Версiя для друку Обговорити в форумi

Вітер мандрів

Олександра Волощука, мандрівника з Чернігова, я завжди радий бачити. Добре, що редакцію «Кримської світлиці» напередодні дня народження газети завжди провідує, та й у Львові раз-два на рік буває. Проїздом, звичайно, — така вже у нього мандрівна натура... Цього разу приїзд чернігівця припав на рішучий реванш львівської зими. І морози, і снігові замети – все було. Тому Олександр замість того, щоб прибути на дев’яту вечора (як обіцяв), подзвонив у двері лише... о другій ночі. Виявляється, перед Львовом на трасі були страшенні «корки», та й до моєї оселі чотири кілометри довелося йти нічним Львовом пішки. І не по розчищеному тротуару, а вузенькими стежками, бо двірники тоді явно здалися, капітулювали перед натиском стихії... Нарешті рятівний львівський корпункт! Сашко скидає важкий рюкзак (я ще й пожартував, що у чеченських бойовиків рюкзаки, однозначно, легші), просить гарячого чаю і ледве доходить до ліжка. Зате наступного ранку прокидається бадьорим і свіжим — як нічого й не було! Виявляється, сьогодні ж їде до Польщі! Прошу розповісти, де ж він побував і що побачив після нашого з ним прощання в Сімферополі наприкінці грудня 2012 року.

— За традицією я зустрів Новий рік на Мангупі, — каже мандрівник. – А потім поїхав у Перевальне до шанованого українською громадою священика отця Івана. Поспілкувався з ним добре, ми разом з ним побували у селі Мраморному, де він будує другий храм разом із сином. Потім через Керченську протоку я потрапив на Кубань і зустрів Різдво сред братів-українців станиці Ленінградської. Раніше вона, до речі, називалася Уманською. І станичники дуже хотіли повернути стару назву, але... бояться звинувачень у сепаратизмі. Зрозуміло, що місцева влада поставилася б до такої «українізації» негативно. Не ті зараз тенденції в путінській Росії...
— Після Кубані був Кавказ?
— Так, Кабардино-Балкарія, точніше, головне балкарське місто Тирниауз. Там я зупинився у священика отця Андрія Васильєва, настоятеля православного храму Святого Георгія. В травні 2011 року фанатик-ваххабіт убив попереднього настоятеля цього храму отця Ігоря Розіна. Того ж дня пономар Андрій Васильєв дав собі клятву, що замінить убієнного отця Ігоря. Потім його постригли у монахи, він закінчив Ставропольську семінарію і вже дванадцять років очолює православний храм Святого Георгія, взявши собі духовне ім’я свого попередника. До речі, у 2011 році ми разом з отцем Ігорем робили сходження на Ельбрус... Тоді ж він запропонував мені взяти участь у підготовчій роботі до зйомок документального фільму про монахиню Анну Іговську.
— А хто це? Можна трохи детальніше розповісти?
— Анна Іговська народилася в 1907 році, пережила блокаду Ленінграда, потім була евакуйована на північ Омської області. А вже там отримала вісім років таборів за статтею 58 ч. 10 (антирадянська пропаганда й агітація). Очевидно, розповідала людям про християнство, а хтось «стуконув», доповів органам. Табори вона відбувала в Якутії на лісоповалі. Російська православна церква цінує її як «нову сповідницю», до того ж вона залишила після себе 16 зошитів спогадів. Сама вона назвала цю добірку «Генеральною сповіддю». У неї була чудова пам’ять, і вона пам’ятала себе з раннього дитинства, саме тоді ж вона і стала віруючою. Детально описує всі свої поневіряння в таборах. Потім вона переселилася в Казахстан, щоб бути ближче до преподобного Севастіяна Карагандинського (місцевого святого, який заснував жіночий монастир у Караганді), там вона жила до самої смерті, тобто з 1955 до 1994 року. Про неї мало хто знав, але завдяки тому, що залишила після себе спогади, тепер про неї знають багато людей. Моїм завданням було поїздити по місцях, де вона перебувала, і розшукати людей, які її знали особисто.
— І це вдалося?
— У січні я побував у місті Тарі на півночі Омської області, потім проїхав ще далі на північ, туди, де вже справжня тайга і де стояли морози мінус 35 градусів за Цельсієм. Там Анна Іговська жила в 1942-1944 роках. І таки знайшов одну людину, яка її пам’ятає, – це старенький дідусь Семен Степанович Яртаєв, який в роки війни був іще хлопчиком. Я побачив ті місця і храми, які вона описує у своїх спогадах. Потім поїхав у Караганду і там знайшов уже більше людей, які пам’ятають монахиню. Це серйозна пошукова робота, яку я дуже люблю. І вона чудово поєднується з подорожами.
— Олександре, а де зараз перебувають Сергій і Валя Новикови, з якими я познайомився завдяки тобі і про яких писав у статті «Відкриття Чечні» («КС» від 22 лютого 2013 року)? Куди вони поїхали після Львова?
— Знаю, що побували в Києві, тоді поїхали додому в Підмосков’я. Потім вони вилетіли до Киргизії, далі автостопом до Таджикистану. Звідти планують їхати в Афганістан...
— Страху перед мусульманами країни, яка не так давно воювала з СРСР, у них немає?
— Страх перед мусульманами є лише у людей, які звикли вірити телевізору. А Сергій і Валя надто багато подорожували, багато знають і мають власну точку зору щодо агресивності мусульман.
— А які у тебе плани на найближчий місяць?
— Мандрівка в Польщу! Задумав я цю подорож ще минулого року. Оскільки ще ніколи не був у цій країні, то мені буде дуже цікаво побачити різні міста і регіони. До того ж хочу ознайомитися з життям місцевого українства. У мене домовленість з УВКР (Українська Всесвітня Координаційна Рада – С. Л.) про те, що по ходу мандрівки я буду відсилати подорожні матеріали: де і з ким спілкувався, що бачив... Хочу побувати у Перемишлі, Варшаві, Гданську... Везу з собою багато українських книжок, тому й рюкзак такий важкий! Повертатися назад буду також через Львів і вже тоді зможу розповісти про Польщу дуже й дуже багато.

Сергій ЛАЩЕНКО

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #14 за 05.04.2013 > Тема "З потоку життя"