Версiя для друку Обговорити в форумi

Поет і час

Дорогою грому... Саме таким був життєвий і творчий шлях цього неперебутнього українського поета, який, за влучним висловом нашого сучасного літературного критика Юрія Коваліва, справді був «поетом метеорного лету», траєкторія творчості якого навічно лишилася в серцях і пам’яті вдячних нащадків, повсякчас спраглих до духовно цілющого художнього слова.
Ортодоксальна офіційна критика часто-густо, а точніше — постійно заангажовано, на одне лице являє нам творчі портрети митців. Лискучий глянець заідеологізованості наскрізь пронизував, нівелював їхні літературні набутки, а то й всю спадщину.
Справедливо писав у своєму вірші «Пам’яті Олекси Влизька» його рідний брат Олександр:
Даремно спокою шукати,
Хоч брата й виправдав Хрущов,
Мені й по смерті смерть питати:
Поета вбито. А за що?
Постараємося розкрити це питання, викарбуване відчайдушним криком душі.

...Знайомство було несподіваним. Посеред літа 1988 року у легкому костюмі зайшов якось до Кримської організації СПУ вже не молодий, але досить жвавий чоловік і, кинувши оком, сказав одному з присутніх: «Ну що, буду тебе малювати», а потім несподівано перевів погляд на автора цих рядків, проказавши: «Ні, тебе!». Пізніше я взнав (хоча чув і раніше), що це художник Олександр Влизько, рідний брат Олекси, живе в Сімферополі. Отак ми й зазнайомились. Але й досі, читаючи книгу його спогадів про брата «Наллятий сонцем» (К., фірма «Віпол», 1994 р.), де є такі слова: «Брат, Георгій Шкурупій, Михайло Семенко, Микола Скуба і я йшли гуртом по Хрещатику...», просто не віриться такій далекій в історичному часі відстані між тими, 20-ми, і нинішніми роками.
Тож можемо тепер — з перших уст — пролити світло на деякі нові риси, неточності у фактах і трактуванні життя і творчості поета.
Бо вельми сумно, коли іноді солідні установи часто-густо послуговуються неточними біографічними даними митців у той час, коли вони стали досить відомими, як трапилося з Олексою Влизьком.
Маю для прикладу надісланий мені люб’язно завідувачем відділу україніки Харківської державної наукової бібліотеки ім. В. Г. Короленка В. О. Ярошиком 05.12.2000 р. бібліографічний покажчик «Український письменник Олекса Влизько (1908-1934)», в якому подаються старі факти біографії поета, хоча покажчик вийшов у 1999 році (м. Харків).
У своїй вступній статті упорядник покажчика Т. В. Гологорська могла б уникнути прикрих непорозумінь, ознайомившись з моїми першими статтями про Олексу Влизька як в журналі «Слово і час», так і в харківській газеті «Слобідський край» за 1992 р.
Тим паче, ці уточнення вже були вірно проілюстровані в «Історії української літератури ХХ століття. Книга перша» (К., в-во «Либідь», 1993 р.), примірник якої з автографом В. Мельника, завідувача відділу літератури ХХ століття Інституту літератури НАН України, був 07.10.1994 р. подарований рідному брату Олекси Влизька — Олександру Федоровичу Влизьку, який 25 березня 1995 р. передарував мені з теплими словами нового автографа: «Передаю з глибокою вдячністю цю книгу моєму другові Федору Степанову».
Бо з братом Олекси Влизька у нас довгі роки тривали дружні творчі і житейські стосунки, і я дуже гордий, що він, відійшовши в дальні світи, таки полишив мені свій безцінний дарунок, намалювавши мене.
Найперше — місце народження Олекси Влизька. Які дані ми мали упродовж десятків років? Читач переконається, що вони сакраментально суперечливі. Так, А. І. Костенко в книзі «Із поезії 20-х років» («Радянський письменник», К., 1959 р.) пише: «Влизько Олекса (1908-1934) — народився в с. Сигнаївці Шполянського району на Київщині». Л. Новиченко у своїй статті «Поет несподіваної пісні» (книга — О. Влизько. «Вибрані поезії», «Радянський письменник», К., 1963 р.) дає інші дані: «Олекса Федорович Влизько народився 17 (4) лютого 1908 р. у м. Новгороді, де працював тоді його батько — дрібний службовець, згодом — народний учитель». (До речі, з оцим «службовець» буде в сім’ї Влизьків трагічний курйоз, але про це — пізніше). Цю ж дату народження помилково повторює М. Слабошпицький у статті «У країні й годині своїй...» у першому томі «Української літературної енциклопедії» (1988), а за нею повторює й В. Брюховецький («Літературна Україна», 13 червня 1991 р.), — де стверджується, що О. Влизько народився в с. Коростень Новгородської області. Але там такого населеного пункту, як на Житомирщині, немає і ніколи не було: на березі озера Ільмень є Коростинь.
Батько поета Федір Костьович Влизько походив з бідної кріпацької сім’ї села Сигнаївки (її часто перекручують на Сингаївку — див., напр., статтю Л. Новиченка) Шполянського повіту (нині Черкаської обл.). В архівах Олександра Влизька я бачив малюнок хати столітньої давності, де жив батько братів — Олекси й Олександра. Був у них і наймолодший брат — Авенір. Замолоду батька віддали у монастир. Потім він виїжджає до Новгорода, де в церковному хорі знайомиться з Марією Іванівною Григор’євою, росіянкою, яка походила з міщанської сім’ї (народилася в Новгороді). Згодом Федора Влизька переводять на посаду псаломщика на станцію Боровйонка (вона й зараз існує неподалік іншого залізничного центру — міста районного масштабу Окуловки), у тій Боровйонці й народився Олекса Влизько. Подружжя після шлюбу священик записав на російський копил — Влізькови, що було нерідко в імперській Росії (так Костомари стали Костомаровими, Охріменки — Єфремовими, Донці — Донцовими тощо).
У 1917 р. сім’я Влизьків переїжджає в Сигнаївку. Започатковану на Новгородщині освіту Олекса продовжує в м. Городищі і в с. Лебедині коло Чигирина — в гімназії, потім у вищій початковій школі. Далі здобуває вищу освіту в Київському ІНО на мовно-літературному факультеті.
Як стверджував брат Олександр, Олекса вже з трьох років почав читати, в сім — складати вірші російською та українською мовами.
У тринадцять років сталася перша житейська трагедія. Один з братів, Авенір, потрапив на ковзанці в ополонку й згодом помер. Інші рятували його і захворіли. Олександр, молодший за старшого брата на 2 роки, оклигав. Був над прірвою життя й Олекса, та не дала йому вмерти мати, повертала до життя, як могла. Олекса вижив, але безнадійно оглух. Глухота виявилась невиліковною. Відтоді молодший брат Олександр майже завжди при ньому.
Певний час у сім’ї панувала злагода. Та батько вподобав оковиту, почав піднімати руку на матір. Олекса попередив його, просив зупинитися. Зрештою терпець увірвався, і 1924 року мати з дітьми переїжджає до Києва, де вона влаштовується прибиральницею у клініці на розі Короленка і Шевченківського бульвару. Жили в церкві, обладнавши там собі куточок.
Цього ж 1924 року О. Влизько вперше поніс свої, писані російською мовою, вірші до редакції київського «Більшовика» — органу губпарткому. Українські вірші він писав зі словником у руках до 1926 року. Як відомо, перший — «Серце на норд» було надруковано в журналі «Глобус» (1925 р., ч. 22). Із вдячністю за підтримку Олекса потім завжди заявляв, що «Глобус» і «Пролетарська правда» виховали його. Поет належав до літературної групи «Молодняк», потім до ВУСПП, пізніше співробітничав у журналі М. Семенка «Нова Генерація», звідки скоро вийшов, написавши «відречення» від футуризму разом із другом Гео Шкурупієм.
Не збираємося детально характеризувати поетичні збірки О. Влизька. Про першу — «За всіх скажу» (1927 р.) — говорено чимало. Вже тут він зрілий поет, свідомий свого покликання і соціального призначення: «І тепер мене на покуті / Посадовлять для пісень».
А у вірші «Поетові» з молодечою запальністю закликає митців сміливо вливатися в життя, бути в його передових лавах. І сам поринає в той вир: їде на Дніпрельстан, до шахтарів Донбасу, де працював робітником його родич Іван Влизько. Звичайно, скрізь їздив з братом Олександром, який, до речі, ілюстрував обкладинки його книг «Гех Дойтшлянд» (1930 р.) і «Живу, працюю» (1930 р.).
Оригінально й точно сказав Олекса Влизько про своє поетичне покликання в програмному вірші однойменної збірки — «За всіх скажу»:
Поети з велетнів, що світ творили!
І хоч сатрапи з нас знущались у віках,
Та ми жили... без сліз... і ми терпіли.
Того ж 1927 року виходить друга збірка О. Влизька «Поезії». Потім — дворічний інтервал, творчі пошуки.
Тему творення, людської оновлюючої праці продовжує поет у збірці «Живу, працюю». Він вимогливий до себе — в передмові до збірки чесно, самокритично зазначає: «Книга «Живу, працюю» — тільки етап і шукання нових форм. Можливі помилки і збочення. До певної синтетичної рівноваги ще далеко». Що, власне, означає: до повного поетичного самовираження і саморозкриття як митця і людини автор ще йтиме колючими тернами життя.
Кабінетом О. Влизька всі називали невеличку кімнату підвального приміщення в будинку на Стрілецькій вулиці в славнозвісному «будинку Булгакова». Звідси поет піде на Голготу.
За характером, як згадував його молодший брат Олександр, Олекса був рвучким, темпераментним. Це відчутно і в його творах.
Поезія була суттю життя Олекси Влизька, і поза нею він себе не уявляв. Показовим у цьому відношенні був його відкритий вечір у Київській філармонії, де публіка дуже прихильно приймала його вірші, прочитані артистом Ватулою (вступне слово зробив Олексій Полторацький, його тезко і друг).
— Товаришу Полторацький! Запитайте у Влизька, чи вважає він себе за великого поета, — запитував знайомий голос.
— Не вважаю! — скривився. — Я — найменший з найбільших.
— Тоді чого ж він не покине писати?
Очі Олекси налилися холодною злобою:
— Якщо я покину писати, я вмру!
Це згадував брат Олександр.
Багато чого не зміг зрозуміти юний поет, проте вперто торував свій шлях до істини. Як пише брат Олександр у передньому слові до книги спогадів «Наллятий сонцем», — «просякнутий одночасно любов’ю і ненавистю, він жадібно, свідомо, саможертовно тягнувся до життя в складному багатовимірному світі, ні на хвилину не забуваючи один раз дану собі клятву: осявати вогненним словом людей і землю, на якій жив».
Він і особистою поведінкою та етикою засвідчував щирість і доброту душі: холодної зими дає Григорію Косинці своє пальто; коли батько пориває з церквою і приїжджає в Київ до сім’ї, він прощає йому колишні грубощі і влаштовує на роботу.
Про свої політичні погляди Олекса одного разу ясно сказав братові: «Просто я — ідеологічно витримана людина». Це не означало, що він сліпо вірив у нав’язану офіційну ідеологію. Показова з цього приводу розмова Олекси Влизька в присутності брата Олександра з Павлом Усенком у редакції журналу «Молодняк» у Харкові, де Олекса, який, як і брат, не був комсомольцем, відповів Павлу Матвійовичу: «За одним квитком комуністом не станеш».
«Будинок Булгакова» був останнім притулком поета, лауреата премії Наркомосу. Саме тут, у Києві, Олекса з Олександром стрілися якось з П. Тичиною та В. Сосюрою.
— Дивлюсь я на нього, — мовив Тичина, — і ніяк не можу зрозуміти, за що його всі так люблять.
— Чи не за те, що він молодший за нас, а вже має бороду з лаврового вінка державної премії? — відповів запитанням Сосюра.
Малася на увазі та премія за першу збірку «За всіх скажу», що перевидавалася кілька разів.
...А маховик репресій набирав обертів. Спочатку викликали в ОГПУ брата Олександра, звинувативши в прихованні соціального походження, бо в документах при вступі до художнього інституту він назвав батька-священика «службовцем». Слідчий Фількінштейн запропонував Олександрові на відшкодування «провин» стати донощиком, а коли той категорично відмовився, його 1931 р. заарештували і близько п’яти місяців протримали в Лук’янівській тюрмі. Та й жарт молодого Сашка не вельми сподобався слідчому, коли він почув глузливе: «Раз мій батько служив у церкві, то він, отже, і був службовцем».
До речі, в «Лук’янівці» тоді тримали і М. Рильського. Коли автор цього нарису запитав Олександра Федоровича, чи не бачились вони, то у відповідь почув, що камери по сусідству там були так ізольовані, що в’язні не могли знати, хто сидить поруч.
Тоді ж при обшуку непрохані гості з ГПУ на квартирі Влизьків рилися в Олексиних книжках і навіть у пічці в попелі, забрали друкарську машинку, а в листопаді 1934-го заарештували його самого.
— Я ні в чому не винний; про те тисячу разів твердив слідчому, — казав він матері на побаченні в тій же Лук’янівській тюрмі, де побував Олександр. — Так що поставимо на цьому крапку...
Криваву крапку поставили інші.
Остання зустріч братів, прощальна, була в листопаді 1934-го.
Гірко плакала мати:
— Ні, не кажи, чує моє серце — не повернеться він, не повернеться, не повернеться.
Я з риданням кинувся до своєї кімнати. Згадував: «Сашко, я ні в чому не винен!» — чулось мені Олексове з коридорчика, коли він арештований проходив повз мою кімнату, а я стояв біля дверей, зацікавлено дивився на вже знайомі мені ще з 1931 року зелені кашкети з червоною облямівкою довкола.
...На початку 1935 року ми довідались з газети, що брата було розстріляно з групою інших 33-х «ворогів народу». Його бібліотеку 6 листопада 1934 р. було конфісковано». (З вищезгаданої книги).
Страшні парадокси тоталітарної «революційної епохи» — в переддень свята Жовтня.
Все життя брат поета Олександр Федорович Влизько вів своєрідний щоденник — «Розмовники». І хоча Олекса часто кепкував з цього приводу, але ж як тепер придалися ці спогади. Саме вони й лягли в основу книги «Наллятий сонцем».
У травні 1958 року Олексу Влизька було реабілітовано «за отсутствием состава преступления». А 6 листопада 1965 р. з тієї ж військової колегії Верховного суду СРСР Олександру Федоровичу повідомили, що «установить место захоронения Влизько А. Ф. за давностью времени не представляется возможным», що, за нашим глибоким переконанням, є найчистісінькою брехнею, оскільки недавно було вияснено, що розстріляних поховали групово біля Лук’янівської в’язниці.
Поет Олекса Влизько, що своєю творчістю був скалкою в оці тодішніх можновладців, постає як людина справді подвижницького життя — буремного за подіями, пристрасно активного — за своєю діяльною приналежністю до нього. У вступній статті до книги «Наллятий сонцем» Ю. Ковалів справедливо засвідчує якісний мистецький поворот поета, його новий ідейний ракурс: «О. Влизько спромігся на рядки чесного болю. Він зумів побачити страшну правду комуністичної дійсності». Оптимістичні струмені будівництва, часто з фанфарами, не могли затьмарити світлого погляду поета на стан речей, про що він промовисто і сміливо сказав, наприклад, про насильницьку колективізацію у «Баладі про короткозоре Ельдорадо»:
Ельдорадо тут!
 Кожний з вас холоп!
А хто тікатиме — кулю в лоб!
Чи могла тодішня тоталітарна система пробачити йому ці слова? А сам він, з душею романтика, якому тільки починала по-справжньому розкриватись та дійсність, не бачив виходу, пишучи у цій баладі: «В джунглях нема воріт...».
І тільки у в’язниці почав прозрівати Олекса Влизько, прохаючи у матері принести книгу про Біломорсько-Балтійський канал. Певне, в тюрмі хтось розкрив йому очі, як саме, на чиїх кістках, будувався соціалізм.
Досі в нашій літературній критиці беззастережно і, як побачимо далі, цілком безпідставно панувала думка, що в Україні упродовж майже тридцяти літ (1934-1963), тобто від часу злочинницького вбивства поета і аж до виходу під час хрущовської відлиги в 1963 р. (але з недомовками і цензорським наглядом) у «Радянському письменнику» його книги вибраного — інші збірки не виходили.
Одначе, це не так. Переді мною лежить надіслана критиком М. Чабаном збірка поезій Олекси Влизька «Серце і вогонь», (Українське видавництво, Краків-Львів, 1942 р). Виходить, те, що заборонив Сталін, дозволили німецькі окупанти! Упорядкував збірку, зробив вступну статтю і намалював портрет поета сам чудовий поет і художник діаспори, есеїст і літературознавець, який помер за кордоном (1906-1993 рр.), Святослав Гординський.

Федір СТЕПАНОВ,
член НСПУ, лауреат премії
ім. О. Гончара
м. Сімферополь

(Закінчення буде)

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #6 за 08.02.2013 > Тема "Українці мої..."