Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (2963)
З потоку життя (6158)
Душі криниця (3392)
Українці мої... (1447)
Резонанс (1469)
Урок української (986)
"Білі плями" історії (1653)
Крим - наш дім (531)
"Будьмо!" (260)
Ми єсть народ? (237)
Бути чи не бути? (70)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (108)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
ЧИ ПОТР╤БНА ДИТЯЧА ПРЕСА УКРА╥Н╤?
Дитяча преса потр╕бна вс╕м – ╕ юним читачам, ╕ батькам, ╕ осв╕тянам.


ХТО ОТРИМА╢ ПЕРШУ Л╤ТЕРАТУРНУ ПРЕМ╤Ю ╤МЕН╤ ДАНИЛА КОНОНЕНКА?
20 листопада зак╕нчився пер╕од висунення претендент╕в на здобуття л╕тературно╖ прем╕╖ ╕мен╕...


ТРЕТЯ ПРЕЧИСТА СН╤ГОМ МЕТЕ...
Серед численних свят церковного календаря у народному побут╕ чи не найб╕льш “ж╕ночим”...


СВ╤ТЛИЧН╤ В╤ТАННЯ КРИМСЬКОМУ ╤НЖИРУ
От ╕ завершився конкурс. Чудове починання!


«Я – Л╤ТО, ГОЛОСИСТЕ ТЕПЛЕ Л╤ТО»
Сьогодн╕, в першому сво╓му грудневому числ╕ Поетична Св╕тлиця представля╓ сво╓му читачев╕ в╕рш╕...




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














Гостям Севастополя



FaceBook

Twitter









оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #13 за 29.03.2013 > Тема "Душі криниця"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#13 за 29.03.2013
МАШТАК
Василь ХОМЧЕНКО

Л╕тература

Василь Хомченко (1919-1992) — в╕домий б╕лоруський письменник, автор багатьох талановитих книжок переважно для юнацтва. Репресований 1937 року, в╕н завжди прагнув правди, ╕стини, ╕ перо його слугувало ц╕й мет╕. Твори В. Хомченка перекладалися мовами ╕нших народ╕в, друкувалися й укра╖нською. З початку 1970-х рок╕в минулого стол╕ття в╕н очолював редакц╕ю прози видавництва «Мастацкая л╕тература» (М╕нськ), де неодноразово виходили й книжки укра╖нських автор╕в.
Письменник В. Хомченко був за фахом юристом, зак╕нчив В╕йськово-юридичну академ╕ю, служив на в╕дпов╕дних посадах у Збройних Силах, мав доступ до арх╕в╕в, сп╕лкувався з багатьма людьми, котр╕ були учасниками й св╕дками ╕сторичних под╕й «жовтнево╖» доби.
Пропоноване опов╕дання присвячене во╖нам-афганцям.

Василь ХОМЧЕНКО
МАШТАК

ОПОВ╤ДАННЯ

Маштаком його назвала маленька д╕вчинка. Маштак означав маленький к╕нь, конячка. А до того дня в╕н н╕якого ╕мен╕ не мав, був просто в╕слюком. Увесь св╕й в╕к в╕н возив на витривал╕й спин╕ все, що на нього звалювали, ╕, насамперед, самого господаря ╕ його д╕тей. Його, як ╕ вс╕х в╕слюк╕в, били, штурхали п╕д жив╕т ногами — це коли в╕н упирався, тому що на в╕слюк╕в часом напада╓ така незрозум╕ла для людей уперт╕сть. Йде слухняно, пок╕рно, ╕ раптом — зупиниться ╕ — н╕ з м╕сця, хоч ти вбий його, сто╖ть — ╕ все. У таких випадках добрий, терплячий господар дозволя╓ ослу трохи постояти, начеб йдучи назустр╕ч його примхам. Д╕ти по-сво╓му змушують йти упертюха-в╕слюка: дають йому жмут трави або шматочок хл╕ба, ╕ осел тягнеться за принадою, щоб вхопити ╖╖ зубами, ступа╓ крок уперед. Ну, а коли в╕слюк зрушив з м╕сця, то вже п╕де дал╕.
Так от, настав час ╕ цей самий в╕слюк Маштак з╕стар╕вся. Усе част╕ше почав стомлюватися в дороз╕, падати на землю п╕д тягарем поклаж╕. Господар, зважаючи на стар╕сть, жал╕в в╕слюка, не дуже його завантажував, сам б╕льше не с╕дав верхи на нього. А якось надумав зам╕нити його, старого, на молодого. ╤ потр╕бну суму грошей з╕брав для ц╕╓╖ мети.
— Татку, — спитав маленький син, — а що ти зробиш з╕ старим в╕слюком, коли купиш молодого?
— Те, що роблять з╕ старими в╕слюками: здеру шкуру.
— Не треба, — з жалем сказав синок. — Адже в╕н ст╕льки л╕т нас возив.
— Возив, доки був молодий. А тепер нав╕що в╕н?
Маштак чув цю розмову батька з сином, але оск╕льки в╕н був в╕слюком ╕ людсько╖ мови не розум╕в, все ж в╕дчув, що мовилося про його долю. В╕н стояв б╕ля хл╕ва, жував залишками зуб╕в траву, яку прин╕с йому хлопчик, ╕ думав про те, що в╕н вже слабий, старий, що в нього стерт╕ зуби, болять ноги й спина, ╕ йому стало г╕рко й сумно. В╕н витягнув шию, задер голову ╕ закричав по-сво╓му, по-ослячому:
— У-аа! У-аа! У-аа!
Люди, звичайно, не здогадались, про що в╕н кричав, а в╕слюки у сус╕дн╕х дворах зрозум╕ли — скаржився на свою долю. Авжеж, н╕чого не вд╕╓ш, сп╕вчували вони йому: ус╕ ми будемо такими ж старими, терпи.
Було спекотно. Немилосердно смажило сонце, посилаючи на землю сво╓ пекуче пром╕ння, ╕ земля, яка вже забула, коли востанн╓ ╖╖ напували дощ╕, знемагала в╕д спраги, тр╕скалася, жадала вологи, п╕ддавалася в╕тру, який видирав з не╖ пил, гнав ╕ зд╕ймав угору хмаровищем. Маштак, випущений на пашу, скуб пожухлу траву, скуб ╖╖ посохлу ╕ не на╖дався. Хот╕лося пити. Язик пошерх, а довк╕л поблизу — жодно╖ крапелини води. Та й шукати ╖╖ не п╕деш — Маштак був на прив’яз╕.
В╕слюки — тварини терпляч╕, можуть переносити голод, спрагу, можуть довго йти з поклажею, але ж ╕ ╖м врива╓ться терпець. Не стерп╕в ╕ Маштак: зарев╕в, просив пити.
В╕слячий крик почули люди. Маштак пом╕тив трьох чолов╕к╕в ╕ господаря уп╕знав в╕дразу, дво╓ ж йому були зовс╕м незнайом╕, ╖х ран╕ше в кишлаку в╕н не зустр╕чав. Господар н╕с у в╕дерц╕ воду, ╕ Маштак, вчувши ╖╖, ринувся назустр╕ч, але не в╕дпустила в╕рьовка.
— Чого смика╓шся, дурню? В╕рьовку порвеш! — пробурчав господар ╕ поставив п╕д морду в╕дерце з водою.
Незнайомець, що був стар╕ший, м’яко поплескав Маштака по спин╕.
— Зовс╕м старий, сивий. Сво╓ в╕джив. Чи порожн╕й хурджум хоч втрима╓?
— Чому порожн╕й? — образився господар. — В╕н ╕ тебе втрима╓.
— Втрима╓? От ╕ добре. Тод╕, значить, куплю, — мовив незнайомець.
На вигляд незнайомц╕ були так╕ ж, як ╕ господар, селяни. ╤ зодягнут╕ так само: б╕л╕ шаровари, б╕л╕ довг╕ сорочки, на голов╕ у старшого — чалма. Т╕льки Маштак нутром сво╖м в╕дчув, що не селяни вони. Старими, сльозливими очима в╕слюк розглед╕в усе ж ╖хн╕ руки: не груб╕, з мозолями, сонцем запечен╕, якими бувають селянськ╕, а тонк╕, з довгими пальцями. Так╕ не тримали н╕ ручки сохи, н╕ мотики, н╕ серпа. Таким рукам т╕льки грош╕ л╕чити. ╤ коли один з цих людей поплескав Маштака по ши╖ сво╓ю майже невагомою м’якою рукою, не поплескування не сподобалося в╕слюку, а сам чолов╕к. ╤ в╕н загрозливо тупнув задн╕м копитом й вишк╕рив зуби.
— Ох ти, — в╕дступив незнайомець, — в╕н ще й вкусити може.
Молодший мовчав, Маштак ще не чув, який у нього голос, ╕ не знав, чи може в╕н взагал╕ розмовляти. Чолов╕к той стояв, опустивши руки, похмурий, байдужий до всього.
— Я вже сторгувався на молодого в╕слюка, — сказав господар. — Т╕льки грошей у мене трохи не вистача╓.
— Ми дамо тоб╕ за нього... Ск╕льки афган╕ ти просиш?
Господар назвав суму ╕ показав на пальцях. Старший згодився в╕дразу, д╕став з кишен╕ гаманець, в╕драхував к╕лька хрустких пап╕рц╕в ╕ подав господарев╕. Господар — н╕би роздумував: брати чи не брати, — постояв якусь мить нерухомо, подивився з жалем на Маштака ╕ лише тод╕ грош╕ взяв.
Маштак усе зрозум╕в — його купили ц╕ незнайом╕ люди, ╕ вони тепер будуть господарями. Пом╕тив в╕н, що господарев╕ його шкода, ╕ сам теж пожал╕в господаря, рикнув йому на прощання дв╕ч╕.
Нов╕ господар╕ вели Маштака спочатку стежиною, пот╕м пут╕вцем. З пут╕вця з╕йшли на широку ╕ шумну трасу, по як╕й мчали машини, пихкаючи смердючими газами. Тут новий господар, що був стар╕ший за в╕ком, кудись зник, лишився той, що був молодший, негов╕ркий. Маштаку не подобались н╕ господар, н╕ шумна смердюча дорога. В╕н раптом спинився, зноровився, показуючи ус╕м сво╖м виглядом, що йти по так╕й дороз╕ в╕н не хоче. Але новий господар не став його чекати, не став ╕ умовляти. В╕н так боляче штрикнув чимось гострим Маштака п╕д б╕к, що той аж п╕дстрибнув ╕ слухняно поплентався дал╕. Зрозум╕в Маштак, що новий господар — чолов╕к дуже жорстокий.
Ран╕ше Маштак н╕коли не був у м╕ст╕, знав дорогу лише в╕д свого кишлака в сус╕дн╕ й назад. Тому м╕сто його наполохало сво╖м велелюддям, шумом, таким же, як ╕ на шосе, бензиновим смородом. Тут в╕н побачив ╕ в╕слюк╕в з поклажами на спинах, ╕ коней, запряжених у в╕зки, та найб╕льше було колясок з вантажем. Полохлив╕сть швидко минула, ╕ Маштак не лякався велелюддя ╕ шуму.
Невдовз╕ господар зав╕в Маштака в тихий завулок, ╕ от вони — у глухому дворику. Накинувши пов╕д в╕слюков╕ на шию, в╕н зайшов до будинку. Маштаку сподобалось це тихе м╕сце, в╕н став чекати, що його тут зараз нагодують ╕ напоять. В дороз╕ в╕н стомився, спот╕в, тому прил╕г ╕ нав╕ть задр╕мав.
Одначе лежати довго йому не довелося. Вийшов господар з хурджумом — це так╕ зв’язан╕ дв╕ сумки, — штурхонув Маштака ногою п╕д б╕к, щоб той вставав. Маштак, боячись, що господар знову боляче штрикне, п╕дхопився, став сумирно. Господар поклав йому важкий хурджум на спину, зав’язав в╕рьовкою п╕д жив╕т ╕ вив╕в з двору.
У хурджум╕ лежало щось важке й незвичайне. Незвичайне тому, що воно, як живе, подавало якийсь голос чи звук. Щоправда, тихий, начеб стрекот╕ння цикади: цок-цок-цок... Маштаку це не сподобалося, йому стало страшно. А чому страшно, в╕н не м╕г зрозум╕ти. Напевне тому, що такого вантажу на соб╕ в╕н за все сво╓ осляче життя не носив. До того ж звуки в сумц╕ в╕н чув не т╕льки вухами, а й в╕дчував ус╕м т╕лом. Бр-р-р...
«Цок-цок-цок» — без к╕нця стрекот╕ло на боках. Маштак спробував вихнути боком, аби цокання припинилося, але воно продовжувалось. З багатор╕чного досв╕ду в╕н знав, що вантаж╕ зн╕мають з╕ спини в к╕нц╕ шляху, ╕ тому йшов пок╕рно й нав╕ть ╕нколи прискорював ходу, аби шлях хутч╕ш ск╕нчився й нарешт╕ зняли б з╕ спини цей непри╓мний вантаж, тод╕ б ╕ ск╕нчилося й непри╓мне цокання.
На щастя, йти довго не довелося, мандр╕вц╕ спинилися б╕ля висотного будинку. Коли б Маштак ум╕в читати, то з вив╕ски д╕знався б, що це школа, ╕ в н╕й в цей час йшли заняття. Господар прив’язав Маштака за стовпець б╕ля сам╕с╕нько╖ шк╕льно╖ ст╕ни й, скрадливо озираючись, п╕шов назад. ╤ по цих скрадливих озираннях Маштак зрозум╕в, що той б╕льше сюди не збира╓ться повертатись. Але ж чому тод╕ було не зняти поклажу? Чому не взяти з собою те, що так нестерпно цока╓? А цокати воно продовжувало набридливо, непри╓мно, страшно.
Пролунав дзв╕нок на перерву ╕ на шк╕льне подв╕р’я виб╕гли д╕ти. Вони пом╕тили в╕слюка ╕ тод╕ к╕лька д╕вчаток п╕д╕йшли до Маштака. Одна, певне, найдобр╕ша, сунула йому галету. Маштак з’╖в ╖╖, подивився з вдячн╕стю ╕ проханням дати ще. П╕дб╕гла до нього й зовс╕м маленька школярка, шмигонула прям╕с╕нько п╕д животом Маштака, засм╕ялась. Д╕вчатка плескали його по ши╖, гладили, куйовдили гриву, а маленька пустунка ще й за хв╕ст смикнула. А пот╕м, погамувавши ц╕кав╕сть, д╕ти в╕д╕йшли в╕д Маштака, стали гратися.
В цей час ще одна д╕вчинка йшла по вулиц╕ мимо школи. Вона не вчилася в ц╕й школ╕, бо була ще зовс╕м малою. Зупинившися б╕ля в╕слюка, д╕вчинка погладила тварину по голов╕ й мовила:
— Здоров був, Маштак! Ти — маленька конячка. Зрозум╕в?
В╕слюк мотнув головою, згодився з цим ╕менем, прийняв мого. Приймемо й ми його ╕ теж будемо називати в╕слюка Маштаком, як ╕ називали дос╕.
Жаль, що тварини не можуть розмовляти, а то Маштак попросив би д╕вчинку зняти з його спини ношу, аби не чути цього жахливого цокання. Зам╕сть сл╕в в╕н зм╕г лише трусонути поклажею на спин╕, демонструючи нетерп╕ння.
╤ тут д╕вчинка почула цокання, — вона випадково притулилася вухом до м╕шк╕в на спин╕ в╕слюка.
— Цок-цок-цок, — повторила вона. — У тво╓му хурджум╕ що? Годинник?
Маштак сам не знав, що в сумц╕, знав лише, що йому важко й набридло тримати поклажу на спин╕ й слухати непри╓мне цокання. ╤ ще ус╕м сво╖м ╓ством ╕ душею, яка, як стверджують, ╓ ╕ в тварин╕, в╕дчував, що його все б╕льше й б╕льше охоплю╓ страх, начеб це цокання наближу╓ щось страшне, можливо, й смерть. Цок-цок-цок — це, здавалось, в╕дл╕чувались секунди його життя, ╕ от-от, можливо, трапиться те, що наближу╓ цокання.
— Мене звати Нур╕я, — сказала д╕вчинка. — А ти — Маштак. Так? — ╥й сподобалася ця рима, ╕ вона п╕дстрибувала й повторяла: — Маштак — так! Маштак — так!
«Не скачи, — просив Маштак д╕вчинку очима. — Ти добра, але мен╕ за тебе ╕ за тих д╕вчаток, що на шк╕льному подв╕р’╖, чомусь страшно. Йди зв╕дси мерщ╕й».
Цокання не припинялося, а начеб посилювалось. В╕домо, коли дослуха╓шся до непри╓мних звук╕в, то вони здаються ще чутк╕шими, просто-таки б’ють по вухах. А Нур╕я не в╕дчувала цього й не розум╕ла прохання Маштака ╕ тому не йшла в╕д нього, а, навпаки, забавлялася з ним. ╤ в╕н, аби прогнати в╕д себе д╕вчинку, взяв та злегка й вкусив ╖╖ за плече.
— Недобрий Маштак, — образилася вона. — Не буду б╕льше з тобою гратися.
╤ вона в╕д╕йшла. А коли в╕д╕йшла, то пом╕тила радянського лейтенанта, який ╕шов мимо школи, мимо шк╕льного подв╕р’я, повн╕с╕нького д╕тей. Нур╕я прив╕талася з лейтенантом ╕, сама не знаючи чому, сказала, що в Маштака в сумках щось цока╓.
— Там так: цок-цок-цок. Певне, великий годинник. Ось такий, — ╕ вона розвела руками.
Лейтенант, нагнувшись до д╕вчинки, з усм╕шкою вислухав ╖╖ щебетання, намагаючись зрозум╕ти, про що вона говорить. ╤ раптом в одну мить випростався, озирнувся довк╕л, сказав Нур╕╖, щоб мерщ╕й б╕гла додому, а сам кинувся до в╕слюка. Припавши вухом до поклаж╕, почув цокання, що долинало зсередини, спробував розв’язати сумки, але вони були дуже м╕цно зав’язан╕. Лейтенант все зрозум╕в ╕ то╖ ж мит╕ гукнув д╕тям, як╕, забачивши радянського оф╕цера, почали п╕дходити до нього.
— А ну геть ус╕ зв╕дси! Ус╕! Там м╕на! М╕-на! Буде — бух! — I махав, махав руками. — Бух! Бах!
Наполохан╕ д╕ти кинулися до школи. Лейтенант зрозум╕в, що вибухового заряду, який лежав у сумках, вистачить, щоб школа розлет╕лася вщент. В╕н не знав лише, ск╕льки лишилося цокати годинниковому механ╕змов╕. Можливо, хвилину, а можливо, й усього к╕лька секунд. Та й ножа не було, аби розр╕зати сумки. Тод╕ лейтенант ухопив Маштака за пов╕д ╕ потягнув його якомога дал╕ в╕д школи вглиб пустельного двору.
Маштак не опирався. Вперше в житт╕ в╕н був незвичайно слухняним: намагався б╕гти щосили, ╕ лише боявся, аби стар╕ ноги не сп╕ткнулися, аби не п╕двели.
— Давай, ослику, давай, хутч╕ше! — п╕дохочував його лейтенант. Ось уже й пустельний дв╕р, за двором ярок ╕ б╕льш н╕чого. Лейтенант спинився, кинув пов╕д на землю ╕ хот╕в було тут на пустир╕ знов розв’язати сумки. Але Маштак не захот╕в стояти, а п╕двладний якомусь сво╓му внутр╕шньому голосу, поб╕г дал╕ один.
Проб╕г небагато. На спин╕ його в останн╕й раз цокнуло, ╕ тут гримнув вибух з такою силою, що у в╕кнах школи, як╕ виходили на пустир, вилет╕ли ус╕ шибки.
Лейтенант, якого вибуховою хвилею в╕дкинуло крок╕в на десять, лише встиг пом╕тити, як Маштак п╕длет╕в високо вгору ╕ вже там розсипався на червон╕ шматки.
«Ах, молодець, ослик, спасиб╕, що так б╕г, старався, мчав», — встиг лише похвалити Маштака лейтенант ╕ знепритомн╕в.

Переклав з б╕лорусько╖
Данило КОНОНЕНКО

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #13 за 29.03.2013 > Тема "Душі криниця"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=11590

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков