Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (2963)
З потоку життя (6158)
Душі криниця (3392)
Українці мої... (1447)
Резонанс (1469)
Урок української (986)
"Білі плями" історії (1653)
Крим - наш дім (531)
"Будьмо!" (260)
Ми єсть народ? (237)
Бути чи не бути? (70)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (108)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
У КЕРЧЕНСЬК╤Й ПРОТОЦ╤ ЗАСТРЯГЛИ БЛИЗЬКО 170 СУДЕН, ЯК╤ ОЧ╤КУЮТЬ НА ПРОХ╤Д
Про це голова Держприкордонслужби Петро Цигикал сказав в ╕нтерв'ю на телеканал╕ UA|TV


СИНОД УПЦ КП ОБГОВОРИВ, ╤З ЧИМ ╤ТИ НА ОБ’╢ДНАВЧИЙ СОБОР
У регламент╕ Об’╓днавчого собору ма╓ бути враховано, що в╕н ╓ арх╕╓рейським й право голосу...


САВЧЕНКО ОГОЛОСИЛА СУХЕ ГОЛОДУВАННЯ
В╕део з заявою розм╕щене на стор╕нц╕ нардепа у Facebook.


РОС╤Я ПЕРЕСЕЛИЛА ДО АНЕКСОВАНОГО КРИМУ ПОНАД 105 ТИСЯЧ РОС╤ЯН
Про це головнокомандувач ВМС ЗСУ ╤гор Воронченко заявив в ╕нтерв'ю theБабелю.


«ПЕРША СОТНЯ»: В╤ЙНА ╤ КОХАННЯ
У к╕нотеатрах Укра╖ни в╕дбуваються презентац╕╖ документального повнометражного ф╕льму...




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














Гостям Севастополя



FaceBook

Twitter









оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #13 за 29.03.2013 > Тема "З потоку життя"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#13 за 29.03.2013
ТАРАСОВИМИ СТЕЖКАМИ

До 200-р╕ччя Кобзаря

СВ╤ТЛИЦЯ МОГО ЖИТТЯ
Дивне ╕ неповторне кожне людське життя. Швидкоплинне, як р╕ка. ╤ чим дал╕ несуть води т╕╓╖ р╕ки, тим б╕льше душа прагне полинути, повернутися до тих виток╕в, до того маленького джерельця, яке стало початком твого життя. Полинути в дитинство.
Св╕тлиця в осел╕ бабун╕ Текл╕ в сел╕ Товста. Це то╖ Товсти, через яку проляга╓ шлях з багатьом в╕домо╖ В╕льшани на Зелену Д╕брову. Ч╕льне м╕сце в бабусин╕й св╕тлиц╕ — «красний куток» з ╕конами Спасителя ╕ Божо╖ Матер╕, обрамлений вишитими полотнами. Красний — значить красивий, найкращий, найб╕льш шанований. ╢ ще в нього ╕нша назва — покуття. Бабуня говорила, що недремне око Боже бачить кожну людину, кожен ╖╖ порух. ╤ д╕йсно, т╕льки-но я зл╕зала з бабусино╖ печ╕, мене зустр╕чав погляд Святого Миколая-Чудотворця. Я на дол╕вку чи до в╕кна, чи до дверей — ╕ його погляд за мною.
— Божий посланник, — говорила про нього бабуня. Б╕дкалася:
— Була й церква в нас старовинна, та антихристи зруйнували.

 М╤Й «КРАСНИЙ КУТОЧОК»
╤ хоч у нас з мамою не було св╕тлиц╕, бо хата п╕д соломою маленька-маленька, всього одна к╕мната, а «красний куток» теж був. Все в нас було, як у людей. Чимала, незграбна, зате тепла, п╕ч. Вузеньке л╕жко для хворо╖ мами, ст╕л. За столом дв╕ широк╕ лави, застелен╕ смугастими ряднинками. Лави зустр╕чалися за столом якраз на тому покутт╕. От т╕льки ╕кон у нас не було. Мама робила в школ╕, а вчителям суворо забороняли мати ╕кони.
— Це ж, мабуть, т╕ антихристи забороняли?
Зате якраз на покутт╕, укв╕тчаний вишитими рушниками, з великого плаката на мене дивився Тарас Шевченко. У смушков╕й шапц╕, кожус╕. Обачний, добре знав, що в наш╕й осел╕ взимку холодно. Вноч╕ нав╕ть вода замерзала у в╕др╕. ╤ де б я в хатин╕ не була, що б не робила — погляд Тараса був нев╕дступно звернений до мене.
— Мабуть, в╕н теж Божий посланник?

ПЕРШИЙ УЧИТЕЛЬ
П╕д портретом Тараса Шевченка на плакат╕ було ще чимало малюнк╕в ╕ л╕тер. Мама ╕шла на роботу, а мене замикала в хат╕. Але мен╕ не було сумно. Я залазила на лаву, вмощувалася на покутт╕ б╕ля Тараса, ╕ ми любенько соб╕ з ним розмовляли.
— Будь мен╕ д╕дусем, — просила я. — А то ж у мене н╕ тата, н╕ д╕дуся. Тато загинув на в╕йн╕, а д╕дуся поглинула якась громадянська.
Тарас дивився на мене ╕ не заперечував, ще й учив мене читати. Л╕тери «о» ╕ «а» мен╕ показала бабуся. Б╕льше вона не знала. Але коли мама була в л╕карн╕, я кочувала по родичах. Ото й назбирала соб╕ тих л╕тер достатньо. ╤ так ми з д╕дусем Тарасом помаленьку розбирали т╕ слова, що були на плакат╕. Яка рад╕сть! Я таки склала слова:
«Думи мо╖, думи мо╖,
Лихо мен╕ з вами...»
Ц╕ рядочки так закарбувалися в пам’ят╕, що я ╖х насп╕вувала п╕зн╕ше, як п╕дросла ╕ ходила босон╕ж у В╕льшану чи до т╕тки в Шевченкове. А що на кам╕нцях не раз так збивала пальц╕, що й н╕гт╕ на ногах зл╕тали, то знала, що ╕ Ярема тут ходив босон╕ж. Теж пальц╕ збивав, а терп╕в. То вже й мен╕ не було боляче.
Ще пригадую, як довго я не могла подолати те важке ╕ незрозум╕ле слово «Перебендя».
Зате ота наука в «красному куточку» добре пригодилася в першому клас╕. Параска Володимир╕вна, вчителька, хвалила, що я вже знаю л╕тери ╕ вм╕ю читати букварика.
— Якби ж то вона знала, який у мене був перший учитель!

СОНЦЕ НАРОДЖУВАЛОСЯ У В╤КНАХ ШКОЛИ
Дивно, як звичайна цегляна буд╕вля могла вм╕стити ст╕льки св╕тла ╕ тепла, що згадка про р╕дну школу залишила найсв╕тл╕ш╕ спогади на все життя. Мен╕ здавалося, що хоч сонце св╕тить високо в неб╕, а народжу╓ться воно у в╕кнах школи. ╤ де б я не жила, стверджувала десятки раз╕в:
— У мене були найкращ╕ у св╕т╕ вчител╕. Ус╕ шк╕льн╕ предмети були улюблен╕ ╕ захоплююч╕. Зак╕нчувався навчальний р╕к, ╕ я знову несла додому «Похвальну грамоту». Та ще яку! На н╕й розмашистим почерком стояв п╕дпис: директор школи Шевченко. Те, що наш директор — однофам╕лець Тараса Шевченка, нас не дивувало. Була в школ╕ ╕ учениця Катя Шевченко. На р╕к старша мене. Кругла в╕дм╕нниця. Та й у мене, у маминому Носачев╕, були плем╕нники двоюр╕дн╕, два Шевченки: Володимир Григорович ╕ Тарас Григорович. Але н╕кому б не спало на думку шукати родинного зв’язку з великим Кобзарем.

ПРО НАШОГО ДИРЕКТОРА ШКОЛИ МИ ТАК МАЛО ЗНАЛИ
Наш директор, ╤ван ╤ванович Шевченко, дивував тим, що теж був всевидющим. Встигав по-батьк╕вському похвалити кожного за добру справу, завбачити ╕ попередити негативн╕ вчинки. За зовн╕шньою сувор╕стю в╕дчувалася доброта, така потр╕бна нам, пово╓нним д╕тлахам, багато яких росли безбатченками. Аж сьогодн╕ я розум╕ю, яка велика його заслуга в тому, що в мо╖х табелях красувалися слова — «зразкова повед╕нка». Це оте недремне Боже око послало мен╕ такого наставника, аби я з╕ сво╖м авантюрним, схильним до вигадок, характером не схибила на житт╓вому шляху.
Знали ми про нього небагато. Лише те, що пройшов фронтов╕ дороги. Що народився там, де й Тарас, у сел╕ Шевченковому, у хатин╕ над ставком. Нав╕ть не знали тод╕, що його дружина, Катерина Павл╕вна, була в партизанах. Директорськ╕ сини Володя ╕ старший Шура н╕чим не в╕др╕знялися в╕д ╕нших учн╕в. Батько був до них ще вимоглив╕шим.
Та одного разу у мо╖й св╕домост╕ стався такий р╕зкий переворот. Я побувала в Шевченковому у сво╓╖ двоюр╕дно╖ т╕тки Катерини. Там старесеньк╕ сус╕дки гомон╕ли про родину Тараса Шевченка. Запевняли, що Тарасового прад╕да, який народився у 1728 роц╕, звали Андр╕й. Пригадували, що у нього був р╕дний брат, в╕д родов╕дно╖ г╕лочки якого п╕шла родина мого директора.
— То що? Мо╖ похвальн╕ грамоти п╕дписувала мало не Тарасова рука?
Отак в╕дкрилася ще одна риса нашого наставника, нашого директора — скромн╕сть. Це вже у 1964 роц╕, коли св╕т в╕дзначав 150-р╕ччя з дня народження великого Тараса, наша Товста загомон╕ла. Нав╕ть науковц╕ вказували, що ╤ван ╤ванович походить з родини Кобзаря. В цьому ж роц╕ ╤ван ╤ванович отримав пам’ятну медаль до 150-р╕ччя Тараса.

ТУТ КОЖНА СТЕЖЕЧКА ПАМ’ЯТА╢ ТАРАСА
Неохоче я збиралася у п╕онерський таб╕р. Нав╕що мен╕ та муштра п╕д барабанний др╕б? Мама в л╕карн╕, то хто з бур’янами воюватиме? Але прац╕вник школи вже проводжа╓ мене п╕шки до В╕льшани. На ногах новеньк╕ панч╕шки ╕ червон╕ сандал╕. Як на мене, то по-розумному я могла б ╖х взути аж у В╕льшан╕. Н╕гт╕ на пальцях в╕дростають, а сандал╕ поб’╓ш — не виростуть. У В╕льшан╕ мене ╕ ще двох п╕онер╕в посадили на воза ╕ повезли у таб╕р аж у Будище.
Оце так неспод╕ванка! П╕онерський таб╕р м╕стився у колишньому ма╓тку пана Енгельгардта, де Тарас був козачком. Тут Тарас був у невол╕, то й будинок цей н╕чого доброго не в╕щував. Непри╓мност╕ зустр╕ли мало не на пороз╕. У мо╖х паперах написано, що я — сирота. Яка ж я сирота? Мама вил╕ку╓ться ╕ при╖де. ╢ у мене ╕ д╕дусь, та цього н╕кому не скажеш. Засм╕ють, ще й брехухою назвуть. Все в мен╕ бунтувало. Ходимо в строю, як гусенята до води. Та ще й плентайся у хвост╕, бо найменша. Спробуй встигати за тими довгоногими та цибатими. Повиростали, бо не сироти. Скоро вже й покарана була на л╕н╕йц╕. Повели нас на екскурс╕ю до гайдамацького льоху. Я й шмигнула у той льох поп╕д тим мотузочком, що тел╕пався на вход╕. Я не прочитала, що туди не можна залазити.
Ходили ми загоном ╕ до тих дуб╕в, п╕д якими малий Тарас писав в╕рш╕ ╕ малював. Велетенський дуб, а кора, як кожух у Тараса. Ще й кожух цей розстебнутий, н╕би поле в╕тер розв╕ва╓. Це ж той дуб, як ╕ Тарас, до людей з в╕дкритим серцем. То вже доросл╕ додумалися зал╕зти ногами на того дуба. Ну, прямо, н╕би ногами по серцю. Ото я й не захот╕ла з ними фотографуватися. А ще я звикла з найр╕дн╕шими розмовляти наодинц╕. Пошептатися б з дубом. Хай розпов╕сть про дитинство Шевченка. Та й туди самому не можна.
— Туди — не можна! Сюди — не можна! Може, утекти з цього табору? Дорогу знаю. Але ж не сподоба╓ться це н╕ мо╓му учителю, н╕ Микол╕ Чудотворцю. Непом╕тно пробиралася через отв╕р у паркан╕ до того дубища. Сядеш п╕д ним, заплющиш оч╕, а в╕ти гудуть: «Думи мо╖, думи мо╖...». ╤ стежечки тут тепл╕, бо пам’ятають ноги Тараса.

ВЕЛИКЕ БАЧИТЬСЯ ЗДАЛЕКУ
Чим дал╕ житт╓ва р╕ка в╕дносить в╕д р╕дних м╕сць, тим величн╕шою бачиш постать Шевченка. Вже студенткою в 1963 роц╕ я з друзями п╕днялася на Тарасову гору. Незвичне в╕дчуття гордост╕, радост╕, в╕дчуття польоту. Так при╓мно в╕дчувати себе п╕щинкою велетенсько╖ гори, вершини яко╖ сяють на весь св╕т. А люди все ╕дуть ╕ ╕дуть до «мого» Тараса. ╤ все ж, як у дитинств╕, так знову захот╕лося побути наодинц╕ з мо╖м «першим учителем».
Схвилював випадок у г╕рському аул╕ П╕вн╕чно╖ Осет╕╖. Старенька осетинка не знала н╕ рос╕йсько╖, н╕ укра╖нсько╖. Коли почула слово «Укра╖на», то владно взяла мене за руку ╕ повела до свого житла. Я ╖╖ не дуже розум╕ла. Лише в ╖╖ кам’яному житл╕ стало все зрозум╕ло. Душа вибухнула рядками:
Тут вже й мен╕, завзят╕й мандр╕вниц╕,
Як ж╕нц╕ т╕й, забракло духу враз:
На ч╕льн╕м м╕сц╕ в сакл╕, як в св╕тлиц╕,
На мене глянув вишитий Тарас.
Ще не раз були у мене зустр╕ч╕ з Тарасом. У гостинн╕й родин╕ Шолог╕них у Трускавц╕, в Юрмал╕. Пригадую, як в 1981 роц╕ побувала в Угорщин╕, де похований батько. Тод╕ таку кра╖ну Укра╖ну мало хто знав. Але коли сказала — Тарас Шевченко, в╕дразу зрозум╕ли, зв╕дки я.
Сьогодн╕ ж хочеться на хвильку полинути в спогади. ╤ прил╕тають з дитинства грайлив╕ думки-фантаз╕╖. Я вже уявляю якусь ╕нопланетянку. Вона проводжа╓ свого зеленого чолов╕чка до л╕таючо╖ тар╕лки:
— Ти куди оце з╕брався?
— На Землю!
— А де це вона?
— Там, де народився Тарас Шевченко!
Во╕стину: велике бачиться здалеку.

Над╕я МАТЮШЕНКО-ГРЕБЕНЮК,
лауреат л╕тературно╖ прем╕╖ ╕м. Михайла Чабан╕вського

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #13 за 29.03.2013 > Тема "З потоку життя"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=11580

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков