"Кримська Свiтлиця" > #12 за 22.03.2013 > Тема "Душі криниця"
#12 за 22.03.2013
«ТУТ МИ СТАЛИ ЛЮДЬМИ, УКРА╥НЦЯМИ СИР╤Ч...»
Василь МАРСЮК
У поета - юв╕лей! Нашому поету Василю Марсюку – 75! Нашому, бо в╕н кримський, адже мало хто осп╕вав Крим так, як в╕н. В╕н ╕ донецький, бо народився ╕ вир╕с у Донбас╕, теж осп╕вавши його так, як мало хто ╕з поет╕в. Так само в╕н ╕ черкаський, де тривалий час жив ╕ творив, в╕н же – ╕ ки╖вський, де нин╕ живе ╕ трудиться. А загалом Василь Марсюк – наш всеукра╖нський, бо життя ╕ творч╕сть присвятив сво╖й В╕тчизн╕. Тому не випадково йому належать так╕ рядки: «Ус╕ ми станемо п╕ском ╕ глиною, безсмертя наше – з Укра╖ною!». В╕д щирого серця в╕таючи юв╕ляра ╕ бажаючи йому довгих творчих л╕т, пропону╓мо читачам доб╕рку його нових в╕рш╕в. Н╕хто не скаже про поета краще, н╕ж його твори.
Василь МАРСЮК «ТУТ МИ СТАЛИ ЛЮДЬМИ, УКРА╥НЦЯМИ СИР╤Ч...»
Б╤ЛЯ МОРЯ
Хоч я не марин╕ст, а б╕ля моря навколо нього крутяться думки, неначе милий друг з╕ мною поряд, а бриз — як дотик н╕жно╖ руки. Однак н╕ друга, н╕ руки, н╕ слова — все розчинилось, як у мор╕ с╕ль, лиш перед зором далеч б╕рюзова, а за плечем — Ай-Петр╕ гострий шпиль. Але чому так хочеться сп╕вати ╕ Чорне море перейти убр╕д, коли сюди з далеко╖ Еллади, мов леб╕дь, приплива╓ теплох╕д? В житт╕ не раз я мав пригоди дивн╕ ╕ мав би вже насититись сповна, та оч╕ незнайомо╖ грекин╕ мене притягують, мов як╕р глибина. Х╕ба то гр╕х — п╕знать нов╕ глибини, коли сидить в поетов╕ моряк, коли мо╖х бажань хапк╕ рибини ще не попались часов╕ на гак? Тому ╕ йду до моря в час погожий, коли у вечоров╕й нап╕втьм╕ в╕дходить теплох╕д, на птицю схожий, ╕з постаттю гречанки на корм╕. 01.09.2012 р.
КУРОРТНА КОМПАН╤Я
Я все тут бачив: гори, небо. ╤ що я в Ялт╕ знов роблю? В╕дпочиваю сам в╕д себе, хоч сам гуляю, сам ╕ сплю. Ну, правда, сн╕даю в компан╕╖ — с╕мейна пара москвич╕в — ╕ маю слухать ╖хн╕ ман╕╖, що Крим не той, не т╕ харч╕… «Тут Укра╖ни т╕льки мало, а все тут ╓, — я мовив ╖м, — та Укра╖ни б╕льше стало ╕з появл╓н╕╓м мо╖м. Я на Пегас╕, маю зброю, ╕ т╕льки жаль, що одинак, хоч тут, було, й один козак проти орди ставав до бою». Сус╕ди п’ють слабенький чай ╕ дружбою лоскочуть нерви, ╕ все в╕д мене зазвичай ждуть братолюбства, мов у церкв╕. Дивлюсь ╖м в оч╕, а не в рот, ╕ бачу в них сн╕ги Сиб╕ру. Неначе й грамотний народ, але нав’язливий надм╕ру. Насильна дружба — хай ╖й чорт! — в╕дом╕ нам ╖╖ кайдани. ╤ справд╕, що це за курорт, якщо в╕н сипле с╕ль на рани!? 13.01.2013 р.
БОГОМОЛ
Богомол на мо╓му в╕кн╕ прил╕пивсь ╕ зл╕тати не хоче, наче тр╕ска, стирчить ц╕л╕ дн╕, а ночами хить-хить, як листочок. ╤ кому в╕н поклони б’╓ на в╕кн╕ в електричн╕м пром╕нн╕? Спогляда╓ безсоння мо╓ ╕ поклони п╕сенн╕й Богин╕. Спогляда╓ м╕й ялтинський храм: ст╕л, св╕тильник, папери ╕ кр╕сло… Вс╕ ми молимось власним богам, бо у св╕т╕ земному нам т╕сно. Кожен гр╕╓ св╕й клаптик душ╕, аби в╕н не вмирав н╕коли. Я люблю вас, н╕чн╕ сторож╕ — оп╕вн╕чн╕ жерц╕-богомоли! 24.08.2012 р.
Б╤ЛЯ ПАЛАЦУ СОФ╤╥ РОТАРУ ╤рон╕чний експромт
Проходжу повз в╕ллу «Соф╕я», де «Чехов ╕ «Дама з собачкою»*, та в гост╕ зайти я не см╕ю, хоч ╕ дружив з╕ сп╕вачкою. Колись в буковинськ╕й долин╕ нас п╕снею зв╕в Всевишн╕й. Вже Соф’я давно на вершин╕, а я — альп╕н╕ст н╕кудишн╕й. Отож уклонюся Чехову, що тут, як швейцар, бронзов╕╓. Хай дама з собачкою декому здаться хазяйкою в╕лли! 27.08.2012 р
* Скульптурна композиц╕я на ялтинськ╕й набережн╕й
╤НТЕРВ’Ю
Чи скучив я за Ки╓вом? Питання не просте. Душею ми вол╕╓мо туди, де хтось нас жде. Мене ж н╕хто не жде там — н╕ друг, ан╕ жона, бо р╕дний д╕м поета — його самотина. Чи будуть ще питання про плани на майбуть? Так, Ялта — це остання моя любов, мабуть! 19.09.2012 р.
ЗАВТРА
Я не знаю, що буде завтра, ╕ навряд, що це буде мед. Св╕т ╕з мене ладнав динозавра, але все-таки вийшов поет. Я не дуже корився влад╕ ╕ медалями не обр╕с, а п╕д час галасливих парад╕в все т╕кав до Дн╕пра чи в л╕с. Тих╕ води ╕ зелен-д╕брови, прибережн╕ п╕ски ╕ поля, з вами в╕в я найкращ╕ розмови ╕ тепер розмовляю здаля. А бувало, ходив ╕ в пар╕, м’яв, як пост╕ль, ночами жита, та минулися юност╕ чари, поруч ходить тепер самота. Св╕т нагаду╓ царство т╕ней, р╕дних мало осталось облич, нав╕ть цв╕т весняний — як ╕н╕й, ╕ бездонн╕ша кожна н╕ч. Може, й завтра мене не стане, все ж я в╕рю в одне ╕з див, що не зникну, а просто розтану в тих просторах, як╕ любив. 11.01.2013 р.
НАД РОССЮ
Ярославов╕ на згадку Здрастуй, Рось, р╕чко л╕т мо╖х давн╕х! Мир тво╖м берегам ╕з фонтанами верб! Я колись пропадав у густих тво╖х плавнях, де Дн╕про, як сестру, пригорта╓ тебе. На хрещатих лугах наш╕ крила м╕цн╕ли, в гайдамацьких ярах ми топтали стежки, надривали серця нам кумейськ╕ могили, де п╕д тракторний гул важко сплять козаки. Тут у тиш╕ с╕льськ╕й ще лелеки клекочуть, пролетить наче з ╕ншого св╕ту авто. Хай у гордих столицях нас знати не хочуть, та в╕д цих берег╕в нас не зрушить н╕хто. Я колись тут тулився у згорблен╕й хат╕, що ╕ дос╕ сто╖ть, але поряд м╕й син д╕м прегарний зладнав. У висок╕й к╕мнат╕ я вчуваю, як дишуть довкола л╕си. В╕╓ в╕тром сюди допотопний Межир╕ч, в╕╓ кан╕вський Родень, де зв╕вся Тарас. Тут ми стали людьми, укра╖нцями сир╕ч, тут я вдруге родивсь, як покинув Донбас. Ми╓ Рось береги, ми╓ нам бос╕ ноги. Жде нас к╕нь, в грудях маючи сто к╕нських сил. Я тут в╕чн╕сть прожив ╕ ще житиму довго в райських заростях верб, у задум╕ могил. 2012 р., Черкащина * * * Прощай, село! Романтики нема. В старих садах снують одн╕ бабус╕. ╤ вдень п╕щана вулиця н╕ма, ╕ уноч╕ тут тихо, як у вус╕. Ну, ╕нколи л╕ниво гавкне пес, здаля почувши гурк╕т мотоцикла, та ще п╕вн╕, зневаживши прогрес, без телефон╕в сп╕лкуватись звикли. Села нема вже, вибралось до м╕ста. Та й там його не видно, не чутно. На свято т╕льки п╕сня голосиста десь ╕з бетонки випурхне в в╕кно. Тод╕ згада╓ш вулицю п╕щану, бузок п╕д хатою ╕ споришевий дв╕р, руд╕ поля у сивин╕ туману, ╕ в далин╕ знайомий осок╕р. 25.01.2013 р.
ДУРНА КОРОВА
Ой, дурна я корова, дурна! Все тягнуся туди, де краще, де попастися добре — ╕ на! — заробляю бича, як ледащо. При дороз╕ то сонях скубну, то, мов меду, скуштую гороху. А х╕ба я для себе все мну? Ну й дурн╕ пастухи, ╖й-богу! Хто ще вим’я таке несе, повне й б╕ле, немов паляниця? ╤ телятко мене поссе, ╕ надо╖ть з в╕дро молодиця… А попастися н╕де. Луги розорали, канавами зрили, над р╕кою тепер береги облис╕ли, як чорн╕ могили. Ой, дурна я корова таки! ╤ вноч╕ мен╕ паша сниться, пахнуть кв╕тами в неб╕ з╕рки, й м╕сяць пахне, як св╕жа копиця… 20.11.2012 р. * * * По довг╕й розлуц╕ степом ╕ду донецьким, тихо ступаю, тихо — п╕д╕ мною працюють люди.
НЕЗЛАМНИЙ БУДЯК
Степ немалий, а вир╕с я над яром, де сн╕г до травня, а при злив╕ — сказ: вода з пол╕в з таким несеться шалом, що зносить все найслабше. Це Донбас. А я стою. ╤ вс╕ мене обходять, коза приблудна нав╕ть не скубне, лише джмел╕ мен╕ все л╕то годять, ╕ павучки обсновують мене. Ще хлопчаки, що йдуть ╕з колосками, зривають боязко одну з мо╖х корон… Перед╕ мною степ, ╕ селище з садками, а п╕д горою шахтний терикон. Ус╕ сп╕шать. То с╕ють, а то косять, женуть кор╕в. Гудуть десь по╖зди. Я не сп╕шу. Мен╕ дивитись досить… Якби ото ще трохи п╕дрости! Вноч╕ до з╕р д╕став би головою ╕ рожев╕в би в неб╕, наче Марс. А я в яру. Н╕чого. Тут постою. Без мене весь Донбас — то не Донбас. 20.11.2012 р.
ПОЛИН НА ТЕРИКОН╤ (Балада)
Вбили мене злодюгани в закон╕ ╕ закопали на терикон╕. Витягли т╕ло мо╓ на верх╕вку, вирили в мертв╕й пород╕ дом╕вку. В неб╕ св╕тились тод╕ не з╕рки, т╕льки убивц╕в мо╖х цигарки. В тиш╕ один, см╕ючись, прохрип╕в: «Чесних хова╓мо вже без гроб╕в!» ╤нший додав: «В╕н тепер — фараон, вже п╕рам╕дою став терикон». Трет╕й гарикнув: «Не смейся, народ! Боссы нас тоже пустят в расход». Роки минули. Кр╕зь ржаву породу я ╕з могили пробивсь на свободу, вибивсь тоненьким стеблом полину ╕ подивляюсь згори в далину. Там за копрами, за димом завод╕в д╕м м╕й сто╖ть ╕ дружина там ходить, син п╕дроста╓ ╕ все мене жде… Ех, якби знало дитя золоте, де я, ╕ хто я, ╕ що це з╕ мною, миттю приб╕гло б сюди ╕з водою, пити б дало мо╖м стеблам сухим — хоч би разок пошепталися з ним! Я розказав би, за що мене вбито ╕, як собаку, в пород╕ зарито. Ма╓ в╕н знати, хто вкрав наш╕ статки, хто тут зав╕в сатанинськ╕ порядки. Зна╓ хай син, бо життя не просте — хай не бадиллям у св╕т╕ зросте! Жду я, тягну я до нього долон╕, сивий полин на терикон╕… 27.01.2013 р.
П╤Д ГРОЗОЮ
Прожив я немало, н╕вроку, ╕ затишок мав би любить, але ╕ в посив╕л╕ роки люблю, як над св╕том гримить. Якраз ось насупилось небо ╕ блискавки кроять лазур… Тривожно мен╕ не за себе, бо я виростав серед бур. Життя — це не довга агон╕я, не сонний н╕чний каганець, ╕з юност╕ був у полон╕ я гартованих в грозах сердець. Н╕чого, що юн╕сть одкв╕тла, що молод╕сть впала, як пл╕д — букети сл╕пучого св╕тла мен╕ ще дару╓ св╕т. Н╕чого, що крешуть грози, земну потрясаючи твердь: поез╕я вища за сльози, а воля сильн╕ша за смерть. Хай небо гуркоче про в╕чне, ключ╕ нам до раю ку╓… О щастя мо╓ блискавичне — життя проминуще мо╓! 07.01.2013 р. * * * Юним я почувався ╕ в сорок, сад новий посадив в ш╕стдесят, а тепер вже дивитися сором теплим поглядом в оч╕ д╕вчат. Неможливого прагнути глупо — вс╕ те знають, ╕ я те кажу, але в╕рю у долю не тупо, не одну перейшовши межу. Зрозум╕╓ мене калина, ╕ старий виноград збагне. Ось би ж╕нка одна повинна зрозум╕ти такого мене. Вже не манять н╕ грош╕, н╕ слава, н╕ гран╕тне, ан╕ золоте, бо душа моя нелукава лиш до не╖ бузково цв╕те. Знаю, пристрасть моя безрозсудна, хоч розумна навряд чи бува. Баламутна, таки баламутна посив╕ла моя голова! 14.01.2013 р.
П╤ЗН╢ ЖНИВУВАННЯ
Бувають у полях зап╕знен╕ жнива, коли погода чинить перешкоду. ╤ п╕зн╓ жнивуваннячко — овва! — щось довго йде в душ╕ мого народу. Я теж, як п╕зн╓ яблуко в саду, ╕ п╕зно цв╕в, ╕ набирався соку, ╕ т╕льки в листопадову сльоту на гол╕й г╕лц╕ висну одиноко. ╤ хай вже л╕тн╕ грози в╕дгули ╕ серпень вже в╕дпах загуслим медом, та ще бринить в мен╕ сумне «курли» — немов прощання юност╕ з поетом. Блаженне все, що вчасно в╕дцв╕ло! Блаженне все, що вчасно впало плодом! Ус╕м сво╖м збереженим теплом я под╕люсь до зернятка з народом. 08.02.2013 р.
"Кримська Свiтлиця" > #12 за 22.03.2013 > Тема "Душі криниця"
Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=11563
|