬКИЙ СУД АРЕШТУВАВ СУДНО, П╤ДОЗРЮВАНЕ У ПОСТАВКАХ ПАЛИВА В ОКУПОВАНИЙ КРИМ
Про це кореспонденту Укр╕нформу пов╕домили у пресслужб╕ Херсонського апеляц╕йного суду.


У МОСКВ╤ ОШТРАФУВАЛИ ЩЕ Ш╤СТЬОХ КРИМСЬКИХ ТАТАР ЗА П╤КЕТ Б╤ЛЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
Про це в Facebook пов╕домля╓ "Кримська сол╕дарн╕сть".


СЕРБСЬКОМУ АКТОРУ, ЯКИЙ НЕЗАКОННО В╤ДВ╤ДУВАВ КРИМ, ЗАБОРОНИЛИ В’╥ЗД ДО УКРА╥НИ
Як зазнача╓ться, оф╕ц╕йно йому можуть оголосити про цю заборону, коли в╕н спробу╓ при╖хати в...




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook

Twitter





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #17 за 26.04.2013 > Тема "З потоку життя"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#17 за 26.04.2013
КОЛИСЬ, У МАЙБУТНЬОМУ

Дол╕ людськ╕...

Володимир КОБЗАР
КОЛИСЬ, У МАЙБУТНЬОМУ
НОВЕЛА
(Продовження. Поч. у № 16)

Одн╕╓ю рукою зрива╓ з ╖╖ ши╖ намисто ╕ трикутний шк╕ряний амулет, оголя╓ ╖й шию та груди, намага╓ться ц╕лувати. Ем╕не на мить визволя╓ руки ╕ дряпа╓ Замел╕ обличчя. В╕н гарчить, крутить головою, але не випуска╓ Ем╕не. Розсува╓ ╖й кол╕ном ноги ╕ задира╓ сп╕дницю. Ем╕не скрику╓, хвица╓ ногами.
З гущавини вискаку╓ Тимур. В╕н у потр╕пан╕й н╕мецьк╕й форм╕ без погон╕в, з трьома фляжками на пояс╕. Тимур з носака б’╓ Замелю по ребрах, ривком стягу╓ з Ем╕не ╕ товче головою об землю, доки той не завмира╓. Тимур допомага╓ Ем╕не п╕двестися, збира╓ намисто та амулет, ч╕пля╓ ╖й на шию. Ковтаючи сльози, Ем╕не поправля╓ одежу. Тимур пригорта╓ ╖╖ ╕ веде на узл╕сся.
За мить Замеля отямлю╓ться, плазом п╕дбира╓ться до автомата ╕ стр╕ля╓ навмання ╖м усл╕д. Удар по голов╕ збива╓ його з н╕г. В╕н пада╓ ╕ непритомн╕╓. Над Замелею з дрючком у руц╕ сто╖ть задиханий Рустем.

7
Почувши постр╕л, старшина ╕ Макар╕ос схоплюються на ноги, посп╕хом збираються. Вони бачать, як Тимур з Ем╕не виходять з л╕су. Тимур трима╓ться рукою за б╕к. Ем╕не намага╓ться його п╕дтримувати, але Тимур пов╕льно ос╕да╓ на землю. Пом╕тивши старшину й Макар╕оса, в╕н змушу╓ себе встати.
З л╕су виб╕га╓ Рустем ╕ допомага╓ Тимуров╕. Обидва зникають у л╕с╕. Ем╕не з розпачем дивиться ╖м усл╕д. Старшина ╕ Макар╕ос б╕гцем наближаються до не╖.
— Що сталося? Ем╕не! – пита╓ Макар╕ос.
— В╕н… той солдат… в╕н поганий!
— Ход╕мо, держися за мене.
Макар╕ос веде Ем╕не додому. Навпростець до них посп╕ша╓ Айше. З л╕су, тримаючись рукою за голову, з яко╖ цебенить кров, чвала╓ Замеля. Старшина кроку╓ йому навперейми.
— Голову мен╕ розбили, — здалеку скаржиться Замеля, спов╕льнюючи ходу: — Бачиш?
— Хто розбив?
— А я знаю? Наскочили, як чорти.
— А ти?!
— А що я?
— Не прикидайся дурником. Чого д╕вчина плаче?
— ╥м аби плакати. Н╕чого страшного. Заживе.
— Н╕чого страшного, кажеш? — старшина нав╕дл╕г б’╓ Замелю по обличчю. Той заточу╓ться.
— Ти що?.. Боляче.
— До свадьби заживе.
— Сво╖х б’╓ш?
— Це ти св╕й?.. А якщо твою ж╕нку? Або мат╕р?
— Я сирота.
— Як сирота, то можна й хрюкати?
— Я хот╕в по-хорошому. Хот╕в уговорити.
— А чого ж не уговорив? Мало тоб╕ ╕нших баб╕в, як╕ аж пищать?
Верта╓ться Макар╕ос. Свердлить ненависним поглядом Земелю. Замаху╓ться.
— Год╕, — перехоплю╓ його руку старшина. — Я вже раз приклався.
— Не каж╕ть кап╕тану. Це ж штрафбат, — нудить Замеля.
— А ╖й як тепер? Ти подумав? – озива╓ться Макар╕ос.
— Що ти так заступа╓шся? — огриза╓ться Замеля. — Злигався з татарвою?
— Стули пельку.
— Замовкн╕ть обидва, — грима╓ старшина ╕ каже Замел╕: — Дуй у санчастину. Хай там перев’язують твою дурну голову. А ми вже якось удвох з Макар╕осом…

8
Зверху кр╕зь невидимий отв╕р у печеру проника╓ тьмяне св╕тло. Час в╕д часу з╕ стел╕ падають др╕бн╕ кам╕нц╕. У кутку печери – купа збро╖, прикрита клаптями парашутно╖ тканини. Тимур лежить на саморобному тапчан╕, поруч з ним блима╓ каганець.
— Рана наскр╕зна. – каже Рустем, зр╕заючи ножем одежу з Тимурових грудей. — Це добре.
— Авжеж… Пошукай аптечку.
Рустем обробля╓ рану, перев’язу╓ Тимура, який терпить б╕ль, зц╕пивши зуби. Рустем вмощу╓ться на кра╓чку тапчана.
— Тоб╕ треба в л╕карню. Без л╕каря можеш померти.
— Я й з л╕карем можу померти.
— Може, його сюди привезти?
— З Бахчисарая? Чи з Севастополя?.. Сиди ╕ не рипайся.
Зверху знову пада╓ к╕лька кам╕нц╕в. Один з них влуча╓ в Рустема. В╕н схоплю╓ться ╕ задира╓ голову.
— Не завалить?
— Не завалило ж дос╕, — важко дихаючи, в╕дпов╕да╓ Тимур.
Рустем походжа╓ по печер╕.
— Ти ж наче п╕шов з н╕мцями?
— А тебе ж наче моб╕л╕зували в трудову арм╕ю?
— Як бачиш – недалеко за╖хав.
— А я — недалеко зайшов.
— Я ж казав – не зв’язуйся з ними.
— А з ким тод╕ зв’язуватися?
— Краще розраховувати на себе.
— Нас мало. Затопчуть, як траву.
— Трава знову виросте.
— ╤ нас знову топтатимуть?.. Як не одн╕, так друг╕?
— Ти говориш, як д╕д Осман.
— А х╕ба в╕н був не правий?.. В╕н якраз тут ховався. Я йому сюди ╖сти носив.
— А то я не знаю.
— Зв╕дки? Ти ж тод╕ в ╕нститут╕ вчився.
— А кан╕кули?.. До того, у тебе на лоб╕ все було написано…
— Та прямо, на лоб╕… До реч╕, дал╕ в печер╕ ще один вих╕д. Про нього не зна╓ н╕хто. Кр╕м мене ╕ д╕да Османа.
— А Макар╕ос? В╕н ще в дитинств╕ все тут обнишпорив.
— Не з його ногою тепер по печерах лазити. Та й нехай спробу╓ поткнутися. Поглянь там. — Тимур показу╓ на куток печери.
— Зв╕дки ст╕льки? — Рустем розгляда╓ зброю.
— Партизанам скидали. Частину в╕днесло в гори. Я позбирав. А дещо прихопив з н╕мецьких обоз╕в, – коменту╓ Тимур, поки Рустем перебира╓ Тимуров╕ запаси. – Трохи обмундирування. У ящиках п╕столети ╕ гранати. Бачиш ск╕льки добра?
— Добра чи зла?
— Знову ф╕лософству╓ш?
— Думаю.
— Так ╕ життя мине. Пора приставати до якогось берега.
— Може, й пора. Але якби знаття, де м╕й берег.

9
Старшина ╕ Макар╕ос бредуть угору звивистою л╕совою стежкою. Л╕с р╕дша╓. Вони виходять на галявину, оточену деревами ╕ скелями. Старшина огляда╓ться на вс╕ боки, кашля╓. Макар╕ос цитька╓ на нього, показу╓ на дерево м╕ж великими валунами п╕д скелею. Старшина зн╕ма╓ з плеча автомат, крадеться сл╕дом за Макар╕осом. Той в╕дхиля╓ г╕лки — за найб╕льшим валуном чорн╕╓ отв╕р печери. Зв╕дти луна╓ невиразне бубон╕ння.
Десь позаду в л╕с╕ гавка╓ Юлбарс. Старшина клаца╓ затвором, ╕ Макар╕ос з досадою огляда╓ться на нього.
У печер╕ запада╓ тиша.
Почувши гавк╕т, Тимур насторожено п╕дн╕ма╓ голову, приклада╓ палець до вуст, ╕ прислуха╓ться. У суц╕льн╕й тиш╕ – т╕льки шерх╕т кам╕нц╕в, як╕ час в╕д часу сипляться з╕ стел╕.
— Наче Юлбарс? – шепоче Рустем.
— Виглянь. Т╕льки обережно.
Рустем п╕дступа╓ до виходу. Тимур проводжа╓ його напруженим поглядом. Рустем вигляда╓ з печери ╕ в╕дсаху╓ться. На мигах показу╓ Тимуров╕, що б╕ля печери дво╓ ╕ навшпиньках верта╓ться.
— Макар╕ос. ╤ ще один солдат.
— Уб’ю! — Тимур схоплю╓ться, забувши про рану й одразу валиться в╕д сильного болю на здоровий б╕к.
— Це ╕нший.
— Вс╕ вони… однаков╕… — видиху╓ Тимур.
— Вс╕ люди р╕зн╕.
Тимур витяга╓ з кишен╕ п╕столет ╕ пода╓ Рустему.
— В╕зьми.
— Я не стр╕лятиму в людей.
— Не зар╕кайся. Вм╕╓ш користуватися?
— Я був на фронт╕.
— Ск╕льки ти там був?.. М╕сяць, два.
— Три.
— Бери, не б╕йся, фронтовик.
Рустем неохоче бере п╕столет, крутить його в руках, хова╓ в кишеню.
— Подай пару гранат, — каже Тимур.
— Нав╕що?
— З ними мен╕ спок╕йн╕ше.
Рустем пода╓ гранати. Тимур кладе ╖х коло себе.
В╕д╕йшовши в╕д печери на безпечну в╕дстань, старшина ставить автомат на запоб╕жник. Юлбарс, який дос╕ крутився на краю галявини, гарчить. Старшина топа╓ на нього ногою, щоб в╕д╕гнати. Юлбарс зника╓ в л╕с╕.
— Давай перепочинемо. Бо я геть захекався у ваших горах. Як ви тут ходите? — старшина с╕да╓, не випускаючи автомата з рук.
— Нам ╖х не викурити, — з╕тха╓ Макар╕ос.
— Стиць-гриць… Якого ж тод╕ б╕са ми сюди дерлися, ноги били?
— А що нам кап╕тан наказав?
— Може, все-таки побалака╓ш з ними?
— Тимур, як порох. Йому н╕чого втрачати.
— А другий?.. Нав╕що йому було драпати?
— Сам дивуюся. Якась в╕жка п╕д хв╕ст попала.
— Спробуй. Щоб не наробили нових дурниць.
— Спиток – не збиток.
Макар╕ос верта╓ться до печери.
У печер╕ Тимур ╕ Рустем, тамуючи подих, прислухаються до приглушених голос╕в старшини ╕ Макар╕оса. У Тимурових руках – дв╕ гранати. Рустем мимовол╕ маца╓ в кишен╕ п╕столет, який зда╓ться йому важким ╕ холодним.
Макар╕ос мнеться б╕ля входу в печеру:
— Хлопц╕! Чу╓те? Це я, Макар╕ос. Не б╕йтеся.
— Кого, тебе? – озива╓ться Тимур. – Хочеш лимон╕в покуштувати?
— Тимуре, не дур╕й. Давай поговоримо.
— Про що? Наш╕ шляхи давно роз╕йшлися.
— Вони можуть знову з╕йтися.
— У пекл╕!
— Подумай про людей. Про мат╕р. Про Ем╕не.
— Замовкни! Не нагадуй!
— Ви зна╓те, що станеться у найближч╕ дн╕? – встря╓ Рустем.
Макар╕ос озира╓ться на старшину, який уважно прислуха╓ться до розмови.
— Нас, грек╕в, не зачеплять.
— Ви впевнен╕?
— А за що – нас?
— А нас – за що? А кримських н╕мц╕в у сорок першому?
— Радянськ╕й влад╕ видн╕ше.
— А вам? Ви сам╕ н╕чого не бачите?
— Що мен╕ — плакати? Я сво╖ сльози ще дитиною в наймах виплакав.
— Тепер хай ╕нш╕ начуваються?
— Х╕ба щось зм╕ниш, Рустеме? Ти ж грамотна людина, все розум╕╓ш. Треба скоритися дол╕.
— Скоритися? Н╕! – озива╓ться Тимур. — Не здумай совати сюди носа! Ти мене зна╓ш.
— Тоб╕ мало кров╕?
— Я н╕кого не ╜валтував – як тво╖ товариш╕.
— Тво╖ камради не кращ╕.
— Що, вони виганяли нас з р╕дно╖ земл╕? ╫валтували наших ж╕нок?
— А що, не гнали у рейх? Не розстр╕лювали? — Тимур п╕дводиться з тапчана. Др╕бними кроками човга╓ до виходу.
— Ти куди? – пита╓ Рустем.
— Н╕куди… А ти давай до другого виходу.
— Нав╕що?
— Там можна вибратися.
— А ти?
— Я наздожену… ╢ запальничка?
Рустем кива╓, бере свою запл╕чну торбу ╕ неохоче в╕дступа╓ углиб печери.
— Почекай! — Рустем верта╓ться. Тимур рвучко обн╕ма╓ його. — А тепер ╕ди, брате. ╤ди, кажу!
Оглядаючись, Рустем зника╓ у глибин╕ печери. Тимур витяга╓ з кишен╕ пом’яте фото Ем╕не. Розгладжу╓ його, розгляда╓:
— Прощай, кохана.
Тулить фото до чола, до губ, ╕ спалю╓ на каганц╕. Задува╓ каганець ╕ наче тоне у п╕тьм╕.
На галявин╕ перед печерою Макар╕ос вслуха╓ться, як Тимур щось бурмоче, наче говорить сам з собою.
— Чого мовчите? Тимуре!
— Все сказано. Пора. Кисмет.
— Що? Я не розчув.
— Зараз почу╓ш.
У печер╕ луна╓ вибух, з отвору вил╕та╓ кам╕ння; тягне димком. Макар╕ос прис╕да╓, прикриваючи голову руками. Старшина наставля╓ на печеру автомат. На краю галявини захлина╓ться гавкотом Юлбарс.
— Рустеме! Тимуре! – гука╓ Макар╕ос.
Тиша. Вони обережно п╕дступають до печери. Вх╕д до не╖ повн╕стю завалений кам╕нням.
— Побалакали назива╓ться… — старшина вмощу╓ться на камен╕, д╕ста╓ кисет з махоркою ╕ клапоть газети, на якому мелька╓ портрет Стал╕на; старшина плю╓ на портрет ╕ ц╕дить кр╕зь зуби: — Тарган вусатий…
— ╤ що я тепер скажу Айше? — Макар╕ос с╕да╓ неподал╕к. — А дочц╕?
— А при чому твоя дочка?
— При тому, що Рустем м╕й зять. А я через пару м╕сяц╕в стану д╕дом.
— Оце так. Танцювала риба з раком… — старшина кида╓ газетний клапоть додолу, плю╓ ╕ люто затопту╓ каблуком.

10
Са╖д ╤сма╕лов приходить з роботи як завжди п╕зно, з букетом конвал╕й. Дружина Ада зустр╕ча╓ його з док╕рливим виразом обличчя.
— Са╖де, дорогий. Я тебе зачекалася.
— Вибач. — Вруча╓ Ад╕ букет.
— Дякую. – Вона ц╕лу╓ чолов╕ка. — З яко╖ нагоди?
— Останн╕ травнев╕ конвал╕╖. В╕дцв╕тають. На згадку про цей день.
╤сма╕лов перевдяга╓ться у кримськотатарський одяг, який в╕н завжди носить вдома.
— А чим в╕н особливий? — Ада ставить конвал╕╖ у вазу ╕ почина╓ накривати на ст╕л.
— Тим, що ╓. ╤ такого дня б╕льше н╕коли не буде.
— А я ц╕л╕с╕нький день була одна. Збожевол╕ти можна. Невже ти забув, що у мене сьогодн╕ вих╕дний?
— Ти могла бути вдома не одна.
— Са╖де, ми ж про це вже говорили.
— Авжеж.
— ╤ ти казав, що все розум╕╓ш. Я ж не проти. Але не зараз. Я молода, я актриса. Мен╕ потр╕бна сцена, глядач╕.
— А я тоб╕ потр╕бен?
— Що ти таке кажеш?
— Скажи, Адо. Ти б подалася за мною аж у Сиб╕р? Як декабристка?
— Я ж по╖хала за тобою у Крим.
— Ну, ти пор╕вняла.
— Для мене по╖хати з Москви у Крим чи в Сиб╕р – однаково… Ти сьогодн╕ якийсь дивний. Щось трапилося?
— Та…
— Скажи. ╤ тоб╕ полегша╓.
— Я не маю права про це говорити.
— Нав╕ть з╕ мною?
— ╢ парт╕йна дисципл╕на.
— Зда╓ться, я здогадуюся. Та й у театр╕ про це шепочуться.
— У актор╕в довг╕ язики.
— Я ще в Москв╕ про це чула. Кажуть, що в Криму хочуть створити ╓врейську область. Чи ц╕лу республ╕ку.
— Дурниц╕! Так╕ спроби вже були. ╢вре╖ не звикли займатися с╕льським господарством. Вийшов пшик.
— Якщо створити умови…
— Якщо створити умови, то можна об╕йтися власними силами! У Криму ╓ кому працювати на земл╕. ╤ не т╕льки на земл╕.
— Ти говориш як… як…
— Не як!.. А зовс╕м навпаки. Я за лен╕нську нац╕ональну пол╕тику.
— Са╖де, ми ж не на парт╕йних зборах.
— Я кажу ц╕лком щиро.
— Я знаю. Я тоб╕ в╕рю.
— Тод╕ облишмо цю тему. Мен╕ це справд╕ болить.
— Добре, я тоб╕ не перечитиму.
— Я втомився. Я так н╕коли не втомлювався.
— Тод╕ не рви соб╕ серце. Зараз повечеря╓мо. В╕дпочинеш, заспоко╖шся.
╤сма╕лов обн╕ма╓ Аду. Йому на оч╕ навертаються сльози, ╕ в╕н непом╕тно, щоб не розтривожити дружину, змаху╓ ╖х порухом руки.

11
У Рустемов╕й руц╕ спалаху╓ запальничка. Вогник осв╕тлю╓ його запорошене обличчя, ст╕ни печери. Рустем обмацу╓ голову, обтрушу╓ться, ╕ на мить завмира╓ в╕д побаченого — на тому м╕сц╕, де був Тимур, — купа великого кам╕ння. Печера завалена ним п╕д самий верх. Виходу тут б╕льше нема╓.
У повн╕й тиш╕ десь неподал╕к монотонно цокають об кам╕нь крапл╕ води. Рустем простяга╓ вперед руку ╕з запальничкою ╕ руша╓ на той звук. Крапл╕ води рясно точаться з╕ стел╕, п╕д ногами хлюпа╓ вода, яка дал╕ перетворю╓ться в невеличкий струмок. Невдовз╕ печера розгалужу╓ться, ╕ струмок на розвилц╕ розт╕ка╓ться у трьох напрямках. Недовго вагаючись, Рустем вибира╓ найб╕льший пот╕чок. За к╕лька крок╕в пот╕чок зника╓, п╕рнаючи у вузьке провалля. Дал╕ – тупик, у якому б╕л╕ють к╕стки ╕ скалять зуби людськ╕ черепи.
Рустем поверта╓ться до розвилки й обира╓ друге в╕дгалуження. Печера нижча╓ ╕ невдовз╕ доводиться йти нахильц╕, а пот╕м ╕ зовс╕м ставати навкол╕шки. Св╕тл╕ша╓. П╕д подихом св╕жого пов╕тря тр╕поче вогник запальнички. Попереду у ст╕н╕ видн╕ються обриси отвору. Рустем гасить запальничку ╕ обережно п╕дповза╓ до краю печери. Його чека╓ розчарування: струмок пада╓ униз на к╕лька десятк╕в метр╕в як водоспад; обаб╕ч – неприступн╕ скел╕.
Вище над печерою раптом гавка╓ собака. Рустем уп╕зна╓ цей голос.
— Юлбарсе, я тут! Чу╓ш? Юлбарсе!
У в╕дпов╕дь — тиша. Рустем знову поверта╓ться до розвилки. Запальничка кл╕па╓ ╕ гасне. Рустем чирка╓ нею раз у раз, сипляться ╕скри, але вогню нема╓. У нього п╕дкошуються ноги; в╕н сповза╓ по ст╕н╕ додолу: «Невже Тимур щось наплутав? Де ж той клятий вих╕д?».
У темряв╕ дзюркотить струмок. Час в╕д часу крапа╓ вода. Десь далеко знову чути Юлбарса. Рустем схоплю╓ться ╕ гарячково обмацу╓ ст╕ни.
— Юлбарсику, де ти? Не мовчи!
Собачий гавк╕т у в╕дпов╕дь луна╓ зовс╕м близько.

12
Айше ╕ Ем╕не сидять на лавочц╕ п╕д будинком. Айше перебира╓ чотки. Ем╕не виплакала вс╕ сльози, принишкла в ╖╖ об╕ймах ╕ затисла в кулац╕ трикутний шк╕ряний амулет.
— Краще померти, — з╕тха╓ Ем╕не.
— Нав╕ть не згадуй про смерть. Не см╕й нав╕ть думати. Заспокойся.
— Кому я тепер потр╕бна?
— Ти потр╕бна вс╕м нам. Ти моя найкраща, ти моя найдорожча, ти моя кв╕точка.
— Тимур мене розлюбить, таку.
— Якщо любить – не розлюбить. Треба змиритися ╕ жити.
— Чому? Чому?!.
— Це кисмет, дитино.

(Продовження в наступному номер╕)

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #17 за 26.04.2013 > Тема "З потоку життя"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=11713

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков