Версiя для друку Обговорити в форумi

Ми єсть народ!

Для одних людей Україна є батьківщиною, є землею, де жили їхні предки — батьки, діди, прадіди, прапрапрадіди. Для інших наша земля стала місцем проживання, але їхнє коріння залишилося десь там… далеко від української землі. Хоча вертатися у ті краї, де жили їхні пращури, вони не хочуть і не збираються. Але є в Україні й українці, які втратили свій зв’язок з рідним народом. Чому так сталося — писати важко. Історія нашого народу була дуже складною. Завойовували і претендували на нашу землю багато сусідів. Бо вабила наша земля своїм родючим полем, лісами та степами, повноводними та чистими ріками, прекрасним кліматом — помірними холодами взимку та теплими веснами, гарячим літом та тривалою осінню (бабиним літом). На наших землях росло все — колосилися жита та пшениці, визрівали овочі та фрукти, легко прижилися заморські кукурудза та картопля. А скільки риби було у наших річках та озерах!
Для кожного народу, де б він не жив, його земля є рідною, яка сформувала і спосіб життя, і культуру поведінки. Чому Шевченкові вірші стали рідними всім українцям — і тим, хто жив під владою Російської імперії, і тим, хто жив в Австро-Угорській імперії? Тому що мова нашого народу була єдиною для всіх українців. І Шевченкове слово заполонило наш люд, стало ланцюгом єднання народу. Коли один наш колишній і нинішній міністр стверджував, що українську мову вигадали австріяки, то я сказав би таке: «А чому українці Кубані говорили і співали (і далі співають) українською мовою, рідною для українців заходу, сходу та півночі нашої України, хоча їх переселила на Кубань цариця Катерина майже 300 років тому?». Очевидним є і те, що їхні предки також говорили українською мовою. Або візьміть Різдвяні колядки. Вони однакові для гуцулів та бойків Карпат, і для людей з Луганщини, Полтавщини, Харківщини. Серед цих колядок такі як «Нова радість стала», «Бог предвічний» та інші. Варто лише пройти межу проживання українців на сході, заході чи півночі України, як цих спільних колядок вже нема. Як нема і спільних пісень, казок та звичаїв.
Кілька років тому ми прощалися в Криму з одним нафтовиком, що відійшов у вічність. Над його могилою заплакала-заголосила рідна сестра нашого товариша: «Братчику, братчику, на кого ти нас покидаєш?». І жалобні слова були однаковими як у нас на Прикарпатті, так і в центрі України, звідки покійний був родом.
Що ще треба додати до ідентичності всіх українців? Хіба що їхню любов до землі, працьовитість, відданість родинним традиціям. Але чи збереглося це і донині — не мені судити.
Російська та Радянська імперії робили все, щоб витравити з пам’яті народу їхню національну ідентичність. «Мы — русские» або «Мы — советский народ» — це було примусовою аксіомою. До цієї аксіоми внесла свою лепту і Російська православна церква. Закони, що приймалися з часів царя Петра, Катерини ІІ, Олександра І та наступних, спрямовувалися на примусову асиміляцію українців. Закріплювалося — «ми — малороси, ми — хохли».
У далекі 50-ті роки минулого століття я проходив виробничу бурову практику біля хутора Ханьків на Кубані. Повсюди росли великі яблуневі сади. Сторож, що дозволив мені назбирати кошик яблук, запитав, звідки я родом. Коли я сказав, що з України, він відповів: «Я люблю українців, але не люблю хохлів». Лише через багато років я зрозумів, що він мав на увазі. І нині значна частина нашого народу говорить: «Ох, я — хохол», «Я — хохлушка», не називаючи себе українцями. До цьому нас привчили «старші брати-росіяни». Але чого ж вони ображаються, коли їх називають кацапами (как цап) або москалями?
Про насильницьку асиміляцію написано гори книг, наукових статей, де детально проаналізовано, хто, коли і як знищував нашу мову, зводив її до другосортності та непотрібності людям. Особливо ця руйнівна робота розгорнулася в роки незалежності нашої держави, бо до влади рвонули і прийшли люди з комуністичного або бездуховного минулого, для яких на першому місці було «бабло», а не власний народ. Нині в Україні більшість газет видається російською мовою, радіо, телебачення в переважній більшості транслюється теж російською. Чи можна це було передбачити? Напевно, ні.
У 1991 році я якось дискутував про майбутнє України в родині одного московського професора, який, мені здається, як тоді, так і зараз шанував мене. І він, і його дружина, також відома вчена, доказували мені, що Україна як держава не відбудеться. Говорили про те, що у Росії та України спільна історія, близьке коріння, спільна мова. Коли були вичерпані всі наші аргументи і кожен з нас залишився з власними поглядами, дружина мого московського колеги сказала: «Ну что ж, будете иметь второе русское государство». Ця московська родина була інтелігентною, розумною, часто бувала у нас вдома в Івано-Франківську. І у цієї родини ми знаходили прихисток, буваючи у Москві. Але вони вболівали за свою батьківщину. В іншій професорській московській родині зайшла мова про культуру народів, що населяли колишній Радянський Союз. Після мого повернення з відрядження в Ханти-Мансійський автономний округ, що у західному Сибіру, зайшла мова про культуру народів ханти і мансі. На мої слова, що ці народи володіють глибокою культурою, бо жили сотні років в умовах страшенних зимових морозів, серед боліт та лісів Сибіру, проте народжували та виховували дітей, привчаючи їх до риболовлі, мисливства, збирання ягід на болотяних чагарниках. Ця російська родина заперечувала: «Ну какая может быть культура у этих ханты-манси?». Все зводилося до літератури, мистецтва. А є ще культура побуту, без якої жоден народ існувати не може. У багатьох росіян (на щастя, не у всіх) закарбувалося зневажливе ставлення до «інородців» — кавказців, узбеків, туркменів, таджиків. Чи не тому розвалився «великий и могучий», що народи окраїнних територій не захотіли жити під владою «старшого брата», який нехтував їхньою культурою, мовою, зневажав їхні традиції, привчав до другосортності?
Причин розвалу Радянського Союзу багато — технологічні відставання, орієнтація на розвиток страшної зброї (ядерної, хімічної, біологічної). Тому в світі боялися цього «колоса».
Знищення північною імперією всього національного триває сотні років. У 1950 році я став учнем Дрогобицького нафтового технікуму. Хоча у нашій групі не було жодного росіянина, всі предмети, окрім української мови та літератури, викладалися російською. Хоча треба сказати, що наші викладачі були прекрасними педагогами, і ми здобули тоді ґрунтовну освіту. З 1954 року я навчався на гірничопромисловому факультеті у Львівському політехнічному інституті. У нашій групі з 25 студентів лише четверо були росіянами та білорусами. Але і мови не могло бути, щоб нас навчали українською! Вже значно пізніше, коли у наших українських вишах стали навчатися іноземні студенти, то їм мусили викладати всі предмети лише російською мовою, бо, мовляв, інакше вони не отримують належних знань, це підтверджували вказівки нашого освітнього міністерства. В цей же час велика кількість іноземних студентів навчалася в Болгарії, Румунії, Чехословаччині, Угорщині, Німецькій Демократичній Республіці. І там навчання таких студентів велося національними мовами цих держав. У нас всі або майже всі фахові підручники видавалися російською мовою.
А тепер деякі українські урядовці стверджують, що українська мова не підходить для наукового спілкування або для створення нових теорій, нових технологій. Це глибоко вкорінилося у підсвідомості деяких українців. У мене був товариш родом із Полтавщини, який закінчив навчання у Львівському політехнічному інституті у 1961 році. Його мати була справжньою українкою з містечка Карлівка, що на Полтавщині. Батьки його дружини жили в Дніпропетровській області і теж були українцями. Вони спілкувалися між собою лише українською. А ось мій товариш та його дружина розмовляли вже між собою та дітьми російською. На моє запитання, чому так, я почув відповідь: «У нас тих, хто розмовляє українською, відносять до селюків, а не до інтелігентних людей». Суржик, яким користується багато українців, також не робить нам честі. Але це вже не так вина українців, як біда. Це вже справді є ознакою низького рівня культури.
Вертаюся знову до питання батьківських мов, до батьківщини кожного з нас. Для казахів — їхні неозорі степи, що літом буяють травами і квітами, і де випасаються тисячі і тисячі коней, овець, корів, були місцем їхнього проживання. Радість від зустрічі з іншими людьми народжувала їхню гостинність. Нині народи колишньої Російської імперії вертають собі свої національні звичаї, відроджують та розвивають свою мову, переходять з кирилиці на латиницю, створюють певні переваги для розвитку своїх мов. В Україні все не так. Мій домашній телевізор показує 75 програм і лише 10 є україномовними. Не чути українських пісень, замість них транслюють російськомовну попсу та нескінченні теревені російською мовою. Викладання у вишах сходу та півдня України ведеться російською. Знову лунає твердження, що українська мова не годиться для наукової діяльності. Припинилось видання підручників українською мовою, бо у Міністерстві освіти, науки, молоді та спорту нема для цього грошей. Проте кримський комсомолець та Герой України з Одеси розробили так званий «мовний закон», що розколює Україну. Цей закон схвалений минулим депутатським корпусом Верховної Ради без врахування застережень та без другого читання, а Президент його швидко підписав. Один з «рукомахателей» у Верховній Раді зі злорадним сміхом заявив: «Мы их развели, как котят». Кого розвели — депутатів чи наш народ? Недавно одна, старша за віком жінка з Харкова, очевидно росіянка, заявила перед телекамерою, що якщо вона буде їсти лише один чорний хліб та запивати його водою, то і тоді вона буде голосувати за Януковича та Азарова, бо вони зберігають її рідну мову.
А насправді ніщо не загрожує російській мові. І говорити, і вчитися, і спілкуватися між собою, і читати російську літературу — все дозволено. Але цього замало для кримського комсомольця та Героя України з Одеси. Їм треба було розколоти народ, протиставити україномовних та російськомовних громадян. І частково вони цього добилися. Можна зрозуміти росіян, які ностальгують за своєю вітчизною. Їм значно комфортніше було б жити у Радянському Союзі, де був лише «советский народ». А хто цього не визнавав, той був буржуазним націоналістом, місце якого було у тюрмах чи таборах. Не можна зрозуміти, для чого протиставляти державну і російську мови. Чи не нагадує це поведінку зозулі, яка вкладає своє яйце в гнізда інших птахів, а ті яйця, що є там, викидає з гнізда. Чи не нагадує нам наша новітня історія історію заселення албанцями сербської території — Косово? Тож і в Україні Донбас і Крим, Одеса і Миколаїв стали майже повністю російськомовними. Тепер йде до того, щоб уся південно-східна частина України стала «вторым русским государством». Закон кримського комсомольця і Героя України з Одеси не призначений для збереження мов меншин, що проживають на нинішній території України, — кримських татар, караїмів, молдован, чехів, німців, угорців, вірмен чи греків. Основне призначення цього закону — витіснення всіх інших мов російською.
Нікому не дозволено нищити мову, культуру інших народів. У Фінляндії діють дві державні мови — фінська та шведська. Освіта та щоденне життя поставлені так, що жоден етнос не може зайняти належне суспільне місце, якщо не володіє мовою, історією, культурою іншого народу. І на цьому ґрунтується там освіта, державна політика, щоб не завдати шкоди іншому народу.
Ми, українці, знаємо поезію Пушкіна, Лермонтова, Некрасова, Фета, Тютчева, прозу Льва Толстого, Тургенєва, Достоєвського, Шолохова, знаємо і сучасних російських поетів та письменників. Але чи знають пересічні росіяни українських поетів ХІХ-ХХ століття? Хто з них знайомий з поезією Сосюри, Бажана, Рильського, Павличка, Пушика, Миколи Вінграновського, Павла Вольвача та інших видатних поетів сучасної України?
Нікому в світі не дано права принижувати культуру інших народів. Це — злочин, це — гріх. Думаю, що цей мовний закон кримського комсомольця та одеського Героя України має бути скасований. Але не забутий. Бо ганебна роль цих двох одіозних постатей збережеться у пам’яті українців як Емський та Валуєвський укази.

Роман ЯРЕМІЙЧУК,
доктор технічних наук,
професор, дійсний член НТШ

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #8 за 22.02.2013 > Тема "Ми єсть народ?"