Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (4446)
З потоку життя (7293)
Душі криниця (4117)
Українці мої... (1658)
Резонанс (2114)
Урок української (1006)
"Білі плями" історії (1844)
Крим - наш дім (1031)
"Будьмо!" (271)
Ми єсть народ? (241)
Бути чи не бути? (311)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (203)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
У В╤ДНОСИНАХ З ПОЛЬЩЕЮ НЕ ВАРТО НАТИСКАТИ НА ╤СТОРИЧН╤ “МОЗОЛ╤”, ЩО НАТЕРЛИСЯ ЗА 400 РОК╤В
Юр╕й Щербак, письменник, дипломат…


╤СТОР╤Я ОДН╤╢╥ РОДИНИ НА ТЛ╤ КРИМСЬКОТАТАРСЬКОГО НАЦ╤ОНАЛЬНОГО РУХУ
Вс╕ сто в╕дсотк╕в грошей в╕д продажу книги буде направлено на потреби ЗСУ…


ВЖЕ ЗАРАЗ ТРЕБА ДУМАТИ, ЯК БУДЕМО В╤ДНОВЛЮВАТИ КРИМ П╤СЛЯ ДЕОКУПАЦ╤╥
Обговорення комплексних питань щодо в╕дновлення Криму п╕сля його деокупац╕╖ в╕д рос╕йських сил...


МОЖЕ ТАК СТАТИСЬ, ЩО КРИМ ПОВЕРТАТИМЕТЬСЯ ДИПЛОМАТИЧНИМ ШЛЯХОМ
Наша держава зможе спок╕йно жити, коли поверне соб╕ ус╕ сво╖ земл╕, зокрема ╕ Крим.


БИТВА ЗА УКРА╥НУ
День дв╕ст╕ одинадцятий…




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #14 за 05.04.2013 > Тема "З потоку життя"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#14 за 05.04.2013
М╤Й КРИМ

Проза життя
В╕ктор ЛАЗАРУК


М╕й Крим почина╓ться з осен╕ 1962 року, п╕сля затяжно╖ хвороби. Повернувся я напередодн╕ новор╕чного свята зовс╕м здоровим. Ступив ╕з задушливого вагона в ╕скристий, рипучий сн╕г ╕ п╕сля ц╕лющого пахучого кримського пов╕тря довго не м╕г прийти до тями: у т╕сн╕й пол╕ськ╕й квартир╕ майже задихався ╕ мусив в╕дчиняти в╕кна.
Чотирим╕сячне перебування на п╕вденному берез╕ Криму пригаду╓ться до найменших подробиць, але особливо закарбувалася в пам’ят╕ одна подорож, зд╕йснена на запрошення «сп╕впалатник╕в» — викладача Лен╕нградського мед╕нституту та зав╕дувача кафедри яко╖сь науково-досл╕дно╖ установи з Ки╓ва: катером — до Фороса ╕ п╕шки — через Байдарськ╕ ворота до санатор╕ю ╕мен╕ Баранова в С╕ме╖з╕. Балакучий лен╕нградець усю дорогу вигукував в╕д захоплення:
— Та ви т╕льки подив╕ться на цей букет голубих, сизих ╕ рожевих скель у руках закохано╖ Ге╖! — показував на хаотичне нагромадження кам╕ння. — А чи не нагадують ось т╕ сосни велетенських, покручених у судом╕ спрут╕в?
Б╕ля Байдарських вор╕т зупинилися на короткий в╕дпочинок, бо було там «щось на ман╕р ресторац╕╖», як п╕д час подорож╕ Остапа Вишн╕ в 1929 роц╕, ╕ ми вир╕шили пооб╕дати. Гаряч╕ чебуреки на висот╕ 243 сажн╕в, п╕д нав╕сом над голубою пр╕рвою, запам’яталися на все життя. Не можу чомусь ╕ дос╕ забути вил╕плену в╕тром на К╕шц╕-гор╕ постать геодезистки, б╕ле плаття яко╖ тр╕пот╕ло, наче птах.

II
Другий спалах туберкульозу в 1980 роц╕, який зб╕гся з апоге╓м мого пересл╕дування, пророкував похмурий к╕нець. Але знову врятував Крим, ╕ я остаточно зрозум╕в, що нав╕чно прикутий до п╕вострова, як нев╕льник до турецько╖ галери.
За весь кримський пер╕од нарешт╕ збагнув, що найошатн╕шим м╕сцем на п╕вденному берез╕ ╓ не Ялта, не Ореанда, не Гаспра, не Л╕вад╕я, не М╕схор, а тиха Алупка, ╕ найкращий у н╕й санатор╕й — «Г╕рське сонце».
М╕й Крим — це десять золотих осеней, тобто майже два роки безперервного оксамитного сезону, як╕ можуть поставити на ноги нав╕ть мертвого.
М╕й Крим — не т╕льки л╕кування, а передус╕м втеча в╕д пересл╕дувань, принижень, неприязн╕, невлаштованост╕, жовч╕, як╕ п╕дстер╕гали в Луцьку на кожному кроц╕. Якщо на р╕дн╕й Волин╕ намагалися перекрити кисень, то на морському берез╕ дихалося на повн╕ груди.
М╕й Крим — це з╕бран╕ заради л╕тературного поприща в ╓диний кулак рештки ф╕зичних ╕ духовних сил, це — нова енерг╕я ╕ невикористан╕ нагромаджен╕ резерви, кинут╕ в б╕й за утвердження ╕стини, це — печальний ренесанс ╕, коли хочете, друге народження; це пост╕йна робота розуму й серця в ус╕х напрямах, передус╕м на благо р╕дного Пол╕сся.
Ус╕ стежки б╕гли через ун╕кальний парк до моря. Але еп╕центром ус╕х теренкур╕в був палац-музей, в╕дв╕дання якого приносило справжню насолоду. Ось ╕ зараз, уже вкотре знайомлячись з його експозиц╕╓ю, можливо, б╕льше, н╕ж того вимагала ╕нструкц╕я, затримався б╕ля портрета Ксавер╕я Петровича Браницького роботи пензля австр╕йського художника Йоганна Бабтиста Ламп╕ Старшого. Зац╕кавлення привернуло увагу хранительки фонд╕в, ╕ тому змушений був з╕знатися, що працюю над романом «Св╕тязь», у якому зятю графа М. С. Воронцова, як колишньому володарю Любомльського староства, в╕дведено належне м╕сце.
З ц╕╓╖ нагоди з прац╕вниками палацу-музею в╕дбулася тепла зустр╕ч, вони ж у знак подяки ознайомили з деякими стародруками, в тому числ╕ з картами Герарда Меркатора та Вацлава Годрецького (Wenceslao Godreccio)... Вперше в житт╕ тримав я в руках ориг╕нали з епохи Середньов╕ччя, на яких зображений м╕й улюбленець Св╕тязь. Старий граф любив географ╕ю ╕ п╕д час перебування в Париж╕ придбав ╖х ╕з приватних колекц╕й месь╓ графа Дюка Мортемарта та Абрагама Ортел╕уса. Виявля╓ться, М. С. Воронцов був уже й не таким «полуглупцом, полуневеждой», як його малю╓ у в╕дом╕й еп╕грам╕ О. С. Пушк╕н.
— Але як тут опинився портрет роботи австр╕йського художника?
— Професор Варшавського ун╕верситету, автор книги «Польський груповий портрет» Анджей Рижкевич вважа╓, що в╕н загинув п╕д час пожеж╕ 1918 року в Б╕л╕й Церкв╕, — ╕нформу╓ прац╕вниця музею Т. О. Берьозк╕на. — При тому в╕н посила╓ться на св╕дчення Райово╖, останньо╖ представниц╕ роду Браницьких у Франц╕╖ в замку Монтризор, яка, в свою чергу, спира╓ться на з╕знання пан╕ Четвертинсько╖, сво╓╖ кузини, тобто двоюр╕дно╖ сестри... До нас же в╕н потрапив у 1956 роц╕ з ки╖вського музею рос╕йського мистецтва.
— А як в╕н опинився в столиц╕? Хто його врятував ╕з то╖ пожеж╕ в пом╕ст╕ Браницьких у Б╕л╕й Церкв╕?
— Це ще потр╕бно досл╕джувати.

III
Щоразу на св╕танку, спускаючись вниз до моря з гори Дарсан, де розташований санатор╕й ╕мен╕ А. П. Чехова, проб╕гав по вулиц╕ Л╕ткенса мимо ветхо╖ графсько╖ дач╕ Л╕щинських, б╕ля яко╖ з нагоди 100-р╕ччя в╕д дня народження Лес╕ Укра╖нки встановлено пам’ятник роботи Г. Кальченко, а на другому поверс╕ розгорнуто л╕тературну експозиц╕ю. Прийнявши в мор╕ вран╕шн╕й душ, знову п╕д╕ймався нагору... «Вверх, вверх, меж стенок садов, изгибается дорога, мимо аптеки, женской гимназии, мимо дворца эмира Бухарского, пока не упирается в дачу Елпатьевского: белая, двухэтажная, с двухэтажной террасой, в полдома шириной, свободная от тени и зелени, открытая ветру и взгляду на море, далеко внизу, за домами, сизо-синей чертой». Усе, все, як ╕ колись, в 1905 роц╕, коли тут ╕з хворою мат╕р’ю жили сестри Анастас╕я та Марина Цв╓та╓ви та Катерина П╓шкова з д╕тьми Максима Горького. Х╕ба що з т╕╓ю р╕зницею, що дача купця ╢лпать╓вського входила тепер до комплексу санатор╕ю ╕м. А. П. Чехова. Як ╕ тод╕, ╖дальня на першому поверс╕, а спальня — на другому, з виходом на терасу, правда, в т╕й велик╕й к╕мнат╕ в наш╕ часи стояло аж десять л╕жок для хворих... Сл╕ди накладалися на сл╕ди, людськ╕ дол╕ повторювались.
Пост╕йно мучило принижене нац╕ональне сумл╕ння. Чому пам’ять про наших д╕яч╕в культури вшанову╓мо т╕льки до знаменних дат ╕ чому з таким великим зап╕зненням? Чому в╕дкриття музею поетеси в прим╕щенн╕ дач╕ Л╕щинських зустр╕ча╓ такий оп╕р з боку представник╕в владних структур Ялти? Чому в цьому питанн╕ наше м╕н╕стерство культури таке безпорадне?
Питання зависали у пов╕тр╕. Кр╕м того, земляк поетеси, я не мав чим похвалитися, бо знав, що в «с╕й чуж╕й» Ялт╕ на кожному Лесиному будинков╕ встановлена мемор╕альна дошка, а в «найр╕дн╕шому, р╕дному» кра╖ це питання ╕ дос╕ дискуту╓ться, а ще одна бронзова дошка, замовлена ╕ виготовлена в Ки╓в╕ до пам’ятного юв╕лею, пов╕шена не на тому будинку. В Ялт╕ в╕дкрито музей, ╕ тепер його ремонтують, у Луцьку ж такий музей давно закрито, ╕ про його в╕дкриття мови не ведеться. Правда, шуму й галасу навколо того юв╕лею на Волин╕ було дуже багато, та коли п╕на схлинула, з сумом можемо констатувати, що наш пошан╕вок не п╕шов дал╕ патетичних промов, безглуздого перейменування Ковельсько╖ вулиц╕ ╕ спорудження музею бункерного типу в сел╕ Колодяжн╕.
Коли думав про вшанування пам’ят╕ укра╖нських письменник╕в, життя ╕ д╕яльн╕сть яких т╕сно пов’язан╕ з ╕стор╕╓ю п╕вострова, в╕д болю завжди стискалося серце. На мою думку, не такого ув╕чнення заслугову╓ Степан Руданський — «великий поетичний талант» (╤ван Франко), почесний громадянин Ялти, який для потреб м╕ського водопроводу пожертвував власною земельною д╕лянкою; л╕кар-сподвижник, який ╕з пошестю холери на п╕вденному берез╕ в╕в смертельний по╓динок, помер ╕ похований на Масандр╕вському кладовищ╕. Впорядкована могила письменника серед двох десятк╕в ╕нших поховань, залишених на старому цвинтар╕, — приклад хорошого тону. ╢ в Ялт╕ й вуличка Степана Руданського, ╕ будинок, де в╕н проживав, ╕ мемор╕альна дошка на ньому, нема╓ т╕льки музею ╕ пам’ятника — на видному м╕сц╕, в Приморському парку.
Вздовж ╕ поперек сходив схили г╕р, надриваючи хворе серце, Михайло Коцюбинський, який працював у Ком╕с╕╖ з боротьби ╕з ф╕локсерою, хворобою виноградник╕в, присвятив цьому кра╓в╕ зворушлив╕ твори «На камен╕», «В путах шайтана», «П╕д м╕наретами»... Чому страдницьке ╕ тяжке життя письменника в Криму ув╕чнено на сьогодн╕ лише одн╕╓ю вуличкою в С╕ме╖з╕ та мемор╕альною дошкою, хоч заслугову╓ пам’ятника в Алушт╕, як А. П. Чехову ╕ Максимов╕ Горькому — в Ялт╕? Чому в Криму нема╓ пам’ятника Михайлов╕ Коцюбинському? Можливо, цьому противиться великий пролетарський письменник Максим Горький, що на повен зр╕ст зв╕вся в Ялт╕. Але невже ц╕ два р╕вносильн╕ г╕ганти, як╕ познайомилися п╕д час л╕кування в ╤тал╕╖ й до к╕нця життя п╕дтримували дружн╕ контакти, могли щось не под╕лити п╕сля смерт╕? Невже один одного намагатимуться скинути з п’╓дестал╕в?
╤ вже зовс╕м не виклика╓ жодних сумн╕в╕в той факт, що в С╕ме╖з╕ повинна бути вулиця Остапа Вишн╕ або мемор╕альна дошка на будинку, де в╕н л╕кувався. Адже великий гуморист ╕ сатирик залишив тут глибокий сл╕д: в╕н присвятив цьому чар╕вному куточков╕ ц╕лу книжку «Вишневих усм╕шок кримських» (1925). Знаменно, що письменник б╕ля скел╕ Д╕ви заставав непошкодженого Монаха, зруйнованого в с╕чн╕ 1931 року штормом. В╕домо також, що шторм репресивний, який незабаром прон╕сся в Харков╕ серед творчо╖ ╕нтел╕генц╕╖, не обминув ╕ Остапа Вишню: його було арештовано ╕ заслано на Печору. Там, у Ч╕б’ю та Кедровому Шор╕, йому про далекий Крим нагадували кедри, не розк╕шн╕ л╕ванськ╕, а засн╕жен╕ сиб╕рськ╕.

IV
Сл╕ди Михайла Коцюбинського привели на пор╕г С╕ме╖зько╖ середньо╖ школи. Вчителька укра╖нсько╖ мови та л╕тератури, яка ознайомила з музейною к╕мнатою письменника, виявилася землячкою Миколи В╕нграновського, родом ╕з Первомайська, вчилася з ним в одн╕й школ╕. Обм╕нявшись спогадами про ки╖вського поета, ми в╕дразу ж домовилися про зустр╕ч у школ╕ з╕ старшокласниками. Введений у курс справи, тут же п╕дключився до боротьби за в╕дселення бухгалтер╕╖ з прим╕щення колишньо╖ крамниц╕ й перетворення його в мемор╕альний музей, за встановлення дороговказ╕в на вулиц╕, яка до нього провадить. Останн╓ прохання було виконано, бо вже в наступний св╕й при╖зд написи з╕ стр╕лкою вис╕ли поруч ╕з мемор╕альною дошкою. Тут, на мою думку, неабияку роль в╕д╕грали апеляц╕╖ до нац╕онального сумл╕ння й укра╖нського пр╕звища голови С╕ме╖зько╖ селищно╖ ради.
Зустр╕ч з╕ старшокласниками в╕дбулася в прим╕щенн╕ школи 17 листопада 1983 року (про що св╕дчить запис у подарованому фотоальбом╕). Це була ╓дина зустр╕ч з╕ школярами за весь пер╕од перебування на кримському узбережж╕, тому запам’яталася. П╕сля к╕лькох запитань, звернених до аудитор╕╖ й пов’язаних ╕з л╕тературною географ╕╓ю, зрозум╕в, що учн╕ знали про Волинь не з твор╕в Лес╕ Укра╖нки, а з виступ╕в по телебаченню тр╕о Маренич╕в. З огляду на цю обставину змушений був навести к╕лька фрагмент╕в ╕з л╕тературно╖ карти ╕ на зак╕нчення прочитати дещо з кримського циклу. Декламац╕я в╕рш╕в, особливо «Вечора в С╕ме╖з╕», була сприйнята бурхливою овац╕╓ю. Посипалися зустр╕чн╕ запитання в╕д учител╕в ╕ учн╕в, адже на зустр╕ч╕ були присутн╕ педагоги з сус╕дн╕х шк╕л — ╕з Алупки, М╕схора й Коре╖за. З╕знаюся, що це була перша публ╕чна апробац╕я мо╖х в╕рш╕в ╕з циклу «В оправ╕ кипарис╕в» ╕ довол╕ усп╕шна. Побоювання розв╕ювались: учн╕ слухали уважно ╕, зда╓ться, чудово розум╕ли по-укра╖нськи.
Та вже в 1991 роц╕ вони знову загострилися: в Алупкинськ╕й м╕ськ╕й б╕бл╕отец╕ не виявлено жодного укра╖нського журналу ╕ газети.
— А зач╓м нам ет╕ ваш╕ ╕здан╕я? — щиро здивувалася юна б╕бл╕отекарка, вчорашня десятикласниця.
— Як-то «зачем»? Наск╕льки не помиляюсь, у ваших же школах ще поки що викладаються укра╖нська мова й л╕тература! — в╕дказав я юн╕й красун╕.
— А ми нап╕шем заявл╓н╕я, чтоби от ╕х ╕зуч╓н╕я наших д╓т╓й ╕збав╕л╕, — вийшла ╕з-за стелаж╕в старша ж╕нка, очевидно, зав╕дувачка б╕бл╕отеки...
— Как же ми т╓п╓р╕ча? ╤ укра╕нск╕й язик должни виуч╕ть? — б╕дкалися «нов╕» кримчани, поселен╕ в татарських саклях з весни 1944-го.
— Не хвилюйтеся... Н╕хто вас до цього примушувати не буде, — намагався я ╖х заспоко╖ти. — Х╕ба погано знати укра╖нську? У школ╕ на Пол╕сс╕, я, наприклад, викладав рос╕йську мову й л╕тературу. А зараз ось хот╕в би вивчити татарську... А ви б не хот╕ли?
— М╕й батько знав татарську...
— От бачите.... ╤ не став в╕д того татарином. Чому ж так бо╖теся укра╖нсько╖, друго╖ за музикальн╕стю в св╕т╕ п╕сля ╕тал╕йсько╖?
Через якусь хвилину я вже клекот╕в у каб╕нет╕ голови м╕ськвиконкому, прояви великодержавного шов╕н╕зму в Алупц╕ об╕цяв розв╕нчати в «Л╕тературн╕й Укра╖н╕», ╕ т╕льки запевнення, що м╕ськрада становище з передплатою укра╖нсько╖ пер╕одики виправить, стримало в╕д цього кроку.
Всюди на вулицях звучала рос╕йська, н╕мецька, грузинська, в╕рменська ╕, звичайно, рос╕йсько-укра╖нський суржик. Укра╖нською ж говорили т╕льки при╖ждж╕ з зах╕дних областей Укра╖ни. До всього укра╖нського (грошей, прапора, мови) ставилися зневажливо, з ╕рон╕чною посм╕шкою. Адже повсюди ще все таке ╕мперське, нав╕ть прапор на прим╕щенн╕ м╕ськради. Коли в мор╕ проплив якийсь моторний човен п╕д жовто-блакитним стягом, на пляж╕ загомон╕ли ╕ замахали руками.
Знаменно, що виступ гекачеп╕ст╕в застав мене на берез╕ Св╕тязя, а початок розвалу старо╖ адм╕н╕стративно-командно╖ системи, процес розпаду Радянського Союзу — в Криму. Акт проголошення незалежност╕ Укра╖ни викликав у одних озлоблення, в ╕нших — страх. ╤ дос╕ не забулися бурхлив╕ зустр╕ч╕ за круглим столом с╕мферопольського телебачення з громадськ╕стю м╕ста.
— Але ж Радянського Союзу б╕льше не ╕сну╓, — примирливо остуджував надм╕рний великодержавний запал якийсь полковник.
— А чь╖ погони нос╕те? — погрозливо блискав ╕з-за окуляр╕в представник Москви.
У черговий при╖зд Крим нагадував порохову бочку з б╕кфордовими шнурами, проведеними до С╕мферополя, Ялти, Севастополя... До Чорноморського флоту... Крим баламутили повпреди Москви ╕ Санкт-Петербурга. М╕сцеве телерад╕о пост╕йно вис╕кало ╕скри. Повсякчас тривожила доля народ╕в, в╕дторгнутих в╕д материкового шельфа св╕товими ╕ локальними штормами, давн╕х ╕ тепер╕шн╕х жител╕в п╕вострова. Вечорами прикипав до телеекрана, а вранц╕ — до «брехунця», з якого промовляла Ялта; прислухався до розмов — у салон╕ автобуса, на вулиц╕, на Пальмов╕й але╖...
— П╓р╓с╓ляются... Гаварят, зд╓ся ╕х ╕стор╕ч╓ская род╕на... А гд╓ род╕на наша?
— Гаварят, забори нашей кровью крас╕ть будут...
Шепот╕лися за спиною дв╕ ж╕нки в черз╕ за виноградом. Старенька бабуся з карими жвавими очима ╕ полтавським акцентом вставила, злякано оглядаючись:
— З╕рвав на мо╖й квартир╕ замка, каже «зд╓сь мой сакля, зарежу, как собаку».
— Де ж ви тепер живете?
— Та у времянц╕ ж!
— А ви зверн╕ться в райком, до прокурора!
— Та зверталася, ╕ не один раз!
— ╤ що?
— Та н╕чого ж!
— Тод╕ зверн╕ться ще в меджл╕с...
Стара епоха не хот╕ла поступатися. Вона нагадувала бравого морського окуня з червоними плавниками, якого засмажили ╕ виставили на прилавку центрального гастроному: в╕н уже почав псуватися ╕ мав поганий товарний вигляд, але його за всяку ц╕ну намагалися сплавити невибагливому покупцев╕, в тому числ╕ й автору, проти чого довелося вперто повоювати в торгових в╕дд╕лах Ялтинського м╕ськкому парт╕╖ та Алупкинсько╖ м╕сько╖ ради.
П╕д кипарисами повзли зл╕ чутки, що начебто розкидан╕ татарськ╕ намети в Ялт╕, що перегороджено ╖м шлях у Гурзуф╕, що дозволено н╕би селитися т╕льки в г╕рськ╕й частин╕ за С╕ме╖зом. Крим жив у страшному передчутт╕ пол╕тичного урагану бора.

(Продовження в наступному номер╕)

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #14 за 05.04.2013 > Тема "З потоку життя"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=11620

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков