Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (2973)
З потоку життя (6161)
Душі криниця (3396)
Українці мої... (1450)
Резонанс (1470)
Урок української (986)
"Білі плями" історії (1656)
Крим - наш дім (531)
"Будьмо!" (260)
Ми єсть народ? (237)
Бути чи не бути? (70)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (108)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
ПРИЙДЕ СВЯТИЙ МИКОЛАЙ...
У н╕ч на 19 грудня до слухняних д╕точок нав╕ду╓ться Святий Отець Миколай ╕ потайки кладе п╕д...


КРИМСЬКОТАТАРСЬКИЙ ПИСЬМЕННИК БЕК╤Р АБЛА╢В ПРЕЗЕНТУВАВ КНИГУ «ТРИВОЖН╤ ЧАСИ»
А В╤ДТОЧУВАВ СВ╤Й Л╤ТЕРАТУРНИЙ ХИСТ ЩЕ У НАШОМУ «ДЖЕРЕЛЬЦ╤»!


СОБОР УПЦ КП ВИЗНАЧИВСЯ З КАНДИДАТОМ НА ПОСАДУ ОЧ╤ЛЬНИКА ПОМ╤СНО╥ ЦЕРКВИ
Один з╕ сп╕врозмовник╕в розпов╕в журнал╕стам, що процедура голосування була в╕дкритою. На собор╕...


ПОЕТИЧНА СВ╤ТЛИЦЯ
Сьогодн╕ Поетична Св╕тлиця представля╓ сво╓му шановному читачев╕ доб╕рку прекрасних, напо╓них...


ЧИ ПОТР╤БНА ДИТЯЧА ПРЕСА УКРА╥Н╤?
Дитяча преса потр╕бна вс╕м – ╕ юним читачам, ╕ батькам, ╕ осв╕тянам.




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














Гостям Севастополя



FaceBook

Twitter









оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #13 за 29.03.2013 > Тема "Душі криниця"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#13 за 29.03.2013
ГОРЛИЦ╤ З ГАЛИЦЬКОГО ПОЕТИЧНОГО САДУ

Поез╕я
Три самобутн╕ поетеси, три сп╕вуч╕ горлиц╕ з власним голосом ╕ власною манерою виконання, тобто написання сво╖х поез╕й, залет╕ли з кв╕тучо╖ смереково╖ Галичини до сонячного, ов╕яного морським бризом Криму, на л╕тературн╕ стор╕нки ╓дино╖ на п╕востров╕ укра╖номовно╖ газети «Кримська св╕тлиця».
Я вдячний дол╕ за те, що вона подарувала мен╕ творчу дружбу з цими чудовими творцями поетичного слова — Любою Проць, Ольгою Яворською та Св╕тланою Антонишин.
На жаль, ми н╕коли не зустр╕чалися, особисто незнайом╕, хоч, гадаю, ми все-таки колись зустр╕немося чи на Говерл╕, чи на Ай-Петр╕, але пошана до творчост╕ цих прекрасних сво╖м талантом поетес зародилася в╕дразу ж, як т╕льки-но я прочитав ╖хн╕ поетичн╕ книги: «Група кров╕» Люби Проць, «Понад плином под╕й» ╕ «Зранене стебло» Ольги Яворсько╖ та «Закон самозбереження душ╕» Св╕тлани Антонишин.
Ус╕ поетеси — ц╕кав╕, творч╕ особистост╕, хоч люди просто╖, а може, й не тако╖ вже просто╖ дол╕ та профес╕й.
Любов Проць — вчителька укра╖нсько╖ мови та л╕тератури, працю╓ в р╕дному сел╕ Дубляни, що на Самб╕рщин╕ Льв╕всько╖ област╕. Минулого року ╖╖ вельми ц╕каву книгу поез╕й «Група кров╕» було висунуто на здобуття Нац╕онально╖ прем╕╖ ╕мен╕ Т. Шевченка. ╤ хоч вона чомусь не втрапила до числа лауреат╕в, гадаю, що все ще попереду: адже все тече, все м╕ня╓ться, як сказав один давн╕й ф╕лософ. Тож в╕риться, що колись до Шевченк╕вського ком╕тету прийдуть нов╕ люди, уважн╕ше перечитають справд╕ чудов╕ ╕ талановит╕ поез╕╖ Любов╕ Проць ╕ потвердять ╕стину, що справжн╕ поети ╓ не т╕льки т╕, що живуть у столиц╕, а й т╕, котр╕ народилися, живуть ╕ творять у глибок╕й пров╕нц╕╖, в сел╕, серед сво╖х роботящих земляк╕в на лон╕ р╕дно╖ природи, серед кв╕тучих сонях╕в ╕ чорнобривц╕в, серед г╕нких мальв та кучерявих спориш╕в...
Адже село — то не лише ╕дил╕я, не лише земний рай ╕ спок╕й для душ╕. То ще й усе аж до навпаки. ╥й, Люб╕ Проць, с╕льськ╕й вчительц╕ ╕ поетес╕, суджено долею не т╕льки навчати д╕тей любов╕ до р╕дного слова, не лише писати в╕рш╕, як випаде св╕тла душ╕ хвилина, а й усю себе до останньо╖ краплини в╕ддавати ╖й, р╕дн╕й земл╕, що ╖╖ зростила ╕ яку вона, селянка з д╕да-прад╕да, мусить не лише любити, а й докласти працьовитих рук до того клаптика земл╕, що зветься городом, аби жити не лише духовним харчем. Ось як вона, Люба Проць, пише про свою нелегку ж╕ночу працю на земл╕:

Не в╕двести очей в╕д вроди
Палких пол╕в, знадливих лук...
Спивають спрагнен╕ городи
Мозольну силу з теплих рук.
П╕дпалить втома мокр╕ плеч╕,
Недавн╕ жарти поскубе...
Ще трохи — ╕ роз╕гне веч╕р
На м╕дь розпечену тебе.
Тод╕ блаженно потягнутись
╤ посм╕хнутись в н╕куди,
╤ гостро так — на зуб —
 в╕дчути
Кришталь кринично╖ води.
Дивитись, мружачись, як с╕ло
Янтарне сонце ген за бук.
╤ кинути прив’яле т╕ло
На хрест вогнем налитих рук.
...Задмуха╓ св╕дом╕сть горно
Думок — ╕ вже немов здаля
В╕дчу╓ш, як тебе по горло
Знов повнить силою земля.

Так ╕ бачиш в уяв╕ перед собою оту натомлену денною працею на город╕ ж╕нку, що з╕першись на сапку, дивиться, мружачись, як с╕да╓ за далекий пруг денне св╕тило ╕ диву╓шся, як до «на м╕дь розпеченого т╕ла», до «вогнем налитих рук», ще ма╓ прийти Муза, щоб нашептати натомлен╕й ж╕нц╕-поетес╕ палк╕ слова палко╖ Поез╕╖...
Колежанка Люби Проць ╕ за творч╕стю, ╕ за фахом Ольга Яворська — також с╕льська вчителька, але не ф╕лолог, а... математик. Народилася вона на Терноп╕льщин╕, зак╕нчила Дрогобицький державний педагог╕чний ╕нститут ╕мен╕ ╤вана Франка, ╕ в╕дтод╕ вчителю╓ у Тур’╖вськ╕й загальноосв╕тн╕й середн╕й школ╕ Старосамб╕рського району на Льв╕вщин╕. Вона — авторка багатьох зб╕рок поез╕й як для дорослого читача, так ╕ для д╕тей, а ще ж пише щемку, хвилюючу прозу, ус╕ сюжети яко╖, впевнений, почерпнуто з нашого непростого людського життя-буття, в╕дтворено переважно т╕ под╕╖, як╕ в р╕зн╕ часи в╕дбувалися в ╖╖ р╕дних краях.
З деякими прозовими творами-опов╕даннями та новелами Ольги Яворсько╖ наш╕ читач╕ вже знайом╕, але як поетесу ми ╖╖ для шанувальник╕в красного слова ще не всю в╕дкрили. Гадаю, саме сьогодн╕ ми й ознайомимо наших читач╕в з в╕ршами поетеси з ╖╖ книги вибраного «Понад плином под╕й».
В╕рш╕ Ольги Яворсько╖ сповнен╕ глибоко╖ любов╕ до р╕дно╖ Укра╖ни, мови, ╕стор╕╖, до свого р╕дного народу. Поез╕╖ Ольги Яворсько╖ щедро забарвлен╕ метафорами ╕ пор╕вняннями, сповнен╕ глибоко╖ в╕ри у справжн╓ в╕дродження сво╓╖ В╕тчизни, в╕рою в те, що ╕мена геро╖в, як╕ виборювали незалежн╕сть Укра╖ни, нав╕чно збереже народ ╕ ╖х н╕хто й н╕коли не викреслить з нашо╖ ╕стор╕╖.
А ще хочеться сказати к╕лька сл╕в й про ще одну горлицю з поетичного саду Галичини, про Св╕тлану Антонишин. За фахом вона — журнал╕ст. Зак╕нчила факультет журнал╕стики Ки╖вського державного ун╕верситету ╕мен╕ Тараса Шевченка. Працювала в багатьох газетах ╕ журналах. Видала к╕лька зб╕рок поез╕й, з-пом╕ж них ╕ книжка «Закон самозбереження душ╕». Художн╓ слово знано╖ поетеси Св╕тлани Антонишин вир╕зня╓ться добрим настро╓м з елег╕йною мелодикою, ф╕лософськими роздумами на житт╓вих реал╕ях, а ориг╕нальн╕ образи, пречудова мова, прозора неперес╕чна стил╕стика св╕дчать про високу майстерн╕сть письменниц╕ на нив╕ л╕тератури. Живе Св╕тлана Антонишин в м╕ст╕ Броди на Льв╕вщин╕.
Отже, перед вами, шановн╕ читач╕, три р╕зн╕ поетеси, три р╕зн╕ дол╕, три р╕зн╕ ╕ндив╕дуальност╕, яких об’╓дну╓ талановита, чесна, св╕тла ╕ красива Поез╕я. Проникн╕ться ж щирим художн╕м словом цих трьох сп╕вучих горлиць з неповторно-кв╕тучого галицького поетичного саду ╕, гадаю, матимете неабияке задоволення для серця ╕ душ╕.

Данило КОНОНЕНКО

ГОРЛИЦ╤ З ГАЛИЦЬКОГО ПОЕТИЧНОГО САДУ
Ольга ЯВОРСЬКА

* * *
Укра╖но моя!
Припадаю до твого знамена,
До потр╕сканих рук,
З яких впали ╕ржав╕ кайдани,
Торжествую з тобою,
Моя сива згорьована нене, —
Ск╕льки л╕т ми чекали,
Поки день наш настане!

Ск╕льки впало син╕в тво╖х в╕рних
На бит╕й дороз╕,
Ск╕льки дочок сив╕ло,
Кривав╕ втираючи сльози! —
Ти оплаку╓ш мертвих,
Над живими — у в╕чн╕й тривоз╕,
Бо шумлять ще над ними
Загрозлив╕ грози.

Вип’╓м радост╕ чашу
За волю народу,
╤ згада╓м геро╖в
По ╕мен╕ та без╕менних.
Укра╖но моя!
Ми щаслив╕, п╕знавши свободу,
Припада╓м устами
До твого знамена.

МЕН╤ ВАС ЖАЛЬ
Мен╕ вас жаль,
 хто не навчивсь любити
Сво╓╖ хати ╕ сво╓╖ мови,
Хто може легко згорбленим ходити
Й кал╕чити безжально р╕дне слово.

Мен╕ вас жаль, облудлив╕ сексоти,
Невже вас матер╕ не годували,
Що ви до демона наймались
 на роботу
╤ душу темн╕й сил╕ продавали?

Мен╕ вас жаль, занудлив╕
 манкурти,
Вас обминала н╕жн╕сть тополина,
Вам у житт╕ н╕коли не почути,
Як тужить ╕ сп╕ва╓ Укра╖на.

Х╤БА ТИ УКРА╥НЕЦЬ?..
Х╕ба ти укра╖нець, як у тебе
Погас наш дух,
 як вогник у в╕кн╕? —
Тоб╕ вже й мови р╕дно╖ не треба,
Клянеш народн╕ звича╖ й п╕сн╕.
Чому (хоч зна╓ш)
 злий ти до нестями?
Чому (хоч зна╓ш) змучений украй?
Бо не сп╕вав ти п╕сн╕ з колосками,
Не плекав ╕з Марусею Чурай.

Не припадав душею до калини,
Не чув з╕тхання р╕дно╖ земл╕,
Байдужий був до болю Укра╖ни,
Коли ╖й душу ранили жал╕.

Вона, як мати, горнеться до тебе,
А ти четверту запов╕дь забув,
╤ — н╕ земл╕, н╕ батьк╕вського неба;
Ти в сов╕ст╕ на спов╕д╕ не був, —
Х╕ба ти укра╖нець?..

* * *
Буяння вишневого цв╕ту,
Натхнення свята та╖на,
╤з сонячних св╕тлих л╕тер
В╕рш╕ склада╓ весна.

* * *
Гра╓ барвами день травневий,
Усм╕ха╓ться н╕жна блакить,
Понад травами цв╕т вишневий
З буйним в╕тром у в╕чн╕сть летить.

* * *
Зеленим см╕хом хлюпа╓ весна,
Кружля╓ птахом
 в молод╕й д╕бров╕, —
Так щиро в душу проситься вона,
Щоб народитись у натхненн╕м слов╕.

В пахучих травах стоголосий сп╕в,
Щасливий усм╕х сонця у зен╕т╕,
╤ сто травневих молодих в╕тр╕в
Голублять землю найр╕дн╕шу в св╕т╕.

* * *
╤ знов весни ласкавий пром╕нець
Погладив землю н╕жно, несм╕ливо,
╤ знову кв╕тень —
в╕дчайдушне диво —
Торкнувся наших змучених
 сердець.

Весна прийшла...
 Земля в╕дкрила груди,
Чар╕вним запахом дурманить
 первоцв╕т, —
Рад╕йте люди, ╕ бор╕ться, люди,
Рятуйте землю, радуючи св╕т!

* * *
Не борони мен╕ молитися
 до слова —
Нехай душа шука╓ висоти,
Моя стих╕╓, ти не випадкова
П╕д пресом б╕д у царств╕ самоти.

Спасиб╕ вам, Карпатськ╕ син╕ гори,
За св╕т п╕сень, за трепетну красу,
За сиву мудр╕сть,
 що з в╕к╕в говорить,
За жмуток в╕рш╕в, що в душ╕ несу.
* * *
В строф╕ мо╖й — веснян╕ кв╕ти,
У снах — ╓двабна замет╕ль.
У школ╕ — циркуль, глобус, д╕ти,
А у душ╕ — безмежний б╕ль.

* * *
Збираю сл╕в букетики мал╕,
Залишу друзям,
 як покличе в╕чне, —
Коли огорне душу потойб╕чне,
Нехай цв╕туть любов’ю на земл╕.

* * *
Де ж ту правду шукати,
За яким небозводом,
Коли день ненастанно
Огорта╓ п╕тьма,
Коли люд зубож╕лий,
Що зоветься народом,
Прославля воскрес╕ння
Те, якого нема?

Злод╕йня торжеству╓,
Вороги нахабн╕ють,
Жебраки в колоброд╕
В╕д зор╕ до зор╕.
Нев╕домий уб╕йник
Завше ма╓ над╕ю,
Що його чорну душу
Захистять владар╕.

Б╕ль утрат невмолимо
Понад громом безчестя,
Понад видивом ноч╕
Натяга╓ струну.
Не каж╕ть про свободу,
Бо для правди ╕ чест╕
Хтось невидимий теше
В Укра╖н╕ труну.
2001 р.

* * *
Понад пам’яттю л╕т,
Понад плином под╕й,
Понад примхами гордо╖ дол╕ —
╤з крем’яних стор╕ч
П╕д╕йнявсь гордий клич
╤ завмер над уламками вол╕.
2002 р.

* * *
╤з Укра╖ни в св╕т — крута дорога,
См╕╓ться сонце ╕ бредуть полки.
А на обочин╕ стол╕ть жебрачка вбога
До неба зносить чорн╕ п’ястуки.

День хлюпа╓ печаллю голубою,
За рядом ряд — н╕мих зароб╕тчан.
Дорога ╖хня в рабство — не до бою.
Збира╓ л╕то по лугах туман.
2002 р.

* * *
П╕д небом гордим ╕ високим
В╕длунюють Франков╕ кроки.
Через роки, журбу ╕ горе
Несуть чуття непереборне.
Чуття високо╖ ╕де╖...
З в╕дкритим серцем йду до не╖.
╤ду в молитв╕, п╕сн╕, слов╕,
Ц╕луючи сл╕ди Франков╕.

З╤ЙШЛА ЗОРЕЮ
Любов╕ Проць

З п’янко╖ тиш╕ син╕х вечор╕в,
З печально╖ задуми явор╕в,
З ц╕лющих трав —
 ромену й первоцв╕ту,
З г╕ркого болю скривдженого св╕ту
З╕йшла тривожною зорею
Над Укра╖ною сво╓ю.

* * *
Той чужий, затуманений шлях...
Н╕жн╕ зор╕ в коханих очах,
╤ слова тво╖, чист╕, як рута,
Я н╕коли не зможу забути.

ЧИТАЮ СТУСА

Читаю Стуса... Як болить душа,
╤ кам╕нь груди здавлю╓ до крику:
Його любов — пречиста, як сльоза,
Його журба, як океан, велика.

В╕н був борцем,
 в╕н для Вкра╖ни жив,
За сонцем повертався, наче сонях,
Сво╓ю смертю правду освятив —
Кров мукою вигупу╓ у скронях.

* * *
Чи здатн╕ ми ще перейнятись
 болем,
Прислужництво здолати у соб╕,
Щоб Укра╖н╕ повернути долю,
Утрачену в нер╕вн╕й боротьб╕?

Безв╕р’я душ —
 страшн╕ше в╕д потопу,
В╕дступництво нас нищить без меча.
Проносимо ганьбою кр╕зь ╢вропу
Горбату нем╕ч власного плеча.

* * *
Пригортаюсь душею до п╕сн╕,
Обминаю брудну каламуть,
Т╕льки серцю незатишно й т╕сно,
Бо ╕ п╕сню в безодню ведуть.

Припадаю душею до слова,
До маг╕чно╖ сили тепла.
В вир╕ ноч╕ шукаю любов╕ —
Т╕льки б мимо вона не пройшла.

* * *
Поклич мене в весняну буйну
 пов╕нь,
Де все виру╓, бореться, живе...
Хай моя туга в в╕чн╕сть попливе,
А дух змужн╕╓ в праведному слов╕.

В╤РЮ

В╕рю, прийдемо у Завтра
Як╕сь набагато добр╕ш╕,
Притулимо н╕жно до серця
Потоптан╕ спориш╕.
Звучатиме гордо над св╕том
Нескорена наша п╕сня,
Тр╕умфом свободи народу
На струнах свято╖ душ╕.


Св╕тлана АНТОНИШИН

МАРГАРИТА

М╕й Майстре, я давно вже
 не боюся.
Балетне «па» ╕ знову –
 «раз-два-три».
Зухвало в син╕ оч╕ подивлюся
╤ зачаклую пошепки: «Лети!»
Махнеш рукою ╕ повториш:
 «В╕дьма!»
Маестро, не спиняйтесь!
 «Раз-два-три...»
Напевно, в╕дьма. ╤ без жалю —
 в╕льна
На вс╕ в╕три. На вс╕ крут╕ в╕три!
Стережися, Маргарито!
Небо хмарами сповито.
Для польоту треба серця,
А воно — мов мертвий птах.
Ти над ним не ма╓ш влади:
Божев╕лля — не розрада.
Зам╕сть щастя — т╕льки скельця
По зруйнованих св╕тах.
Знов Ки╖в заховався за вогнями,
А я лечу на св╕й прощальний бал.
М╕й Майстре, наш╕ дн╕
 уже не з нами:
Була зима. Тепер огненний вал
Все затопив. ╤ в полум’╖ спокуси
Вже не знайду н╕ стежки, н╕ себе.
Маестро, час!
 Зда╓ться, потяг рушив.
Куди — не знаю.
 Мабуть, до небес...
Стережися, Маргарито!
Небо хмарами сповито.
Для польоту треба серця,
А воно — мов мертвий птах.
Ти над ним не ма╓ш влади:
Божев╕лля — не розрада.
Зам╕сть щастя — т╕льки скельця
По зруйнованих св╕тах.

ЗА ОБР╤╢М С╤ЧНЯ

╤ лет╕ли за обр╕й
останн╕ небесн╕ ключ╕.
Все забрали з собою:
вал╕зи, торби, саквояж╕.
Хтось навкол╕шки став.
Хтось заплакав на р╕дн╕м плеч╕.
Хтось сн╕жину сп╕ймав.
Ту, яка вже н╕чого не важить,
Бо розтане, мов сон чи сльоза,
на ╕ржав╕м меч╕,
Чи п╕дпалена нитка,
що вузлик н╕як не зав’яже.

А дахи як дахи:
проводжали у небо дими,
Мов у шпарку душ╕,
заглядали в зачинен╕ в╕кна.
Я з╕зналась димам:
не люблю н╕ дах╕в, н╕ зими,
Бо дахи протечуть.
А зима невблаганна, як в╕чн╕сть.
...Закувавши серця
у кайдани земно╖ вини,
Загубились ключ╕
у безкрилому простор╕ с╕чня.

╤ гортанно у н╕ч,
де при свят╕ горить коминок,
Голосами птах╕в,
що далеко, далеко,
да-ле-ко,
Три печал╕ попросять:
«Давай в╕дкорку╓м вино...».
Три домашн╕ печал╕
й ручний чорно-б╕лий лелека...
...В╕дл╕тали за обр╕й
останн╕ небесн╕ ключ╕...

ЧЕРЕШНЕВ╤ МЕДИТАЦ╤╥
Триптих

Все н╕би просто:
Знов цв╕туть черешн╕.
Любов Проць

1
╤ виросла ж, а думалось – з╕в’яне...
Солодкий шпак
 кам╕нчиком упав –
Й постукало у душу дерев’яну
Г╕ркаве зерня: «Ти жива?» — Жива!
Усм╕хнулось. Розгорнуло хмари.
Г╕лкою по небу: «буки – аз».
╤ зацв╕в усм╕хнений л╕хтарик,
Бо весна. Бо знову — перший клас.
╤ черешня б╕ла, аж незручно,
Що забув про смок╕нг пан-гор╕х.
(В╕н завжди був неслухняним
 учнем,
Мудрий м╕м з театру: «См╕х ╕ гр╕х»).

А черешня вальсувала,
 вальсувала...
Не питала н╕ про сенс, ан╕ про час.
╤ було для того цв╕ту св╕ту мало:
Т╕льки сонце. Т╕льки рад╕сть.
 Т╕льки — вальс.
...Т╕льки б мед, який бджола
 начаклувала,
У дов╕рлив╕й пелюстц╕ не погас.
╤ щоб доля... Доля — завтра!
Зараз — вальс...

2
...╤ коли св╕танкова черешня
Доторкнулась губами до щастя,
Не було чого в кошик покласти,
Не було куди небу упасти:
В╕дцв╕ло... Пересохло...
 Не вперше –
Обмануло ╕ сонцем, ╕ в╕тром,
Нав╕ть землю з кор╕нням виймало.
...А до щастя лишалось так мало...
Доторкнулась... ╤ тихо з╕в’яла
Пелюстиною б╕лого св╕ту...

3
Знов. Знов. Знов
Теплий сон на полотн╕ у кв╕тня.
Цв╕т. Цв╕т. Цв╕т
Зазурм╕в, бо кажуть, що пора.
Йдеш. Йдеш. Йдеш,
Хоч весна невиразно-досв╕тня.
Ждуть. Ждуть. Ждуть
Корабл╕ на ср╕бних якорях.
А вона, вкор╕нена у долю,
В т╕м садку, що хати не встер╕г,
Зацв╕ла з такою простотою —
Мудрим зорям бризнуло на см╕х.
Бо н╕хто не в╕да╓: для чого?
Не п╕дкаже, зн╕чен╕й, кому —
Т╕ солодк╕ ягоди в╕д Бога,
Ця г╕рка повинн╕сть: «Треба буть!»
╤ рости, ╕ гр╕ти бджолам душу,
Вибачати людям ╕ соб╕
Зашморг ╕з простого слова: «Мушу!»,
Чайки крик у зламан╕й судьб╕.
...Ну а люди... Хто ╖х в╕дгада╓,
Де вони ╕ де т╕ корабл╕?
Чи знайшли св╕й шлях
 до свого раю,
Розлет╕вшись цв╕том по земл╕?..
...«Все н╕би просто:
 знов цв╕туть черешн╕...»

ЗЕРНИЦЯ
(Дерево, вирощене з нас╕нини-зернини)

Добридень Вам, сеньйоро Осене.
Х╕ба не зна╓те — дощ╕!
А Ви вруча╓те запросини
На золотий стриптиз душ╕.

Хоч серця не хочуть в╕дкриватися.
Мокне п╕д дощем спокусник-Зм╕й.
Ниточка готова в╕д╕рватися
В╕д земл╕.

...Не в╕дпускай,
бо з неба не повернеться
Той сивий Зм╕й,
що мудрий, як дитя.
Тремтить п╕д в╕тром
молоденька зерниця,
Чи-я? Чия?

Вже холодно, сеньйоро Осене,
╤ жовта сукня — не гламур.
Я надсилаю Вам запрошення
На каву й син╕й абажур.

То дарма, що серце не в╕дкрилося.
В╕н п╕шов... Н╕чого, в╕дболить.
Ви, сеньйоро Осене, сп╕знилися.
Буду жить!
Благословлю, хоч з неба
 не повернеться
Той сивий Зм╕й, що мудрий,
 як дитя.
Тремтить п╕д в╕тром молоденька
 зерниця,
Чи-я? Чия?!
Тремтить п╕д в╕тром молоденька
 зерниця,
Чи-я? Чия?!

КОМУ ЖИВУ?

...Спитай у ласт╕вки:
╖й до гн╕зда лет╕ти холодно —
Пташата стали на крило.
Кому живу?
...Спитай у пам’ят╕:
Ус╕х згада╓, хто п╕шов?
Розмит╕ букви гр╕╓ пам’ятник:
Кому живу?
...Спитай у яблун╕,
Що сьомий р╕к, як не цв╕те.
Сухеньку нав╕ть зр╕зать н╕кому:
Кому жила?
...Спитай у в╕дчаю,
Що зам╕сть стр╕лок:
«цок та й цок...»
Назустр╕ч потягу зустр╕чному
Летить з годинника п╕сок...
Кому живу?
...Спитай у дзеркала:
...Там силуети, ср╕блом вишит╕,
╤ тв╕й автограф на сльоз╕:
«Кому живу?!..»

ЕСТАМП КЛЕНОВОГО ЛИСТКА

Зупинивсь на мокрому пороз╕,
В курточц╕, що знала й кращ╕ дн╕.
Вересень лакован╕й п╕длоз╕
Впав листочком до паркетних н╕г.
«Вибач. Знову ос╕нь...
Я невчасно?»
Усм╕хнулась. П╕дняла листок.
...Ось ╕ дочекалась кв╕тка щастя –
Доцв╕ла до жовтих пелюсток.
Догор╕ла. Перег╕рклим медом
Згасла на долонях св╕чника.
...Що ж, заходь.
Будь довгожданим небом.
Не вагайся. Ось моя рука.
То н╕чого, що сльоза. Н╕чого...
Знаю, в нас бували й кращ╕ дн╕.
...Охнула лакована п╕длога –
Впала з╕рка до паркетних н╕г...

╤МПРОВ╤ЗОВАН╤ КЛЮЧ╤
П╕сенний цикл

РИМСЬК╤ ВЕЧОРИ
Плачуть з Гоголем у Рим╕ вечори.
Кар╕ оч╕, б╕л╕ пера, синя тиша.
В╕н ╕з мр╕╖ юних панночок створив,
А вони за щаслив╕ших
 зам╕ж вийшли.
Дален╕╓ невблаганний силует,
Гаснуть губи за холодною вуаллю...
В╕н не встиг подарувати ╖й букет,
Бо не знав,
чи ╓ в старому Рим╕ мальви.
Молода, ╓дина, кр╕зь в╕ки ╕ дал╕
Золот╕╓ скрипка у вогн╕...
...Той сеньйор Н╕коло,
сивий птах печал╕,
Що тепер В╕н бачить ув╕ сн╕?..

См╕х кр╕зь сльози зрячу душу
рве на скрик:
Не врятують н╕ Солохи, н╕ Оксани.
В╕н до проф╕лю пташиного
 вже звик...
На портрет╕ не обличчя —
 сива рана.
В╕н ту рану гримом усм╕шки
 прикрив,
Щоб ╢дина не злякалася печал╕.
Плачуть з Гоголем
 самотн╕ вечори...
С╕, сеньйоре,
╓ в старому Рим╕ мальви!..

Молода, ╓дина, кр╕зь в╕ки ╕ дал╕
Золот╕╓ скрипка у вогн╕.
...Той сеньйор Н╕коло,
сивий птах печал╕,
Що тепер В╕н бачить ув╕ сн╕?...
...Плачуть з Гоголем
 у Рим╕ вечори...

ДВОГОЛОССЯ

Знов перед портретом св╕ча догоря.
Нову запалю — хай не в’яне,
Бо серце, немов скрижан╕ла зоря,
Над вогником тане. Тане...
За страшним в╕ражем,
На небесн╕й меж╕ —
Т╕льки усм╕х ╕ зранений голос.
 Голос...
Хай Господь береже...
То чому не вбер╕г,
Не в╕дв╕в в╕д смертельного кола?!. Кола...

Щаслива фата почорн╕ла,
 мов крик...
Коханий, прости, так бува╓,
Коли об╕рветься струна у музик,
Бо скрипка жалобну гра╓. Гра╓...

Догоря╓ св╕ча.
Я навчилася жить
У холодному св╕т╕ без тебе. Треба...
Дай торкнутись плеча
На беззахисну мить
А тод╕ повертайся до себе. В небо...

Я сильна. Я зможу любити за двох,
Самотню над╕ю з╕гр╕ти.
Тод╕ посм╕хнеться нам
 стомлений Бог
╤ скаже: «Я в╕рю, д╕ти!». В╕рю!..

Бо за тим в╕ражем
Дв╕ ромашки цв╕туть,
Б╕лий в╕тер ворожить на долю. Долю...
...Хай Любов береже!..
Ваш Собор не з╕труть
Чорн╕ смерч╕ розлуки ╕ болю.
Болю...

СЕНТИМЕНТАЛЬНИЙ ДИПТИХ

╤ сказав Господь:
«Св╕т обпалених крил
Тимчасово зачинений –
Переобл╕к».

А в неб╕ така неземна голуб╕нь,
Що нав╕ть в Дедала душа спочива╓.
Десь скрапу╓ в╕ск
 на незайману т╕нь:
Напевно, ╤кар прол╕та╓ над ра╓м.
Сьогодн╕ не буде трагед╕й: св╕ча
Так р╕вно горить,
н╕би в╕рить в безсмертя.
М╕й Ангеле, молю: не треба меча.
Ти ж бачиш, як╕ т╕ хлоп’ята уперт╕.
Прости ╖м зухвал╕сть.
Вони ж золот╕!
Ще встигнуть розбитись
об кам╕нь знев╕ри.
Не крила —
крилята, а рвуться в пол╕т!..
Вони ще н╕чого
 не знають про м╕ру,
Якою воздасться ╖м за висоту,
За те, що небесн╕. За те, що на╖вн╕.
То що там в Сократа
Про смерть ╕ мету?
Не знаю... У неб╕ дороги нер╕вн╕...

2
Падають сливи –
син╕й св╕т.
Безкрило п╕д╕йшла,
попросилася в гост╕.
Одна запитала:
«Ск╕льки л╕т?»
...Недавно була
на калинов╕м мост╕.
Хто був там ╕ще?
Забула р╕ка...
Хоч човник припнутий
ще в╕рить у диво.
Шука╓ весла
непок╕рна рука...
Падають сливи...

Дуже солодк╕,
стигл╕ дн╕.
Несила не п╕днять
╕ п╕дняти несила.
Оса здивувалась:
«Це мен╕?»
Спитала жалом:
«Де крила?»
А що в╕дпов╕м?
...Згасала св╕ча,
╕ танули крила,
м’як╕, бо вразлив╕.
Рука не знайшла
рят╕вного плеча...
...Падали сливи...


Любов ПРОЦЬ
* * *
Я зачекалася весни,
╤ зелен-листу, ╕ цв╕т╕ння.
У вузлик зв’язую терп╕ння
╤ веснян╕ мережу сни.

Та вже лукавий берез╕ль
Десь недалеко ломить кригу,
╤ мл╕╓ серце на в╕длигу,
Скреса╓ в ньому давн╕й б╕ль.

Весна — я чую плюск╕т мр╕й,
Ось-ось — ╕ з’явиться чекання,
Мов брунька, вистр╕лить кохання
Й замре в тривоз╕ веснян╕й.

* * *
Забулось, як це: тепло, молодо,
╤ день на ниточц╕ дощу...
Так довго сн╕г кара╓ холодом —
Верб╕ доходить до плачу.

Шепну ╖й, що в╕д неба св╕тлого
Сон добрий знак послав давно:
Хтось ц╕лий кущ бузку розкв╕тлого
Мен╕ поставив п╕д в╕кно!

М╤РАЖ

Була зима, ╕ сн╕гу ц╕л╕ гори
В старого саду — просто на плечах.
А сад мовчав. Бо що сн╕гам докори?
╤ т╕шився, що в╕н ще не зачах.

...А сн╕г лежав — на в╕тах ╕ на хат╕,
Мов пильнував приховане зело...
╤ враз — джмел╕! См╕шн╕ ╕ волохат╕,
Ц╕лують кожну кв╕точку в чоло...

* * *
В земл╕ мо╓╖ денне й нощне свято
П╕д спалахи кв╕тнево╖ зор╕.
Др╕боньким цв╕том т╕шиться
 крислата
Стара, як св╕т, черешня у двор╕.

А д╕ти — мов букети п╕днебесн╕!
╤ сл╕в нема пов╕дати про це.
Все н╕би просто:
 знов цв╕туть черешн╕,
Веснянками покроплене лице...

Отак, як вперше слухати
 «кохана» —
Все дуже просто й дуже неспроста,
Бо ротиком розтуленим тюльпана
Ц╕лу╓ душу тиша золота.

Тремтливе сяйво ув очах коханих,
Тремтливе сяйво першо╖ зор╕...
У стольн╕м град╕ будяться каштани
╤ будять Ки╖в сяйвом л╕хтар╕в.

А в нас — черешн╕ св╕тяться
крислато,
╤ найб╕л╕ша — у мо╖м двор╕.
...В земл╕ мо╓╖ —
денне й нощне свято
П╕д спалахи кв╕тнево╖ зор╕.

* * *
Вже не втечем...
 Впокоримось, безсил╕,
Перед розлитим ся╓вом очей.
До берега жаги
 приб’ють нас хвил╕ —
На н╕ч, на дв╕, на ц╕лих сто ночей!

Та скажуть пот╕м будн╕ полинов╕,
Що в т╕м раю, не в╕даючи сну,
Ти пив нектар божественний
 любов╕
Не сто ночей, а т╕льки мить одну.

* * *
Напина╓ л╕то б╕лий парус —
Аж п╕д берег смутку в╕днесе.
Ти скажи-но: за яку це кару
Нам платити рад╕стю за все?..

За любистки, що посм╕ли рвати?..
Та не в тому, певно,
 справжня суть...
Тонконог╕ мальви коло хати
Нашу тайну вже не стережуть.

Бо злетить стр╕ла з чужого лука —
Б╕лий парус в ос╕нь в╕джене...
На поталу смуткам ╕ розлукам,
Р╕дний м╕й, не в╕ддавай мене.

* * *
Ще тепле спомину плече,
Давн╕ш п╕дпалене жагою...
Твоя долоня обпече —
╤ знову зробиться чужою.

У сон зайдеш колись вноч╕
По згадц╕, мов по лезу бритви,
На тихе хлипання св╕ч╕,
На поклик ревно╖ молитви.

* * *
Тебе нема — нема тебе ще й дос╕,
╤ знов безсоння з вечора до рана,
╤ карим оком мокрого каштана
Всю н╕ч мене голубитиме ос╕нь.

* * *
Моя бентежна б╕ла тайно,
Не зрадь мовчання — хай цв╕те.
...Ви розум╕╓те, звичайно,
╤ — мовчите. ╤ мовчите.

Та Ваш╕ оч╕ сумом хвор╕...
У них загляну хоч на мить —
По чорних лезах поговор╕в
Душа в╕дважно проб╕жить.

╤ лиш ночами, в снах — печально
Ц╕лую втомлене лице...
Моя бентежна б╕ла тайно,
Ти не кажи йому про це.

* * *
Наше щастя не збулось —
Збувся смуток наш г╕ркий.
...Стежкою до серця хтось
Порозтрушував з╕рки.

* * *
Млосний шеп╕т ╕ пожежа рук,
Серць палких шалений перестук.
...╤ плете тонесеньку петлю
П╕дла зрада на чи╓сь «люблю».

* * *
Щось збулося, а щось не збулось...
Тихо спомин заграв на соп╕лц╕.
У душ╕ сколихнулося щось,
Наче птах на замр╕ян╕й г╕лц╕.

БЕРЕЗ╤ЛЬ

Першолисту сл╕пучий спалах!
Зелен чубчик в малого кленка.
На край серця замр╕яно стала
Тиша тиш, в╕д листочк╕в клейка.

╤ см╕ються д╕вчата щасливо:
Берез╕ль холоди поборов!
╤ любов╕ незбагнене диво
Тихим словом п╕дпалю╓ кров.

* * *
Цю печаль, як степ, несходиму
Перейшла я таки, м╕й коханий.
В╕ддираю в╕д серця зиму,
Наче бинт в╕д присохло╖ рани.

Наковталася ст╕льки болю...
Як у весну, спечалена, рушу?
Пригорни мене, березолю,
Кинь п╕дсн╕жник╕в теплих у душу!

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #13 за 29.03.2013 > Тема "Душі криниця"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=11587

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков