Версiя для друку Обговорити в форумi

Ми єсть народ!

Свідомому українцеві, який не байдужий до процесів державотворення, становлення нації, її інтеграції в світове співтовариство, читає й аналізує газети, слухає радіо та дивиться телебачення, дедалі виразніше вимальовується сучасний піарний тренд, який перетворив країну в заручницю різних політичних ток-шоу. Чи не найбільшу соціальну оскому набила імітація боротьби з провладною більшістю у ВР за звільнення із геть тоталітарно-урядової, політично вибіркової, бандитської кічі зовсім пухнасто-білих і тяжко хворих патріотів-опозиціонерів, їхніх найнятих захисників та епігонів. У цьому буцімто смертельно-затятому клінчі одних з іншими цілковито забуто та винесено на маргінес нещодавні передвиборні обіцянки поліпшити законодавчу працю, підвищити рівень життя народу, вийти на шлях цивілізаційного розвитку, зберегти національну ідентичність, генофонд народу, довкілля, вітчизняну науку і освіту, врешті, розв’язати архіважливі безпекові (військові, енергетичні, інтеграційні та інші) проблеми. Перманентні безкомпромісні протистояння не тільки поглиблюють корозію депутатської пам’яті, ослаблюють країну, а і призвели до того, що ні опозиція, ні влада не мають стратегії ідеологічного супроводу розбудови держави, консолідації нації, підняття вітчизняної економіки. Девальвована проблема української національної ідеї (УНІ) як дорожньої карти пошуку позитивного її історичного тлумачення, наукових досліджень розвитку інформаційно-просторової, інноваційно-інвестиційної моделі національної держави, здійснення перспектив її євроінтеграційних намірів. Фактично в Україні немає ідеологічних загальнонаціональних партій, які б бачили себе в соборній Україні, а не Україну в собі, дарма що регіональну, денаціоналізовану, зате вигідну для своїх приватних інтересів і сімейних гешефтів. І вже мало хто думає про панукраїнські проекти, міжнародний імідж України, підтримку національної гідності прийдешніх поколінь всередині країни, а в діаспорі – поготів, тобто про розвиток Всесвіту українства як вектора його буття.

Це все актуалізує нагальність потреби опрацювати систему ідеологічного забезпечення державотворення і, прийнявши її у ВР, закрити зловмисні спекуляції українофобів: чи є українська націдея, потрібен Україні ідеологічний плюралізм чи монізм? Пора подивитися на це все неупереджено, доброзичливо, з всеукраїнських позицій, інтересів та проектів, залучивши міждисциплінарні методи соціальних наук. Адже лише комплексне вирішення ідеологічної доктрини становлення нації зможе відіграти вирішальну роль, особливо в контексті її когнітивно-превентивної функції, знання історії, адекватності діянь сьогодення і ефективності прогнозів на прийдешнє. Воно ж зніме суперечність між буцімто демократичним записом у Конституції України, що «жодна ідеологія не може називатися державою як обов’язкова», і не цілком суголосним попереднім трактуванням: «Суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності». На жаль, нині не кожна газета, що покриває всеукраїнський обшир, ризикне підняти ці насущно-фундаментальні завдання на своїх шпальтах для широкого і серйозного обговорення.
Отже, вийшло так, що не маючи всеукраїнської ідеології, що більше, обпікшись на чужинській монополії тоталітарних ідеологій, особливо комуністичній, ми боїмося доторкнутися думкою до своєї, розмаїття її сучасного ідеологічного дизайну та духовно-інтелектуального забезпечення ідеологічної стратегії державотворення. Можна зрозуміти німців, які заборонили не тільки нацистську ідеологію, а й, настрашені гітлерівськими маніпуляціями з проведенням загальнонаціональних референдумів, не послуговуються ними у післявоєнній Німеччині. Однак при чому тут Україна та її національна ідея як споконвічна мрія здобути свободу і державну незалежність, як концептуальна програма розвитку демократичної, вільної країни? Навіть наші північні сусіди, які мають безпосереднє відношення до формування тоталітарних імперсько-більшовицьких ідеологій творення т. зв. «нової радянської людини», побудови світлого «комуністичного майбутнього», що призвели до нечуваних в мирний час людських жертв і трагедій, нині не гребують ідеєю «обустройства России» чи побудови «русского мира».
Національна ідея – категорія, властива етнічним, громадсько-політичним формуванням, що стали націями. У таких націй є свій усталений суспільний концепт, ідеологічний духовно-інтелектуальний супровід державотворення, що ґрунтуються на ідеї (мрії), яка консолідує спільноту, є її підоймою, програмою і дороговказом діянь. Українська Ідея теж має свою ґенезу розвитку. Незалежно від поглядів і підходів до формування УНІ нація повинна об’єднатися і консолідуватися навколо визнання того, що історично процес виникнення, становлення та поширення української ідеї проліг від демократичної Конституції Пилипа Орлика, Кирило-Мефодіївського соціального гасла «країна без холопа і пана» через Міхновське усвідомлення України як національної самостійної держави, боротьбу УНР, її злуку з ЗУНР та визвольно-бойовий клич УПА «здобути або вмерти» за неї до сьогоднішніх пошуків і розробки євроінтеграційної стратегії розвитку нашої країни в системі модерних світових держав та досягнень їхніх життєвих стандартів.
Попри те, в Україні немає нічого більш невизначеного, водночас найчастіше вживаного, особливо високими політиками та урядовцями в позитивному, однак, набагато рясніше, шкода, в негативному контексті (аж до повного заперечення), – аніж дискурс національної ідеї. Рівно ж – ми є свідками зловмисної спекуляції поняттями «етнічна» і «політична» нація в час, коли, здавалося б, Україна будує громадянське демократичне та інформаційне суспільство, в якому всі надумані політиканами суперечності знімаються введенням у науковий обіг дефініції «громадянська нація». Особливо посилюється спекулятивний тиск на соціум під час передвиборних баталій. Доморощений негативізм, псевдонаукове критиканство та лукавство владного інтелектуального антиукраїнізму, бажання на ньому висунутися чи прислужитися сусідові, дезінформувати власний народ, а відтак розколоти і поділити країну, – настільки переповнюють інформаційний, нібито національний простір, зухвалістю, цинізмом та марнославством, що дивуєшся, чому в Україні, як у США, при в’їзді до населених пунктів зазвичай немає лозунгів: «Якщо не любите Америку, то забирайтеся геть!». Чому, на відміну від цивілізованих країн, в Україні досі нема законів про натуралізацію (набуття громадянства) іммігрантів, про покарання зловмисних заперечень Голодомору (аналогічно Голокосту) як геноциду українського народу? Зрештою, чому так довго умислюємося в Українську Ідею як консолідуючий націю інтегральний чинник?
Новітня українська понад двадцятилітня практика державотворення беззаперечно актуалізує перед керівництвом, духовно-інтелектуальною елітою спільноти передовсім два основоположні завдання. Перше: об’єднати і консолідувати націю. Без сконсолідованої громадянської нації звести міцний підмурівок нашого державотворення – неможливо. Друге: визнати, що фундаментом і наскрізним елементом цього підмурівку має стати широко соціалізована УНІ – густо замішана на загальноукраїнських інтересах, високих суспільно-моральних, традиційних духовних та матеріальних цінностях – обітована земля, соборна незалежна держава, її питома мова, єдина Помісна церква, національний інформаційний, освітній, науковий та інший простори, історична пам’ять, конкурентоспроможна економіка, благополучна екологія, заможний народ, європейський вектор інтеграції, рівноправні міжнародні взаємини і співпраця. Врешті-решт, побудова національної, демократичної держави та інформаційної, громадянської спільноти.
У цьому контексті УНІ – це своєрідний комплекс вірувань і духовне кредо народу, квінтесенція патріотичних почувань, національного світобачення та усвідомлення державної незалежності, суверенності її інтересів; це концепт-конструкт духовно-інтелектуального потенціалу нації, тобто людей – державотворців і співгромадян, які, спираючись на минуле, мобілізують творчі зусилля та здобутки сучасні і майбутні, на становлення і консолідацію українського народу як єдиної політико-етнічної громадянської спільноти і цілісної одиниці світового співтовариства, щоб наблизити національний ідеал до найвищих досягнень людства в різних сферах розумової його життєдіяльності на шляху прогресу та добробуту.
Така дефініція достатня для нації, тяглість (спадковість) розвитку якої не переривалася. Збереження ж національної тотожності титульного народу, який упродовж віків намагалися знищити, вимагає вивчення її не лише як явище складної соціально-економічної, етнічної, культурно-мовної, релігійної, екологічної та іншої природи в духовно-інтелектуальному, феноменальному і вельми динамічному історичному контекстах, а й як багатофакторну програму сучасного розвитку країни, підвищення її суб’єктності, субсидіарності, конкурентоспроможності і т. ін. Отже, УНІ – це не лише програма дій на завтра, засвоєння і збереження набутків минулого, його історичних, традиційних інституцій, а й науково обґрунтовані, сконсолідовані, інноваційні та інтеграційні спрямування сучасників у світоглядному, мотиваційно-ціннісному та інших духовно-інформаційних, просторово-часових вимірах. Врешті, УНІ – це семантичний знак об’єднатися, ідеологічна його основа; рівно ж – лоція, за допомогою якої належить привести український корабель в гавань Державності європейського рівня, гідного трудової і вільної людини.
Запропонований підхід до концепту УНІ ґрунтується на загальноукраїнських інтересах, що акумулюються, на нашу думку, такими сучасними складовими Великої національної ідеї – Україна: соборна, українська і гідна людини. Не будемо деталізувати кожну складову, за якими стоїть ціла низка факторів, ресурсів, пріоритетів їх застосування тощо. Тут лише зазначимо, що соборність – це не тільки географія, а й соборна здатність нації творити Українську державу, наповнювати її добрими ділами. Святая святих завдань УНІ – це сформувати єдиний національний економічний, мовно-інформаційний, культурний, релігійний та інші простори та допомогти всім українцям у різних регіонах усвідомити себе соборною державоцентричною нацією. Отже, соборність – це не лише інтеграція економік регіонів, а й консолідація народу на рівні духовних, морально-психологічних характеристик, внутрішньо притаманна людині, її свідомості та ментальності. Рівно ж – українська Україна не означає зловмисною спекуляцією гасло: Україна лише для українців. Таку позицію затаврував ще Михайло Грушевський, позиціонувавши демократичну думку: якщо ти живеш в Україні та працюєш задля її добра, ти – українець. Водночас концепція гідної людини праці, її зарплати, відпочинку, захисту тощо на Заході відпрацьована давно, і введення її як складника Великої націдеї націлюватиме нас на досягнення високих соціальних стандартів життя. Таким чином, з’єднуються три стратегічні напрямки державотворення: зміцнення єдності народу (територіально-просторової, когнітивно-творчої, патріотично-синергійної тощо), розвиток національної ідентичності (мовно-інформаційної, ментально-культурної та ін.) і досягнення світових життєвих стандартів (умови праці, рівень її оплати, соціальний захист, медичне забезпечення, відпочинок, спорт і т. ін.).
Ми також виокремлюємо Малу національну ідею: «Знання, інформація і рух (чин, дія)» як робочий інструментарій вирішення тих чи інших складових Великої. Мала ідея – це поточне, часто тактичне гасло. Мала як частина Великої стратегічної національної ідеї спрямовує за умов глобалізації продуцентів лідерської інтелектуальної власності творчу енергію наукової молоді на інтенсивне використання нових знань, досягнень науки, інтелектуально-інноваційних чинників створення модерної національної держави, економіки знань, збільшення інвестицій у розвиток людини, її культури та інтелектуального капіталу; побудову інформаційного, громадянського й правового суспільства, збереження генофонду українського народу, тяглості його розвитку в плані безперервного досягнення високої освіченості, креативності, духовності та моралі; зрештою, пізнання навколишнього світу за допомогою рідного слова. Спочатку було Слово (Logos), думка, ідея як знаннєво-інтелектуальна (духовно-інформаційна) основа об’єднання людей в свідому спільноту для співпраці та творення своєї держави. Мета сьогоднішніх складових УНІ – це соборно-сконсолідована нація як повноцінне, самодостатнє соціально-економічне, етнокультурне, політико-правове, філософсько-історичне середовище в системі національного інформаційного простору, який не гнітить, не розмиває тотожність народу; в ньому повнокровно функціонує традиційна система передачі знань від покоління до покоління, а значить, виховується національно свідома, цілісна людина і ковітальна спільнота. Тобто спільнота, об’єднана національною ідеєю, самоідентифікована і здатна відроджуватися завдяки цій ідеї як синтезу державницьких, духовно-моральних та інших цінностей, зеленій ідеології, соціогуманістичній політиці, які підживлюють це середовище, розширяючи його до масштабу всеукраїнського чи навіть світового простору.
На жаль, Україна постійно відчуває загрози своїй незалежності. Тут сакраментальність шекспірівського запитання «бути чи не бути» набуває значно ширшого і трагічнішого аспекту: буття чи небуття титульного народу як державної нації зі всіма її ознаками: мовою, освітою, культурою, традиціями тощо. Аби бути, ми не можемо собі дозволити ні китайської розкоші: одна країна – різні системи, ні стовідсотково перейняти заклик патріотично сконсолідованих поляків кінця минулого сторіччя: зробимо Польщу Польщею. Ми не претендуємо ні на правління світовими морями і океанами, ні на інтереси, які – «uber.alles», а хочемо нашого обітованого: запанувати «в своїй сторонці», господарювати на «своїй – не чужій землі», мати свій інформаційний простір, нашу Україну. Водночас не хочемо, щоб у триптиху української ідеї від Хвильового: «Даєш інтелігенцію!», «Геть від Москви!», «Даєш Європу!» зловмисно із її євроінтеграційного контексту виривали гасло для розбрату, а з автора робили українського буржуазного націоналіста та доводили до самогубства. Ніхто за це не покається. Розуміємо, що нам ближчі італійці часів Гарібальді: «Ми здобули Італію, а тепер творімо італійців!».
Адже в Україні загарбник насамперед розстрілював слово і продуцентів знань, свідомості. Завжди йшлося про знеособлення людини і знеодержавлення нації у спосіб пригнічення, уповільнення, а відтак припинення їхньої духовно-інформаційної мобільності (ДІМ) як домінанти соціального руху інформації (знань, досвіду), як фактора самодостатності та конкурентоспроможності нації, захисту її інформаційного простору, збереження мови, культури, традицій, національної ідентичності в умовах загроз глобалізаційного зодноріднення, яке в Україні має подвійну природу – залишково-імперську та невідворотно-цивілізаційну. ДІМ нації – це перманентний, природний і вільний суспільний процес передавання сучасниками наступному поколінню традиційної інформації (знань, досвіду), яку вони успадкували від своїх попередників, зберегли та творчо примножили (приростили на якусь величину). І не лише для збереження своєї етнонаціональної ідентичності (тяглості розвитку), а й для того, аби не опинитися на узбіччі науково-технічного, технологічного, соціально-економічного чи будь-якого іншого прогресу як цивілізаційного планетарного явища.
Цей рух здійснюється людиною (громадою, суспільством) шляхом традиційного її передавання «по вертикалі» (від покоління до покоління) як нематеріальний трансферт і творчого генерування нових знань «по горизонталі», здобутих на рівні одного покоління (чи особистості). Якщо в першому випадку домінантна роль належить сім’ї, школі, вишам, то в другому – науці, проектно-конструкторським організаціям, інноваційній, творчо-пошуковій активності і раціоналізаторсько-винахідницькій діяльності. Потенціал (сила, дії, чин, ефект) знань від двох попередніх векторів соціалізується як рівнодійна, побудована на основі їх інтегрування «по діагоналі», що відображає середовищеспроможність нації, її конкурентоспроможність в певних сферах діяльності. Як знаннєвомістка «вертикаль» спадковості (консерватизму, традиціоналізму) розвитку, так і модерна наукомістка «горизонталь» креативної інноваційної діяльності потребують відповідного правового забезпечення, аби прогрес відбувався з урахуванням двох основоположних складових (традицій і новацій), оптимальне поєднання, тобто гармонізація яких забезпечує тяглість (спадковість) і модерність (інноваційність) поступу.
Що стосується третього вектора «по діагоналі», то він комплексно, у «знятому» вигляді відображає комфортні умови, необхідні для оптимізації середовищеспроможності людини (нації) зберігати як розмаїття форм своєї ідентичності, так і утримувати передові (а можливо, і лідерські) позиції в динамічних процесах сучасного розвитку людства на рівні високих нанотехнологій, нових ідеологій, «зелених» екологій та інших сфер діяльності. Ці умови стають факторами зеленого дизайну, за якого інформаційний чи будь-який інший простір у контексті УНІ не пригнічує середовище, а співвідношення використання традиційної та інноваційної інформації – адекватне потребам розвитку людини, громади і корінного (автохтонного) народу. Цьому має сприяти соціогуманістична сила міжнародного права, сила бінарного захисту прав і людини, і нації, – дієва не лише для сильних світу цього, а й здатна зберегти державницький дім (рідну хату, за Андреєм Шептицьким) кожної ослабленої нації. У цьому контексті ДІМ нації – це не тільки символічна метафора, що випадково утворилася. За сутнісним наповненням вона сьогодні найбільше спроможна піднести нас до геніального Шевченкового розуміння національної ідеї – «В своїй хаті – своя й правда, і сила, і воля», до усвідомлення необхідності розвивати освіту, науку, духовно-інтелектуальний потенціал народу, його правосуб’єктність, аби у нас і «мудрість була своя», і спроможність, за Франком, «о власній силі вперед йти».
 Це означає, що треба задуматися не тільки над тим, що взяти із світової скарбниці знань (бо завжди вони будуть секонд-хендівськими) для свого розвитку, а й чим оригінальним, ексклюзивним та новим її збагатити, аби не бути «тяглом в поїздах їх бистроїздних», вічним бідним родичем у земному племені людей. Тобто працювати на випередження, творити і володіти лідерською інформацією, передовим досвідом у різних сферах діяльності, а не бути «малими і неприготованими» до суспільних змін і викликів. Доконечно потрібна, хочемо того чи ні, нова парадигма буття нації. Україні треба сповідувати концепцію сталого (Ріо+20) і збереження тяглості (спадковості, непереривності) розвитку, особливо ослаблених націй, у т. ч. і української, з акцентом не лише на екологію, економіку, а й на соціогуманістичні цінності як духовно-моральні, консолідуючі імперативи збереження середовищеспроможності нації за складних умов і нових викликів. Можна пафосно стверджувати, що тільки сильний має право, але конституційно-правові рішення не повинні ігнорувати насущні соціогуманістичні проблеми ослаблених. Принаймні у цьому контексті українська освіта, мова, культурні традиції, духовність нації негайно потребують червонокнижного (аналогічно з загрозами зникаючій флорі та фауні) соціогуманістичного захисту як духовний ексклюзив нації, як фундамент її внутрішньої консолідації та інтеграції в світове розмаїття культур.
Попри те, вже нині очевидно, що візія майбуття України не в ентропії (невизначеності спільноти, хаосі, безпорядку, маргіналізації та її креолізації), а в негентропії, тобто в гармонізації: а) національних інтересів та загальновизнаних фундаментальних принципів свободи, соціального та економічного добробуту, захисту прав і людини, і нації; б) неоліберальної (в центрі – людина, вільна ринкова економіка) і націоналістичної (акцент на розвиток нації, патріотичної любові до неї) ідеологій. Нам пора позбутися націоналізму минулого сторіччя як ідеології поневоленої нації, а реалізовувати доктрину вільної людини і нації, які всупереч ослабленню поневолювачами вибороли державну незалежність і стали на шлях самостійного розвитку, побудови інноваційної його моделі, духовного відродження та збереження національної ідентичності, економічного націоналізму і конкурентоспроможності. Шлях досягнення мети один: на основі гармонійного поєднання цих чи дотичних до них ідеологій створити нову парадигму суспільного розвитку – соціогуманістичну, яка комплексно і паритетно захищала б людину і націю як когнітивно необхідне мовно-інформаційне, звукове, візуальне, водночас природно-ексклюзивне середовище (тло, а відтак простір), де можна було б зберегти та розвивати свою національну ідентичність, ментальність, культуру, промисловість, народні промисли, торгівлю та інші сфери в умовах глобалізації.
У цьому розрізі, вочевидь, соціогуманістична парадигма – фундаментальне поняття, а введений у науковий обіг дискурс «соціогуманістичний» віддзеркалює бінарну парадигмальну сутність збереження автентичності українців, котра полягає в паритетному підході до гармонізації прав і людини, і нації; потребу їх оберігання за допомогою створення адекватного, сприятливого для розвитку середовища, в його якнайширшому інформаційно-мовному, світоглядному, національно-патріотичному, державотворчому, врешті, геополітичному, геостратегічному вимірі. Масштабність такого виміру диктує якнайшвидше надання цій бінарності статусу світового морально-правового імперативу, а відтак міжнародної юрисдикції. Не може бути вільною людина, якщо підневільною є її нація. Конче потрібне правове зміцнення соціогуманістичного забезпечення міжнародних взаємин, адже у світі відбувається не лише експлуатація людини людиною, а й нації (націй) нацією. Водночас, якщо світове співтовариство прийняло Декларацію прав людини, то Декларації прав народів досі немає. Соціогуманізм у нашому розумінні – це новий, достойний ХХI віку справді гуманний порядок міжнародних відносин у цивілізованому світі, який не девальвує поняття «гуманний» і не ототожнює вислови «людський» і «людяний».
Розробляючи таку концепцію передовсім на культурологічній основі, в постколоніальному просторі маємо твердо пам’ятати мудрі соціогуманістичні настанови Махатми Ганді своїй нації: я повинен залишати всі вікна і двері відчиненими, я за те, аби звідусіль усі культури світу припливали до мого порога, але нічого не може бути таким, що збиватиме мене з ніг і повінь заливатиме мій дім. Нам треба мати не лише свого Вашингтона, а й Ганді. Вдруге викупити Шевченка з неволі мертвих, живих і ще ненароджених енгельгардтів, бенкендорфів, аби в Моринцях і на 200-річчі народження Пророка етнофоби не забороняли читати його думи. І це повинні робити уряд і опозиція разом, якщо вони сім’я українська – єдина, вольна і нова, а не «грязь Москви» чи євросміття, якщо серед них є справжні національні лідери світового рівня та глобального соціогуманістичного мислення.
Соціогуманістичний імператив, але вже як ідею «сім’ї» у міжнародних стосунках (за якою до найслабших ставляться з найбільшою любов’ю, а голоси сильних світу не мають морального права залишити безголосими постколоніальні народи), Папа Іван Павло ІІ переніс у третє тисячоліття, у національну і соціальну площину цілих народів та народностей, які прагнуть стати чи вже стали на шлях повернення до своїх духовних витоків. Світ над цією ініціативою Папи в ООН, – з приводу святкування її п’ятдесятиріччя, – не застановився. Однак ця рефлексія притаманна сузір’ю великих соціогуманістів минулого. Серед них – Вацлав Гавел, який пропагував «силу безсилих» як чинник, вартий уваги у міжнародній політиці. Влада безвладних конче потрібна, якщо ми хочемо збудувати громадянське суспільство. Гавел десь тут унаслідував традиції, закладені ще Масариком. Узагальнивши їхні погляди, препарувавши їх до українських реалій, можна зазначити, як це зробив Понтифік під час пастирського візиту до Києва, згадуючи Володимира Мономаха: не дайте сильним світу цього запропастити людину. Проте, на жаль, занепадають нації, їхні мови та традиції. Оберігаючи і людину, і націю, бережемо світ. Чи не це кредо, видається, проповідує новий Папа Римський – Франциск.
Націдея повинна сприяти всеукраїнській меті: розбудувати власну модерну державу як дім нації, її рідну хату на спільних духовно-культурних цінностях, патріотичних почуваннях та інтелектуальних кодах українського народу, на традиціях, нормах і правилах, притаманних його спільноті; на інноваційних засадах модернізації національної економіки, її перепрофілювання, модернізації та реструктуризації відповідно до сучасних завдань і формувань її нових укладів, підвищення рівня людського розвитку тощо. У цьому ракурсі потенціал Національної Ідеї бачиться як фундамент ідеології структурування української спільноти в потужну соціально-економічно розвинуту націю, в європейську демократичну державу, що шанує національні традиції, протистоїть зодноріднюючим процесам глобалізації, запозичує і ділиться зі світом прогресивними інноваціями та світоглядними концепціями, керується економічним націоналізмом і впевнено дивиться у майбутнє. Не здурімося придуманою філософією дрозофіл над томом Канта чи пошуком універсалу, а задіймо всеукраїнський чинник розбудови України і «будемо вічні з нею»!

Степан Вовканич,
доктор економічних наук, професор,
провідний науковий співробітник Інституту
регіональних досліджень НАН України

м. Львів

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #16 за 19.04.2013 > Тема "Урок української"