Версiя для друку Обговорити в форумi

Сьогодні — Міжнародний день пам’яті Чорнобиля

З іменем Василя Овчарука близькі до політики кримчани пов’язують його головування в Кримській республіканській організації Конгресу українських націоналістів, але сьогодні, в день Чорнобильської трагедії, маємо підстави поговорити з ним про те, що знають про нього тільки окремі люди. Він є ліквідатором наслідків аварії на ЧАЕС, перебував у межах 30-кілометрової зони від джерела вибуху із 17 липня до 23 вересня 1987 року.
І хоча мобілізували військовозобов’язаних приблизно на півроку, невідомо, чи хтось витримував цей термін, бо, накопичивши максимально допустиму дозу радіації, людина мусила припинити свої щоденні випробування на міцність. У документах Василя Овчарука (військовому квитку) значиться, що його радіаційний «актив» — 9,5 бер, хоча з розмови стає зрозуміло — ця цифра чисто умовна, бо з правдою у подібних випадках радянська влада «не дружила» і «велика» стратегія та «велика» політика були значно важливішими за життя маленької людини.
Уродженець Хмельниччини, із 1973 року Василь Овчарук проживав у Сімферополі і, за його словами, заробляв собі квартиру, яку і заробив, пропрацювавши загалом 33 роки у спеціалізованій механізованій колоні тепличного комбінату.
Одержавши повістку на перепідготовку, не особливо збентежився — таке бувало і раніше. Та цього разу медкомісія була особливою — вивчала стан здоров’я на придатність людини для роботи з радіоактивними речовинами.
Незабаром вже не лишилося і тіні від інтриги, що ж очікує на солдатів: їх, двадцяти двох молодих людей із Сімферополя, генерал-майор Волков привітав з важливою і відповідальною подією в їхньому житті, нагадавши про обов’язок перед Батьківщиною, виконати який кожному має бути за честь, і доведеться це робити в Чорнобилі.
А далі — дорога в Одеську область, у с. Краснознаменку, де дислокувався полк хімічного захисту № 44316. Таким був початок цього тривалого повернення додому — через місяці постійного перебування на межі можливого, життя і смерті, яка для багатьох тоді вже була не за горами. А поки що чоловіків переодягли у військові форми, доправили до Фастова, потім — до Білої Церкви, де формувалися команди, що у воєнному режимі мали виконувати поставлені перед ними завдання. Тут сконцентрувалися полки хімічного захисту з усього Радянського Союзу, та найбільше не пощастило людям з Півночі, які просто не витримували високих температур на четвертому аварійному енергоблоці.
Жили у палатках в лісному масиві біля села Старі Соколи Іванківського району Київської області і щодня групами відбували у саме пекло. Василю Овчаруку довелося попрацювати і безпосередньо на енергоблоці (тут, залежно від місця виконання робіт, дозволялося бути від 1 до 3 хвилин), і в місті Прип’яті, а коли ризик для здоров’я був уже надто великим, — у навколишніх селах.
Солдати, без будь-якого іншого захисту, окрім марлевої пов’язки на обличчях, аби не спекти органи дихання, збирали до оцинкованих контейнерів шматки радіоактивного графіту — із самого жерла реактора, а потім спускалися ліфтом з висоти у 50 і більше метрів, а на їхнє місце приходили інші. Відпрацювавши, у більш-менш безпечному приміщенні милися, перевдягалися та, щонайперше, здавали для перевірки свої дозиметри, «хитрі» дозиметри радянського виробництва, які «зізнавалися», скільки ж схопив їхній володар радіації, лише фахівцю за особливих умов. А той кожному записував не більше, ніж 0,5 рентгена — такою була межа дозволеного.
Якось Василю Леонтійовичу особливо «пощастило» — того дня його тіло, здавалося, втратило вагу, він почувався птахом, котрий ось-ось відірветься від землі. Віддавши дозиметр, чоловік зрозумів, що його зашкалило, і це вже зовсім не було половиною рентгена, як зафіксували в документах. Що вже казати про людей, якщо «бастували» навіть роботи, з допомогою яких планувалося виконувати найнебезпечніші роботи, — вони виходили із ладу.
А люди трималися. Тільки підкашлювали. Хоча й харчували їх, як під час звичайної військової служби. Хіба що додаткова банка згущеного молока, що видавалася під час обіду, але одна на десятьох. Зовсім не схожими були норми харчування для вільнонайманих, які відвідували їдальню у Прип’яті, — цей набір калорійних і якісних продуктів просто неможливо було осилити. А бажаючих заробити тоді було чимало — і жінки, і дівчата, котрі просто уявити собі не могли, якою дорогою ціною багатьом з них потім за все це доведеться заплатити.
Роботи у Прип’яті були менш небезпечними. Василь Овчарук разом з іншими брав участь у вивільненні споруд від меблів, які треба було складати на машини, що вивозили їх у невідомому напрямку. Та не в такому вже й невідомому. Швидше за все на них чекала така ж сама доля, що і на «рудий» ліс. Ці сосни, що поруділи від радіації, виривали з корінням і захороняли у величезних могильниках. Доводилося Василю Леонтійовичу й захищати небезпечну забруднену техніку від мародерів, аби не наробили вони собі великої біди. В лісі, на окремому майданчику стояла військова техніка: танки, вертольоти, бронетранспортери, а на окремому — цивільний транспорт, яким декому хотілося розжитися.
Перед від’їздом додому солдатам довелося знімати лопатами товстий шар ґрунту в Житомирській області, який теж кудись вивозився. Бо на ньому могли виростати тепер тільки смерть та лихо. Втім, і нікому було на свій страх і ризик кинути туди зерно — селян евакуювали в іншу, більш безпечну місцевість. Та якщо вони могли забрати із собою хоча б якісь пожитки, то місцяни із Прип’яті не мали і такого шансу. Можливо, ще й досі на якомусь балконі «сушаться» клапті чиєїсь білизни, а хліб на столах давно перетворився на пил. Помирало місто стоячи, не недужало, не квилило, не готувалося до цього завчасно.
Та, на щастя, у Василя Овчарука було своє місто, яке за тривалий час стало рідним. Повернувшись додому, він почав нездужати. Періодично його охоплювала жахлива слабкість, якої ніколи не знав раніше. А одного ранку молодий русявий чоловік прокинувся сивим, як дід. Йому радили клопотати собі інвалідність і навіть — купувати її. Та перше було принизливо, а друге взагалі неприйнятно. Тоді Василь Леонтійович і гадки не мав, що насправді це йому зовсім не зашкодило б. Не знав, що промайне час і йому, шістдесятирічному, доведеться жити на 1192 гривень з надбавкою у 160 грн. на харчування. А ця ж надбавка — на півтора кілограма більш-менш якісної ковбаси.
Дратували і розмови про захмарні пенсії та величезні пільги чорнобильців. Так, йому дійсно пропонували взимку путівки до санаторію. Але всі вони були з доплатою, більшою за пенсію, і таких грошей в домі не водилося. Тож встиг відпочити тільки раз, на початку дев’яностих, поки путівки були безкоштовними. Що по-справжньому тішить, так це 50-відсоткова знижка за оплату комунальних послуг, без неї й взагалі б не протримався.
Але в цьому він зізнається мені тільки тепер, бо звичайно поводиться як людина, не обтяжена матеріальними проблемами. Щороку передплачує «Кримську світлицю» однопартійцям та друзям, тим, кому, на його думку, вона дійсно може скрасити сірі будні. Та й в редакцію частенько приходить з гостинцями.
Втім, я все одно не можу збагнути, чому так прохолодно поставилися до чорнобильців-ліквідаторів ті, хто біля керма. Можливо, Василя Леонтійовича елементарно обманюють у Пенсійному фонді, адже наполегливі люди кажуть зі свого досвіду, що чи не кожному пенсіонерові не доплачують по 200-300 гривень? Намагався це перевірити і пан Василь, слухаючи виступи нашого «найбіднішого» із «соціальних» міністрів Сергія Тігіпка, в яких той скаржився, що через чорнобильців Пенсійний фонд України ось-ось вилетить в трубу. Написав листа та одержав відповідь, що все «о’кей» і немає в нарахуванні йому пенсії ніяких порушень.
До речі, час від часу ліквідатору доводиться підтверджувати своє право навіть на ті мізерні пільги, про які і говорити не зручно. Підтверджувати безпосередньо довідкою із Київського архіву. Бо в Міністерстві соціального захисту Криму не вірять ні запису в його військовому квитку, ні посвідченню ліквідатора, ні подяці, яку зберігає Василь Овчарук із 1987 року зі словами: «…виявив високу політичну свідомість, дисциплінованість, стійкість і мужність», ні нагрудному знаку з посвідченням до нього: «Учаснику ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС».
Тим, хто має повноваження рахувати наші спільні державні гроші, все ще здається, що чорнобильців у країні забагато і, намагаючись відсіяти «фальшивих», у яких здебільшого все і всюди «схоплено», вони натомість ображають чесних людей, котрі зовсім того не заслужили.
— Якщо моє здоров’я не зазнало шкоди, то чому мене щороку запрошують на диспансеризацію, чому я не можу здавати кров як донор, хоча робив це раніше, чому нарешті навіть офіціанткам, які працюють у санаторіях для ліквідаторів, видають додатковий продуктовий пайок, нібито ми й дійсно є джерелом небезпеки? — розмірковує Василь Овчарук.
І мені соромно за тих людей, які, відвоювавши собі право діяти від імені держави, всього цього не хочуть розуміти. А щодо України, її волі і незалежності, переконана, ліквідатор Овчарук і сьогодні навіки заснув би заради неї під березою, як це зробили його старші однопартійці в переломний період нашої історії.

Тамара СОЛОВЕЙ

Ліквідатори в День пам’яті Чорнобиля. Крайній праворуч . Василь Овчарук

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #17 за 26.04.2013 > Тема "З потоку життя"