Версiя для друку Обговорити в форумi

Постаті

СПОГАДИ-ЕСЕ ПРО ВАСИЛЯ СИМОНЕНКА
(Закінчення. Поч. в № 1-5)

Скоро Микола Рачук пішов у своїх справах, залишивши нас удвох. І ось я «з матір’ю на самоті». Лише тепер я помітив: з часу похорону сина вона трохи змінилася — поглибшали зморшки біля вуст, гладко зачесані назад коси припали памороззю. Але привітність і тиха доброта в голосі залишилися тими самими. Миттю згадався Василів рядок «І волосся твоє сумне». Саме зараз так точно пасувало оте «сумне» до маминого лиця, погляду, навіть одягу. Але цей мінор швидко розвіявся, як тільки вона заговорила. Відчувалося, що в її душі поєдналася гіркота втрати з материнською гордістю. Розпитала мене, наскільки ми були близькими з Василем, про наших спільних знайомих, наперед дякувала за те, що я взявся як редактор за підготовку нової книги поезій її сина. А коли я розповів про свою маму і про те, що поїхав у Черкаси до Василевої мами нібито як до своєї, вона не втрималася... Сплакнула. Присутність Василева була у нашій розмові, а на стіні під рушником висів його фотопортрет, здається, той, який несли поперед похоронної процесії.
Переді мною сиділа українська мати, Мати Поета, ім’я якого уже звучало над континентами.
Згадуючи про лист у «Радянській Україні», казала: «Ой, які недобрі люди... Та там же моїх слів лише третина. Решту подописували. Соромно перед Васею. Він на несправедливість страшно обурювався. Вночі проснуся та й розказую йому про все... А потім увімкну приймача, послухаю його голос аж із Америки — часто передають — та так, наче набалакаюся із ним...»
Ганна Федорівна — високої культури жінка. Чомусь Іван Кошелівець авторитетно заявляє, що вона була неграмотною: «Симоненкова мати — неписьменна колгоспниця». То як же тоді сприймати вірш В. Симоненка «Лист»?
Знов листа мені прислала мати,
Невеличкий лист — на кілька слів.
Пише рідна, що навколо хати
Наш садок вишневий забілів.
А в книзі «З матір’ю на самоті» вона говорить Миколі Сому: «Із самого малечку мені думалось вивчитися на вчительку. Закінчила три класи церковнопарафіяльної школи в Біївцях, а потім до сьомого класу вчилася в ШКМ — школі колгоспної молоді. А вже потому спробувала вступити до інституту. Потонула на екзамені з математики. Знову пішла до школи — закінчила восьмий клас у Тарандинцях».
Якби Василь Симоненко не написав більше нічого, крім поезій про матір, і тоді б він увійшов у історію української літератури.
Скільки б не судилося страждати,
Все одно благословлю завжди
День, коли мене родила мати
Для життя, для щастя, для біди.
У віршах «Лебеді материнства», «З дитинства», «Матері» поет звертається до неї як до мудрої, чуйної покровительки, як до свого старшого друга і порадниці. Навіть коли вони в розлуці, відчувається присутність материнської любові і її добросусідства у неспокійному житті автора.
За тобою завше будуть мандрувати
Очі материнські і білява хата.
Це — Мати, яка виконала високу місію в житті — народила Україні великого поета і виховала його на вірність рідній землі. Він, уже будучи тяжко хворим, у переддень своєї кончини у листі, адресованому президії правління СПУ, не забув про неї: «...я не можу піти з життя, не подумавши про долю сім’ї, особливо матері (підкреслення моє. — П. З.). Мати моя працювала в колгоспі 27 років, але, незважаючи на це, змушена вдовольнятися долею «утриманки». Перший день моєї смерті може стати першим днем її жебрацького животіння. Від усього серця прошу Вас не допустити цього і, коли це можливо, виділити їй з коштів Літфонду бодай мінімальну суму, котра б гарантувала її від наглої смерті.
Всі авторські права на мої писання належать моїй сім’ї: дружині Людмилі Павлівні, синові Олесеві та матері — Щербань Ганні Федорівні.
12/ХІІ.63 В. Симоненко».
Мама дістала з шухляди письмового столу дві грубезні папки. «Оце дивіться, вибирайте, що вам потрібне». Я розв’язав стрічки першої папки. Недопрацьовані вірші — буквально по кілька строф чи рядків на сторінці, записи на половинчастих аркушах паперу, замітки... Майже все написано від руки олівцем. Трапляються машинописні передруки. Варіанти рядків, за якими можна простежити робочий хід думок того чи іншого уже відомого вірша. Ось цілі сторінки чорнових начерків знаменитих «Лебедів материнства». Починалося якимись навіть примітивними банальними словосполученнями. А потім справжні муки творчості... Слова переставлялися, закреслювались... Ішло туго. Неймовірний опір матеріалу. А в результаті — шедевр!
Натрапляю на невідомі вірші «Я юності не знав», «І знову сам воюю проти себе», «Не лицемірити, не чванитись пихато», «Про поезію». Всі тексти переписую на папір, що прихопив із собою. На пожовклій сторінці читаю відомий текст, але чимось він не збігається із уже знаними рядками. Це вірш «О земле з переораним чолом». Перша і останні строфи залишилися без зміни. Вчитуюся в другу і третю строфи оригіналу:
Вкраїнонько! Розтерзана
 на шмаття,
У смороді й тумані гнойовім,
Кричиш ти мені в мозок,
 мов прокляття
І зайдам, і запроданцям твоїм.
Любове світла! Чорна моя муко!
І радосте безрадісна моя!
Бери мене! У материнські руки
Бери моє маленьке гнівне Я!
Оце справжній Симоненко. Той же варіант вірша, що друкувався в періодиці і в «Земному тяжінні», спотворено, там «погуляла» нечиста сила — з емоційно наснаженого болем за рідну землю твору залишився «стовп». (За побутуючим тоді видавничим анекдотом, що складався із запитання й відповіді: «Що таке стовп? Відповідь: відредаговане дерево»). Для порівняння наведу книжковий варіант:
Вкраїнонько! Гуде твоє багаття,
Убогість корчиться і дотліває в нім.
Кричиш ти мені в мозок, мов прокляття
І зайдам, і запроданцям твоїм.
Любове грізна! Світла моя муко!
Комуністична радосте моя!
Переписую вірш за Симоненком, хоч досвід підказує, що надрукувати його ніяк не вдасться, адже в цензури принципи непорушні — при перевиданні строго посилатись на текстовий варіант нею ж (цензурою) раніше дозволений. І жодних розмов!
Натрапляю на невідомий прекрасний вірш «Я». Він за внутрішньою емоційно-психологічною силою ніби є продовженням знаного вірша «Ти знаєш, що ти — людина?», але з глибшим підтекстом. Добре знаючи «смаки» цензури, маю певність, що цілий ряд надзвичайно сильних, майстерно, на класичному рівні написаних поезій опублікувати не вдасться. І все ж я переписую «Некролог кукурудзяному качанові, що згнив на заготпункті», «Злодія», «Баладу про зайшлого чоловіка», «Курдському братові», «Суд», «Хор старійшин з поеми «Фікція», «Браму» і ще подібні, окремі з яких з’являлися у самвидаві. Радію, відкривши для себе, а відтак, здається, вдасться відкрити і для читачів поезії «Є тисячі доріг, мільйон вузьких стежинок», «Я», «Скільки в тебе очей», «Самотність». Навіть заради цих чотирьох творів варто було їхати в Черкаси.
Другий день ходжу до Ганни Федорівни як на роботу. Ночую в готелі. Папку з переписаними віршами на ніч кладу під подушку, а вранці забираю з собою. У кімнаті залишається тільки чемоданчик із необхідними дорожніми речами.
Другої ночі прокидаюся від якогось гармидеру в кімнаті. Бачу, яскраво горить люстра, за столом, що стоїть посередині, троє чи четверо осіб чоловічої статі. Впало у вічі, що вони просто потворні. Випивають, шумлять, незважаючи, що люди сплять. Глянув на годинника — о пів на третю... Не встиг поворухнутись, як один із них, наче з картини Босха, присадкуватий, у майці, з одвислим животом, широкоротий, з вивернутими губами сказав упівголоса: «Он нє спіт». За мить підійшов до мого ліжка з чаркою в руці.
— Слиш, випєй с намі.
Я, відчуваючи щось непевне, відповів їхньою мовою, що вночі оного не вживаю. Наблизився ще один, тицяючи мені в руку чарку, мовляв, вони запрошують по-людськи, бо в них успіх. Назвалися поіменно. Та чи то справжні їхні імена? Після настійливих умовлянь я рвучко встав, не одягаючись, підійшов до столу, сказав, як бувалий: «Харашо, рєбята, давайте!». Простежив — наливали з тієї пляшки, що й собі. Випили. Стало гамірно. У дверях кімнати з’явилася чергова по поверху, строго наказала припинити пиятику, бо змушена буде викликати міліцію.
Цього ще мені не вистачало. Та, скориставшись такою випадковістю, навідріз відмовився від подальшого застілля і ліг у своє ліжко. Звичайно, не спалося. Рано-вранці, вертаючи з умивальника до кімнати, застав того потворного типа біля свого ліжка: він тримав папку з віршами Симоненка, переглядав похапцем, учитувався. Я підійшов спокійно і рвучко висмикнув папери з його рук, сказав, що ганебно читати без дозволу. Він, для годиться, начебто вибачливо щось мимрив...
За якийсь час я розрахувався з адміністратором і зник із готелю.
Дорогою до Києва я не випускав чемоданчика з рук — раз по раз клацав замком, заглядав, щоб переконатися, що папка з віршами в мене. Сам собі казав: «Оце тобі, Петре, твоя поїздка інкогніто. Наївний ти чоловік. Хіба могло бути, щоб у цей час двері будинку, в якому мешкав Симоненко, та не були під постійним наглядом...» Але нічого — півділа зроблено...
Подальша робота над вибраним Василя Симоненка в серії «Поезія» продовжилася моїм повідомленням головному редакторові і завідувачу редакції поезії та першої книжки про наявність у видавничому портфелі неопублікованих віршів поета. Сказати, що вони тим були дуже втішені, не можу. На запитання, де взялися поезії, я відповідав: «Привезено з Черкас».
Щодо упорядкування майбутньої книги скористався звичайним принципом: до першого розділу увійдуть поезії з «Тиші і грому», до другого — із «Земного тяжіння», до третього «Казки», а до четвертого... Як же назвати четвертий розділ? У такому разі завжди радишся з автором... А тут як бути?.. Подумки «погомонів» із Василем Симоненком, і він «дав згоду» четвертий розділ назвати «Листи з дороги»...
Тепер конкретно про вірші. Всього ж не подаси — обсяг книги в 5 аркушів не дозволяє. Отже, відбирати твори найкращі. У поезіях із збірки «Тиша і грім» уже нічого ні відняти, ні додати — працівники-цензори нічим не поступляться. Б’юся над віршем «Задивляюсь у твої зіниці». Під рукою маю повен текст цього знаменитого твору (привіз із Черкас) на вісім чотирирядкових строф. У «Земному тяжінні» він кастрований (мовою Симоненка) до чотирьох строф. Єдине, що спадає на думку: на місці викинутих строф поставити рядочки крапок — і царська цензура колись таке дозволяла. Ці позначки слугували своєрідним дороговказом: майбутній досліднику, шукай і зможеш знайти втрачені в тексті місця. Знову ж — редакторське втручання тут зайве, адже текст «Задивляюсь у твої зіниці» цензорами вже «узаконено». І, певно, на їхню вимогу у фіналі вірша
Я проллюся крапелькою крові
На твоє священне знамено
епітет «священне» наповнився конкретною ідеологічною барвою — стало «червоне знамено». Відчуваю, як Василь Симоненко, стоячи в мене за плечима, мовчазним зболеним поглядом пробігає по рядках свого вірша, і вже не я, а він водить моєю рукою і відновлює останній рядок цієї пророчої поезії за оригіналом. Нечуване зухвальство (політичне!) з боку редактора. За таке по голівці не гладять. Але і в найорганізованіших людей колись та бувають промахи в роботі. На цей раз таке станеться і в цензурі — моєї правки не помітять. (Помітять уже після виходу книжки у світ). Разом із тим можна було подивуватися — до смислово гострих і прекрасних віршів, досі ще не публікованих «Я», «Скільки в тебе очей», «Догматики», «Самотність», не було жодної зауваги. Загальмувалося на вірші «Є тисячі доріг, мільйон вузьких стежинок». Спершу цензор наполягав, щоб зняти взагалі цю поезію. Довелося піти на компроміс — вилучалася третя строфа, на місці якої я поставив ряд крапок.
Автором передмови до цього видання було запропоновано Бориса Олійника — як поета з іменем, як людину авторитетну, яка часто підставляла своє плече для захисту тієї чи тієї творчої особистості. Так було. До речі, передмовою, що називалася «Не вернувся з плавання...», також утверджувалася можливість виходу збірки Симоненка у серії «Поезія».
Коли працівник Головліту (у побуті — цензор) на верстці поставив штамп, наявність якого давала дозвіл на вихід у світ книги, до мене підійшов завідувач відділу поезії та першої книги і заявив, що видання збірки В. Симоненка далі як редактор буде вести він сам. Мовляв, так вирішило начальство. За час роботи над книгою помінялося кілька головних редакторів у «Молоді». І коли мене гнатимуть із видавництва «Молодь», мотивуючи цей інцидент арештом моєї збірки поезій «Князівство трав», я, відстоюючи свої права, звернувся до тодішнього головного редактора (його було поставлено начебто для проведення зміцнення видавничих кадрів, а насправді його зусиллями було звільнено з роботи найкращих працівників), щоб він пояснив, у чому моя тяжка провина. Він мені скаже: «Тобі тут не працювати! Ми про тебе багато знаємо — антологію білоруської поезії ти як видавав? А Калинця? А Симоненка?!».
Тепер я й розказую — ось так видавав Василя Симоненка.
Я не став допитуватись, хто був автором тієї вказівки, відчуваючи, що зробив усе можливе, аби книжка вибраних поезій Симоненка побачила світ. Врешті, та вказівка могла народитись у тих службових інстанціях, у які простому смертному не достукатись.
Після цієї книжки творчість поета не видаватиметься цілих п’ятнадцять років.
Його публікаціями, що з’являлися свого часу під псевдонімами в «Молоді Черкащини», захоплювалися в далеких селах. Так Семен Чередниченко, мешканець села Межиріч на Черкащині, щоразу, перечитуючи веселі, дошкульні, дотепні кореспонденції, байки, епіграми, вигукував: «Оце наш пише! Оце по-нашому!». І з радістю передавав газету сусідам. Коли ж та поверталась до нього, пересилав її синові до Києва. Вірші Василя Симоненка дедалі набирали ширшого розголосу. Зачитувались не лише його поезіями, які часто через відсутність книжок поета переписувалися від руки й поширювалися серед читачів, відкривалася його проза, що вийшла окремим виданням «Вино з троянд» у Львові вже після смерті автора.
У творчості Симоненка проступає перш за все сільське, а значить, українське начало, яке в зросійщеному місті сприймалося не всіма. Поет став символом і виразником того покоління, яке зналося на тяжкому горі, бо й саме виростало з нього. Звідси і Симоненкова філософічність: «Найскладніша людина проста». Як яблуня без кореня не ростиме і не заплодоносить, так без праці упослідженого трудівника на землі (читай колгоспника) не проживе владний чиновник, а думка вченого народиться кволою і не увінчається безсмертними плодами-витворами людського генія. Тому поет проголошує: «Генії! Безсмертні! На коліна станьте перед смертними людьми!». А бабі Онисі, забутій усіма в глухому селі, найзгорьованішій людині, в якої «було три сини» і тепер «синів нема», поет воліє воздвигнути пам’ятник,
Щоб знали майбутні предтечі
в щасливій і гордій добі:
їх горе на утлі плечі
Онися взяла собі.
Щоб подвиг її над землею
у бронзі дзвенів віки,
щоб всі, ідучи повз неї,
знімали в пошані шапки.
Народність Симоненка-поета не лише в тому, що він стоїть на боці упосліджених, а й у тому, що через його вуста проривається гнів народу, який падає на голови тих, хто доводить людей до жалюгідного животіння. «Уже народ — одна суцільна рана». Так, гнів майже завжди неосмислений — його виверження вулканне, він рано чи пізно дає про себе знати. У вірші «Світ який — мереживо казкове!», здавалося б, лагідному за настроєвістю, який, до речі, чимось перегукується з поезією Тараса Шевченка «Світе ясний, світе тихий», раптово натикаєшся на рядок «Дай мені у думку динаміту...» Динаміту? З вибухівкою гра небезпечна — у ній руйнівна сила. Та, відчуваючи настрій звичайного трударя, терпіння якого ось-ось урветься, поет спрямовує вибухову силу свого слова на верховників: «Тремтіть, убивці! Думайте, лакузи!».
Обережність та поміркованість поета не дозволили б йому ставити питання так руба: «Де зараз ви, кати мого народу?». Ми й нині, на тринадцятому році незалежності України, у нашій же українській господі відчуваємо присутність недоброзичливців-антидержавників. А за часів Симоненка їхні попередники ще ходили в кашкетах сталінського покрою, у френчах із накладними кишенями і в сірих габардинових макінтошах. А їхній паротяг стояв «на запасном путі», готовий будь-коли помчати «в революцію далі», підминаючи під себе людські долі і долі цілих народів. Тож із відстані часу Василь Симоненко бачиться мужнім і красивим у своєму гніві й безстрашші.
Його творчість вийшла за межі побутовізму, за межі модного чтива — вона осяяна світлом української ідеї. Як слово назавжди вписується в пісню, так творчість видатного поета-«шістдесятника» вписано в історію української словесності.
І через сорок років після того, як поет пішов за обрій життя, його щира розмова з українською материзною звучить, наче сказане сьогодні утвердження нашого національного «Я»:
Хай мовчать Америки й Росії,
Коли я з тобою говорю.
Він — один із перших серед затхлого імперського болота, яке кишіло перевертнями-рептиліями, зором «витязя молодої української поезії» побачив блакитне море нашої надії, почав зривати «якорі іржаві», на яких трималися на поверхні догматичні кораблі, оброслі пристосуванцями-черепашками. У морі часу будуть припливи і відпливи поколінь, та на кораблі української надії завжди стоятиме молодий передпильнуючий, ніжний і гнівний, гостроокий Василь Симоненко.

Петро ЗАСЕНКО
2003 р., м. Київ

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #6 за 08.02.2013 > Тема "Українці мої..."