Версiя для друку Обговорити в форумi

Про письменника з Івано-Франківська Геннадія Бурнашова (1939-2012 рр.) я почув кілька років тому. Звернув увагу на те, з якою повагою прикарпатці говорили про цього росіянина, народженого в Казахстані, і завжди підкреслювали його український патріотизм. На жаль, наша зустріч постійно відкладалася, адже на той момент львівський корпункт «Кримської світлиці» треба було перетворити на дієвий осередок, який об’єднав би всіх львів’ян, зацікавлених кримською проблематикою. Тобто вистачало роботи і у самому Львові, а Прикарпаття залишалося «на потім». Надто довго збирався, а коли завітав до гостинної родини Бурнашових, то застав господаря дуже хворим... Після складної операції Геннадій Васильович почувався ослабленим і говорив мало. Проте був дуже радий нашому з Олександром Смоляком, письменником родом з Чернігівщини, візиту. Добре вже те, що ми встигли сфотографуватися з цією неординарною людиною. До того ж після зустрічі я повіз до Львова цілу папку з матеріалами. Переважно це були ксерокопії статей, написаних Бурнашовим у різний час та надрукованих у різних виданнях. Навіть назви перелічених книг і статей багато про що скажуть прискіпливому досліднику. Вони свідчать про чітку проукраїнську позицію та про високу громадську активність письменника російського походження. Ось далеко не повний перелік:
«Затавровані «ворогами народу», 1992. (Збірка про борців за незалежність України М. Горбового, Г. Голинського, С. Угрина та інших).
«Полководець УПА», 1993. (Документальна повість. Автор на основі невідомих на той час документів доводить, що УПА була воюючою стороною у Другій світовій війні).
«Постріли в Білогорщі», 1993. (Книга, присвячена розсекреченню операції чекістів із захоплення Головнокомандуючого УПА, генерал-хорунжого Тараса Чупринки — Романа Шухевича).
 «Повернення з пекла», 1994. (Нарис, у якому автор збірки досліджує причини і наслідки поразки гуцульського антипольського повстання в 1920 році).
«Лицар із роду опришків», 1995. (Нарис. Розповідь про наукову і громадську діяльність академіка АН вищої школи України, доктора історичних наук, професора Володимира Грабовецького).
«Генерал-хорунжий Юрій Тютюнник: чекістська «Справа № 39», 1996. (Повість на основі архівних документів. Автор розповідає про життя і діяльність командуючого українськими повстанцями Ю. Тютюнника та його похід на Київ у 1921 році).
«Головний терорист Країни Рад», 1996. (Книга зриває маску з чекістського генерала Павла Судоплатова, «магістра» радянського тероризму).
«На сторожі інтересів України», 1997. (Висвітлення нових граней діяльності СБУ в Івано-Франківській області: розшуки підривників пам’ятника Степана Бандери в Старому Угринові, допомога жертвам сталінських репресій і т. д.).
Назви інших творів: «Іду на Ви!», «В своїй хаті своя правда», «Закарбований у вічності», «Дем’янів лаз», «Червоний терор в Україні», «Борітеся-поборете!», «Тернії здолає мужній» — також однозначно свідчать: росіянин, народжений у Казахстані, жив і дихав лише Україною та понад усе переймався болями її народу.

ХОЧА Б ОДИН ВАЛЬС У ЖИТТІ...

...Нелегкою була доля Геннадія Бурнашова. Можна тільки дивуватися — як у такому кволому тілі все життя зберігався сильний дух? До того ж це був дух Українця! Може, саме труднощі дитячої пори загартували хлопця? Не дозволили йому вирости чванькуватим нащадком «визволителів», навпаки — радикально зближували з корінним населенням... Післявоєнні роки були для галичан, справді, надзвичайно важкими. Але важкими вони були і для Геннадія: батько вдруге одружився, і виховувала його вже мачуха. Лише в 1954 році він поїхав у Казахстан, аби зустрітися з жінкою, яка його народила... Справжнім «Вавилоном» здався йому тоді цей край:
«Мамина сестра жила з якимось старим казахом. Дітей мала від першого чоловіка. Мама жила з рецидивістом. То був українець — Тягло Григорій Семенович. Вони мали хату на два входи. З другого боку тримали на квартирі чеченців. У Караганді я відчув ностальгію. То страшна хвороба! Це туга за Батьківщиною. Туга за Станіславом, з яким так зріднився за 8 років. У Караганді було багато українців. Деколи я чув там українську пісню. І тоді в моїй душі все переверталося...»
Потім було повернення до Івано-Франківська. Щасливої молодості юнак не мав. Вже наприкінці свого життя Геннадій Васильович згадував:
«До поневірянь воєнного лихоліття додалися ще й мої фізичні страждання, адже у дворічному віці я переніс страшну хворобу — поліомієліт, від якої у мене на все життя залишилася паралізованою права нога. Пізніше, вже у дорослому віці, додався коксартроз тазостегнових суглобів; глаукома забрала у мене одне око, вже болить і друге...
Я не можу стояти на паралізованій нозі навіть кілька секунд. Пам’ятаю, в дитинстві, коли діти гралися у рухливі ігри, я зі сльозами на очах дивився на це нездійсненне для мене дійство. Мені весь час хотілося зіграти у футбол або станцювати лише один вальс у житті, щоб пізнати й насолодитися красою рухів...»

«ДУМАЮ, ЩО Й ТОДІ Я Б МОРОЗА НЕ ЗРАДИВ...»

Щоб не забирати багато місця, запропоную читачам ті спогади письменника, які свідчать про витоки його українського патріотизму:
«У 1951 році в числі кращих гуртківців Палацу піонерів мене преміювали поїздкою до Києва. Екскурсії в Софіївський собор, Печерську Лавру, музей Тараса Шевченка справили тоді незабутнє враження...»
* * *
«Коли я став повнолітнім, то почав думати про одруження. Мріяв про те, щоб моєю обраницею стала українка...»
* * *
«І тепер я найбільше завдячую в усьому моїй коханій дружині Емілії. Я бачив її ставлення до того чи іншого питання, але Міля ніколи не нав’язувала мені своєї думки, давала можливість пересвідчитися самому. Вона завжди мене підтримувала і підтримує. Це — моя опора, моє друге «Я».
* * *
«...Валентин Мороз прибув до нас із Луцька. Він щиро спілкувався зі студентами, декому давав таємні доручення. Однокурсник Михайло Скотар потім мені розповідав, що він за дорученням Мороза їздив у якийсь тернопільський ВНЗ, щось передавав там якомусь хлопцеві та дівчині. Зі мною Валентин Мороз ділових стосунків не мав. Можливо, його відлякувало моє російське прізвище. До того ж я був кандидатом у члени партії. Але думаю, що й тоді я б Мороза не зрадив...»
* * *
«Дуже допоміг мені Петро Арсенич. Я знав його зі студентських часів. Він тоді працював у краєзнавчому музеї і викладав у нас археологію. Пізніше підробляв в екскурсбюро. Ми з ним часто спілкувалися. Я не відучився сприймати істину, прислухатися до іншої думки. Це зауважив Арсенич. Він настільки мені довіряв, що навіть в радянські часи давав мені читати підпільну літературу...»
* * *
«Мій батько був твердим комуністом. Його брат Володимир думав інакше. Дядя Володя пішов могутністю у свого діда. Він воював усю війну на передовій, не раз бував у рукопашному бою, ніколи не ховався від куль, але жодна його не зачепила... Мав чоловік щастя! Дядя Володя приїжджав до Івано-Франківська провідати свого старшого брата. Йому дуже подобалася українська мова. Він говорив, що вона — як пісня! Якось він за столом сказав, що політбюро ЦК КПРС — це банда. І профспілки — також банда. Його підтримала моя мачуха. Батько з їхнім твердженням не погоджувався. Мені важко було писати й за незалежної України, знаючи, що батько буде проти того, що я пишу. Раз уже подумав, що батько стає іншим. Він двічі прочитав мою книжку про Романа Шухевича (вона написана на документальній основі, я використав у ній матеріали КДБ); прочитавши, сказав мені:
— Ты знаешь, эта книжка нужная. Я теперь многое понял...
Це був такий успіх! І все ж, друзі-комуністи не дали моєму батькові дійти до істини. Підтримували його на дусі і комуністи у Верховній Раді, які чимраз більше піднімали свій голос... Батько тримав удома бюстик Леніна і перед смертю попросив не мене, а мого сина, щоб він поклав йому Леніна у труну. Онук виконав його волю...»
* * *
«У 2005 році ми, випускники Івано-Франківського педінституту, зустрілися через 40 років після його закінчення. Тоді друзі запитали: коли в мені зародився український патріотизм? Це запитання застало мене зненацька, і я не зміг їм відповісти. Відповідь прийшла пізніше. Любов до України, яка стала моєю Батьківщиною, почала в мені зароджуватися з травня 1946 року, коли я десятилітнім уперше ступив на українську землю.
Все почалося із знайомства з моїми новими друзями — братами Головаями, Грицкевичами, Машталавами, Якимишиними, сестрами Пастернак, братами і сестрами Онищуками, з Євгеном Бобовським, Віталієм Яременком, Любомиром Кравцем, з наших забав, з нашого гомінкого футболу, із спільних походів на швидкоплинну Бистрицю. Вперше від моїх юних друзів я почув колядку. Вперше скуштував від них Різдвяної куті. Вони не читали мені лекцій з українського патріотизму, не катехизували мене, але, самі того не знаючи, відкрили для добра моє дитяче серце. А добра на цій, зрошеній потом і кров’ю землі, завжди було в достатку...»
* * *
«Тільки-но з’явилися у вільній Україні мої книжки, як відразу ж почали допікати комуністи й шовіністи. Писали листи, телефонували, погрожували. Я не можу передати на папері все, що почув від них... Лайка — це коли нема аргументів, від душевної пустоти. Не звертаю на них уваги. Їхня лайка — підтвердження того, що я на вірній дорозі. В СБУ мені сказали, що допоможуть знайти анонімників. Але я відмовився...»

«ТОВАРИШУ» ТАБАЧНІК, НЕ ПСУЙТЕ НАШЕ ПОВІТРЯ!

Як вам таке гасло? Воно свідчить про те, що не були позбавлені українці своєї «важкої артилерії»... Потужна далекобійна гармата займала вигідну позицію саме в Івано-Франківську. Захищала важливу ділянку фронту. Ось тільки командиром розрахунку був росіянин — Геннадій Бурнашов. Прикро, що тепер ми втратили цього мужнього і професійного вояка. Сама наявність подібного заклику з вуст росіянина повинна неабияк окрилювати україномовних громадян. А головне, зовсім не налаштовує їх проти етнічних росіян, які проживають в Україні. Скоріше, навпаки — гасло спонукає і одних, і других визначитися зі своєю позицією. А тепер наведу весь текст звернення:
«Товаришу» Табачнік! Я за національністю — росіянин. У Станіславі (Івано-Франківську) закінчив російськомовну школу, в педінституті — російське відділення історико-філологічного факультету. І це в бандерівському краї, який я люблю і яким пишаюся! Я засвідчую: ніхто з українців не образив жодного росіянина за те, що той не знає української мови (чи не хоче вивчити). Де ж надумане штучне гоніння росіян? Не треба баламутити Україну. Ідіть геть! Не псуйте наше повітря!»
* * *
А тепер спробуймо закарбувати у своїй пам’яті інші думки Геннадія Бурнашова:
«Вважаю, що історію треба сприймати об’єктивно і цивілізовано, з ретроспективою у минуле і перспективою на майбутнє, діяти чесно, справедливо, допомагати людям зіставляти, аналізувати, входити у суспільство злагоди і творення, а не конфронтації і насильства.
Дехто з росіян хизується, нібито російська культура багатша за українську, але саме українці-русини завжди несли в Московію свою високу культуру і постійно допомагали російським царям вкорінюватися, як вони самі говорили, в європейській «системе политической»
* * *
«...Лихослів’я загрозливо омолоджується. На превеликий жаль, все частіше чути гулагівський жаргон з вуст самих українців. Як іржа, він в’ївся в українську мову після так званого «золотого вересня», жорстоко, безжалісно руйнуючи її милозвучність і привабливість...»
* * *
«Українська мова, вважаю, є найкрасивішою в світі! Вона — як океан, і я, росіянин, постійно залюбки її вивчаю і насолоджуюся нею. Українське слово — не лише зброя, а й найвища цінність, яку необхідно боронити. Ось чому мені болить стан української мови в незалежній українській державі...»

Я ПОРІВНЮЮ ВАС ДО КУЛЬТУРНИХ АНГЛІЙЦІВ...

Через усю творчість Геннадія Бурнашова червоною ниткою проходить думка про те, що становлення і розвиток нашої держави повинні відбуватися лише на основі українського патріотизму. Цього не могли не оцінити найактивніші представники української діаспори.
Скажімо, публіцист з Австралії Юрій Борець написав іванофранківцю такого листа: «Шановний і дорогий Друже Бурнашов! Дуже дякую за листа, брошуру «Іду на Ви!» і за книгу «Лицарі честі і чину». Ваші твори дуже цінні і цікаві народові, який довго не мав доступу до своєї правдивої історії. Про Вас я довго думав, бо про подібних до Вас я раніше не читав і таких не зустрічав. Я порівнюю вас до культурних англійців, які живуть в Канаді, Америці чи Австралії, люблять ці країни і є добрими патріотами. Одночасно вони шанують свою прабатьківщину — Англію...»
Вдова письменника Емілія Бурнашова також повідомила нам деякі цікаві деталі:
— Геннадій був дуже добрим від народження... Це і впливало насамперед на його позицію, на ставлення до України і українців. Тому я цілком свідомо вийшла заміж за цю не надто сильну фізично людину, фактично за інваліда, бо помітила в ньому цю доброту... І оцінила її! Часом мене питають, чи це не я виховала такий патріотизм у Геннадія? Відповідаю, що якби він сам не потягнувся до українства, то я б не змогла з нього виліпити українського патріота. Це ж не я вплинула на те, що він мав чотири вишиті сорочки і постійно ходив у якійсь із вишиванок... Ви обов’язково повинні це підкреслити! Нехай кримчани зрозуміють, що подібні люди можуть бути в будь-якому регіоні. Їх треба знаходити і підтримувати. І ще одне: знаєте, раніше я думала, що Крим безнадійно зросійщений! Що там не лишилося вже нічого українського... Але коли я побачила, що в АРК виходить така чудова газета, як «Кримська світлиця», то моя віра в українство воскресла. Виходить, що українська культура в автономії справді буяє, або ж «Світличка» подає, описує українське життя у дуже сконцентрованому вигляді... Тому складається таке непогане враження! Так чи інакше помітно, що в Криму досить багато людей, які пишаються тим, що вони — українці... І мені приємно, що «світличанам» є діло до всього, що відбувається в Україні. Зокрема, й на Прикарпатті. Ваша увага до творчості Геннадія Васильовича викликає велику вдячність нашої родини. Пригадую, як під час похорону Петро Арсенич наголосив, що Бурнашов був дуже порядною і патріотичною людиною. І що якби всі українці були такими патріотичними, як Геннадій, то ми б давно мали по-справжньому незалежну Україну. А ще я ніколи не забуду, як під час похорону Геннадія Васильовича хтось поклав на могилу траурний вінок із стрічкою. На тій стрічці був дуже короткий напис: «Патріоту України. Вояки УПА». У мене тоді знову сльози на очі навернулися... Все життя віддав мій чоловік українській справі і таки став «своїм» для учасників українського повстанського руху! Хіба це не найвище визнання правильності його життєвого шляху?

Сергій ЛАЩЕНКО

Геннадій Бурнашов серед краєзнавців Прикарпаття

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #15 за 12.04.2013 > Тема "Урок української"