Версiя для друку Обговорити в форумi

Джерела

Доброго дня! Мене звуть Аліна Мікітюк. Я навчаюся в 11 класі Новогригорівської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів Нижньогірського району АР Крим.
Нещодавно мені потрапила до рук «Кримська світлиця», я її уважно перечитала. Повністю погоджуюся зі словами письменника Миколи Василенка, що ваша газета цікава, по вінця наповнена духом нашої національної культури.
Я ж хочу розповісти про символ, який на сьогодні, на жаль, незаслужено забутий. Це — українська хустка.
* * *
9 травня 2012 року я ходила на концерт, присвячений Дню Перемоги. Програма була дуже цікавою, але найбільше мені сподобався виступ вокальної групи «Зорецвіт» та пісні, які вони виконували. Привернули мою увагу хустки, в яких виступали співачки.
Для сучасної молоді, хоч як це прикро визнавати, вишита хустина все частіше стає лише шматочком полотна в музейній експозиції. Але як багато спогадів вона навіює стареньким срібнокосим бабусям і матусям сучасних дівчат!
Через завісу років до них повертається їхня молодість і те незрівнянне, не погашене часом дівоче почуття, бажання подарувати своєму обранцю увесь навколишній світ, всі свої внутрішні почуття, передані голкою на невеличкій хустині, яку вони і донині дбайливо зберігають у старій різьбленій або сучасній платяній шафі.
Хустка — символ прихильності, любові, переходу в інший соціальний стан, вірності в коханні, прощання, скорботи, квітучої душі українки.
Колись в Україні хустки вишивалися сріблом, золотом, шовком. Веселкові, мережені, вони символізували квітучу душу, високі естетичні смаки українських жінок.
Протягом століть хустка була в Україні найдорожчим подарунком. Водночас хустина символізувала найдорожче: рідну домівку, матір.
Вона її на люди берегла.
І щось в очах світилося дитинне,
Коли зі схову вносила хустину
І лагідно тулила до чола.
Пробіжить час непомітно, нас всіх розкидає життя по світах. І мені дуже хочеться, щоб хлопці, повертаючись із армії чи їдучи просто в гості, везли своїм мамам, коханим, молодим дружинам у дарунок хустки.
Хустка — життя… Вона — пам’ять роду, його святиня. Хустка супроводжувала жінку від народження до смерті, тобто від сповиточка до зеленого віночка.
Отже, хустка — це оберіг жінки, бо оберігає її від усього злого, лиха, хвороби.
Я поцікавилася у двох співачок вокальної групи «Зорецвіт» Тетяни Сергіївни та Ніни Іванівни, що вони знають про обрядове значення української хустки та яка її роль у сучасному житті.
— Мені дуже сподобалися пісні, які ви виконували на концерті. А ще мене зачарували хустки, які були вашою окрасою. Яке розмаїття барв і візерунків! Це ж чарівний неповторний витвір мистецтва! Тетяно Сергіївно, назвіть, будь ласка, відомі вам випадки використання хустки.
 — Коли я була дитиною, мені завжди наказувала мама, що не можна заходити до церкви без хустки ні заміжній жінці, ні дівчинці. Я ніколи не забуваю її пораду та навчаю цьому свою дочку і внучку.
Заміжній жінці виходити без хустки між людей вважається непристойним, хоча сучасні люди на ці звичаї мало звертають уваги. А ще пригадую, коли мого брата Сергія забирали до армії, то моя матуся дала йому білу хустину, щоб здоровим повернувся.
— Ніно Іванівно, а що пов’язане з хусткою ви пригадаєте?
— Я дуже добре пам’ятаю той день, коли моя сестра зі своєю родиною переїздила до Києва. Тоді мати зав’язала у білу хустину хліб і віддала їм, щоб вони ніколи не забували батьківського порога.
— Про хустки складали пісні в різних країнах. А яка улюблена пісня вашого колективу?
— Я думаю, що «Синий платочек», їй вже виповнилося 70 років. Написана 1942 року, вона так швидко поширилась і в тилу, і на фронті, що не було, мабуть, жодної людини, яка б не знала й не співала цієї пісні. Хустка від коханої, дружини, матері була для бійців на фронті, там, на передовій, часточкою їхнього мирного життя, за повернення якого вони боролись до останнього подиху.
— Я чула, що ви знаєте багато віршів про хустку. Може, прочитаєте хоча б один?
— Так, із задоволенням!

ХУСТИНА

Ще й зараз мама на хустину
Не може глянути без сліз,
Бо тато на війні загинув,
Товариш хусточку привіз.
Колись і ненька вишивала,
Як батька проводжала в бій.
Я теж хустину дарувала –
Служить ішов товариш мій.
І той, хто каже:
 «Вийшли з моди
На спомин вишиті хустки»,
Не зна, що звичай це —
 народний,
Який прийшов через віки.
І ще в майбутньому багато
Тим, кого в армію призвуть,
Дівчата будуть дарувати
Хустину, щоб не смів забуть
Стежину ту, що через поле
У рідний дім його веде.
А ще — щоб не забув ніколи
І вірний був отій, що жде.
Я закликаю сучасну молодь ніколи не забувати, зберігати й передавати від покоління до покоління українські звичаї, обряди, обереги — й хустину в тому числі.

Аліна МІКІТЮК,
учениця Новогригорівської загальноосвітньої школи Нижньогірського району в Криму

«ХУСТКА ПІДКАЗУВАЛА ЖІНКАМ, ЧИ ЖИВИЙ ЧОЛОВІК НА ВІЙНІ»

Виставка «Хустка як оберіг української родини» відкрилася у київському центрі «Родинний дім». Представлені хустки з колекції відомої журналістки Людмили Грабовенко. Всього у її колекції знаходиться понад 200 українських хусток з різних регіонів. Однак на виставці також є експонати, принесені родичами, друзями та знайомими пані Грабовенко.
Вона згадує, що надихнула її до збору колекції хусток історія її бабусі.
«Дідусь перед тим, як іти на війну, подарував моїй бабусі Марії хустку, — розповіла вона. — Та хустка для неї була найдорожча, тому що це був останній подарунок, який їй зробив чоловік, — з війни дідусь не повернувся. Бабуся сама піднімала чотирьох дітей. Мій батько був найстаршим, потім також пішов на фронт. Та хустка була маленька, рябенька у дрібну клітинку, з китицями. Я пам’ятаю, що бабуся постійно була в цій хустці. Вона її фактично не знімала. Ніяк не могла я зрозуміти, чого ж це бабуся в одній і тій самій хустці ходить, а потім мені розповіли, що таке для родини і для жінки хустка. Це її оберіг і сокровенне. Бабуся попросила, щоб ту хустку поклали у труну, коли помре. Так і зробили — вона забрала її з собою».
Свою колекцію Людмила Іванівна поповнювала не лише сама — багато хусток їй передали люди з інших регіонів. Так, зокрема, сталося з найдавнішим експонатом колекції — хусткою 1936 року. Її передала Світлана Винограденко, хустка походить з Харківщини, належала родині Романових.
«Мабуть, вони почули історію моєї бабусі. Розповіли свою родинну історію — прадідусь пішов на війну і офіційно «пропав безвісти». Коли прабабуся брала цю хустку, то завжди говорила: «Чоловік живий, я відчуваю тепло. Не вірю, що він помер». І він повернувся-таки живим. Ця хустка найпростіша — із сатину, але була в родині оберегом», — говорить Людмила Грабовенко.
Власниця колекції показала дві свої улюблені хустки в колекції, вони належали її мамі та бабусі. Кожна хустка має свою історію. Є тут також хустка, освячена в жіночому монастирі «на добро», а також хусточка, в якій діти носили родичам калачі на Різдво.
Директор «Родинного дому» Галина Козлова зазначила, що виставка хусток у них проходить вперше, хоча подібні заходи проводять часто.
«Мене вражає, як регіонально відрізняються малюнок і колір на хустках. Квіти і підбір кольорів на Західній Україні інший, ніж, скажімо, у Центрі. Побачивши хустку і доторкнувшись до неї, можна приблизно сказати, скільки їй років і з якого вона регіону. Старі хустки — з натуральних тканин, а новіші — часом цілком синтетичні», — поділилася враженнями від виставки голова Федерації жінок за мир в усьому світі Тетяна Коцеба.
http://gazeta.ua

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #8 за 22.02.2013 > Тема "Душі криниця"