Версiя для друку Обговорити в форумi

Історія мого народу… Яка же ти складна, карколомна і трагічна! Вороги наші найпідступніші, найжорстокіші віками нищили нашу національну еліту. А щоб ми ніколи вже не змогли відродитися, з ХХ століття почали викоріняти цілі роди разом з дітьми...
Я народився у 1950 році в глухому сибірському селі. До найближчого міста було 200 кілометрів. Тут не було ні радіо, ні газет, ні електрики, а була лише початкова школа. Жив я з батьками на другому поверсі будинку, який належав моєму діду Василю Пантелійовичу Сайчуку.
У 1907 році дід Василь переїхав із сім’єю з Полісся до Сибіру. В 1930 році, усвідомлюючи сутність більшовицької влади, він заради порятунку своєї багатодітної сім’ї (бо мав одинадцятеро дітей), не чекаючи розкуркулення, провів сільські збори, створив колгосп і став його головою. Здав у колгосп сім коней, чотири (з п’яти) корови, молотилку, крупорушку, олійницю. Всіх багатих середняків влада відправила разом з малими дітьми на Колиму. Мало хто з них повернувся живим. Діду ж влада залишила навіть двоповерховий будинок, хоча і наклала велику контрибуцію. Ще й умовляли залишитися головою колгоспу, коли дід, переконавшись, що хвиля небезпеки пройшла, і пояснюючи, що не може жити без коней, пішов у конюхи.
Мамин татусь, мій дід Омелян Маркевич, жив напроти діда Василя через річку Ерестпушку в маленькій однокімнатній хаті. Працював рядовим колгоспником, хоча, як і дід Василь, був людиною освіченою. Обидва діди добре розуміли, що радянська влада знищить їхні сім’ї, якщо вони не замаскуються. Тому всіх дітей (одинадцять Сайчуків і вісім Маркевичів) записали росіянами і виховували московськими патріотами. Але і цього для НКВС-КДБ було замало. Як потім з’ясувалось, нам не довіряли, і ми (внуки) були під підозрою.
Я весь час був у сумнівах відносно реального суспільного життя. Все було просякнуто дезінформацією, тож я вірив, що я — росіянин. Повірив і в комунізм. Але підсвідомо і надсвідомо був українським націоналістом. І коли в 1973 році обком комсомолу запропонував мені поїхати навчатися у вищу комсомольську школу при ЦК ВЛКСМ, я відмовився. Тоді не розумів, чому. Всі, хто мене знав, теж не розуміли. Бо диплом цієї школи — пряма дорога до вищого ешелону влади в СРСР.
Українські сім’ї — традиційно багатодітні. Не були винятком і наші, сибірські. У мене було п’ятдесят рідних та двоюрідних братів та сестер. Я був найулюбленішим і найактивнішим онуком для своїх дідів. На цьому ґрунті у мене, починаючи з першого класу, виникали конфлікти з керівниками різних рівнів. З першого місяця навчання в школі я отримав сувору догану із занесенням до особової справи. Коли через багато років я дізнався, що мій двоюрідний дядько Андрій Маркевич у сімнадцять років втік з табору смерті, з якого ніхто начебто не міг повернутися, то я прийняв його вчинок дуже близько до серця. Тоді ж, у 1957 році, на екрани вийшов художній фільм «Тихий Дон». Оскільки про нього дорослі говорили багато цікавого, то я вирішив обов’язково той фільм подивитися. Але дітей до 15 років на перегляд цього фільму не допускали. Лише з четвертої спроби мені вдалося пересидіти небезпечний момент під лавкою, звідки і дивився усі дві серії. А наступного дня одержав у школі першу догану.
З дев’ятого класу я кинув школу і вступив до Томського комунально-будівельного технікуму. Але з другого курсу мене забрали в армію. Там потрапив у школу молодших авіаспеціалістів, що базувалася в місті Рубцовське Алтайського краю. Півроку я входив до наземної частини екіпажу заступника командира полку з польотних справ підполковника Свердлова як другий авіамеханік. Потім мене призначили заступником коменданта штабу полку. З того моменту і до демобілізації обіймав сержантську посаду, але звання залишалось одне — рядовий. Служба мені давалася дуже легко. Освоїв суміжну спеціальність — військово-повітряного десантника. Набирали з полку групу з десяти чоловік, перед якою за необхідності ставилося завдання — спуститися на парашутах в задану точку і утримувати «ворога», щоб забезпечити десантування основних військ. Спочатку відібрали близько сотні людей, а потім льотну комісію і всі іспити пройшло лише десять. За все своє життя я переконався, що кращі військові — це українці.
Місто Тарту, де знаходився наш полк, вважалося найбільш європейським містом СРСР. Невеличке (90 тис. мешканців), воно мало один із найстаріших в СРСР університетів, сільськогосподарську академію, академічний театр опери і балету, дев’ять музеїв і багато інших культурно-освітніх установ. Це мені дуже подобалося, і я сповна користувався посвідченням заступника коменданта, яке давало мені право вільно пересуватися містом у будь-яку годину.
Я багато пізнав і навчився у естонців. Мені подобалась їхня манера працювати і відпочивати. Працювали вони неквапливо, мовчки, без так званих «перекурів». Результат був якісний, промовистий.
Взагалі служба в армії вплинула на мене дуже позитивно. Там мені вперше зламали ніс, але я вистояв, і коли став «дідом», ліквідував «дідівщину». Крім українців, я дружив з чеченцями. Потім начальником гарнізону став генерал Дудаєв. Цю людину я пізнав задовго до розпаду СРСР. Можу сказати, що він — один із кращих серед тих, кого я знав у житті.
В армії я вступив у комсомол. Після демобілізації повернувся в рідне село. Працював у будівельній бригаді лісорубом. Обрали секретарем комсомолу спочатку в селі, потім радгоспу, далі в райкомі комсомолу. Коли в райком з області завітав поважний «кадебіст» і в окремому кабінеті по черзі проводив бесіди зі всіма співробітниками, а мене не запросив, я був здивований і ображений, бо вважав КДБ, НКВС, ЧК кращими інституціями у своїй улюбленій державі, а себе вважав найздібнішим працівником комсомолу в районі. Я ще не знав, що КДБ знає про мене набагато більше, ніж я сам.
У 1975 році мене призначили завідувачем райощадкаси. Бо колишнього керівника знайшли мертвим у канаві, а п’ять співробітниць центральної каси потрапили під суд за розкрадання грошей. За півтора року під моїм керівництвом райощадкаса стала однією із кращих в області.
Багато разів мене ще переміщали з одного місця роботи на інше. Кадрів у Сибіру не вистачало. У 1981 році вийшла Постанова ЦК КПРС і Ради міністрів СРСР про зміцнення органів міліції кращими кадрами, і мене на тридцять першому році життя відправили служити опером із боротьби з розкраданням соціалістичної власності. Сім років я боровся з корупцією. Цікаво, але мені здається, що в злочинному світі того часу мене поважали більше, ніж у керівних органах СРСР. Кримінальні авторитети говорили мені, що я можу ходити по всіх колоніях один і це для мене безпечно. А моє начальство ставилося до мене погано. Проте це не завадило мені за три роки пройти шлях від рядового опера райвідділу міліції до начальника відділу. Як не парадоксально, але в званні старшого лейтенанта я мав підлеглими майорів і навіть підполковника. Одночасно я входив до складу обласного загону із боротьби з тероризмом. Загін складався з найпідготовленіших оперів МВС і КДБ. І хоча я нажив своєю діяльністю недругів у райвиконкомах, райкомах, міськкомах і навіть в ЦК КПРС, вже йшлося про моє направлення до Москви, в академію МВС.
У 1983 році від викладача спецпредмета вищих курсів ОБХСС СРСР я дізнався, що з усіх спецслужб, з якими йому доводилося мати справу, жодна не викликала стільки клопоту, як СБ ОУН. Для мене тоді вже було зрозуміло, що без всенародної підтримки, не маючи самостійної держави, дійову, успішну спецслужбу створити неможливо. Тоді вперше я серйозно замислився, що йду шляхом, який веде у глухий кут…
Того ж року я пішов до університету за довідкою про навчання на денному відділенні, щоб зробити запис у трудовій книжці. Та моєї особової справи в архіві так і не знайшли. І наказу про моє відрахування у 1972 році як людини, недостойної представляти радянське студентство, в архіві теж не було. Тоді я зрозумів, що все це справа рук моїх «колег». Тому що в 1972 році мене виключили з університету, підробивши документи, які мали свідчити про низький рівень моїх знань, як це було і у 1968 році, коли я навчався в технікумі. Але я таки зміг себе реабілітувати, хоча ще довго не розумів, кому я перейшов дорогу.
Після відходу у вічність обох дідів мною опанувала така за ними туга, що я перекопав усю землю на їхніх садибах у пошуку якихось речей, котрі вони тримали у своїх руках. Настирливо розшукував відомості про всіх старших рідних, звідки мої діди і бабусі приїхали до Сибіру, ким вони були. Але всі робили вигляд, що їм нічого про це не відомо.
Настав час перебудови і гласності. У 1985 році батьки, нарешті, назвали мені прижиттєві адреси моїх дідів. Ми з дружиною поїхали у відпустку в далеке Полісся. Вже в райцентрі ми дізналися від попутників, що мої предки були тут відомими людьми. Приїхали в рідне село діда Василя і дізналися від двоюрідних тіток, що вся їхня рідня загинула у таборах НКВС. Маркевичі, Барановські, Соколовські зникли всі разом з немовлятами.
Минули роки. Пошуки мої тривали, але дали небагато. Я довідався лише, що Маркевичі прожили останні свої роки в так званому таборі смерті, розташованому в тайзі недалеко від нашого села (всього 70 кілометрів). Одному двоюрідному брату моєї мами вдалося втекти, і він деякий час переховувався у мого діда Василя, бо у діда Омеляна було надто небезпечно: туди відразу ж завітали енкаведисти. Що було із двоюрідним братом далі — невідомо. Але я минулого літа, здається, знайшов його слід. Двоюрідний брат співпрацював з Тарасом Бульбою-Боровцем. Потім його впізнала односельчанка, коли він під чужим прізвищем після війни обіймав посаду директора заводу в Чернігові. Далі був показовий суд, і мого родича страчено.
Діда Омеляна врятував друг, письменник Новиков-Прибой, з яким вони здружилися у 1905 році, сидячи в одній камері. В еміграції Новиков-Прибой жив два роки у М. Горького на острові Капрі. А Горький мав вплив на Сталіна, отже, і на НКВС. Витягнули Омеляна з того табору смерті, призначили секретарем сільради. Але він, як і його друг (теж мій дід) Василь, недовго пробув на цій посаді, пішов у рядові колгоспники і працював у колгоспі до кінця свого життя.
Після приїзду з батьківщини моїх предків я пішов проти влади. Не витримали нерви. Відбулося чотири парткомісії, і нарешті в 1986 році Тюменський міськком КПРС виключив мене з партії. Два роки ще намагались різні добрі люди захистити мене, щоб я залишився в міліції. Та нічого з того не вийшло. Ми поміняли Томську квартиру на Гродненську.
У 1989 році я став одним із засновників Білоруського народного фронту на Гродненщині. Цього ж року лікарі виявили у моєї дружини і дочки захворювання щитовидної залози. Настійливо радили поміняти місце проживання на Крим. Так на початку 1990 року ми переїхали з Гродно до Сімферополя. У Криму виявилося, що в КДБ про мене вже знають, тому мені не вдалося влаштуватися на роботу за фахом, хоча я мав тоді два університетських дипломи. Біля моєї квартири був будинок торгівлі (вул. Дмитра Ульянова), там я і відпрацював 2,5 роки, поки в 1992 році Єльцин не заборонив КПРС. Почав займатися громадсько-політичною діяльністю. Взяв участь у заснуванні та реєстрації в управлінні юстиції низки організацій, у тому числі Української республіканської партії та Українського громадського конгресу Криму. Багато разів зазнавав нападок з боку антиукраїнських сил. Зокрема, КДБ, ФСБ, контррозвідки Чорноморського флоту. Жодного разу за часи незалежності не відчув присутності СБУ. Начебто її і не було зовсім.
Особливо запам’яталися два такі конфліктні випадки. У 2008 році україноненависники двічі ламали агітаційний намет у ході передвиборної кампанії до Верховної Ради України. Я був відповідальний від ВО «Свобода» за намет, який стояв на площі Совєтській в Сімферополі. Як тільки відчував, що буде конфлікт, відпускав колег з намету і залишався там один. У перший же день якісь люди перевернули намет, хтось із нападників ударив мене по голові. Погнався за ним з криком, що мене вдарили. Журналісти фотографують, міліція не втручається. Наздогнав свого нападника сам і здав міліції. Полковник запитав мене, чи знаю я, кого затримав? Я не знав. Тоді він його назвав Дмитром Простаковим, охоронцем Леоніда Грача. Я написав на цього «охоронця» заяву, міліціонери посадили його в машину і повезли. Наступного дня по місцевому телебаченню Леонід Грач назвав мене покидьком та ще різними образливими словами. Після цього нам зірвали прес-конференцію — близько двох десятків молодиків принесли із собою гасла з написом: «Сайчук, вон из Крыма!». Понад два тижні на Совєтській площі біля пам’ятника Петру Григоренку стояв стенд з фотографіями свободівця Е. Леонова і моєю та поясненнями, які ми неофашисти, бандити-бандерівці. Ось такі політичні кримські реалії...
Друге зіткнення сталося на День Конституції в парку ім. Т. Шевченка у 2009 році. Мої друзі проводили урочистий мітинг. Все проходило спокійно. Раптом почулися крики. Якийсь молодий чоловік спортивного виду втікав з червоно-чорним націоналістичним прапором (викрав!), його переслідувачі значно відстали, було видно, що не наздоженуть. Тоді побіг і я, щоб перехопити «прапороносця». Це мені вдалось. Я усвідомлював: це провокація, і мені зачіпати викрадача прапора не можна, він же в цей час цілком професійно гамселив мене руками, ногами, головою. Тут із-за дерев вибігло ще двоє молодиків і теж почали нападати на мене. Один з них боляче (таки професіонал!) вдарив по нирці, другий — древком по голові. Але мені вдалося їх затримати до приходу підмоги.
Кров з розбитої голови заливала сорочку. Наші хлопці рвалися до нападників, але я стримував, пояснював, що це провокація і піддаватися на неї не можна. Нарешті прибули три міліціонери, беруть головного нападника в кайданки. Той впирається, матюкається, кричить: «Кого вы защищаете!», погрожує міліції звільненням. Міліціонери відібрали у нього ніж, посадили в машину. А ми з дружиною і наляканою внучкою пішли до Центрального ринку. Обмили кров. Купили якусь футболку, а сорочку викинули....
Наступного дня у телефонній розмові з головою кримського РУХу Л. Пілунським дізнався, що міліція хоче опитати мене, бо нас підозрюють у скоєнні хуліганських дій і побитті молодих людей. Потім моя дружина розповіла, що по місцевому телебаченню показували трьох забинтованих хлопців — отих нападників, нібито жорстоко побитих (!) бандитами-бандерівцями.
Але не це мене найбільше вразило. І навіть не те, що наступного тижня наша «Кримська світлиця» помилково в дописі про цю подію відзначила як захисника червоно-чорного прапора від шовіністів головного кримського рухівця. Саме того, який з командою київських і місцевих рейдерів через якихось півроку захопить редакцію і намагатиметься випускати замість «Світлиці» якусь лаковану макулатуру.
Все остаточно прояснилося лише сьогодні, коли, коментуючи результати останніх виборів, на яких до Верховної Ради України вперше за 21 рік незалежності були обрані націоналісти, пан головний кримський рухівець на телеканалі «Чорноморка» публічно піддав критиці виборців за те, що вони обрали до Верховної Ради «неофашистів», «націоналістів», яких було названо нацистами.
То хіба могла ця людина ризикувати тоді своїм здоров’ям — та ще й до крові! — через якийсь там викрадений прапор отих самих націоналістів? Тож будьмо пильними, земляки-українці! І ти, «Світлице», також...

Анатолій МАРКЕВИЧ-САЙЧУК
с. Укромне Сімферопольського району АР Крим

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #8 за 22.02.2013 > Тема "Урок української"