Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (3382)
З потоку життя (6597)
Душі криниця (3569)
Українці мої... (1473)
Резонанс (1518)
Урок української (993)
"Білі плями" історії (1688)
Крим - наш дім (533)
"Будьмо!" (260)
Ми єсть народ? (237)
Бути чи не бути? (70)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (108)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
У РОСТОВ╤ КРИМСЬКОМУ ТАТАРИНУ ДАЛИ 17 РОК╤В КОЛОН╤╥ СУВОРОГО РЕЖИМУ
В╕дбулося заключне судове зас╕дання у «справ╕ Енвера Сейтосманова».


У КАЗАХСТАН╤ ХУДОЖНИК ПРИЙШОВ ДО ПОСОЛЬСТВА УКРА╥НИ ВИБАЧАТИСЯ ЗА ЗАЯВУ ТОКА╢ВА ПРО КРИМ – ЙОМУ НЕ ДОЗВОЛИЛА ОХОРОНА
Практично в╕дразу його схопили сп╕вроб╕тники спец╕ал╕зовано╖ служби охорони, як╕ вирвали з його...


СПЕЦСЛУЖБИ РФ ВЛАШТУВАЛИ АНТИУКРА╥НСЬКИЙ «КРУГЛИЙ СТ╤Л» П╤Д ЧАС ФОРУМУ ООН
Про це пов╕домив на сво╖й стор╕нц╕ у Facebook громадський ╕ пол╕тичний д╕яч, колишн╕й пост╕йний...


ЖУРНАЛ╤СТИ ОПУБЛ╤КУВАЛИ РОЗСЛ╤ДУВАННЯ ПРО Б╤ЗНЕС, ЩО ПРАЦЮ╢ В КРИМУ В ОБХ╤Д САНКЦ╤Й
Команда журнал╕ст╕в-розсл╕дувач╕в телеканалу "Настоящее время" ╕ про╓кту "Мун╕ципальний сканер"...


КНИГИ ВИДАВНИЦТВА «ДН╤ПРО» ╢ В КОЖН╤Й Б╤БЛ╤ОТЕЦ╤ – В╤Д С╤ЛЬСЬКО╥ ДО АКАДЕМ╤ЧНО╥
28 листопада в ки╖вському Музе╖ книги ╕ друкарства Укра╖ни в╕дкрилась виставка «Ой...




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook

Twitter





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #17 за 26.04.2013 > Тема "З потоку життя"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#17 за 26.04.2013
ЧОРНИЙ Б╤ЛЬ — ЧОРНОБИЛЬ...
Янка С╤ПАКОВ

Пам’ять

Янка С╕паков народився 1936 року в с. Зубревичах на В╕тебщин╕. Зак╕нчив факультет журнал╕стики М╕нського держун╕верситету. Працював у прес╕. Автор багатьох книжок поез╕й та прози. Лауреат Державно╖ прем╕╖ Б╕лорус╕ ╕мен╕ Янки Купали. В перекладацьк╕й практиц╕ часто зверта╓ться до твор╕в укра╖нських поет╕в, зокрема до Тараса Шевченка.

Янка С╤ПАКОВ
ЧОРНИЙ Б╤ЛЬ — ЧОРНОБИЛЬ...

«ОД╤УМ». ПОЕМА В ПРОЗ╤

Отче наш, що ╓си на небесах! Два брати ╕ сестра з нетутешн╕ми ╕менами — Катакл╕зм, Апокал╕псис ╕ Катастрофа — нетерпляче, пильно вдивляються в тутешню землю ╕ лаг╕дно погладжують по розкуйовдженому волоссю свою спадко╓мницю, яка, чи чу╓те, ма╓ таке вже тутешн╓ ╕м’я Б╕да.
А телятко було таке чистеньке.
А травичка, на як╕й воно вибрикувало, така зелененька.
А сонечко, яке викохало ╖х, таке лаг╕дне.
А в╕терець, який грався з телятком, такий вже охайний.
А кор╕вка Святоха, яка його привела, така здоровенька.
А вони його не приймають — кажуть, що телятко брудне.
«Сам╕ ви, брудн╕, нечист╕, — злиться бабуся Параска. — ╤ душею, ╕ т╕лом брудн╕».
Телятко ж було таке гарненьке.
╤ травичка була така чистенька.
╤ сонце було таке лаг╕дне.
То що ж тод╕, люди добр╕, сталося?!
Х╕ба чиста вода може бути брудною?
Х╕ба чиста трава може бути нечистою?
Х╕ба телятко може бути брудним, коли воно п’╓ чисту водицю ╕ скубе чисту травицю?
Чорнобиль.
Чорне слово, як чорне сонце, немилосердно викотилось на б╕лоруський небосхил.
Воно, н╕би чорне затемнення, все почорнило — ╕ зелену траву, ╕ прозору воду, ╕ блакитне небо.
Трава зелен╕╓, але вона чорна.
Вода просв╕чу╓ться аж до дна, але вона чорна.
Небо блакитне, але й воно чорне.
Зда╓ться, нав╕ть моторошний в╕терець ╕ холодок, як при затемненн╕, проб╕г по земл╕.
Пташки, зда╓ться, замовкли, кури, корови ╕ кон╕ почали тривожитись.
╤ заграва в╕д затемнення спалахнула не така, як зазвичай, — вона була чорна, з чорними спалахами ╕ протуберанцями, хоч сама св╕тилася ╕ сяяла.
Чорний б╕ль — Чорнобиль.
Усе, з чим дружила людина ╕ що дружило з людиною, посварив Чорнобиль.
Зараз все заборонено — суничка ╕ ромашка, боровичок ╕ щавлинка, яблуко ╕ джерельце, хата ╕ росинка, нива ╕ ялинка заборонен╕.
Усе з друз╕в перетворилося на ворог╕в.
Усе з ласкавц╕в, захисник╕в, годувальник╕в обернулося на вбивць.
Сто╖ть дерево ╕ не зна╓, нав╕що воно сто╖ть.
Тече р╕чка ╕ не зна╓, нав╕що вона тече.
Сходять вруна ╕ не знають, нав╕що вони сходять.
Д╕ти споконв╕ку рад╕ли яблуку, а зараз його треба боятися; ц╕ зваблив╕ червонощок╕ ласощ╕, повсякчасна вт╕ха малих, — уже ворог д╕тей, ╕ ╖х не можна ╖сти.
╤ ось це б╕леньке, тепленьке, смачненьке, св╕женьке молочко, котре здавен л╕кувало вс╕ляк╕ хвороби, — уже вбивця д╕тей, ╕ його не можна пити.
Ран╕ше ми соромилися, сторонилися таких незвиклих сл╕в, як цез╕й, бер, нукл╕ди, м╕л╕ради, празеодим...
А зараз ус╕ ц╕ слова поприклеювались назавжди до наших вуст: стронц╕й, кюр╕, дозиметр, плутон╕й, ╕зотопи, рутен╕й, м╕л╕рентгени, рад╕ац╕я...
«Усе л╕то я ховався в╕д рад╕ац╕╖», — хвалиться хлопчик з т╕╓╖ страшно╖ зони, бо поки що не зна╓, що сховатися в╕д рад╕ац╕╖ не можна.
«Л╕кар сказав, що в мене дуже багато рад╕ац╕╖», — суму╓ д╕вчинка з т╕╓╖ ж само╖ зони, бо вже зна╓: те, що з нею, з нею — назавжди — рад╕ац╕я не простуда, вона не виводиться.
«Бабусенько, р╕дненька моя, я так хочу до тебе в село, але напиши мен╕, коли ж ти виженеш з╕ сво╓╖ хати рад╕ац╕ю?!» — плаче дитина, бо здогаду╓ться: не бабуся вижене рад╕ац╕ю, а рад╕ац╕я вижене бабусю з ╖╖ хати.
Бо господиня в хат╕ вже не бабуся, а рад╕ац╕я.
Атомники посварили людину з╕ вс╕╓ю природою.
З живою ╕ мертвою посварили.
╤ нав╕ть живу природу зробили мертвою.
Чисте зробили брудним.
╤ зараз вимагають в╕д нас:
Жити б╕ля води ╕ не мати води.
Мати стигл╕ яблука ╕ не ╖сти ╖х.
Бачити траву ╕ не ходити по н╕й.
Жити б╕ля хл╕ба ╕ бути без хл╕ба...
На лавочку б╕ля хати не с╕дай.
А де сид╕ти?
По земл╕ не ходи.
А де ходити?
Усе ма╓ свою межу, ╕ т╕льки терп╕ння наше, о Боже, безмежне!
Нехай святиться ╕м’я Тво╓, нехай прийде царство Тво╓, нехай буде воля Твоя...
Забруднена земля, забруднена вода, забруднене пов╕тря, забруднене молоко...
Боже наш милосердний, поверни колишн╓ значення цим споконв╕чним поняттям!
Щоб брудною землею для нас була т╕льки розгрузла дорога.
Щоб брудним молоком, як ╕ ран╕ш, було т╕льки молоко з нешк╕дливою для здоров’я крих╕ткою гною, що зненацька втрапила до д╕йниц╕.
Було, чи чу╓те, село, а стала зона в╕дселення.
Було поле, а стала зона в╕дчуження.
Був л╕с, а стала зона пост╕йного рад╕ац╕йного контролю.
Були городи, а стала зона пер╕одичного дозиметричного контролю.
Була бджола — пот╕шна така, замурзана вся в жовтий кульбабовий пилок, а стала крих╕тна — великою атомною бомбою.
Була нас╕нинка, яка хот╕ла упасти в землю ╕ прорости, та раптом неспод╕вано для себе стала неприборканим реактором.
П’ята частина земл╕ мо╓╖ сьогодн╕ за колючим дротом.
Вона померла жива. ╤ живе мертвою. У мертв╕й зон╕.
Височезн╕ терикони змогилено╖ земл╕, звезено╖ з рад╕ац╕йних пол╕в ╕ вулиць, земл╕, яка почала вже заростати мертво-зеленою травою.
Всюди написи: «Не пити! Забруднено!»
«Не ╖сти! Небезпечно!»
«Не ходити! Заражено!»
«Ст╕й! Стр╕лятиму!»
Останнього напису нема, але в╕н ма╓ться на уваз╕.
Зона. Огороджен╕ колючим дротом ниви ╕ заплави, л╕си ╕ стежинки, криниц╕ й дороги, хати й р╕чки.
Ягоди ╕ гриби, сонячне пром╕ння ╕ сльози, трава ╕ горобц╕ — в╕дгороджен╕.
Св╕танки ╕ веч╕рн╕ сут╕нки — огороджен╕.
Дощ╕ ╕ тумани, проросл╕ високою в╕дчуженою травою, — в╕дгороджен╕.
В╕д життя в╕дгороджен╕, щоб не випустити н╕кого ╕ н╕чого зв╕дси.
Щоб луги не вийшли зв╕дси, щоб поля не вийшли зв╕дси, щоб покинут╕ хати, трактори ╕ колодяз╕ н╕коли не вийшли на чисту землю.
Щоб опудала назавжди залишилися тут — це ж ст╕льки рок╕в вони вперто махають зотл╕лим лахм╕ттям, в╕длякуючи птах╕в, яких нема, в╕д город╕в, яких також нема...
╤ як, ви гада╓те, усе це назива╓ться нин╕?
Пол╕ський державний еколог╕чний запов╕дник!
См╕ються з нас, збиткуються чи см╕ються з хворо╖ земл╕, нечист╕?!
У земл╕ така рана, а ╖╖ не видно.
Так вона рентгеноточить-кривавить, а бачить це, виявля╓ться, не кожен.
Перегукуються в зон╕, але не люди, а в╕три.
Щебечуть у зон╕, але не птахи, а дозиметри.
Лама╓ться звук, лама╓ться в╕тер, лама╓ться сонячний пром╕нь, лама╓ться слово.
Начеб на якусь нев╕дому перепону наткнувшися, ламаються...
Бо╖мося земл╕, бо╖мося води, бо╖мося пов╕тря...
Як на небесах, так ╕ на земл╕.
Ск╕льки дн╕в п╕д час авар╕╖ чорнобильськ╕ в╕три дули на Б╕лорусь.
На Брагинський, Наровлянський ╕ Хойницький райони дули.
На всю Б╕лорусь дули.
╤ нав╕ть на м╕й зубревицький л╕с дули, який шумить так далеко в╕д Чорнобиля: у ньому не можна збирати гриби.
╤ це, як кажуть, в найчист╕ш╕й на Б╕лорус╕ В╕тебськ╕й област╕...
Пливли, здавалося, звичайн╕ хмари, але з них с╕ялися незвичайн╕ дощ╕.
╤ була спокуса, ╕ хот╕лося просити в╕тер:
— В╕дштовхни в╕тре, в╕д мо╓╖ земл╕ цю стронц╕╓во-цез╕╓ву хмару... Подуй куди-небудь, в╕тре...
А куди йому дути, цьому в╕тру?
Усюди ж люди...
А може, в б╕к тих отаман╕в, як╕ й наробили цього лиха?
Т╕льки ╖х, шельм╕в, не в╕дшука╓ш. Бо вони невидимки. Вони ╓ ╕ ╖х нема. Поховалися, як таргани, в щ╕лини ╕ зв╕дти кричать: «рад╕офоби!», «рад╕офоб╕я!».
А про те, що сам╕ «п╕ддали атомному бомбардуванню» Б╕лорусь ╕ Укра╖ну, мовчать.
А що землю зробили мертвою, також мовчать.
В╕тре, штовхни в ╖хн╕й б╕к ╖хн╕й же «мирний» атом, ╖хню стронц╕╓во-цез╕╓ву хмару!
Н╕, не д╕стане вона ╖х, не пролл╓ться таким жаданим для вчених неук╕в, таким св╕тло-чорним дощем.
Н╕яка хмара ╖х, нег╕дник╕в, не д╕стане.
Н╕хто ╕ н╕коли ╖х, пикатеньких, не д╕стане: вони, н╕би т╕ Кощ╕╖, — безсмертн╕.
Засудить такий на смерть зовс╕м невинну людину ╕ не в╕дпов╕да╓ за це.
Заши╓ скальпель у живот╕ хворого — ╕ не в╕дпов╕да╓.
Зробить Чорнобиль — ╕ хоч би що. А то ще й медаль за це почепить.
Близько сотн╕ орден╕в прикрасили доблесно-злочинн╕ груди буд╕вник╕в Чорнобильсько╖ АЕС.
Розплачуються звичайно зовс╕м не т╕, хто винен.
Серця винних за Чорнобиль, зда╓ться, обросли шерстю, вони т╕льки см╕ються над нами.
Про розумних людей як про дурн╕в говорять, а дурн╕в розумними ображають.
Хто бачить ╕ не мовчить, той для них рад╕офоб, а той, хто бачить ╕ мовчить, — розумненький-розумненький.
Це вони не в╕дм╕нили демонстрац╕й у райцентрах — п╕д самим боком збожевол╕лого реактора. Подума╓ш, мовляв, задля пос╕вно╖ не в╕дм╕няли, а через якусь там рад╕ац╕ю в╕дм╕нятимемо!
Д╕тки старанно п╕дмели рад╕оактивн╕ вулиц╕ ╕ майдани.
Сам╕ надихалися рад╕оактивним пилом, але ж м╕льярди портативних реактор╕в лишилися на земл╕, ╕ по них, по сам╕с╕ньк╕ кол╕на в ╕зотопах, щиро марширували вже разом — ╕ д╕ти ╕ доросл╕ — ╕ щасливо вигукували «ура!».
До реч╕, а що ми виробля╓мо, що году╓мо на майданах ╕ демонстрац╕ях?
Н╕кому не потр╕бний продукт, який дуже швидко псу╓ться, — ура!
Ура в тисячах децибел╕в, в╕д яких аж вуха заклада╓.
От ╕ «виробля╓мо» на рад╕ац╕йних майданах рад╕ац╕йне «ура!».
От ╕ с╕╓мо рад╕ац╕йне нас╕ння в рад╕ац╕йну землю. ╤ заорю╓мо рад╕ац╕йними плугами. ╤ плека╓мо рад╕ац╕йними руками.
На хвор╕й земл╕ перевикону╓мо здорово-безглузд╕ норми ╕ плани, бо х╕ба можна на забруднен╕й земл╕ виростити чистий колос?!
Хл╕б наш насущний дай нам сьогодн╕...
А бабця Параска не в╕рить в забруднення. ╤ все диву╓ться: «Та яке ж воно забруднене, коли воно таке чисте?».
Х╕ба чиста вода може бути брудною?
Х╕ба чиста трава може бути брудною?
Х╕ба телятко, яке ╕ ╖ло, ╕ пило т╕льки все чистеньке, може бути брудним?
А вони, нечестивц╕, не беруть його.
У колгосп╕в беруть, у радгосп╕в беруть, у в╕дгод╕вельних комплекс╕в беруть тисячами, а в не╖ не беруть.
Бабця Параска дума╓, що ╖й робити з╕ сво╖м чистеньким рад╕ац╕йним телятком, а ми вс╕ с╕╓мо ╕ жнемо, косимо ╕ в╕╓мо, спимо ╕ ╖мо поруч з м╕льйонами незвичних реактор╕в, як╕ раптом почали пульсувати на Б╕лорус╕.
Бо звичайний птах ╕з зони — це вже реактор. Нема колючого дроту для крил, як нема загорож╕ для випром╕нювання: рад╕онукл╕ди також, поганц╕, крилат╕.
А ск╕льки таких птах╕в розлет╕лося по вс╕й Б╕лорус╕!
╤ звичайн╕с╕нька селянська п╕ч — теж реактор: вона спожива╓ рад╕оактивне паливо — звичайн╕ дрова ╕з звичайного л╕су.
Хоч вчен╕ ╕ радять перед тим, як спалювати рад╕оактивн╕ дрова, мити ╖х водою — бережи нас, Боже, ╕ в╕д таких дров, ╕ в╕д таких вчених!
А ск╕льки таких печей тихомирно варять ╕ печуть, смажать ╕ гр╕ють по вс╕й Б╕лорус╕!
Усе зараз може бути реактором: ╕ копичка с╕на, далека в╕д зони, — реактор; ╕ дерево, яке росте тут споконв╕чно ╕ н╕куди з цих м╕сць не в╕дходило, — також реактор.
Корова — реактор, стежина — реактор ╕ нав╕ть купка к╕зяка в╕д бабипарасчиного теляти — небезпечний реактор. ╤ опром╕нена людина — реактор.
Особливо могутн╕й цей реактор, коли людина померла в╕д променево╖ хвороби.
Людина мертва, а реактор живий: на тисяч╕ рок╕в його вистачить.
Ск╕льки здорових людей в╕н може зробити хворими, а живих — мертвими.
Тому жив╕ й замислюються, як поховати мертвих — рад╕ац╕йно активн╕ в╕дходи, що донедавна були людиною: цинково╖ труни неб╕жчикам вже мало, ╖м потр╕бна броньована.
╤ могилки так╕ потр╕бно вже на картах позначати, як м╕сця поховання рад╕оактивних в╕дход╕в.
Жива земля прийма╓ хворих на рад╕ац╕ю людей ╕ сама ста╓ мертвою.
Хвора земля забира╓ здорових людей, але сама в╕д цього не здоров╕ша╓.
Кому забажалося вбити здорову землю, пос╕яти на н╕й мертве?!
Дво╓ брат╕в ╕ сестра з нетутешн╕ми ╕менами — Катакл╕зм, Апокал╕псис ╕ Катастрофа — тр╕йця, але не свята, а клята, — нахабно розгулюють по тутешн╕й земл╕ ╕ вчать сво╖й чорн╕й, диявольськ╕й робот╕ свою спадко╓мицю з таким вже, ви чу╓те, тутешн╕м ╕менем — Б╕да...
На картах рад╕ац╕йного стану половина Б╕лорус╕ заштрихована, закреслена. А вся — забруднена.
Ми ж тривалий час робили вигляд, що н╕чого не сталося.
Хатинь з╕брала п╕д сво╓ небо чотири сотн╕ знищених в╕йною с╕л.
А ск╕льки мертвих, хоч ╕ вц╕л╕лих с╕л забере без в╕йни, проковтне Чорнобиль? 2670 с╕л ╕ 27 м╕ст перебувають нин╕ на забруднен╕й земл╕... А в них живуть ╕ на щось спод╕ваються 2 м╕льйони людей, з-пом╕ж них — ст╕льки д╕тей!
Був — кожен четвертий, нин╕ — кожен п’ятий.
Ми всюди ╕ в усьому посп╕шали бути першими: першими хот╕ли приб╕гти в комун╕зм, першими зреклися р╕дно╖ мови... А нин╕ ми перш╕ ще й за рад╕ац╕╓ю.
Т╕штеся, нев╕рники: на сто гектар╕в с╕льгоспуг╕дь за нукл╕дами нас н╕хто не може перегнати!
Чорно на душ╕, як на тих чорних плакатах, що чорн╕ли на м╕тингу:
«А хто там ╕де, а хто там ╕де
Великою такою громадою?
— Б╕лоруси.
А що вони несуть на сво╖х плечах?
— Рад╕ац╕ю...»
Ой, дядьку Янко! Зажурений, засмучений дядьку Янко! ╤ ви, виходить, горю╓те разом з нами на Чорнобильському м╕тингу...
Кажуть, Чорнобиль — це десять таких бомб, що скинули на Х╕рос╕му. Кажуть, с╕м з них впало на Б╕лорусь. В Япон╕╖ ╓ жертви атомного бомбардування. А в Б╕лорус╕ ╖х нема. В Япон╕╖ ╓ х╕бакус╕ — люди, як╕ були чи могли бути в зон╕ атомного бомбардування. А в Б╕лорус╕ — нема х╕бакус╕.
В Япон╕╖ х╕бакус╕ одружуються т╕льки пом╕ж собою — щоб вберегти майбутн╓ в╕д мутац╕й. В Б╕лорус╕ хто як хоче, так ╕ одружу╓ться.
Ми не бо╖мося мутац╕й, бо ми вс╕ — х╕бакус╕.
З’╖зд шумить — народн╕ депутати змагаються в красномовност╕. А ми с╕╓мо на мертвих землях мертвим нас╕нням. Чиновники вихваляються перевиконанням план╕в з гласност╕ на сто гектар╕в усе тих же с╕льгоспуг╕дь. А ми збира╓мо мертв╕ врожа╖. ╤ все намага╓мося приховати, засекретити — щоб, не дай Боже, не д╕знався хтось про це.
Медики мають кричати, бо вони все знають.
Медики мовчать, н╕би вони н╕чого не знають.
Мовчать придворно-атомн╕ академ╕ки — вс╕, як опудала, в орденах, мовчать чиновники — вс╕ в розбаз╕куваннях, мовчать медики — вс╕ в безсоромн╕й брехн╕.
Коли хтось говорить правду про нашу б╕ду, розсекречу╓ нашу глупоту — ми злимось ╕ лементу╓мо, що в╕н завда╓ шкоди радянськ╕й влад╕.
А той, хто з╕рвав над Б╕лоруссю ст╕льки атомних бомб, — н╕яко╖ шкоди радянськ╕й влад╕ не завдавав.
Виявля╓ться, не той небезпечний, хто шкодить, а той, хто розсекречу╓ це.
С╕мдесят рок╕в жили ми в обман╕, але й те, про що говоримо нин╕, ╓ обманом.
Стронц╕╓во-цез╕╓ва хмара пливе на Москву. Вс╕ на захист м╕ста — не допустити ╖╖ до столиц╕!
╤ от:
в╕йни нема, а гармати стр╕ляють, грози нема, а гримить, хмара не дощова, а дощ ╕де...
╤ от:
стронц╕╓во-цез╕╓ва хмара вже не в неб╕, а на земл╕. ╤ вона вже не пливе, а лежить. Чи, як кажуть досв╕дчен╕, сидить. ╥╖ «посадили» на Могил╕вщину зен╕тники. На Москву не можна. На Славгород — можна.
Три роки приховували Могил╕вщину в╕д людей. А на Могил╕вщин╕ рад╕ац╕я велика, як у самому Чорнобил╕: аж до ста кюр╕ ув╕брали в себе луги ╕ ниви, хоч земля, кажуть, може витримати т╕льки п’ятнадцять...
Там не можна жити ╕ обробляти землю.
Там живуть й обробляють землю.
Жити не можна, а живемо.
╥сти не можна, а ╖мо.
Мовчати не можна, а мовчимо.
Г╕рш того — кажемо:
«Ми справимось сво╖ми силами», «Нам не потр╕бно н╕яко╖ допомоги».
╤ що в╕дпов╕дають нам?
«Ви нахабники. Ви на Чорнобил╕ хочете нагр╕ти руки. Ми вам ╕ так вже багато дали».
Х╕ба можна багато дати народу, який гине?!
Йому треба дати ст╕льки, ск╕льки треба, щоб не помер!
Не ми ж сам╕ вчинили на сво╖й земл╕ цю б╕ду — нам подарували ╖╖ лиход╕╖.
«Небо кругле, а земля квадратна», — так хочеться вигукнути, згадавши, як часом лаялися в стародавньому Кита╖.
╤ прости нам провини наш╕, як ╕ ми проща╓мо винуватцям нашим.
Б╕лорус╕в не треба вчити сп╕вчуттю: вони сам╕ знають, що значить сп╕вчуття ╕ милосердя.
В районах, зруйнованих землетрусом, ми буду╓мо б╕лоруськ╕ селища.
А з╕ сво╖х район╕в, що виснажилися в╕д рад╕ац╕╖, не можемо переселити людей — нема н╕ сил, н╕ засоб╕в.
Гомельщина збира╓ грош╕ для чорнобильц╕в. ╤ розгублено спогляда╓, як у сво╖х селах стр╕мко набирають надл╕м╕тн╕ бери, ковтають нукл╕ди н╕чим не захищен╕ в╕д лиха люди.
Спасиб╕ тоб╕, р╕дний м╕й народе, за доброту, за милосердя ╕ сп╕вчуття спасиб╕!
За шляхетн╕сть спасиб╕.
Спасиб╕ за сп╕вчуття до чужо╖ б╕ди.
Але хтось м╕г би ╕ п╕дказати тоб╕: «Допоможи ╕ сво╖м нивам, ╕ птахам, р╕чкам ╕ деревам, оселям ╕ людям».
Д╕тям сво╖м допоможи!
Бо сп╕вчуття породжу╓ сп╕вчуття, доброта породжу╓ доброту, милосердя породжу╓ милосердя. ╤ т╕льки зло завжди породжувало зло.
Чорне минуле. Чорнобиль.
Чорний б╕ль. Чорнобиль.
Б╕ле молоко — чорне. ╤ брудне: воно забруднене невидимими рад╕онукл╕дами.
Св╕жа вода — чорна. ╤ брудна: вона забруднена все тими ж рад╕онукл╕дами.
Терпляче ж ми витриму╓мо наругу твою, наш «доброд╕ю» — наймирн╕ший у св╕т╕ атом.
Це ж од тебе — поранен╕ без в╕йни, вбит╕ в мирний час.
Це ж од тебе — смерт╕ не видно, а рад╕онукл╕дн╕ собаки виють, н╕хто, кажуть, в╕д рад╕ац╕╖ не вмира╓, а собаки виють.
Люди вмирають в╕д серця, в╕д нирок, в╕д леген╕в, в╕д живота, врешт╕, вмирають, а ╖м кажуть, що рад╕ац╕я тут н╕ до чого.
На ц╕лий народ поставив ти хрест, ненависний наш «мирний» атоме...
╤ вже часом, коли ми роздяга╓мось десь в далеких гостях, нам п╕д ноги — о, Боже! — стелять газету — щоб не розносили по хат╕, як вошей, сво╖ нукл╕ди.
╤ вже в╕д д╕ток наших у п╕онерських таборах шарахаються, як в╕д прокажених, — щоб не набратися, в╕таючись, як корости, незнайомо╖ дос╕ зарази. Нав╕ть анекдоти вигадують вже про нас: «Добрий був народ — б╕лоруси...».
Хто ж в╕дшкоду╓ тоб╕, о м╕й ти предков╕чний ╕, хочеться в╕рити, невмирущий народе?! Чорнобиль...
Од╕ум — як казали стародавн╕ римляни — предмет ненавист╕ ╕ нар╕кань. М╕льйони людей пройшли кр╕зь цей од╕ум.
Де нин╕ т╕ солдати, як╕ голими руками збирали в погнут╕ в╕дра рад╕оактивний граф╕т? Де т╕ дезактиватори, як╕ голими руками здирали з дах╕в рад╕оактивну бляху? Де т╕ геро╖, як╕ в сам╕с╕ньке пекло, в сам╕с╕нький рад╕оактивний шал сп╕шили якнайвище ╕ якнайшвидше п╕дняти ╕ розгорнути високо-високо над розлютованим реактором наш р╕дний червоний стяг?
Розумн╕ люди зазвичай рятують стяги. А ми, навпаки, несемо ╖х п╕д тисяч╕ кюр╕ — на в╕рну смерть ╕ загибель.
Для дерев ╓ смертельна доза рад╕ац╕╖ — ск╕льки ╖х загинуло ╕ в зон╕, ╕ поза зоною. А х╕ба, гада╓те, для стяг╕в нема╓ таких доз? А для людей?
Як почуваються т╕ селяни, як╕ ус╕ ц╕ тривожн╕ роки орють рад╕оактивну землю в кучерявих хмарах рад╕оактивного пилу? Вони раптово вмирають, а ми обзива╓мо ╖х рад╕офобами. ╤ на хвор╕й земл╕ наполегливо перевикону╓мо хвор╕ плани.
Як це жахливо: зона, режим, колючий др╕т — в╕йна без в╕йни. Як нелегко бува╓ людин╕ вир╕шити: покладеш, лишившися в зон╕, парт╕йний квиток — життя покладеш. Покладеш, ви╖хавши ╕з зони, життя — парт╕йний квиток в╕ддаси. Як╕ др╕б’язков╕ вагання!
На в╕йн╕ прост╕ше: людина зна╓, що свою землю захища╓, Батьк╕вщину заступа╓ собою.
А тут що вона заступа╓, що захища╓?
Дур╕сть байдужих людей захища╓! А нав╕що? Вони й сам╕ викрутяться. Як викручувалися до цього.
П╕двищився рад╕оактивний фон у вод╕ в сто раз╕в, вони в сто раз╕в норми зб╕льшують. ╤ все вже в норм╕: жив╕ть люди ╕ рад╕йте — рад╕оактивний фон в╕дпов╕да╓ норм╕.
Аж б╕сну╓ться на земл╕ рад╕ац╕я, аж захлинаються од бер╕в ╕ кюр╕ прилади, а вони наказують: не п╕дносьте до сам╕с╕нько╖ земл╕ дозиметри, м╕ряйте якомога вище. ╤ все знов уже в порядку: норма!
Але ж ноги не дозиметри: вони обов’язково повинн╕ ступати на землю...
«Чи зна╓те, — дов╕рливо шепочуть нам нечестивц╕, — а рад╕ац╕я ж корисна».
«Чи чу╓те, — переконують нас нещир╕ люди, — ваша рад╕ац╕я — це ж т╕ сам╕ родонов╕ ванни: вона л╕кувальна».
╤ не введи нас, Господи, у спокусу...
Не пом╕чають пройдисв╕ти розгубленост╕ народу, не чують його розпачу.
Вони не бачать — а якби й бачили, то що ╖м до того! — як наровлянськ╕ чи брагинськ╕ матер╕ годують сво╖х д╕тей.
Дають д╕ткам хл╕б, а сам╕ тремтять в╕д страху, дають молочко, а в самих сльози на очах, дають яблуко, а в самих стиска╓ться серце: ск╕льки ж бер╕в чи кюр╕ з’╖сть малюк з тим хл╕бом, молочком чи яблуком?!
Вони дають, а хочеться в╕д╕брати. Вони вмовляють ╖сти, а хочеться закричати: «Не ╖ж!».
Дають ╖жу, а розум╕ють, що дають отруту.
Л╕си в нас заложники, хати — заложники, вулиц╕ — заложники, криниц╕ — заложники...
╤ д╕ти — також заложники. Хто ж ╕ коли визволить ╖х?!
За що ти покарана так, р╕дна земле?!
«Треба розбити дзеркало Чорнобиля», — радять нам. «Досить в нього дивитися», — наказують нам.
У Ф╕нлянд╕╖ — переполох, у Швец╕╖ — переляк. У Франц╕╖ — пан╕ка...
А в нас тиша ╕ спок╕й.
У нас т╕льки й вистача╓ розуму, щоб уперто, як неб╕жчик╕в, мити з╕ шланг╕в засуджен╕ до смерт╕ хати.
«Впуст╕ть до сво╖х душ рад╕сть ╕ красу», — наш╕птують нам пройдисв╕ти.
А як ╖╖ впустити, ту рад╕сть, коли наш╕ серця ╕ душ╕ переповню╓ б╕ль — нема в них м╕сця на веселощ╕.
Кажуть, лиш тридцять п’ять бер може прийняти в себе людина за с╕мдесят рок╕в життя.
Наш╕ д╕ти ╕з забруднених м╕сць наберуть ц╕ бери до тридцяти рок╕в... Рад╕ац╕я перш за все б’╓ по д╕тях. Т╕льки сорок кюр╕ — гранично допущена норма забруднення земл╕. А на луз╕ — вс╕ дв╕ст╕ кюр╕ — смертельна доза для життя земл╕...
Тихо-мирно пасуться корови, скубуть соб╕ траву, а разом з нею ╕ мирний наш атом.
Траву бачать, росу на н╕й бачать, а кюр╕ — не бачать.
Розлучив мирний атом д╕тей з одв╕чними друзями — ╖м не дозволяють зустр╕чатися з лугом, л╕сом, р╕чкою. Але що ж це за дитинство без лугу, без л╕су, без р╕чки?
╤ д╕ти йдуть у партизани: крадькома б╕жать п╕сля школи на р╕чку ╕ купаються там, вт╕кають, щоб н╕хто не бачив, у л╕с ╕ ласують такими бажаними ╕ такими забороненими нин╕ ягодами.
Ми гралися в в╕йну, а вони граються в рад╕ац╕ю. Д╕ти в╕йни ╕ д╕ти рад╕ац╕╖. Але рад╕ац╕я — це ж також в╕йна: згадайте ╖х, наших д╕ток, розгублених, наляканих, з клуночками в руках, на чужих незнайомих вокзалах...
Тому вони, як ╕ ми, граються ╕ в евакуац╕ю.
Ми рад╕ли хмаркам, а ╖м треба ╖х боятися. Нам було рад╕сно б╕гати по трав╕, а ╖м ╖╖ треба боятися. Ми ╖ли яблука, а ╖м ╖х не можна брати в руки — яблуко, хоч ╕ не м╕на, а вбива╓. Бо спаскуджене яблуко — хвороба ╕ смерть на вир╕ст.
Захистимо д╕тей в╕д яблук! А в╕д яг╕д? В╕д води, земл╕ ╕ пов╕тря?
Один високопоставлений районний чиновник, рятуючи сво╖х д╕тей, вив╕з ╖х з небезпечно╖ зони. Його примусили вернути ╖х назад. Телепн╕! Треба було лиш змусити його вивезти, як сво╖х, так ╕ решту д╕тей з району в безпечне м╕сце.
Людин╕ рад╕ац╕я не до вподоби, а природ╕ вона, зда╓ться, сподобалася. Гляньте, як, очман╕вши в╕д ╖╖ ласки, буяють трави, бучн╕ють дерева, як╕ велик╕ ╕ соковит╕ ростуть плоди.
Але не рад╕й цьому, душа, — в так╕м буянн╕, зда╓ться, початок к╕нця: воно так само смерть на вир╕ст. Чи може минуле вбивати майбутн╓? Ось, для прикладу, кл╕тина — над╕йний сховок для майбуття.
Завжди вона знала, до яко╖ меж╕ ╖й д╕литися, щоб листя було листям — в дерева, а рука рукою — в людини. А рад╕ац╕я все переплутала, зняла обмежники, ╕ тому кл╕тина, як шалена, все д╕литься ╕ д╕литься, не турбуючись про те, що вона народить.
Минуле вбива╓ майбутн╓, народжуючи кал╕к у жив╕й ╕ нежив╕й природ╕. Мутац╕я...
Вона народжу╓ г╕гантизм у дерев ╕ тварин. Травинка росте н╕би дерево. Л╕тають велик╕, як ворони, комар╕, а ворони — н╕би телята.
Жаби начеб леви — так╕ велик╕.
То нема зовс╕м н╕г, то ╖х не вистача╓, то вони зайв╕.
Лошата, як стон╕жки. То нема зовс╕м очей, то ╖х — не зл╕чити. З самих т╕льки очей з╕брана голова в теляти. Мутац╕я — дитя рад╕ац╕╖.
╤ хоч все це — н╕би з якихось жахливих сн╕в, не варто см╕ятися ╕ махати руками: о, мовляв, вигаду╓!
А вони все це хочуть приховати. ╤ бояться сл╕в. Та ще б╕льше бояться, чи чу╓те, мовчання.
╤ визволи нас в╕д лукавого...
Час смутку ╕ мовчання — час жалоби в день народження б╕ди.
Чорн╕ св╕чки пом╕ж чорних тюльпан╕в.
Чорн╕ прапори ╕ чорн╕ хоругви.
Чорний веч╕р ╕ чорне мовчання.
╤ жодних промов. Десять тисяч стоять мовчки. Мовчать, як кричать. А мовчання б╕льше ляка╓ винуватих, н╕ж найсильн╕ший крик. Бо саме мовчання ╕ ╓ крик. Чи не тому неподал╕к весь веч╕р надривався оркестр — хот╕в перекричати мовчання. Сполохано горлопанив бадьор╕ мелод╕╖ — мабуть, щоб заспоко╖ти самого себе.
На╖вн╕! Невже й справд╕ хтось в╕рить, що можна перекричати мовчання? А п╕д бадьор╕ крики оркестр╕в Б╕лорусь бореться за виживання. За життя бореться. А «оркестранти» борються за сво╓. Якщо ╓ де латочка чисто╖, не забруднено╖ рад╕онукл╕дами земл╕, треба ╖╖ забруднити. ╤ рад╕оактивних теляток ми виганя╓мо на чист╕ луги. ╤ чист╕ луги стають брудними — бо кожна купка к╕зяка — як маленький розбурханий реактор.
З В╕тебщини, яка, зда╓ться, трошки чист╕шою, картоплю ми веземо до Москви — ╕ рад╕-рад╕с╕ньк╕, ╕ щаслив╕-щаслив╕с╕ньк╕, що ╖╖ в нас купують.
А на В╕тебщину веземо з Гомельщини ╕ Могил╕вщини — ту, що виростили на земл╕, «непридатн╕й для с╕льгоспуг╕дь».
Розумна людина завжди ряту╓ св╕й народ, а дурна його знищу╓. Якщо ╓ в нас хоча б один х╕бакус╕, треба щоб у Б╕лорус╕ були вс╕ х╕бакус╕. ╤ ми робимо все, щоб так воно й було. Допомага╓мо розтоптувати по вс╕й республ╕ц╕ рад╕ац╕ю чоб╕тьми ╕ черевиками, личаками ╕ крос╕вками, гумовиками ╕ ад╕дас╕вками, сандалями, а то й босими ногами розтопту╓мо.
На колесах ╕ на санях, на човнах ╕ легкових автомоб╕лях, на самоскидах ╕ велосипедах розвозимо.
Знадобилася нам раптом муфта. У нас нема, а в зон╕ — ╓: там же на колгоспних дворах вся техн╕ка, як залишили, так ╕ сто╖ть.
Беремо перепустку, ╖демо в зону, в╕дкручу╓мо муфту, кида╓мо ╖╖ на машину. А заодно ще й телев╕зор соб╕ прихопимо. Веземо з-за колючого дроту два нов╕ реактори — один пот╕м у нас на пол╕ працю╓, а другий — в хат╕...
╤ на чисте поле ми не хочемо ╖хати орати, а просимося на забруднене рад╕ац╕╓ю — там б╕льше платять. Грош╕, грош╕... Гробов╕ грош╕.
Тупнеш п╕сля такого орання ногою — ╕, як колись пил, в ус╕ боки рад╕ац╕я.
Видихнеш на повн╕ груди — ╕ в ус╕ боки рад╕ац╕я.
Та все одно вертаються в р╕дн╕, осирот╕л╕ хати за колючим дротом самосели.
Залишають нов╕ хати ╕ вертаються до старих. Спати не можуть в нових. Н╕би ходить хтось поп╕д в╕кнами ╕ все, як смерть, кличе ╖х — жал╕бно ╕ наст╕йливо: «Ганно! Ганно!», «Пятрок! Пятрок!».
Хто ж ходить п╕д в╕кнами ╕ хто кличе ╖х? Сум? Журба? Туга?
Туга ж — не рад╕ац╕я: од не╖ не втечеш. А може, й справд╕ стар╕ хати, як╕ так знудьгувалися за господарями, кличуть ╖х? ╤ рвуться на ╖хн╕й поклик люди — за колючий др╕т рвуться. З вол╕ в неволю рвуться. Бо там ╖хн╕ дом╕вки, а де дом╕вки — там ╕ доля. Бо стомилися люди, збол╕лися ╖хн╕ душ╕: «Нам н╕чого вже не треба. Ми вже н╕чого не бо╖мося. Дайте нам т╕льки померти вдома». Живуть ╕ чекають. П’ють рад╕оактивну воду, ╖дять рад╕оактивн╕ гриби ╕ чекають. Життя чи смерт╕ чекають? Поможи ╖м, Боже!
Коли ╓ царство, сила ╕ воля Твоя...
Грають на мо╖й земл╕ бравурн╕ оркестри. ╤ кричать промовц╕, щоб перекричати мовчання. Але бабця Параска не чу╓ цього — вона не слуха╓ рад╕о, бо глуха. В газетах атомники безсоромно стверджують, яка добра в Б╕лорус╕ рад╕ац╕йна обстановка. Але бабця Параска не зна╓ цього — вона не чита╓ газет, бо сл╕па. Вона дума╓, як ╖й зробити чист╕шим ╕ так вже чисте телятко. Коли ╓ б╕да, треба, щоб була ╕ над╕я. В бабц╕ Параски ╓ над╕я. Дочка привезла з м╕ста якогось модного — ╕нд╕йського, чи що — порошку.
«А давай-но я ним помию телятко», — вигаду╓ старенька. Те телятко, яке народилося в╕д чисто╖-чисто╖ кор╕вки Святохи. Те телятко, яке вибрикувало на чист╕й-чист╕й травиц╕. Те телятко, яке пило чисту-чисту водицю. ╤ бабуся засуку╓ рукави ╕ довго шару╓ деф╕цитним порошком таку тепленьку в╕д чистого сонця теляткову шерсть. Мордочку йому шару╓, спинку йому шару╓, н╕жки йому шару╓, хвостик йому шару╓...
Хоче змити з нього вс╕ бери ╕ кюр╕, вс╕ рад╕онукл╕ди. Хоче в╕дмити в╕д нього цез╕й ╕ стронц╕й, рад╕оактивний йод ╕ плутон╕й. У загубленому м╕ж л╕с╕в б╕лоруському с╕льц╕ ╕нд╕йським порошком ми╓ бабця Параска атомний реактор — звичайне б╕лоруське, з б╕лою з╕рочкою на лоб╕, телятко.
А ск╕льки таких реактор╕в б╕га╓ ╕ л╕та╓, ходить ╕ повза╓, тече ╕ ╖здить по р╕дн╕й наш╕й Б╕лорус╕!
Нахабно справляють св╕й жах, розкошують на тутешн╕й земл╕ два брати ╕ сестра з нетутешн╕ми ╕менами — Катакл╕зм, Апокал╕псис ╕ Катастрофа, — а за ними аж скиглить од задоволення ╖хня мутноока спадко╓миця з н╕бито тутешн╕м ╕менем — Б╕да...
Чорний б╕ль: Чорнобиль.
Приземлився на долоню парашутик кульбабки — н╕би захот╕в прорости на долон╕. Земл╕ йому, бачте, мало. Н╕, земл╕ багато, але не в╕рить парашутик земл╕.
А ск╕льки ╖х, самих хворих, припало за ц╕ роки до зболених грудей годувальниц╕. Чи згадають вони, як проростуть, до яких п╕р д╕литися кл╕тин╕, щоб не народжувати мутац╕йних г╕гант╕в?
╤ все ж падай, нас╕нинко, на мою знеможену землю! ╤ проростай. ╤ виплекай нам таку потр╕бну зараз над╕ю. Бо коли ╓ б╕да, треба щоб була ╕ над╕я. Хай соб╕ до не╖ ще так далеко. Аж двадцять чотири тисяч╕ рок╕в — такий пер╕од нап╕врозпаду рад╕оактивного плутон╕ю.
Люди живуть недовго, а рад╕онукл╕ди довго. Але ж ми терпляч╕. Будемо чекати! На в╕ки в╕чн╕! Ам╕нь!

Переклав з б╕лорусько╖
Данило КОНОНЕНКО
(Переклад зд╕йснено: Янка С╕пако╝ «Одз╕ум» Паэма ╝ прозе.
Журнал «Полымя» № 6 — 1990, ст. 35-49, М╕нск, выдавецтва «Полымя»)

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #17 за 26.04.2013 > Тема "З потоку життя"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=11699

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков