Версiя для друку Обговорити в форумi

Ретроспективну експозицію картин пам’яті Івана Шевченка, заслуженого художника України, заслуженого діяча мистецтв Автономної Республіки Крим, лауреата Премії АРК, у Будинку художника Сімферополя можна назвати і меморіальною, і ювілейною водночас. Лише рік він не дожив до свого 75-річчя, пішовши з життя в грудні 2011 року.
Я проходила від однієї картини до іншої, що заповнили виставковий простір двох залів другого поверху, і перед очима, немов на екрані, кадр за кадром відкривалися один за одним епізоди його життя та основні віхи творчості в образотворчому мистецтві. «Біла ніч» (1968) – період навчання в Інституті живопису, скульптури та архітектури ім. І. Рєпіна в Петербурзі, «Автопортрет з дружиною» (1972) – створення сім’ї, одруження з художницею Людмилою Поляковою, народження дітей – синів Івана та Миколи, дочки Оксани, «Неаполь», «Руїни в Римі», «Стамбул» (1985) – фрагменти закордонних поїздок з мольбертом в Італію, Туреччину, Іспанію, Грецію, «В Карпатах» – виїзди на пленери в Україні, «Весна на Сімферопольському водосховищі», «Собор Петра і Павла в Сімферополі» – кримський період, який розпочався в 1975 році після закінчення навчання в аспірантурі і п’ятирічної роботи в творчій майстерні Академії мистецтв Союзу РСР під керівництвом академіка А. Мильнікова.
Мені пригадується, як у цьому ж залі в лютому 2006 року після тривалої перерви у виставковій діяльності відбувся вихід І. Шевченка з новими творами на зустріч із глядачем. Перед відкриттям експозиції я побувала в майстерні художника. У ній було тісно від картин. Вони висіли на стінах, одна за одною в рамках рядами стояли на підлозі, закриваючи і самого художника, що сидів у кутку біля крайнього вікна на стільці за мольбертом з новим полотном. Поряд на столиках у численних баночках і коробках знаходилися тюбики фарб, пензлики різного розміру, керамічні вази, антикваріат та інші художні реквізити для натюрмортів.
— Буває і більше нагромадження предметів, — прокоментував свій робочий інтер’єр Іван Миколайович. – На днях приїжджав комівояжер із Німеччини і за своїм вибором придбав оптом близько десяти найбільших за розміром картин.
Більших – це від одного метра у довжину і ширину.
— А яке море ви любите малювати? – поцікавилася я, не побачивши серед пейзажів мариністики.
— Не таке, як безодня в Айвазовського. Мене більше цікавить морський берег.
Він у нього спокійний, лагідний, заповнений вітрильниками, човнами рибалок і людьми. Основне смислове та емоційне навантаження в сюжетах припадає на долю кольору. Автор варіює улюблену вохристо-червону гаму в поєднанні з блакитною. Вона віддзеркалюється у водній гладі морських пейзажів «Човни», «Іспанія. Острів Майорка», «Великий канал. Венеція», у пальмових гілках і кипарисах мальовничого куточка з бухтою на картині «Південний берег». Все зображення у відблисках блакиті неба на ньому легке і ніжне, немов у голубому серпанку.
В свої останні роки І. Шевченко літні місяці любив проводити на березі Азовського моря, де в нього був дачний будиночок. Навколишні краєвиди давали йому чудовий натурний матеріал для створення етюдів з яхтами, гелікоптером, портретів дівчат на фоні моря. Він плавав з моряками на різних суднах, а подарований ними штурвал висів у художній майстерні над вхідними дверима, як талісман.
Курс ним був узятий в фарватер живопису від відомих на весь світ петриківських розписів, неподалік від яких – у селі Семенівка Дніпропетровської області — І. Шевченко народився. Мабуть, із тих дитячо-юнацьких років і сформувалися в нього канони краси. Якщо малював квіти, то їх завжди було багато. Їде по дорозі з моря додому в Сімферополь, зупинить автомобіль, вийде на узбіччя і нарве квітів стільки, що заповнить ними весь багажник. Потім, уже в майстерні, компонує букети для натюрмортів від білого і лілового бузку, розквітлої черемхи до ніжних ромашок, пронизливо-синіх волошок та аскетичного польового різноцвіту пізньої осені.
З такою ж стриманістю він зображує троянди. На виставці композицій з ними кілька. Однак в усіх випадках їхні форми та обриси настільки приглушені та завуальовані в місячному сяйві, що здається: від його холодної синяви до застиглої непроглядної темряви – один крок. Мабуть, І. Шевченка тривожили якісь гнітючі передчуття, здогадки, а сьогодні можна сказати і передбачення свого близького життєвого кінця, які він як художник виразив не словами, а доступними йому естетичними образами і засобами колористики.
Приглушеною гамою створені й повні ніжності та чистоти портрети. І в природі, і в людині художник знаходить ті джерела, які роблять їх по-справжньому красивими і гармонійними. Обличчя його героїнь врівноважені, а своєю ясністю нагадують мадонн, зберігаючи живу портретну схожість. Саме жіночі портрети, за оцінкою мистецтвознавців, стали пробним каменем на шляху до картин з монументально-узагальненими образами, які Шевченко створив пізніше.
Гранично лаконічна композиція чоловічих зображень. У них немає дрібних, неважливих деталей. Обмежена кольорова гама виявляє енергію і напруженість образу. Все підпорядковане передачі психологічного стану персонажа, розкриттю його характеру.
Становлення художника з власним нестандартним обличчям розпочалося з монументального розпису «Перемога» і досягло зрілості в картині «Безсмертя» (1987-1988), присвяченій одній з трагічних подій у Республіці Таврида, у багатофігурних композиціях «Рибачки Азова», «Обід хлібороба». Він відтворював і конструював час з притаманними йому вимірами, роздумуючи про життя і смерть, долю Вітчизни та її людей, шукав відповіді на морально-філософські аспекти нашої історії через постановку актуальних проблем сьогодення, звернення до давньоруського живопису та української національної образотворчої традиції.
Протягом багатьох років І. Шевченко працював над удосконаленням своєї живописної мови, пластично досліджував світ. Узагальнював і дещо спрощував форму. Безпосередню передачу конкретних життєвих вражень змінював більш умовною декоративністю рішень. Він урівноважував об’єм і колірні маси, ущільнював простір, сміливо експериментував з новими матеріалами – литвом з алюмінію і кольоровим склом, досягаючи чіткості графічного малюнка, насиченого кольором, а поетичну образну пластику втілював у гобеленах, монументально-декоративних розписах і вітражах кримських санаторіїв.
Така краса привертає до себе увагу і серця назавжди. Мабуть, тому і прийшло стільки людей на ту, попередню зустріч з метром живопису: друзі, колеги по Спілці художників Криму, яку він очолював з 1990 до 1995 року. Колишні учні з Кримського художнього училища ім. М. Самокиша, в якому він навчався, а з 1995 до 2002 року працював директором, дякували йому за науку, дарували квіти, фотографувалися на згадку до наступної зустрічі зі своїм вчителем на його новій персональній виставці.
І вона відбулася. І вони прийшли. Не було лише його самого. Цілий січень цього року йшли у Будинок художника шанувальники мистецтва, щоб подивитися, як можна впливати на розум людини через її серце, пробуджувати розуміння істинної, не завжди яскраво вираженої краси. А мені згадувалися слова, які І. Шевченко сказав на закінчення моєї з ним зустрічі семирічної давності:
— Живопис для мене – спосіб самовираження. Я народився для цього і життя прожив із пензлем у руках...

Валентина НАСТІНА

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #8 за 22.02.2013 > Тема "Душі криниця"