Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (2788)
З потоку життя (5915)
Душі криниця (3315)
Українці мої... (1431)
Резонанс (1445)
Урок української (985)
"Білі плями" історії (1629)
Крим - наш дім (531)
"Будьмо!" (259)
Ми єсть народ? (237)
Бути чи не бути? (70)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (108)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
МИТРОФАН НАВЧА╢ Д╤ВЧАТ МУДРОСТ╤
Ще з давн╕х час╕в чомусь саме з днем Митрофана (17 червня) пов'язували традиц╕ю передавати...


ПОЕТИЧНА СВ╤ТЛИЦЯ. В╕ктор╕я ТОРОН
Господинею сьогодн╕шньо╖ «Поетично╖ Св╕тлиц╕» ╓ В╕ктор╕я Торон з доб╕ркою ╖╖...


╢ВТИХ╤Й МА╢ БУТИ ТИХИЙ...
Уже засаджено городн╕ культури, зр╕ють хл╕бн╕ злаки на полях А яким буде врожай?


╤СТОР╤Я ФЕОДОС╤ЙСЬКО╥ «ПРОСВ╤ТИ» (1989-2012)
розпочина╓мо публ╕кац╕ю спогад╕в Алли Осадчо╖ ╕ продовжу╓мо писати нашу «Св╕тличну»...


ПОЕТИЧНА СВ╤ТЛИЦЯ. Володимир САЧКО
Нетерпимий до здирництва, хрун╕вства, цин╕чно╖ брехн╕, зради ╕ до «п╕вн╕чного...




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














Гостям Севастополя



FaceBook

Twitter









оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #11 за 15.03.2013 > Тема "Душі криниця"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#11 за 15.03.2013
Д╤ДОВА ЛЕПТА
Фед╕р Степанов

Л╕тература

Фед╕р Степанов народився 12 березня 1939 року у сел╕ Казанка Микола╖всько╖ област╕. В╕н належить до тих д╕тей в╕йни, з якими доля не дуже була поблажливою. Фашистська ав╕абомба влучила прямо в б╕леньку хатинку, що стояла посеред села, ╕ син з пораненою мат╕р’ю залишилися без дом╕вки. Добр╕ люди прихистили. А в 1946 р. с╕м’я пере╖хала до Кривого Рогу. Тут теж довелося скуштувати г╕рко╖ дол╕: голод 1947-го, перебування в дитбудинку на Карнаватц╕.
╤ все ж настав просв╕ток. Того ж голодного року п╕шов до 15-╖ школи, сид╕в за одн╕╓ю партою з Л╕дою Решетняк, р╕дною сестрою Миколи Решетняка, який п╕д час в╕йни очолював кривор╕зьке п╕дп╕лля. До реч╕, тут д╕яло ╕ нац╕онал╕стичне п╕дп╕лля п╕д орудою поета Михайла Пронченка, п╕зн╕ше розстр╕ляного г╕тлер╕вцями.
Пот╕м частину учн╕в перевели до ново╖, 66-╖ школи, яку ╕ зак╕нчив ╕з ср╕бною медаллю на рад╕сть сво╓╖ одв╕чно╖ труд╕вниц╕ — матус╕-прибиральниц╕.
Саме у школ╕ в╕дчув потяг до л╕тератури. Особливу п╕дтримку отримав в╕д тод╕шнього редактора газети «Червоний г╕рник» Миколи Микола╓нка, який очолював кривор╕зьке л╕тоб’╓днання. А в 1954 роц╕ на Всеукра╖нському л╕тературному конкурс╕ серед школяр╕в став одним ╕з переможц╕в ╕ одержав прем╕ю. Конкурс проводила газета «З╕рка», а жур╕ очолював в╕домий укра╖нський поет Валентин Бичко. Ц╕каво, що одним ╕з переможц╕в конкурсу був ╕ Василь Латанський, нин╕ в╕домий кримський укра╖нський поет.
У 1957-1962 рр. навчався на ф╕лолог╕чному факультет╕ Кримського педагог╕чного ╕нституту. Пот╕м — служба в арм╕╖, вчителювання в селах — знаменит╕й ╤шун╕, Лозовому п╕д С╕мферополем. Як л╕тератор Ф. Степанов в╕дбувся в основному як л╕тературний критик, друкуючись в журналах Ки╓ва ╕ Москви. Однак ╕ поез╕я та проза у його творчост╕ стоять далеко не на останньому м╕сц╕. В╕рш╕ ╕ критичн╕ матер╕али друкував, кр╕м Кривбасу ╕ Криму, в газет╕ «Л╕тературна Укра╖на», журналах «Укра╖на», «С╕льськ╕ обр╕╖», у газетах Польщ╕ та Австрал╕╖, в р╕зних обласних центрах Укра╖ни.
Працював наш автор ╕ в прес╕ — в газетах «Кримська правда», «Кримська св╕тлиця», «Сельский труженик», видавництв╕ «Таврида». Саме тут, а також у журнал╕ «Кур’╓р Кривбасу» виступив як проза╖к — з уривками з ╕сторично╖ пов╕ст╕ «Олександр, князь мангупський». В жанр╕ мало╖ прози Ф. Степанов виступа╓ вперше.
Фед╕р Степанов — член Нац╕онально╖ сп╕лки письменник╕в Укра╖ни з вересня 1994 р. Нин╕ живе ╕ працю╓ в С╕мферопол╕.


Фед╕р Степанов
Д╤ДОВА ЛЕПТА

Художнику
Олександру Дузенку,
внуков╕ д╕да Трохима
присвячую

Бродив соб╕ луками приблудний к╕нь, ╕ хтозна, ск╕льки б йому отак ще валандатися, коли б не д╕д Трохим.
— Косю, косю, — манив д╕д бездомного гуляку.
Але той т╕льки п╕дозр╕ло позирав на старого здивованими очима, збер╕гаючи пристойну в╕дстань настороженост╕, немовби хот╕в сказати: «Бозна, якого ти поля ягода».
Але д╕д Трохим н╕ на крапелиночку не був налаштований агресивно в╕дносно одиноко╖ конячини. ╤ одного разу, саме п╕д веч╕р, коли на рожев╕ючий ще небозв╕д не встиг вигулькнути щербатий м╕сяць, а довкола залягла заупок╕йна тиша, Орлик (так охрестив його про себе д╕д), вигодивши мить, дав д╕дов╕ наблизитися до себе, погладити крупа, ба нав╕ть почесати за вухом, в╕д чого було лоск╕тно ╕ при╓мно, ╕ пок╕рно потопав усл╕д за новим господарем.
Десь збоку Башбеку глухо бабахнуло, ╕ наполохан╕ жаби зд╕йняли неймов╕рний гвалт. Орлик очевидячки звик до постр╕л╕в: по ребристому тулубу його злегка промайнула ледь пом╕тна хвилька бриж╕в, та в╕н незворушно продовжував брьохати за сво╖м поводирем.
— От виродки триклят╕! — зле, нап╕вголосом промимрив д╕д про н╕мц╕в. — Знову св╕й новий порядок наводять.
Вже густо засутен╕ло, а невдовз╕ село й зовс╕м огорнула непроглядна тем╕нь, коли д╕д Трохим, часто спотикаючись, чи то в╕д хвилювання, чи через власну п╕дсл╕пуват╕сть, майже навпомацки д╕стався сво╓╖ хиж╕. Обережно, щоб не рип╕ли двер╕ ╕ не гуркот╕ти засувами, в╕дчинив вор╕тця стайн╕ ╕ не забаривсь завести туди Орлика, аби подал╕ в╕д людського ока ╕ вс╕ляких пересуд╕в.
— Будеш мен╕ за Гн╕дка, — лаг╕дно погладив розчеп╕реними вузлуватими пальцями гриву тварин╕.
А той, в╕дчувши ласку, в╕д яко╖ уже давненько в╕двик, завдячив д╕дов╕ сво╖м заливистим конячим ╕ржанням.
— Ну, ну, веселий байстрюче, не так голосно! — поплескав по боку коня д╕д. — А то, як зачують н╕мц╕ тво╖ сантименти, то д╕станеться ╕ в хв╕ст, ╕ в гриву нам обом.
У д╕да ран╕ше був к╕нь Гн╕дко, та н╕мц╕ кудись забрали, певне, на загальн╕ роботи, бо до ╕ншого ваговоз навряд чи був здатний.
Та оч╕ на те й дано, щоб бачити. Кота в м╕шку не схова╓ш, а тут — к╕нь!.. Та ще й який! П╕сля д╕дових п╕клувань, як п╕сля чаклунських л╕к╕в, Орлик, ╕ так рослий в╕д природи, почав пом╕тно тужав╕ти, наливатися силою.
— ╤ нав╕що ото вам, д╕ду, така халепа? — скрушно похитували головами сус╕ди. — Сили надм╕ру ма╓те чи тлуст╕ м╕шки зерна, щоб прогодувати такого велета?
— Н╕мц╕, якщо побачать таке добро, то ще й подякують! — п╕д’юджували ╕нш╕.
— Не побачать, якщо не скажете! — кидав незлобно д╕д надокучливим. — Лепту маю.
Ц╕кав╕, остаточно переконавшись, що на схилку л╕т Трохим впав у дивацтва, полишали його сам на сам ╕ б╕льше не рушили, аби задарма не сердити старого.
Ранками пов╕тря було ще св╕жоколючим, довк╕л ще лежала достоту набридла вс╕м в’язка розквась, а в баюрах булькала холоднюча в╕д танучого сн╕гу вода, та подекуди на темному простирадл╕ земл╕ з’явилися сух╕ с╕р╕ латки.
«Оце випогодилось, — лел╕в душею д╕д, якому вже давно вчувалася гуркотнява з-за Перекопу. — С╕сти б отак на Орлика — ╕ гайнути аж до Оленчука ╤вана в Строган╕вку. Як-не-як — стар╕ друз╕ ще з першо╖ германсько╖. А бачилися востанн╓ десь ще по громадянськ╕й».
Але знав, що то т╕льки волилося, а насправд╕ — пуст╕ мр╕╖, кумедна гра думок, балачки — пуст╕, як оте цебро. Бо ж в╕др╕зан╕ в╕д Херсонщини, як ножицями, Сивашем, валом Турецьким ╕ н╕мецькими постами з дротяними загородами.
«Цебро, др╕т! Що за мана? Надвор╕ весн╕╓, а в мене зал╕зяччя в голов╕, — занепоко╖вся д╕д. — Аж гуде!».
╤ достеменно, д╕дов╕ хот╕ння й мирськ╕ д╕ла житечн╕ струмували поки що зовс╕м врозт╕ч, по р╕зних р╕вчаках.
╤ видиво насправд╕ було ╕ншим.
То джеркот╕в, гр╕мко торохкочучи ус╕м сво╖м металевим причандаллям, мотоцикл районного коменданта Мора. Д╕д сп╕шно почав заводити Орлика до стайн╕. Та було вже зап╕зно. В╕д Морового ока н╕де не схова╓шся. Злючий ╕ свав╕льний шваб. ╤ здоровенний, як отой колгосп╕вський кнур Амбал, який ще до в╕йни на виставку нав╕ть потрапив. Нав╕сн╕в н╕мецький начальник, коли бачив, що хтось вешта╓ться без д╕ла. «Все — оч╕, руки ╕ ноги — повинне бути направлене на благо Велико╖ Н╕меччини», — любив вторити в╕н. Особливо ж був лютий ╕ немилосердний у жнива. Тод╕ село н╕би вимирало. Вс╕ — д╕ти, ж╕нки ╕ старики — були в цей час у пол╕. А Мор перев╕ряв виконання сво╖х розпоряджень особисто. ╤ горе тому, хто попадеться йому на оч╕, вештаючись без д╕ла, — шомпольних смуг на б╕долашн╕й спин╕ не зл╕чити. «Я лише виконую ╕нструкц╕╖ фюрера», — говорив в╕н. Та, одначе, були на сел╕ так╕, як╕ не мали ан╕ найменшого бажання згинатися в три погибел╕ п╕д спекотним сонцем заради слави високого Мор╕вського покровителя. ╤ при так╕й нагод╕ замурзан╕ с╕льськ╕ хлопчаки, що гралися на околиц╕, ледь зачувши звук комендантсько╖ «коломб╕ни», вихором лет╕ли у село ╕ заклично спов╕щали:
— Мор ╖де!
Люди розб╕гались, хто куди, аби лише не попастися п╕д гарячу мор╕вську руку. Ним часто лякали неслухняних д╕тей: «Тихше, а то Мор прийде!». А одного разу нав╕ть трапилася оказ╕я.
...Мору якось закорт╕ло похизуватися перед фронтовими оф╕церами сво╖м господарством ╕ новим порядком у ньому. Саме були жнива, ╕ в сел╕ залишилися т╕льки к╕шки та собаки. Та що це? Край села, саме там, де жила причинювата баба Килина, чулось ледь вловиме човгання ╕ час в╕д часу легенький скрег╕т. Трохи запилений, але ошатний «опель» плавно п╕дкотив до подв╕р’я. Б╕ля л╕тньо╖ печ╕ просто неба стояла баба Килина ╕ м╕сила т╕сто для локшини. ╤з комина спок╕йно вився сизий димок ╕ тут же непом╕тно розпливався у простор╕нь.
Килина байдуже глянула на непроханих гостей ╕ знову повернулася до сво╓╖ лок-шини.
— Матка! — п╕дскочив до не╖ Мор. — А ти чому не в пол╕? Н╕х арбайт!
У в╕дпов╕дь — ан╕телень.
— Ти що, оглухла? — скип╕в, червон╕ючи, комендант.
— Ти мене не ч╕пай, — зволила обернутись Килина, — бо оч╕ випалю. ╤ в╕дпов╕дати не буду. В мене справка ще з совбезу ╓, що я пс╕х╕чеська.
В╕д неспод╕ванки Мор отетер╕в. На таку дивну в╕дпов╕дь в╕н не спод╕вався. Та в╕дразу ж опам’ятався ╕ щосили упер╕щив бабу нагайкою. Але Килина не розгубилася ╕ з розвороту лигонула пана коменданта качалкою. Оф╕цери в «опел╕» аж заходилися в╕д реготу.
Мора начебто хтось обдав окропом. Оговтавшись п╕сля такого ганебного удару, в╕н люто чесонув стару нагайкою по гр╕шному т╕лу.
— Ах ти ж, ╕роде окаянний, вилупок бузув╕рський! — посипала найдоб╕рн╕шими словами Килина, ╕ нагнувшись, хутко вхопила в пригоршн╕ перем╕шану пополам з грязюкою глину, що була поруч у колиб╕, ╕ шпурнула все оте багатство в сам╕с╕ньку пику районному начальству. Мор став схожим на замурзаного кота. «Опель» аж стрясало в╕д нестримного см╕ху.
— Ах ти ж, шельмо! — остаточно розшален╕в Мор, ╕ почав люто шмагати бабу по ч╕м попало.
╤ ╖й здалося, що не Морова нагайка, а сотн╕ гадючих язичк╕в уп’ялися в т╕ло. Це вже було занадто. Розлючена не на жарт Килина спритно вхопила примус ╕ пошпурила ним у свого екзекутора. То╖ ж мит╕ на комендантськ╕м мундир╕ непривабливими цятками заряб╕ли темн╕ крапл╕ бридко╖ р╕дини. Мор вражено вирячив оч╕, а баба вже виймала з печ╕ тл╕ючу червоними б╕серинками головешку. Сварка почала приймати серйозний поворот. Переляканий Мор отороп╕ло позадкував до автомоб╕ля. В╕н знав: Килинин примус заправлений ав╕ац╕йним бензином. Гасу у сел╕ давно не було, ╕ селяни за крашанки вим╕нювали у гер╕нг╕вських вояк це добро. Досить лишень с╕рника — ╕... Оф╕цери сквапно вхопилися за револьвери.
— Н╕х, н╕х, камараде! — посп╕шив застерегти ╖х Мор ╕ сердито штурхонув шофера.
В╕н не хот╕в кров╕, бо й понин╕ добре пам’ятав, як тор╕к добряче в╕ддухопелили його союзники-чехословаки* за те, що примушував працювати цих туб╕льц╕в, коли т╕ вир╕шили зробити соб╕ об╕д. Ледь тельбухи не поодбивали. Добре, що прикинувся непритомним...
— Ай-яй-яй! Негоже таке добро ховати! — зненацька застав д╕да Мор.
— А я й не ховаю! — з викликом кинув д╕д. — То т╕льки в╕д злого ока треба ховати.
— Хитрий д╕д! — примружився комендант. — А к╕нь — диво!
— Еге ж, н╕вроку соб╕.
— Карош коняка! — прицмокував захоплено н╕мець.
В╕н п╕д╕йшов до Орлика, поплескав його по спин╕, чомусь м’яко ткнув кулаком у черево, ошк╕рив зуби. Червона комендантова ряшка, осяяна злорадною посм╕шкою чужинця-кощ╕я, аж лисн╕ла в╕д задоволення, в╕д чого видавалася Трохимов╕ ще огидн╕шою. «╤ яким начинням напхано отой казанок? — мимох╕ть подумалося д╕дов╕. — Певне, баранячим жиром зам╕сть мозку».
— Карош, карош коняка! — промовив по оглядинах Мор. — Як звати красеня?
— Орлик, герр комендант.
— Так от що, стар╕к, — уже по-наставницьки наказував комендант. — Доглядай Орл╕ка, а я нав╕дуватимусь.
╤ не встиг ще старий оговтатися, як в╕ддал╕к уже глухнув-танув деренчливий звук Морового мотоцикла.
— А бодай би тебе чорти лоскотали, амбала нечестивого! — химерно вилаявся д╕д, якому так ╕ забаглося проштампувати Мора кнуровим ╕менем, що потрапив на виставку. — Та й сам лопух добрий, — картав уже сам себе.
Оцей товстопикий нехлюй-н╕мчура його, як мокрим рядном накрив. От тоб╕ й лепта! Те ж мен╕ — конь-сп╕раторщик! ╤ д╕д додав таке сором╕цьке слово, в╕д якого на душ╕ в╕дразу полегшало.
«А може, в╕дпустити тебе, баламута, на вс╕ чотири в╕три, — б╕дкався старий невгамовно. — Н╕, пропадеш н╕ за цапову душу. Та ще й харцизам можеш у руки д╕статися. А може, це й на краще, — л╕зла в голову, як он той метушливий жук, що дошуку╓ться шпарки в дол╕вц╕, чергова думка. — За комендантською спиною менше будуть носа совати до стайн╕ вс╕ляк╕ пройдисв╕ти. Над╕йного оп╕куна замав, — глузував уже сам ╕з себе. — Прот╕к... тарат, як казав ще до в╕йни один лектор».
П╕сля цього Мор з педантичною н╕мецькою точн╕стю щотижня з’являвся до д╕дово╖ стайн╕, придирливо оглядав Орлика. Правда, той не виявляв особливо╖ прихильност╕ до зайди ╕ незадоволено фиркав, коли наближався Мор. Воно б начебто ╕ було вже спок╕йн╕ше, коли б не...
Про╖здив якось Нарайманом на сво╖й беззм╕нн╕й б╕дарц╕, запряжен╕й хирлявою шкап╕йчиною, д╕льничний комендант Шмультке ╕ теж ненароком углед╕в д╕дового коня. Далеб╕, його справжнього пр╕звища майже н╕хто не пам’ятав: за пост╕йно висячу п╕д носом прозору краплю його прозвали Сопливим. Пр╕звисько на повсякчас так ╕ прилипло до нього. Що за один? Здирщик не зг╕рший в╕д Мора, т╕льки й того, що чином менший та зростом нижчий.
Цей довго не церемонився. На д╕дов╕ умовляння, що к╕нь, либонь, уподобав райкомендант, н╕ск╕лечки не зважав: вив╕в Орлика, д╕ловито загнуздав його, хитрувато п╕дморгнув перекладачц╕ — ╕ бував такий.
Треба ж такому трапитися: ще не встиг улягтися придорожний пил в╕д б╕дарки, як неспод╕вано нагодився Мор ╕ застав д╕да у розпачливому стан╕.
— Де Орл╕к? — в╕дразу, без дел╕катностей жбурнув, як грудомахою.
Д╕д Трохим розгублено розв╕в руками.
— Я пояснював пану Соп.., чи то пак, пану Шмультке, що на коня ви види ма╓те, герр комендант, та в╕н ╕ слухати не схот╕в.
— А... Сопливий? — прохопився спересердя Мор, що теж знав пр╕звисько д╕льничного. — Де в╕н?
— Ондого... — д╕д розмашисте проткнув правицею пов╕тря в напрям╕ Башбеку.
То╖ ж мит╕ Мор╕в мотоцикл несамовито загарчав, як скажений псисько, пружно п╕дскочив на кам╕нячч╕, як велетенська сколопендра, ╕ рвонув навздог╕н за б╕даркою. Що було дал╕, розпов╕дав, давлячись в╕д см╕ху, одноокий ╢втих╕й Баглай, колишн╕й колгосп╕вський чабан.
Пор╕внявшись з б╕даркою, Мор наказав Шмультке зупинитися. Але той не виявляв жодних ознак пок╕рност╕. Тод╕ Мор скочив з мотоцикла ╕ вхопив б╕дарку об╕руч. Сил йому не позичати — процес╕я зупинилась. Та Сопливий продовжував шмагати Орлика батогом. «Тут уже частна собств╕нность, мабуть, заграла у н╕мц╕в», — приперчував Явтух. Дуже здивувавшись непослухов╕ вищому начальству, Мор люто стьобонув нагайкою перекладачку. Та несамовито заверещала, як свиня п╕д ножем; к╕нь схарапудився, став дибки; наполоханий Сопливий пружним клубком миттю викотився ╕з б╕дарки, за ним — перекладачка. Обидва кинулись врозт╕ч. Розлютований районний, з налитими кров’ю, як у бугая, очима незграбно ганявся то за д╕льничним, то за перекладачкою, позм╕нно частуючи нагайкою обох. Врешт╕, ухоркавшись, випр╕г Орлика, прив’язав його до мотоцикла ╕ повагом рушив до Нарайману, залишивши Сопливого з перекладачкою ╕ б╕даркою напризволяще, бо шкап╕йчину вони лишили у Трохима.

— Гляди мен╕, стар╕к! — п╕дн╕с до самого д╕дового носа кувалди-кулаки Мор. — Шкуру злуплю, якщо коня проморга╓ш.
А все село було живим св╕дком трохи незвичайно╖ картини: в напрямку до д╕дового об╕йстя рухалася безк╕нна б╕дарка, а ззаду, неймов╕рно напружуючись, штовхали ╖╖ Шмультке з перекладачкою, як╕сь жалюг╕дн╕, н╕кчемн╕ п╕сля польових перетурбац╕й.
Д╕льничний мовчки запряг свою шкап╕йчину й понуро покотив б╕даркою в Башбек.
...Все лунк╕ше грим╕ли постр╕ли з-за Перекопу. А надвеч╕р Мор видав наказ: уранц╕ з╕братися ус╕м с╕м’ям б╕ля сво╖х двор╕в разом ╕з зб╕жжям, продуктами ╕ реманентом. За невиконання — шибениця, яка для б╕льшо╖ переконаност╕ нашвидкуруч була споруджена в центр╕ села.
«Колобоче м╕й, — мл╕ло у д╕да в грудях. — Ти в╕д Мора вт╕к, в╕д Сопливого ут╕к. Невже ж д╕станешся цим песиголовцям?»
К╕нь н╕би зрозум╕в д╕дов╕ слова, якось трохи жал╕бно подивився на нього ╕ з щирою конячою дов╕рлив╕стю норовив лизнути старого в обличчя. У того в╕д жалю стискалося серце.
— А дзуськи! — випалив д╕д ╕ тут же схаменувся. — Можна й тих╕ше, конь-сп╕раторщик.
Надвеч╕р д╕д Трохим з Орликом, забравши сяке-таке зб╕жжя ╕ залишивши н╕кчемний мотлох ╕ рам’я, подались на луки. Двер╕ хати ╕ стайн╕ залишили навст╕ж в╕дчиненими, аби не було п╕дозр╕ливост╕ до д╕дового зникнення, хоча н╕мцям ╕ селянам у су╓т╕ ╕ так було не до д╕да.
Тут, в╕ддал╕к в╕д села, Трохим давненько вже вирив соб╕ землянку, нап’яв ╖╖ хмизом.
«За дачу правитиме, — буркот╕в Орликов╕. — Коли наш╕ прийдуть, рибу ловитимемо: буде де ╕ в╕д дощу сховатися, ╕ перепочити».
Р╕зн╕ думки, тривожн╕ ╕ солодк╕ навперем╕ш, непоко╖ли д╕да. Про те, що наш╕ наступають, в╕н узнав в╕д б╕женц╕в.
— А ╤ван Оленчук — молодець! — гуторив сам з собою. — Герой! Знову наших через Сиваш убр╕д перев╕в. А ти тут, у болотах, щулься, як н╕кчемне мишеня. Конь-сп╕рац╕я! Тьфу!
У важких роздумах ╕ передчуттях минув день. Д╕д було уже задр╕мав, коли знадвору почулось закличне Орликове ╕ржання.
— Що ще за катавас╕я? — крекчачи, почав вибиратися ╕з куреня.
З боку Нарайману долинали поодинок╕ звуки глухих постр╕л╕в, ледь в╕дчутний лемент. Л╕вий окра╓ць села був осв╕тлений, мов потужним прожектором, багровою загравою. Над одн╕╓ю з хат стр╕мко догори зд╕ймався гоготячий шпилець полум’я. Оч╕ д╕да волого заблищали. В╕н розум╕в: то Мор помща╓ться йому за Орлика. Все-таки ск╕льки л╕т прожив у ц╕й хатин╕. В н╕й минуло його карапузе дитинство, в н╕й побрався з Одаркою (царство ╖й небесне!), зв╕дси йшов на першу германську. Тут минули й кращ╕ дн╕ його подружнього життя.
— Тепер ми з тобою квити, — пожал╕вся конячин╕. — Обидва безхатн╕!
На ранок у село вступили наш╕. Н╕мц╕ сп╕шно в╕дступили, спод╕ваючись на порятунок у горах.
«Б╕ж╕ть, луципери, — аж спотикайтесь, все одно дал╕ дна морського не втечете», —думав д╕д.
З невимовною тугою зупинився Трохим б╕ля того м╕сця, де була його хата. Ц╕лим лишився т╕льки цегляний зак╕птяв╕лий бовдур, а то все стл╕ло дощенту. Оглянувши пожарище ╕ покопирсавшись трохи у згарках, д╕д з Орликом почимчикували до школи, де на ╜анку чинно, з╕ строгим виглядом, походжав вартовий червоноарм╕╓ць з гвинт╕вкою через плече.
— Агов, синашу, здоров був!
— Здрастуйте, папашо! — приязно, але стримано в╕дказав вартовий.
— Мен╕ старшого начальника треба! — поставив умову д╕д.
— Товариш майор зайнят╕. А мен╕, вибачте, папашо, розмовляти на посту не положено.
— Ну-ну-ну! То ми так╕ сердит╕? — засокотав Трохим.
— Така вже в╕йськова субординац╕я, папашо.
— Що-що-що-що? — не второпав старий. — Суп-ординац╕я, кажеш. Ц╕каво, ц╕каво.
Д╕д був радий поцупити до свого запасу ще одне см╕ховинне слово, щоб пот╕м при нагод╕ ╕ без нагоди можна було ним козиряти.
— Що тут за галас? — двер╕ колишньо╖ вчительсько╖ в╕дчинились, ╕ на ╜анок вийшов середнього зросту, ╕з стомленими в╕д недосипання очима, чолов’яга з погонами п╕хотного майора.
— Та тут от, товаришу майор, — виструнчився молодик, — громадянин д╕д вас пита╓. Каже, справа ╓.
— Я вас слухаю, батьку, — спускаючись з ╜анку ╕ ручкаючись з д╕дом, сказав майор.
— Та от, товаришу начальник, — почав викладати давно набол╕ле д╕д. — Лепту маю. Огиря свого прудконогого хочу нашим красним во╖нам в╕ддати, нехай швидше женуть германа.
Уважно вислухавши д╕дову спов╕дь, майор захоплено обдивлявся Орлика.
— Що красень, то красень — н╕чого не скажеш. ╤ осанка в╕дм╕нна, ╕ м╕цний, як гор╕х, — ╕ вже звернувся безпосередньо до Трохима, н╕би зн╕чев’я: — То не вашу хату спалили н╕мц╕?
— Мою, луципери.
Довкола погор╕льця з╕брався чималенький гурт однос╕льчан — ц╕кав╕сть за╖дала.
— Поживете поки що, батьку, при школ╕, — сказав перегодя майор. — А стане село на ноги — ╕ вашу хату в╕дбудують. П╕дуть д╕тки до школи — будете сторожити ╖хню дом╕вку. А к╕нь у хазяйств╕ вам ще й як знадобиться!
— Не ображайте старого, товаришу начальник. Ск╕льки я напонев╕рявся з Орликом, щоб вам його у повн╕й справност╕ вручити.
— Спасиб╕ велике вам... Звиняйте, як величати?
— Трохим Григорович, д╕д Трохим.
— Трохиме Григоровичу, за огиря, — ще раз потис руку старому майор. — Шар╕пов! — окликнув сержанта, що проходив мимо. — В╕дведи коня комеску.
╤ в╕н любовно погладив Орлика по крупу.
— Ага! Зайди до начф╕на — нехай дасть розписку ╕ чек на ╕м’я... Вибачте, батьку, як ваше пр╕звище?
Д╕д Трохим спохмурн╕в, незадоволено насупився. «Так н╕чого й не зрозум╕в товариш начальник. То це ж як виходить? Ми — вам, а ви — нам. Зр╕внял╕вка якась, чехарда. Д╕д Трохим не прода╓, не м╕ня╓, а дару╓. Так, так, щиро, в╕д серця. Адже в╕н не шп╕кулянт. Он Килина — причинювата, а й та не побоялась на Мора руку п╕дняти. Оленчук ╤ван, його старий приятель, — герой, знову наших через Сиваш пров╕в. А в╕н, Трохим, при повн╕м здоров’╖ — невже г╕рший? Та якби не п╕дсл╕пуват╕сть — то ще й германа пом╕г би викишкувати геть, до нечистого на сковор╕дку».
— Грошей я не в╕зьму! — в╕дпов╕в понуро, але твердо.
Тихо стало навколо. Майор зосередивсь.
— То ви, батьку, кажуть, ╤вана Оленчука зна╓те?
— Ще б пак! — пожвав╕шав д╕д. — Ми з ним ще з першо╖ германсько╖ приятел╕.
— Ну, тод╕ все ясно! — н╕би вибачаючись, розважливо розв╕в руками майор, ╕ тут же д╕став з кишен╕ опецькуватого кисета.
— Курите?
Чи смале в╕н? Та всю ж в╕йну крутив козяч╕ н╕жки з перетертого тор╕шнього листя. Аж зараз у рот╕ г╕рко, як згада╓. А тут — справжн╕й тютюнець: запашний, с╕чений.
Д╕д Трохим вийняв обривок бозна-яко╖ газети, акуратно посипав духмяне зело, послинив самокрутку. Смачно затягнувся, здалося, поширшав, подобр╕шав б╕лий св╕т.
— В╕зьм╕ть, батьку, — простягнув кисета майор.
Д╕д щось хот╕в розсудливо заперечити, та майор, широко усм╕хнувшись, лаг╕дно напол╕г:
— Взам╕н пап╕рця, в╕д душ╕.
— Спасиб╕, товаришу начальник, — подякував д╕д Трохим, ╕ щось та╓мниче, незбагненне для гурту, на мент осяяло його вид.
А в╕н уже бачив: де й танк не пройде у п╕дступних, захаращених брилами ╕ деревиною горах, там в╕дважний вершник, ос╕длавши могутнього велета-коня, нестримно пересл╕ду╓ супостата, що непрошений, як злод╕й, прийшов на цю чудесну землю, обагряючи ╖╖ праведною кров’ю. ╤ не буде йому помилування — н╕ в╕д коня, н╕ в╕д вершника. Д╕д глибоко затягнувся ╕ важко з╕тхнув.
«Мабуть, таки шкода старому красеня, — подумав майор. — А може, то п╕сля тютюново╖ голодухи? То часто бува╓».
Але тютюн тут був н╕ причому.

* Кр╕м союзник╕в Н╕меччини, значна к╕льк╕сть чехословак╕в воювала на боц╕ кримських партизан╕в.

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #11 за 15.03.2013 > Тема "Душі криниця"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=11536

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков