Версiя для друку Обговорити в форумi

Руслан Морозовський
ВИРУЧАЙМО КОЗАК КОЗАКА!

Українці, ми публіка чемна,
І тому в нас панує лихвар.
А нахабна брехня чужоземна —
Це для нас наймодніший товар.
По життєвій дорозі до моргу
Нас веде псевдовіра сліпа,
Ми міняєм попа на парторга,
А парторга ізнов на попа.
Нам обман, як на чоботи вакса,
Як лампаси на сині штани.
Ми міняєм Ісуса на Маркса,
Нам обидва — ікони вони.
Нам потрібні гареми турецькі,
Бо куди б ми здавали сестер,
Поки хитрі юфи та жванецькі
Обхохмили нас, наче тетер?
Ніби й справді, для того з народу
Лився поту кривавий потік,
Щоб який-небудь зайда-заброда,
Обшахраївши націю, втік...
На козацькім, на ріднім просторі
Бусурман демонструє нам честь —
Він залазить на Київські гори,
Він будує на горах мечеть.
Навчання нам до м’якого місця,
Ми не хочемо вчитись, хоч плач,
Нам би дрантя з чужого охвістя,
Та на шию чужий налигач.
Обдеруть нас хай банки та трасти,
Бо для того й існують вони,
А дозволять нам трішечки красти —
Ми щасливі тоді, як слони.
Без чужинця не зробимо кроку,
Служим вірним йому холуєм,
А якщо і народим пророка —
Ми негайно його продаєм.
Не потрібно нам Рідної Віри,
Не потрібен прадавній обряд...
І тому нас жеруть бузувіри
Цілу тисячу років підряд.
Але навіть беззахисні вівці
Чують нюхом ходу хижака.
Схаменіться, брати українці,
Виручаймо козак козака!
І громи розумової битви
Виб’ють клином безвиході клин.
І збагне рятівні алгоритми
Української матері син.

В СВОЇЙ ХАТІ — СВОЯ Й ПРАВДА, І СИЛА, І ВОЛЯ!

Зустріч для вас

Ще з минулого року, коли у «Кримській світлиці» вперше була опублікована добірка віршів Руслана Морозовського з його книги «Поклик роду», наші читачі просили розповісти трохи більше про автора — так вразили їх яскраві, образні, відверті, категоричні, закличні поетичні рядки. «Надзвичайна концентрація думки й образу, які просто вистрілюють і влучають у ціль, пробуджуючи свідомість сплячих, — така поезія Руслана Морозовського» — це рядки з анотації до книги. Як же нашому приспаному українству треба сьогодні таких будителів! І ось я у Києві в гостях у заступника голови Всеукраїнського об’єднання ветеранів, голови ради старійшин соборного козацтва України «Січ», головного редактора часопису «Заповіт батьків», дослідника, журналіста, поета Руслана Юрійовича Морозовського. І перше запитання, навіяне його поезією: з яких країв, якого роду, звідки цей дар Божий – будити Словом, Руслане Юрійовичу?
— Я родом з Вінницької області, села Мазепинці, так воно раніше називалося. Потім радянська влада його перейменувала на Лісогірку. Їм було незручно, що там Мазепа згадується. Мій рід, батьки, діди і навіть прадіди були сільськими вчителями. Батько був навіть директором школи деякий час. Я виростав у середовищі, близькому до природи. На мою свідомість надзвичайно вплинула доля мого діда — Порфира Семеновича, якого було репресовано у 1930 році. Я народився через 10 років, але добре запам’ятав історію, як після написаної кимось кляузи — що дід нібито закопав зброю — його мордували у Бердичівській тюрмі. Нам перекопали весь город, зброю не знайшли, але діда у тюрмі протримали цілий рік, потім сказали, що не винен, але додому він прийшов уже хворий на сухоти. І через якийсь час його не стало. Дідовому братові прийшлось ще гірше, бо він був у гайдамаках і його розстріляли. Моя бабуня Ольга Андріївна мала велику злість на Сталіна і вчила мене малого, що Сталін – бандит. Вона була дуже відверта і нічого не боялась. Один із моїх предків був Семен Палій, можливо, той самий, козацький полковник, керівник національно-визвольних повстань українського народу.
Мама знала дуже багато народних українських пісень, таких, що зараз ніде і не почуєш, в такому дусі я виховувався. У нас було досить кочове життя, батьків переводили туди, де потрібні були вчителі, тому закінчив школу я в селі Сальниці. Це було справжнє козацьке село. Народ був прогресивний, не затурканий, хоч комуняцька пропаганда не вщухала. Пригадую, приїжджав лектор, який розповідав, ніби українські письменники завжди вчилися в Росії (бо така була установка), а великий українофоб Бєлінський вчив нашого Шевченка. Та люди не боялися і впевнено на подібних зібраннях висловлювалися, що це не так!
За професією я — інженер, закінчив політехнічний інститут. Пам’ятаю, коли був маленьким хлопчиком, читав щоденник одного свого родича. У нього теж була непроста доля — його переслідували, не давали ходу, йому довелось тікати на Кавказ, де він закінчив військову школу. Загинув під Ковелем у війну, але вже як Герой Радянського Союзу. Коли я читав його спогади, враження — відчував, що це талант до письма. Можливо, той ген у мені й озвався.
— В Інтернеті я вичитала, що Ви — Рідновір. І в передмові до тієї добірки віршів у «Світлиці» говориться, що Ви прагнете до кожного українського серця донести болючу правду про зраду Рідних Богів, щоб воскресити прагнення відродити Рідну Віру. Зараз, коли, здається, вже ніхто і ні в що не вірить, а якщо десь і ставить публічно свічку чи хреститься, то лише тому, що йому це вигідно, – як, даруйте за тавтологію, ПОВІРИТИ У ВІРУ, про яку ми, а особливо молодь, практично нічого не знаємо? Що воно таке – Рідна Віра? І хіба ж вона може конфліктувати, скажімо, з десятьма християнськими заповідями, які, можливо, єдині ще стримують людство від самознищення?
— Стосовно християнських заповідей — відповім одразу. Вчитайтесь, наприклад, у десяту заповідь — і задумайтеся: не жадай дому ближнього свого, не жадай жони ближнього свого, ані раба його, ані невільниці його, ані вола його, ані осла його, ані всього, що у ближнього твого... Виходить, й досі є раби і рабині... І якщо справді мої брат чи сестра потрапили в рабство, я не можу навіть забажати їх визволити?
Ми, на жаль, сліпо віримо в те, що нам проповідують, не знаємо всесвітньої історії, не замислюємося, не здогадуємося навіть, що історія повторюється, програмується, і свідчення цьому — та ж Біблія, яку просто треба уважно читати. А чи знаєте ви, що сценарій страшної української трагедії — Голодомору — у Святій Книзі прописаний? Будь ласка, цитую:
Біблія. Перша книга Мойсея: Буття, глави 41-47
41: 39 І сказав фараон Йосипу:
40 «Ти будеш (панувати) над моїм домом, а слів твоїх уст буде слухати весь мій народ. Тільки троном я буду вищий від тебе».
43 І поставив його (фараон) над усім єгипетським краєм...
47 Земля (єгипетська) СІМ РОКІВ ДОСТАТКУ РОДИЛА на повні жмені.
48 І зібрав Йосип усю їжу семи років, яка була в єгипетському краї, і вмістив їжу по містах.
49 І зібрав Йосип збіжжя дуже багато, як морський пісок, аж перестав рахувати, бо не було вже числа.
53 І скінчилися сім літ достатку, що були в єгипетськім краї.
54 І почали наставати роки голодні. І БУВ ГОЛОД в усьому єгипетськім краї, а ХЛІБ БУВ.
55 Але виголоднів увесь єгипетський край, і народ почав кричати до фараона про хліб. А фараон сказав усьому Єгиптові: «Ідіть до Йосипа. Що він вам скаже, те й робіть».
57 І прибували з усієї землі до Йосипа купувати поживи...
42: 6 А Йосип — він володар над тим краєм, він продавав хліб усьому народові тієї землі. І прибули Йосипові брати...
25 Йосип наказав, щоб наповнили їхні мішки збіжжям (зерном голодних єгиптян), а срібло їхнє вернули кожному назад, і дали їм поживу на дорогу. І їм зроблено так.
47: 13 А хліба не було в усім тім краї, бо голод став дуже тяжкий. І виснажився єгипетський край. Зібрав Йосип усе срібло, яке було в єгипетському краї та краї ханаанському, за поживу, яку вони купували.
14 І Йосип вніс те срібло до фараонового дому.
15 І вичерпалося срібло в єгипетському краї та ханаанському. І прибув увесь Єгипет до Йосипа, говорячи: «Дай же нам (нашого) хліба! Навіщо нам умирати..?»
16 А Йосип сказав: «Дайте свою худобу, а я дам вам (вашого хліба) за вашу худобу, якщо вичерпалося срібло».
17 І вони приводили худобу свою до Йосипа. І дав їм Йосип хліба за коней. І за отари, і за череди худоби, і за ослів. І він того року постачав їм хліб за всю їхню худобу.
18 І скінчився той рік, і вони прибули до нього другого року, та й сказали йому: «Нічого не залишилося перед нашим паном, — хіба що наше тіло і наша земля!
19 Навіщо ми маємо вмирати..? КУПИ НАС І НАШУ ЗЕМЛЮ ЗА ХЛІБ. І будемо ми і наша земля РАБАМИ фараонові. А ти дай насіння, — і будемо жити, і не помремо, і земля не опустіє».

20 А Йосип купив усю землю єгипетську для фараона, бо єгиптяни спродували кожен своє поле... І стала земля фараоновою.
23 І сказав Йосип до народу: «Оце купив я сьогодні вас і вашу землю. Ось вам насіння, — і засійте землю».
25 А вони відказали: «Нехай же знайдемо милість в очах нашого пана, — і станемо РАБАМИ...» А Йосип поклав це за постанову на єгипетську землю аж до сьогоднішнього дня...
А тепер з єгипетської землі перенесімося на нашу грішну, українську. В моєму селі Мазепинці через кілька хат від нашого двора жінка в те лихоліття зарубала і з’їла свою невістку... Мені і зараз не віриться — от я, доросла людина вже, — що таке може бути... І це тяжіє й досі над нашим народом — мову у нас відбирають, а тепер і за землю взялися...
Але переломним моментом, відколи я почав звертатися до Рідної Віри, стала Чорнобильська катастрофа, яка дала страшне послаблення нашої нації, люди ще недооцінюють це. Пам’ятаю, як вразила мене стаття Олеся Гончара «Зірка Полин», про яку згадується в Біблії у книзі Об’явлення св. Йоана Богослова 8:10-11: «І засурмив третій Янгол, і велика зоря спала з неба, палаючи, як смолоскип. І спала вона на третину річок та на водні джерела. А ймення зорі тій Полин. І стала третина води, як полин, і багато з людей повмирали з води, бо згіркла вона...». «Чорнобиль» — це синонім слова «полин». Якщо в Біблії є пророцтво Зірки Полин, я подумав, що там є і про Голодомор. І знайшов...
Конфуцій говорив: «Бійся пророків, вони не тільки пророчать, але й здійснюють». Перед тим, як китайці почали будувати Китайську стіну, у когось в голові ж мав виникнути цей план! Найстаріша частина муру була збудована ще в VII столітті до н. е. Єгипетська цивілізація розвивалась приблизно у той же період. Але єгиптяни будували піраміди, гробниці, тобто піклувались про померлих, а не живих. А колосальна китайська культура, захищена тою ж стіною, розвивалася ізольовано. Китайці не зрадили власної віри, зберегли мову, письмо, традиції, землю, тому Китай і сьогодні процвітає!
А від цивілізації вселенського значення Єгипту залишилися тільки піраміди. Повністю змінений етнічний склад населення, мова, ієрогліфічне письмо геть забуті, хоча, наприклад, китайська грамота, над якою не хазяйнував Йосип, до сьогодні живе. Стає зрозумілим, що механізми пророцтв і їхньої реалізації не змінилися з біблійних часів і донині: пророкуєш, досягаєш необмеженої влади і здійснюєш власне пророцтво. Єдине, що для цього потрібне, — це слухняний, зомбований, легковірний народ. «Кінці світу», загибель цивілізацій – річ рукотворна, керована зусиллями певних людей.
На що мають розраховувати українці в такій Україні? На те ж саме, що сталося з єгиптянами в стародавньому Єгипті. І це триватиме доти, доки не постане твердиня Української Ідеї на державному рівні.
— Відродження віри, духовності — дуже тривалий процес. Як Ви вважаєте, скільки у нас в Україні «не сплячих» людей, які поділяють Ваші погляди і стануть під Ваш прапор? І що треба робити, щоб їх було більше, – настільки, щоб після яких-небудь чергових виборів Україна, нарешті, прокинулася іншою?
— Більшість нещасть наших — від неточності нашого мислення. Ця неточність й породила оте горезвісне обивательське — «а яка різниця?». Ми не розуміємо, що наша бездіяльність, інертність спонукає загарбників діяти рішучіше і нахабніше.
Нам, українцям, загнаним попередньою історією в чагарі вчорашнього діалектичного матеріалізму чи в сьогоднішні нетрі чужих, ворожих роду нашому псевдовірувань, не одразу вдається розпізнати простоту відповіді. І відбувається з нами це тому, що еталони істини, яку ми досі шукаємо, нам колись були підтасовані, і підтасовка ця залишається нами непоміченою.
Ми зможемо перемогти лише тоді, коли, як китайці, не зрадимо рідної мови, культури, землі, віри. Володимир Великий привселюдно зібрав і знищив українські тотеми, обереги перед прийняттям християнства. І дуже скоро ще одна колосальна цивілізація — Київська Русь — зникла. Наш видатний поет Василь Стус влучно писав: «Гадаю, що перша помилка — візантійський обряд, що нас, найсхіднішу частину Заходу, прилучив до Сходу. Наш індивідуалістично-західний дух, спертий деспотичним візантійським православ’ям, так і не зміг вивільнитися із цієї двоїстості духу, двоїстості, що витворила згодом комплекс лицемірства. Дух православ’я тяжким каменем упав на молоду невизрілу душу народу — призвів до жіночності духу як атрибута нашої духовності. Залізна дисципліна татаро-монголів запліднила російський дух, додавши йому агресивності і пірамідальності будови. Український дух так і не зміг видряпатися з-під цього тяжкого каменя».
Нам треба виховувати своїх дітей, відроджувати свою українську віру, зрада якої призвела до страшних наслідків — незахищеності, несвідомості. Кожна віра — унікальна, ми — унікальні. Наш народ мордували, не давали розвиватися, говорити своєю мовою, знищували рабством, війнами, голодомором, репресіями, підміною понять, перекрученням нашої свідомості, але ми є! Значить, не такі ми вже й слабкі! А спасіння — в об’єднанні, знаннях, відродженні того, що ми втратили, але що неможливо знищити, поки є ті, хто може це понести на своїх плечах...

Розмовляла
Юлія КАЧУЛА
* * *
Добірку віршів Руслана Морозовського з книги «Поклик роду» можна почитати в електронному архіві «КС» за посиланням —
http://svitlytsia.crimea.ua/index.php?section=article&artID=10677

А сьогодні ми пропонуємо увазі читачів фрагменти передової статті головного редактора журналу «Заповіт батьків» Р. Ю. Морозовського про наше українське буття.

УКРАЇНІ – СТАТУС НАЦІОНАЛЬНОЇ ДЕРЖАВИ, А НЕ ГАНЕБНУ РОЛЬ МУЛЬТИКУЛЬТУРНОГО БІЗНЕС-ПРОЕКТУ ЕТНОФОБІВ

Право – це не те, що хтось дає нам; право – це те, чого ніхто не може у нас відняти.
Ремсі Кларк,
Генеральний прокурор США 60-х років ХХ століття

...Один з дотепних учасників чергового телешоу «Велика політика», на якому була зроблена одна з перших спроб загальної оцінки результатів та перспектив українських виборів 2012 р., визначив нинішню незалежну Україну не як національний, не як політичний, а як хоч і геніальний, але всього-на-всього банальний бізнес-проект. Принагідно згадується колишній, кільканадцятирічної давності вислів, який недоброзичливці свого часу приписували Юлії Тимошенко, про те, що так звана держава Україна – це не що інше, як закрите акціонерне товариство.
Сьогодні вже мало хто заперечить очевидність подібних визначень... Таким чином державі Україна, щоб і надалі не залишатися чужим, зловорожим до українців бізнес-проектом, необхідно негайно відновити статус українського національно-політичного державного утворення. Хто це зробить? Ніхто, крім українців!
В Україні мешкає ряд талановитих, шанованих усіма українцями, нацменшин, діяльність яких регламентується положеннями окремого, підписаного Президентом Леонідом Кравчуком ще 25 червня 1992 року «Закону про національні меншини в Україні № 2494-ХІІ», який скрупульозно виконується, в тому числі стосовно надання кожній з нацменшин особливих, забезпечених окремими рядками щорічного державного бюджету, привілеїв. Жодних подібних законодавчих актів, ні конституційних положень, що регламентували б життєдіяльність етнічних українців, в Україні навіть близько немає. Висновок простий – українство, як окрема, унікальна титульна, корінна, споконвічна етнонаціональна спільнота, упродовж двох десятиліть псевдонезалежності, як це анекдотично не виглядало б, займалося чим завгодно, крім правового та матеріального забезпечення можливостей власного, суто українського, громадсько-політичного поступу, тобто – власного позитивного розвитку нібито у «власній» державі. Тому й нема нічого дивного в тому, що ні серед статей Конституції України жодного пункту щодо механізмів забезпечення національно-соціальних прав етнічних українців, ні окремого «Закону про українців» серед тисяч усіляких інших законодавчих актів немає. Тож чи не настала пора нам, українцям, нарешті припинити жалюгідне, злиденно-нікчемне скигління і, незважаючи на будь-які перешкоди, незважаючи на будь-які зловорожі, антиетнічні посягання щодо бульдозерних антиукраїнських змін положень Конституції тощо, самостійно, хоча б за прикладом кримських татар, які спромоглися на самоуправління Меджлісом та Курултаєм, знехтувавши штучним розподілом за партійними, мовними, релігійними, класовими та іншими ознаками, наполегливо зайнятися питаннями забезпечення власне українського громадсько-політичного майбуття.
Читач зацікавиться, а як визначити, хто такі українці? А дуже просто! Українцями в Україні апріорі є всі українські громадяни, незалежно від політичних уподобань, мови спілкування, конфесійної приналежності тощо, які не зараховують себе до нацменшин. Бо в «Законі про нацменшини» сказано, що до нацменшин належать громадяни України, які не вважають себе українцями. Наразі, скориставшись хоча б Законом України «Про громадські об’єднання», набуття чинності якого відбулося з 01.01.2013 року, купою міжнародних декларацій та нині чинною Конституцією України, мусимо нарешті офіційно проголосити про самих себе усьому світові, що ми, етнічні українці усієї України і поза нею вічно були, є і вічно будемо, і що ми офіційно відновлюємо конституційну правосуб’єктність української нації. Тим паче, що саме питання відновлення конституційної правосуб’єктності українства стоїть найпершим пунктом у підсумкових документах V Всесвітнього форуму українців. Бо чекати, що хтось інший за нас виконає наш обов’язок перед нашими нащадками — ганебно і смішно! Шляхетні духом, порядні представники українських національних меншин нас, українців, підтримають, бо матимуть права, аналогічні нашим правам. Свідченням їхньої підтримки є половина відданих за «Свободу» Олега Тягнибока голосів неукраїномовного населення України.
Отже, необхідно негайно, відмовившись від партійних, мовно-язикових, клерикально-конфесійних, класових та інших, давно осточортілих нації провокативних протистоянь та стереотипів псевдополітичної поведінки, оновленій чи новоутвореній, зокрема, в результаті виборів 2012 р., верстві національних провідників, урочисто пригадавши, що в Україні ще не вмерла суто УКРАЇНСЬКА і СЛАВА, і ВОЛЯ, самовіддано поєднати свої державотворчі зусилля з віковічними народними прагненнями до національної і соціальної справедливості. Тобто, незважаючи на географічні, мовні, релігійні, бізнесові і будь-які інші особливості поведінки громадян, усім 78% етнічних українців в Україні, використовуючи, в тому числі, нині вже наявні українські громадсько-політичні об’єднання, необхідно обрати представницькі та виконавчі органи Всеукраїнського Національного Самоврядування. Тобто напередодні 100-річчя славетної Української Національної Революції початку ХХ століття та 200-літнього ювілею Великого Кобзаря – маємо шляхом мирного громадсько-політичного волевиявлення, скликавши установчі збори українських українців, відродити та легітимізувати державотворчу діяльність, наприклад, сучасного управлінського аналога колишньої Центральної Ради (Директорії? Гетьманату?) та відповідних, залежних лише від рідного народу, виконавчих органів нації. Всесвітнє українство за роки незалежності провело п’ять Всесвітніх форумів. Українці незалежної України – жодного! Можливо, краще було б зробити навпаки? Адже ніхто у світі не має права громадянському суспільству забороняти займатися самоуправлінням. Ми, українці, як і всі інші етноси та народи, маємо на це самоочевидне, безсумнівно природне, підтверджене купою авторитетних національних та міжнародних юридичних актів, у тому числі — декларацій ООН, право української нації на власне самовизначення.
І цим правом необхідно скористатись негайно! Бо то там, то сям з’являються заслані «козачки», які збираються проголошувати якусь окрему козацьку націю, або взагалі пропонують скасувати єдину, що ще залишилася, графу про національну приналежність в бланках перепису населення та замінити її релігійною приналежністю і т. д. Особливою підступністю та запеклістю останнім часом відзначається кум Володимира Путіна та Дмитра Медведєва Віктор Медведчук, який по всій Україні розвішав біг-борди з малозрозумілими написами про те, що не ті керують, яких обирають, а начебто ті керують, які обирають. Підтекст цих туманних гасел про «украинскій вибор», виявляється, напрочуд простий — Україну потрібно спочатку федералізувати, а потім ліквідувати як незалежну державу і приєднати до євразійських тоталітарних режимів. Тоді Медведчука кремлівські куми зможуть милостиво поставити губернатором Малоросії! Саме тому «соціологічні дослідження» Медведчука свідчать про нестримне бажання більшості українців... самих себе ліквідувати! Не менше і не більше! Вже у всіх областях створені відповідні ініціативні групи. І закон про референдум тут як тут…
Одначе деякі національно-патріотичні партії, навпаки, мають в своїх програмах розділи про захист української нації, положення про необхідність у ВРУ конкретного представництва етнічних українців, пропорційного кількості їх відсотків від загальної чисельності населення України. До слова сказати, це число українських етнічних депутатів у Верховній Раді України становило б 351, кожен з них голосував би за добробут українців та нацменшин, а не за кримінально-олігархічні, награбовані у безпорадних та беззахисних тубільців мільярди в офшорах! Але хіба не зрозуміло, що без дієвої участі самих нині сущих в Україні українців щодо створення Всеукраїнського органу національного представництва можливість реалізації таких програмових засад – примарна. Без суто українського «Меджлісу», без суто українського «Курултаю» (подякуймо татарам за взірець!) забезпечення будь-яких громадянських прав українців в Україні – неможливе і немислиме!
Історія весь час спонукає нас не просто до консолідації, не просто до партійної структуризації, не просто до нескінченних, безпорадних закликів щодо єдності та національного гуртування, а до бездоганно реального, юридично обґрунтованого утворення офіційних суто українських Органів Верховного та Низового Самоуправління. Тільки таким чином виб’ємо підґрунтя безглуздих язиково-мовних, бізнесових та інших диявольських протистоянь з-під ніг оскаженілих етнофобів. Тільки так досягнемо загальноукраїнської взаємодовіри. Тільки тоді не загинемо, а здобудемо омріяну Українську Україну як для українців, так і для всіх інших, дружніх українцям національних меншин, на віки вічні...

Руслан МОРОЗОВСЬКИЙ,
головний редактор журналу «Заповіт батьків»

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #11 за 15.03.2013 > Тема "Українці мої..."