Версiя для друку Обговорити в форумi

Поезія
Три самобутні поетеси, три співучі горлиці з власним голосом і власною манерою виконання, тобто написання своїх поезій, залетіли з квітучої смерекової Галичини до сонячного, овіяного морським бризом Криму, на літературні сторінки єдиної на півострові україномовної газети «Кримська світлиця».
Я вдячний долі за те, що вона подарувала мені творчу дружбу з цими чудовими творцями поетичного слова — Любою Проць, Ольгою Яворською та Світланою Антонишин.
На жаль, ми ніколи не зустрічалися, особисто незнайомі, хоч, гадаю, ми все-таки колись зустрінемося чи на Говерлі, чи на Ай-Петрі, але пошана до творчості цих прекрасних своїм талантом поетес зародилася відразу ж, як тільки-но я прочитав їхні поетичні книги: «Група крові» Люби Проць, «Понад плином подій» і «Зранене стебло» Ольги Яворської та «Закон самозбереження душі» Світлани Антонишин.
Усі поетеси — цікаві, творчі особистості, хоч люди простої, а може, й не такої вже простої долі та професій.
Любов Проць — вчителька української мови та літератури, працює в рідному селі Дубляни, що на Самбірщині Львівської області. Минулого року її вельми цікаву книгу поезій «Група крові» було висунуто на здобуття Національної премії імені Т. Шевченка. І хоч вона чомусь не втрапила до числа лауреатів, гадаю, що все ще попереду: адже все тече, все міняється, як сказав один давній філософ. Тож віриться, що колись до Шевченківського комітету прийдуть нові люди, уважніше перечитають справді чудові і талановиті поезії Любові Проць і потвердять істину, що справжні поети є не тільки ті, що живуть у столиці, а й ті, котрі народилися, живуть і творять у глибокій провінції, в селі, серед своїх роботящих земляків на лоні рідної природи, серед квітучих соняхів і чорнобривців, серед гінких мальв та кучерявих споришів...
Адже село — то не лише ідилія, не лише земний рай і спокій для душі. То ще й усе аж до навпаки. Їй, Любі Проць, сільській вчительці і поетесі, суджено долею не тільки навчати дітей любові до рідного слова, не лише писати вірші, як випаде світла душі хвилина, а й усю себе до останньої краплини віддавати їй, рідній землі, що її зростила і яку вона, селянка з діда-прадіда, мусить не лише любити, а й докласти працьовитих рук до того клаптика землі, що зветься городом, аби жити не лише духовним харчем. Ось як вона, Люба Проць, пише про свою нелегку жіночу працю на землі:

Не відвести очей від вроди
Палких полів, знадливих лук...
Спивають спрагнені городи
Мозольну силу з теплих рук.
Підпалить втома мокрі плечі,
Недавні жарти поскубе...
Ще трохи — і розігне вечір
На мідь розпечену тебе.
Тоді блаженно потягнутись
І посміхнутись в нікуди,
І гостро так — на зуб —
 відчути
Кришталь криничної води.
Дивитись, мружачись, як сіло
Янтарне сонце ген за бук.
І кинути прив’яле тіло
На хрест вогнем налитих рук.
...Задмухає свідомість горно
Думок — і вже немов здаля
Відчуєш, як тебе по горло
Знов повнить силою земля.

Так і бачиш в уяві перед собою оту натомлену денною працею на городі жінку, що зіпершись на сапку, дивиться, мружачись, як сідає за далекий пруг денне світило і дивуєшся, як до «на мідь розпеченого тіла», до «вогнем налитих рук», ще має прийти Муза, щоб нашептати натомленій жінці-поетесі палкі слова палкої Поезії...
Колежанка Люби Проць і за творчістю, і за фахом Ольга Яворська — також сільська вчителька, але не філолог, а... математик. Народилася вона на Тернопільщині, закінчила Дрогобицький державний педагогічний інститут імені Івана Франка, і відтоді вчителює у Тур’ївській загальноосвітній середній школі Старосамбірського району на Львівщині. Вона — авторка багатьох збірок поезій як для дорослого читача, так і для дітей, а ще ж пише щемку, хвилюючу прозу, усі сюжети якої, впевнений, почерпнуто з нашого непростого людського життя-буття, відтворено переважно ті події, які в різні часи відбувалися в її рідних краях.
З деякими прозовими творами-оповіданнями та новелами Ольги Яворської наші читачі вже знайомі, але як поетесу ми її для шанувальників красного слова ще не всю відкрили. Гадаю, саме сьогодні ми й ознайомимо наших читачів з віршами поетеси з її книги вибраного «Понад плином подій».
Вірші Ольги Яворської сповнені глибокої любові до рідної України, мови, історії, до свого рідного народу. Поезії Ольги Яворської щедро забарвлені метафорами і порівняннями, сповнені глибокої віри у справжнє відродження своєї Вітчизни, вірою в те, що імена героїв, які виборювали незалежність України, навічно збереже народ і їх ніхто й ніколи не викреслить з нашої історії.
А ще хочеться сказати кілька слів й про ще одну горлицю з поетичного саду Галичини, про Світлану Антонишин. За фахом вона — журналіст. Закінчила факультет журналістики Київського державного університету імені Тараса Шевченка. Працювала в багатьох газетах і журналах. Видала кілька збірок поезій, з-поміж них і книжка «Закон самозбереження душі». Художнє слово знаної поетеси Світлани Антонишин вирізняється добрим настроєм з елегійною мелодикою, філософськими роздумами на життєвих реаліях, а оригінальні образи, пречудова мова, прозора непересічна стилістика свідчать про високу майстерність письменниці на ниві літератури. Живе Світлана Антонишин в місті Броди на Львівщині.
Отже, перед вами, шановні читачі, три різні поетеси, три різні долі, три різні індивідуальності, яких об’єднує талановита, чесна, світла і красива Поезія. Проникніться ж щирим художнім словом цих трьох співучих горлиць з неповторно-квітучого галицького поетичного саду і, гадаю, матимете неабияке задоволення для серця і душі.

Данило КОНОНЕНКО

ГОРЛИЦІ З ГАЛИЦЬКОГО ПОЕТИЧНОГО САДУ
Ольга ЯВОРСЬКА

* * *
Україно моя!
Припадаю до твого знамена,
До потрісканих рук,
З яких впали іржаві кайдани,
Торжествую з тобою,
Моя сива згорьована нене, —
Скільки літ ми чекали,
Поки день наш настане!

Скільки впало синів твоїх вірних
На битій дорозі,
Скільки дочок сивіло,
Криваві втираючи сльози! —
Ти оплакуєш мертвих,
Над живими — у вічній тривозі,
Бо шумлять ще над ними
Загрозливі грози.

Вип’єм радості чашу
За волю народу,
І згадаєм героїв
По імені та безіменних.
Україно моя!
Ми щасливі, пізнавши свободу,
Припадаєм устами
До твого знамена.

МЕНІ ВАС ЖАЛЬ
Мені вас жаль,
 хто не навчивсь любити
Своєї хати і своєї мови,
Хто може легко згорбленим ходити
Й калічити безжально рідне слово.

Мені вас жаль, облудливі сексоти,
Невже вас матері не годували,
Що ви до демона наймались
 на роботу
І душу темній силі продавали?

Мені вас жаль, занудливі
 манкурти,
Вас обминала ніжність тополина,
Вам у житті ніколи не почути,
Як тужить і співає Україна.

ХІБА ТИ УКРАЇНЕЦЬ?..
Хіба ти українець, як у тебе
Погас наш дух,
 як вогник у вікні? —
Тобі вже й мови рідної не треба,
Клянеш народні звичаї й пісні.
Чому (хоч знаєш)
 злий ти до нестями?
Чому (хоч знаєш) змучений украй?
Бо не співав ти пісні з колосками,
Не плекав із Марусею Чурай.

Не припадав душею до калини,
Не чув зітхання рідної землі,
Байдужий був до болю України,
Коли їй душу ранили жалі.

Вона, як мати, горнеться до тебе,
А ти четверту заповідь забув,
І — ні землі, ні батьківського неба;
Ти в совісті на сповіді не був, —
Хіба ти українець?..

* * *
Буяння вишневого цвіту,
Натхнення свята таїна,
Із сонячних світлих літер
Вірші складає весна.

* * *
Грає барвами день травневий,
Усміхається ніжна блакить,
Понад травами цвіт вишневий
З буйним вітром у вічність летить.

* * *
Зеленим сміхом хлюпає весна,
Кружляє птахом
 в молодій діброві, —
Так щиро в душу проситься вона,
Щоб народитись у натхненнім слові.

В пахучих травах стоголосий спів,
Щасливий усміх сонця у зеніті,
І сто травневих молодих вітрів
Голублять землю найріднішу в світі.

* * *
І знов весни ласкавий промінець
Погладив землю ніжно, несміливо,
І знову квітень —
відчайдушне диво —
Торкнувся наших змучених
 сердець.

Весна прийшла...
 Земля відкрила груди,
Чарівним запахом дурманить
 первоцвіт, —
Радійте люди, і боріться, люди,
Рятуйте землю, радуючи світ!

* * *
Не борони мені молитися
 до слова —
Нехай душа шукає висоти,
Моя стихіє, ти не випадкова
Під пресом бід у царстві самоти.

Спасибі вам, Карпатські сині гори,
За світ пісень, за трепетну красу,
За сиву мудрість,
 що з віків говорить,
За жмуток віршів, що в душі несу.
* * *
В строфі моїй — весняні квіти,
У снах — єдвабна заметіль.
У школі — циркуль, глобус, діти,
А у душі — безмежний біль.

* * *
Збираю слів букетики малі,
Залишу друзям,
 як покличе вічне, —
Коли огорне душу потойбічне,
Нехай цвітуть любов’ю на землі.

* * *
Де ж ту правду шукати,
За яким небозводом,
Коли день ненастанно
Огортає пітьма,
Коли люд зубожілий,
Що зоветься народом,
Прославля воскресіння
Те, якого нема?

Злодійня торжествує,
Вороги нахабніють,
Жебраки в колоброді
Від зорі до зорі.
Невідомий убійник
Завше має надію,
Що його чорну душу
Захистять владарі.

Біль утрат невмолимо
Понад громом безчестя,
Понад видивом ночі
Натягає струну.
Не кажіть про свободу,
Бо для правди і честі
Хтось невидимий теше
В Україні труну.
2001 р.

* * *
Понад пам’яттю літ,
Понад плином подій,
Понад примхами гордої долі —
Із крем’яних сторіч
Підійнявсь гордий клич
І завмер над уламками волі.
2002 р.

* * *
Із України в світ — крута дорога,
Сміється сонце і бредуть полки.
А на обочині століть жебрачка вбога
До неба зносить чорні п’ястуки.

День хлюпає печаллю голубою,
За рядом ряд — німих заробітчан.
Дорога їхня в рабство — не до бою.
Збирає літо по лугах туман.
2002 р.

* * *
Під небом гордим і високим
Відлунюють Франкові кроки.
Через роки, журбу і горе
Несуть чуття непереборне.
Чуття високої ідеї...
З відкритим серцем йду до неї.
Іду в молитві, пісні, слові,
Цілуючи сліди Франкові.

ЗІЙШЛА ЗОРЕЮ
Любові Проць

З п’янкої тиші синіх вечорів,
З печальної задуми яворів,
З цілющих трав —
 ромену й первоцвіту,
З гіркого болю скривдженого світу
Зійшла тривожною зорею
Над Україною своєю.

* * *
Той чужий, затуманений шлях...
Ніжні зорі в коханих очах,
І слова твої, чисті, як рута,
Я ніколи не зможу забути.

ЧИТАЮ СТУСА

Читаю Стуса... Як болить душа,
І камінь груди здавлює до крику:
Його любов — пречиста, як сльоза,
Його журба, як океан, велика.

Він був борцем,
 він для Вкраїни жив,
За сонцем повертався, наче сонях,
Своєю смертю правду освятив —
Кров мукою вигупує у скронях.

* * *
Чи здатні ми ще перейнятись
 болем,
Прислужництво здолати у собі,
Щоб Україні повернути долю,
Утрачену в нерівній боротьбі?

Безвір’я душ —
 страшніше від потопу,
Відступництво нас нищить без меча.
Проносимо ганьбою крізь Європу
Горбату неміч власного плеча.

* * *
Пригортаюсь душею до пісні,
Обминаю брудну каламуть,
Тільки серцю незатишно й тісно,
Бо і пісню в безодню ведуть.

Припадаю душею до слова,
До магічної сили тепла.
В вирі ночі шукаю любові —
Тільки б мимо вона не пройшла.

* * *
Поклич мене в весняну буйну
 повінь,
Де все вирує, бореться, живе...
Хай моя туга в вічність попливе,
А дух змужніє в праведному слові.

ВІРЮ

Вірю, прийдемо у Завтра
Якісь набагато добріші,
Притулимо ніжно до серця
Потоптані спориші.
Звучатиме гордо над світом
Нескорена наша пісня,
Тріумфом свободи народу
На струнах святої душі.

Світлана АНТОНИШИН

МАРГАРИТА

Мій Майстре, я давно вже
 не боюся.
Балетне «па» і знову –
 «раз-два-три».
Зухвало в сині очі подивлюся
І зачаклую пошепки: «Лети!»
Махнеш рукою і повториш:
 «Відьма!»
Маестро, не спиняйтесь!
 «Раз-два-три...»
Напевно, відьма. І без жалю —
 вільна
На всі вітри. На всі круті вітри!
Стережися, Маргарито!
Небо хмарами сповито.
Для польоту треба серця,
А воно — мов мертвий птах.
Ти над ним не маєш влади:
Божевілля — не розрада.
Замість щастя — тільки скельця
По зруйнованих світах.
Знов Київ заховався за вогнями,
А я лечу на свій прощальний бал.
Мій Майстре, наші дні
 уже не з нами:
Була зима. Тепер огненний вал
Все затопив. І в полум’ї спокуси
Вже не знайду ні стежки, ні себе.
Маестро, час!
 Здається, потяг рушив.
Куди — не знаю.
 Мабуть, до небес...
Стережися, Маргарито!
Небо хмарами сповито.
Для польоту треба серця,
А воно — мов мертвий птах.
Ти над ним не маєш влади:
Божевілля — не розрада.
Замість щастя — тільки скельця
По зруйнованих світах.

ЗА ОБРІЄМ СІЧНЯ

І летіли за обрій
останні небесні ключі.
Все забрали з собою:
валізи, торби, саквояжі.
Хтось навколішки став.
Хтось заплакав на ріднім плечі.
Хтось сніжину спіймав.
Ту, яка вже нічого не важить,
Бо розтане, мов сон чи сльоза,
на іржавім мечі,
Чи підпалена нитка,
що вузлик ніяк не зав’яже.

А дахи як дахи:
проводжали у небо дими,
Мов у шпарку душі,
заглядали в зачинені вікна.
Я зізналась димам:
не люблю ні дахів, ні зими,
Бо дахи протечуть.
А зима невблаганна, як вічність.
...Закувавши серця
у кайдани земної вини,
Загубились ключі
у безкрилому просторі січня.

І гортанно у ніч,
де при святі горить коминок,
Голосами птахів,
що далеко, далеко,
да-ле-ко,
Три печалі попросять:
«Давай відкоркуєм вино...».
Три домашні печалі
й ручний чорно-білий лелека...
...Відлітали за обрій
останні небесні ключі...

ЧЕРЕШНЕВІ МЕДИТАЦІЇ
Триптих

Все ніби просто:
Знов цвітуть черешні.
Любов Проць

1
І виросла ж, а думалось – зів’яне...
Солодкий шпак
 камінчиком упав –
Й постукало у душу дерев’яну
Гіркаве зерня: «Ти жива?» — Жива!
Усміхнулось. Розгорнуло хмари.
Гілкою по небу: «буки – аз».
І зацвів усміхнений ліхтарик,
Бо весна. Бо знову — перший клас.
І черешня біла, аж незручно,
Що забув про смокінг пан-горіх.
(Він завжди був неслухняним
 учнем,
Мудрий мім з театру: «Сміх і гріх»).

А черешня вальсувала,
 вальсувала...
Не питала ні про сенс, ані про час.
І було для того цвіту світу мало:
Тільки сонце. Тільки радість.
 Тільки — вальс.
...Тільки б мед, який бджола
 начаклувала,
У довірливій пелюстці не погас.
І щоб доля... Доля — завтра!
Зараз — вальс...

2
...І коли світанкова черешня
Доторкнулась губами до щастя,
Не було чого в кошик покласти,
Не було куди небу упасти:
Відцвіло... Пересохло...
 Не вперше –
Обмануло і сонцем, і вітром,
Навіть землю з корінням виймало.
...А до щастя лишалось так мало...
Доторкнулась... І тихо зів’яла
Пелюстиною білого світу...

3
Знов. Знов. Знов
Теплий сон на полотні у квітня.
Цвіт. Цвіт. Цвіт
Зазурмів, бо кажуть, що пора.
Йдеш. Йдеш. Йдеш,
Хоч весна невиразно-досвітня.
Ждуть. Ждуть. Ждуть
Кораблі на срібних якорях.
А вона, вкорінена у долю,
В тім садку, що хати не встеріг,
Зацвіла з такою простотою —
Мудрим зорям бризнуло на сміх.
Бо ніхто не відає: для чого?
Не підкаже, зніченій, кому —
Ті солодкі ягоди від Бога,
Ця гірка повинність: «Треба буть!»
І рости, і гріти бджолам душу,
Вибачати людям і собі
Зашморг із простого слова: «Мушу!»,
Чайки крик у зламаній судьбі.
...Ну а люди... Хто їх відгадає,
Де вони і де ті кораблі?
Чи знайшли свій шлях
 до свого раю,
Розлетівшись цвітом по землі?..
...«Все ніби просто:
 знов цвітуть черешні...»

ЗЕРНИЦЯ
(Дерево, вирощене з насінини-зернини)

Добридень Вам, сеньйоро Осене.
Хіба не знаєте — дощі!
А Ви вручаєте запросини
На золотий стриптиз душі.

Хоч серця не хочуть відкриватися.
Мокне під дощем спокусник-Змій.
Ниточка готова відірватися
Від землі.

...Не відпускай,
бо з неба не повернеться
Той сивий Змій,
що мудрий, як дитя.
Тремтить під вітром
молоденька зерниця,
Чи-я? Чия?

Вже холодно, сеньйоро Осене,
І жовта сукня — не гламур.
Я надсилаю Вам запрошення
На каву й синій абажур.

То дарма, що серце не відкрилося.
Він пішов... Нічого, відболить.
Ви, сеньйоро Осене, спізнилися.
Буду жить!
Благословлю, хоч з неба
 не повернеться
Той сивий Змій, що мудрий,
 як дитя.
Тремтить під вітром молоденька
 зерниця,
Чи-я? Чия?!
Тремтить під вітром молоденька
 зерниця,
Чи-я? Чия?!

КОМУ ЖИВУ?

...Спитай у ластівки:
їй до гнізда летіти холодно —
Пташата стали на крило.
Кому живу?
...Спитай у пам’яті:
Усіх згадає, хто пішов?
Розмиті букви гріє пам’ятник:
Кому живу?
...Спитай у яблуні,
Що сьомий рік, як не цвіте.
Сухеньку навіть зрізать нікому:
Кому жила?
...Спитай у відчаю,
Що замість стрілок:
«цок та й цок...»
Назустріч потягу зустрічному
Летить з годинника пісок...
Кому живу?
...Спитай у дзеркала:
...Там силуети, сріблом вишиті,
І твій автограф на сльозі:
«Кому живу?!..»

ЕСТАМП КЛЕНОВОГО ЛИСТКА

Зупинивсь на мокрому порозі,
В курточці, що знала й кращі дні.
Вересень лакованій підлозі
Впав листочком до паркетних ніг.
«Вибач. Знову осінь...
Я невчасно?»
Усміхнулась. Підняла листок.
...Ось і дочекалась квітка щастя –
Доцвіла до жовтих пелюсток.
Догоріла. Перегірклим медом
Згасла на долонях свічника.
...Що ж, заходь.
Будь довгожданим небом.
Не вагайся. Ось моя рука.
То нічого, що сльоза. Нічого...
Знаю, в нас бували й кращі дні.
...Охнула лакована підлога –
Впала зірка до паркетних ніг...

ІМПРОВІЗОВАНІ КЛЮЧІ
Пісенний цикл

РИМСЬКІ ВЕЧОРИ
Плачуть з Гоголем у Римі вечори.
Карі очі, білі пера, синя тиша.
Він із мрії юних панночок створив,
А вони за щасливіших
 заміж вийшли.
Даленіє невблаганний силует,
Гаснуть губи за холодною вуаллю...
Він не встиг подарувати їй букет,
Бо не знав,
чи є в старому Римі мальви.
Молода, єдина, крізь віки і далі
Золотіє скрипка у вогні...
...Той сеньйор Ніколо,
сивий птах печалі,
Що тепер Він бачить уві сні?..

Сміх крізь сльози зрячу душу
рве на скрик:
Не врятують ні Солохи, ні Оксани.
Він до профілю пташиного
 вже звик...
На портреті не обличчя —
 сива рана.
Він ту рану гримом усмішки
 прикрив,
Щоб Єдина не злякалася печалі.
Плачуть з Гоголем
 самотні вечори...
Сі, сеньйоре,
є в старому Римі мальви!..

Молода, єдина, крізь віки і далі
Золотіє скрипка у вогні.
...Той сеньйор Ніколо,
сивий птах печалі,
Що тепер Він бачить уві сні?...
...Плачуть з Гоголем
 у Римі вечори...

ДВОГОЛОССЯ

Знов перед портретом свіча догоря.
Нову запалю — хай не в’яне,
Бо серце, немов скрижаніла зоря,
Над вогником тане. Тане...
За страшним віражем,
На небесній межі —
Тільки усміх і зранений голос.
 Голос...
Хай Господь береже...
То чому не вберіг,
Не відвів від смертельного кола?!. Кола...

Щаслива фата почорніла,
 мов крик...
Коханий, прости, так буває,
Коли обірветься струна у музик,
Бо скрипка жалобну грає. Грає...

Догоряє свіча.
Я навчилася жить
У холодному світі без тебе. Треба...
Дай торкнутись плеча
На беззахисну мить
А тоді повертайся до себе. В небо...

Я сильна. Я зможу любити за двох,
Самотню надію зігріти.
Тоді посміхнеться нам
 стомлений Бог
І скаже: «Я вірю, діти!». Вірю!..

Бо за тим віражем
Дві ромашки цвітуть,
Білий вітер ворожить на долю. Долю...
...Хай Любов береже!..
Ваш Собор не зітруть
Чорні смерчі розлуки і болю.
Болю...

СЕНТИМЕНТАЛЬНИЙ ДИПТИХ

І сказав Господь:
«Світ обпалених крил
Тимчасово зачинений –
Переоблік».

А в небі така неземна голубінь,
Що навіть в Дедала душа спочиває.
Десь скрапує віск
 на незайману тінь:
Напевно, Ікар пролітає над раєм.
Сьогодні не буде трагедій: свіча
Так рівно горить,
ніби вірить в безсмертя.
Мій Ангеле, молю: не треба меча.
Ти ж бачиш, які ті хлоп’ята уперті.
Прости їм зухвалість.
Вони ж золоті!
Ще встигнуть розбитись
об камінь зневіри.
Не крила —
крилята, а рвуться в політ!..
Вони ще нічого
 не знають про міру,
Якою воздасться їм за висоту,
За те, що небесні. За те, що наївні.
То що там в Сократа
Про смерть і мету?
Не знаю... У небі дороги нерівні...

2
Падають сливи –
синій світ.
Безкрило підійшла,
попросилася в гості.
Одна запитала:
«Скільки літ?»
...Недавно була
на калиновім мості.
Хто був там іще?
Забула ріка...
Хоч човник припнутий
ще вірить у диво.
Шукає весла
непокірна рука...
Падають сливи...

Дуже солодкі,
стиглі дні.
Несила не піднять
і підняти несила.
Оса здивувалась:
«Це мені?»
Спитала жалом:
«Де крила?»
А що відповім?
...Згасала свіча,
і танули крила,
м’які, бо вразливі.
Рука не знайшла
рятівного плеча...
...Падали сливи...

Любов ПРОЦЬ
* * *
Я зачекалася весни,
І зелен-листу, і цвітіння.
У вузлик зв’язую терпіння
І весняні мережу сни.

Та вже лукавий березіль
Десь недалеко ломить кригу,
І мліє серце на відлигу,
Скресає в ньому давній біль.

Весна — я чую плюскіт мрій,
Ось-ось — і з’явиться чекання,
Мов брунька, вистрілить кохання
Й замре в тривозі весняній.

* * *
Забулось, як це: тепло, молодо,
І день на ниточці дощу...
Так довго сніг карає холодом —
Вербі доходить до плачу.

Шепну їй, що від неба світлого
Сон добрий знак послав давно:
Хтось цілий кущ бузку розквітлого
Мені поставив під вікно!

МІРАЖ

Була зима, і снігу цілі гори
В старого саду — просто на плечах.
А сад мовчав. Бо що снігам докори?
І тішився, що він ще не зачах.

...А сніг лежав — на вітах і на хаті,
Мов пильнував приховане зело...
І враз — джмелі! Смішні і волохаті,
Цілують кожну квіточку в чоло...

* * *
В землі моєї денне й нощне свято
Під спалахи квітневої зорі.
Дрібоньким цвітом тішиться
 крислата
Стара, як світ, черешня у дворі.

А діти — мов букети піднебесні!
І слів нема повідати про це.
Все ніби просто:
 знов цвітуть черешні,
Веснянками покроплене лице...

Отак, як вперше слухати
 «кохана» —
Все дуже просто й дуже неспроста,
Бо ротиком розтуленим тюльпана
Цілує душу тиша золота.

Тремтливе сяйво ув очах коханих,
Тремтливе сяйво першої зорі...
У стольнім граді будяться каштани
І будять Київ сяйвом ліхтарів.

А в нас — черешні світяться
крислато,
І найбіліша — у моїм дворі.
...В землі моєї —
денне й нощне свято
Під спалахи квітневої зорі.

* * *
Вже не втечем...
 Впокоримось, безсилі,
Перед розлитим сяєвом очей.
До берега жаги
 приб’ють нас хвилі —
На ніч, на дві, на цілих сто ночей!

Та скажуть потім будні полинові,
Що в тім раю, не відаючи сну,
Ти пив нектар божественний
 любові
Не сто ночей, а тільки мить одну.

* * *
Напинає літо білий парус —
Аж під берег смутку віднесе.
Ти скажи-но: за яку це кару
Нам платити радістю за все?..

За любистки, що посміли рвати?..
Та не в тому, певно,
 справжня суть...
Тонконогі мальви коло хати
Нашу тайну вже не стережуть.

Бо злетить стріла з чужого лука —
Білий парус в осінь віджене...
На поталу смуткам і розлукам,
Рідний мій, не віддавай мене.

* * *
Ще тепле спомину плече,
Давніш підпалене жагою...
Твоя долоня обпече —
І знову зробиться чужою.

У сон зайдеш колись вночі
По згадці, мов по лезу бритви,
На тихе хлипання свічі,
На поклик ревної молитви.

* * *
Тебе нема — нема тебе ще й досі,
І знов безсоння з вечора до рана,
І карим оком мокрого каштана
Всю ніч мене голубитиме осінь.

* * *
Моя бентежна біла тайно,
Не зрадь мовчання — хай цвіте.
...Ви розумієте, звичайно,
І — мовчите. І мовчите.

Та Ваші очі сумом хворі...
У них загляну хоч на мить —
По чорних лезах поговорів
Душа відважно пробіжить.

І лиш ночами, в снах — печально
Цілую втомлене лице...
Моя бентежна біла тайно,
Ти не кажи йому про це.

* * *
Наше щастя не збулось —
Збувся смуток наш гіркий.
...Стежкою до серця хтось
Порозтрушував зірки.

* * *
Млосний шепіт і пожежа рук,
Серць палких шалений перестук.
...І плете тонесеньку петлю
Підла зрада на чиєсь «люблю».

* * *
Щось збулося, а щось не збулось...
Тихо спомин заграв на сопілці.
У душі сколихнулося щось,
Наче птах на замріяній гілці.

БЕРЕЗІЛЬ

Першолисту сліпучий спалах!
Зелен чубчик в малого кленка.
На край серця замріяно стала
Тиша тиш, від листочків клейка.

І сміються дівчата щасливо:
Березіль холоди поборов!
І любові незбагнене диво
Тихим словом підпалює кров.

* * *
Цю печаль, як степ, несходиму
Перейшла я таки, мій коханий.
Віддираю від серця зиму,
Наче бинт від присохлої рани.

Наковталася стільки болю...
Як у весну, спечалена, рушу?
Пригорни мене, березолю,
Кинь підсніжників теплих у душу!

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #13 за 29.03.2013 > Тема "Душі криниця"