Версiя для друку Обговорити в форумi

Кримські рядки

Олександр Якович Кониський — письменник різнобічного обдарування другої половини XIX століття. Він був і поетом, і прозаїком, і публіцистом, і критиком... А ще ж і бездоганним перекладачем на українську мову майже всієї прози Шевченка та цілого ряду творів російських і зарубіжних класиків.
Народився О. Я. Кониський 18 серпня 1836 року на хуторі Переходівці Ніжинського повіту на Чернігівщині в зубожілій дворянській родині. Навчався в Чернігівській гімназії, з якої його виключили за писання українських віршів, у Ніжинському дворянському училищі, але через хворобу очей змушений був 1852 р. припинити навчання.
Згодом, склавши іспит на кандидата права, поселився в Полтаві, де почав займатися адвокатською практикою, по можливості допомагав скривдженим селянам. Звинувативши «в стремлении к распространению малороссийской пропаганды», в січні 1863 р. молодого адвоката вислали у Вологду, а через рік — у Тотьму.
Через хворобу очей Кониському 1865 р. було дозволено виїхати до Воронежа, а потім і за кордон на лікування. Повернувшись із-за кордону в Україну, О. Кониський під офіційним наглядом поліції жив у Єлисаветграді, Бобринці, а з кінця 1866 р. — у Катеринославі, займаючись адвокатською та літературною працею. Лише 1872 р. з Кониського було знято поліційний нагляд і він переїхав до Києва, де й прожив до своїх останніх днів. Помер О. Я. Кониський 12 грудня 1900 року.
Як письменник, як громадський діяч О. Кониський боровся проти царських заборон українського друкованого слова. Кониський — один із фундаторів Товариства ім. Шевченка (Львів, 1873 р), завданням якого було «спомагати розвою руської (малоруської) словесності». Він написав ряд популярних книжок та підручників для недільних українських шкіл.
Окрім великої кількості художніх творів, написаних О. Кониським, особливої уваги заслуговує фундаментальна праця «Тарас Шевченко — Грушевський. Хроніка його життя». Над біографією славетного Кобзаря письменник працював впродовж останніх десяти років свого життя. «Сею книжкою, — писав І. Франко, — Кониський поклав найкращий пам’ятник і Шевченкові, і собі самому».
О. Кониський приїздив на лікування до Криму. У перерві між роботою над біографією Шевченка й було написано оповідання «Ранком в Алупці», що являє собою не що інше, як поезію в прозі. В цьому творі Кониський передає свої особисті переживання під час перебування в Алупці, коли йшла робота над розділом про Шевченкове заслання, коли в нього краса Чорного моря викликала згадку про «друге море, з берегом, политим слізьми-журбою та тугою многостраждального поета», коли натруджений працею біограф пережив наплив галюцинацій, зокрема й «зустрічі» з Шевченком.

Олександр КОНИСЬКИЙ
РАНКОМ В АЛУПЦІ
Присвячую Льву Мих. Жемчужникову

Се було в другій половині квітня, в Криму, в Алупці. Я цілу ніч не лягав спати. Відчинивши навстіж вікна і двері на ґанок, я впивав в себе на повні груди чисте, тепле, вогкувато-м’яке повітря морське прекрасної країни гірської. Навкруги стояла глибока тиша; вона не тільки сприяла, а надила мене до тієї роботи, коло якої я тоді працював. Працював я і мозком, і серцем над перебуванням Шевченка на другому засланні в степу киргизькому. Я цілу ніч писав, цілу ніч стояв перед мене убогий форт темрявний і його змордована муштрою та нудьгою горопашна залога; німо-терпелива вона, неначе та скеля, що на своєму лоні держить форт-юрму... За скелею реве море суворе, непривітне, «невмите», та, ревучи, хвилюючи, кидає на берег журбу-тугу, ніби хоче ще більш нагнати скорбот на бережан і без того смутних, зажурених.
Я почув, що не тільки фізичною, але й духовно-моральною стороною я стомлений, кволий; враження Шевченкового перебування на березі Каспія утомили мою душу. Я кинув писати. Очі мої впали на Далекий Схід. Ледве-ледве показувалися там ознаки зорі ранкової. Я упав на канапку і почував, що душа не тільки утомлена, а якась наче розбита, серце моє поранене. Сон не брав мене, очі не сплющувались, впилися вони в море.
Перед мене на півдні було не те море, що цілу ніч томило мене, ні! Перед мене безкраїм килимом розіслалося Чорне море, неосяжне, широке, невимовно принадливе, чарівне. Нерухоме воно; здається, то не вода, а сизо-блакитне скло: ген-ген далеко-предалеко, скільки око сягає, горить безкрає море срібними іскорками дрібними. Мені ввижається, що з тих іскорок встають водограї: встало їх кілька, знялися високо вгору, там злилися в одну масу, бачу, як та маса вліворуч рушила і тече з півдня на північ, неначе лава та з вулкана. Плине, ближчає до мене, от приплила до Алупки, вдарилася об скелю Айвазовського, вкрила її срібними бризками і сама десь сховалася, зникла; чи скеля її проковтнула, чи дерева прекрасного, художницьки обсадженого парку, найпаче тонкі, густі кипариси, застують мені бачити її...
Я повів очима на північний схід. З другого моря, з моря густої листви зеленої, позирають зграбні башти і башточки Воронцовського палацу; маврітанський і взагалі східний штиб немов вичитує мені минувшину східних народів. Перед мене встає Крим з греками, генуезцями, турками, татарами, москалями. Я трохи здригнув, мимоволі очі потяглися ще більш на північ. По взгір’ю розкинулася Алупка... Вона ще спить... Куняє прехороша мечеть з своїм високим мінаретом; мені здається, що він вип’явся вгору, аби зазирнути в очі Ай-Петрі, глянути на сніги білі в широких щілинах високої гори скелястої, але, побачивши, яка темна гнобительська хмара суне з півночі на Ай-Петрі, мінарет злякався, принишк, доки мулла, кличучи «правовірних» на молитву, не зрушить його спокою...
Ай-Петрі, здалося мені, дивиться так суворо, що я скоріше повернувся знов до моря; таке воно ласкаве, привітне, спокійне, але на обрії нема вже дощу того срібного.
Я схилився на канапку і невдовзі задрімав; а коли прокинувся і вийшов на балкон, округи мене панував, привітно всміхаючись, чудовий ранок веселий! Ясно-блакитний перекіт небесний горить так радісно, так паше, ніби злегенька він колихається, буцім він дише... За кілька хвилин з південного сходу показалися пухкі, хвилевиді тумани; плинули вони спершу проквільно, щодалі все швидше, все густішали, гуртувалися, нарешті злилися в одну масу і суцільним муром закрили перед мене увесь обрій південний. Частина моря під тим муром посивіла; барвою своєю превподобилась до барви муру.
Я почув, що й душу мою пойняв якийсь темрявний сум, не то щоб важкий, не скажу, щоб і прикрий, але небажаний, як небажане усе те, що застує, не дає нам бачити ясний світ... Я ладен був тікати до світлиці, аби не бачити того муру молочнохмарного, але ось на сході обрій зайнявся рожевим полум’ям. З-за гори, з-за Місхору полум’я те все ширшало на море: широченною смугою довгенястою ринуло на хмарний мур і одним ментом буцім спалило його! Замість муру сивого над південною стороною моря стояв мур багряно-золотий, і сягав він вгору високо, впираючись в саму блакить перекіту. Море під новим муром почервоніло; здавалося, вода горить геть-геть глибоко, здавалося, огонь пробрався аж на саме дно морське. Ще одна хвилина — і червоно-золоту барву і моря, і неба заслали усі веселчині барви. З-за гори викочувалося сонце, викотилось і поплило вгору по небу, відбиваючись в морі...
Картина невимовно чарівна!.. Я німо любував з неї увесь зачарований, увесь перейнятий її красою величавою. Я упивався на повні груди і красою велетня-природи, і невимовно чистим, свіжим, бадьорим повітрям дивно-величавого ранку, і могутньою силою «сотворшаго вся сія».
...Душею, серцем, усім почуттям своїм я потонув у тій красі, в тій могутній силі.
Я думав...
Ні, я нічого не думав! Я не спроможен був нічого думати. Потонувши в оглядання краси, упоєний нею, я стояв німо, нерухомо... Разом з тим я чув, що в серці у мене клекоче ненависть до лютої злості, до хижого озвірення чоловіка проти чоловіка...
— За що?..
Я держався обіруч за бильця ґанку; здавалося, що мої ногті входять в дерево, що на мене находить жадоба помсти і не спостеріг я, куди і коли поділося і море, і червоний мур... Переді мною їх не було.
На тому місці, де я звик бачити, де ще за одну чи дві хвилини бачив море, тепер стояла довжезна висока гора ясно-сивого, ніби молочного, клоччя з розскубаної бавовни. Гора та була така висока, що застувала бачити блакить над морем. Я не встиг ще добре оглянути ту чудну гору бавовняну, як вона рушила на північ... Вона усією своєю масою сунулася на парк, на сад, на кам’яницю, де я жив, на ґанок, де я стояв...
Я почув на собі свіжу вогкість, немов до тварі моєї притулив хто вогкий рушник.
Я глянув на тепломір: температура різко перемістилася: живе срібло з 18 градусів упало на 12 градусів. Не встиг я і на одну хвилину стямитися серед обставин, в яких зроду вперше опинився, як та гора бавовняна розлізлася надвоє: одна частина ніби спинилася в саду між деревами проти мене, а друга покотилася яром-долиною на церкву, усю її обгорнула і закрила... Друга частина за хвилину-дві почала рушати повагом, закриваючи собою і палац, і мечеть, і мінарет, та просто на Ай-Петрі. Доки маса плила, я стояв в густому, наче бавовняному або пуховому тумані. Вперше на своєму віку я бачив морський туман...
Стоячи в тумані, я нічого не бачив округ себе — ні стіни, ні вікон, ні дверей. Я стояв нерухомо, здивований. Почував, що на тварі у мене вогкість, що треба її втерти, але я боявся відвести руки з бильця. Нарешті, не тямлю, з якої речі, я зробив ступінь назад, стиснув лице долонями, заплющив очі і силкувався міцніш притиснути свої підошви до підлоги, аби впевнитися, що я дійсно стою і стою на твердому ґрунті. Я почував, наче в голові у мене гуде, наче виски мені щось стискає, чую, що кров по жилах тече швидше, серце б’ється скоріше; не бачу, а почуваю, що біля мене чиясь постать!
Хто се такий? Звідкіль він взявся? Двері з моєї світлиці на замку, кудою і коли він прийшов? Розплющую очі і бачу, виразно бачу: попліч мене чоловік середнього зросту, голова лиса, клинувата, чоло широке, думне, очі ясно-блакитні, добрі такі, ласкаві, як ласка нені; привітні, як привіт молодої любленці; вуса густі, великі, сиві; з-під них знати теплу, сердешну усмішку; погляд оксамитово-ніжний, але, як і вся твар, скорботно-величавий... Хто він такий? Придивляюся пильно. Боже великий! Та се ж Шевченко, Тарас Шевченко, той самий, як дві краплі води, якого я цілу ніч бачив у думці, пишучи нарис про перебування його в Новопетровському форті...
Радісно затремтіло моє серце. Глибока, побіжна радість всього мене пронизала, але разом з ним я, радіючи, почував себе якось ніяково. Ще більш зросли і мої радощі, і моє дивування, і моя нестяма, коли я вчув, що долоня його руки лежить на голові моїй лисій... Я вчув, що з-під долоні його ллється на мене тепло; нарешті чую його м’який голос... Я силкуюся почути, розібрати слова його, напружую уші, очі, серце... Ні! Не розберу... Я хочу нагнути голову ближче до вуст його, але одним ментом все зникло... Стою серед ґанку самотою, як і стояв... Море чисте, спокійне; небо голубе, аж паше, сонячне проміння снопом сиплеться в воду, туману ані сліду; тільки по листві дерев проти сонця горить різнобарвними іскрами маса дрібних самоцвітів; то краплиночки, що туман лишив по листі...
А Шевченко?
То була галюцинація...
Я сидів на ґанку з важкою душею... Розумів, що то була галюцинація, тямив потроху і причину її, та не спроможен був відірватися від тієї галюцинації, визволитися з-під впливу її, забути про неї... Я тямив і почував потребу швидше перейти до світлиці, упасти на ліжко і спочити, але ж я не чув в собі сили підвестися, відірвати очі від моря...

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #16 за 19.04.2013 > Тема "Душі криниця"