Версiя для друку Обговорити в форумi

Джерела

З РОЛЛЮ ЗИМОВОЇ СТОЛИЦІ КОЛОМИЯ СПРАВЛЯЄТЬСЯ УСПІШНО

Колись я вже писав про твердий намір коломиян стати такою собі мовною фортецею та однією із зимово-різдвяних столиць України. Завдяки коломиянину Миколі Солоненку (Інститут розвитку громадянського суспільства) відбулася вже друга наша спільна акція «Схід і Захід разом». Перша була пов’язана з візитом харків’янина Марка Зобова, який успішно пропагував ідею народовладдя у Коломиї, Чернівцях та Івано-Франківську. Тепер же гостем Прикарпаття став відомий театральний режисер із Сімферополя, заслужений працівник культури АР Крим Юрій Хропаченко. Приїзд кримчанина збігся з іншою визначною подією – районним фестивалем вертепів та маланок «Карпатія – 2013», який відбувався біля міської ратуші. У ній традиційно бере участь «Зірковий вертеп». Чому зірковий? Тому що склад вертепу без перебільшення «зоряний».
Це відомий політик, депутат Верховної Ради Олесь Доній, письменник Артем Полежака, письменниця Світлана Поваляєва, актори Євген Пищук та Антін Мухарський, телеведучі Анжеліка Рудницька та Соломія Вітвицька, співак і казкар Сашко Лірник (Олександр Власюк) та інші. Про розмаїття місцевих маланок, вертепів та груп колядників я навіть не кажу – не лише у кримчанина, але й у мене, власкора «Кримської світлиці» по західному регіону, розбігалися очі. Видно, є ще порох у культурницькій порохівниці прикарпатців! Багатим був той день і на цікаві зустрічі та розмови. Зокрема, вдалося поспілкуватися з кримчанкою Мариною Левицькою. Хіба це не везіння? Про нашу заплановану акцію пані Марина нічого не знала, отже, її поява в Коломиї — це ще один доказ стихійного зимового потягу кримських українців до Галичини. Отже, слово нашій читачці і передплатниці.
— Народилася я в селі Ковильному Роздольненського району. Батьки приїхали, коли ця частина Криму була ще незаселена, а Крим був просто областю у складі України. Це вже пізніше прийшла дніпровська вода і розцвіли садочки, а спочатку з водою було сутужно – навкруги голий степ...
Прикро, що тепер, коли село наше ніби й розцвіло, стало важче з роботою, люди почали виїжджати в пошуках заробітків. До речі, ми передплачуємо «Кримську світлицю» — я і моя сестра, яка живе в Сімферополі. Мій син Ярослав, до речі, колись написав віршик для «Світлички»! Так що ваше видання нам дуже до вподоби, і особливо приємно зустріти власкора газети в далекій від Криму Коломиї. Дивуєтесь, звідки у кримчанки така гарна мова? Українську свого часу я вчила як шкільний предмет, але якщо чесно, то мова в нашій родині збереглася завдяки позиції батьків — мама у мене з Перемишля, а тато — з Івано-Франківська. Хоча спочатку були деякі світоглядні проблеми: коли була дитиною, не усвідомлювала, наскільки важливо зберігати мову своїх дідів-прадідів, зате тепер дуже вдячна батькам. Коли сама стала мамою, то зрозуміла наскільки важливо добре знати мову, бо хто передасть мовну естафету дітям? Однієї школи мало, повинна бути ще й родина! Намагаюся багато читати українською, тому й «Кримська світлиця» в нашому домі дуже доречна.
Поки ми розмовляли, на площу перед ратушею почали підходити учасники майбутнього дійства. Першим був Олесь Доній у формі парашутиста (все реалістично — навіть парашут волочився по сцені!) – так організатори вирішили «обіграти» ту обставину, що Олесь балотувався не у себе вдома, в Києві, а в далекій від столиці Коломиї. Таких кандидатів у депутати, зазвичай, називають «парашутистами». Олесь Доній, поки піднімався на сцену, встиг сказати кілька слів:
— Вже сьомий рік поспіль ми проводимо фестиваль вертепів. З одного боку, це — підтримка традицій, а з іншого – ми робимо саме «зірковий» вертеп, у якому беруть участь відомі люди – «зірки» політики, літератури, музики, журналістики. У цих вертепах висміюється наша влада. Якщо ви помітили, в останні два роки ми робили саме «зіркові» вертепи в Ки-єві, зокрема, біля Лук’янівського СІЗО. Постійний учасник вертепів Юрій Луценко тепер сидить у тюрмі, а свого часу саме він просив, щоб я зайнявся організацією фестивалю вертепів. Тепер робимо вертепи без його участі, і ця обставина найкраще свідчить про рівень демократії в країні...
Потім надійшла черга Сашка Лірника, який охоче погодився дати інтерв’ю для нашої газети, сказавши, що «Кримську світлицю» знає і поважає. Я запитав Сашка про те, що йому відомо про українське життя Криму. Окрім того, поставив «провокаційне» запитання – як він ставиться до традиційно-історичного (і до нинішнього) різдвяного скупчення всього найкращого, національного саме в Західній Україні? Ось що відповів колоритний козак у папасі:
— «Кримська світлиця» для мене – це одна з найкращих можливостей спілкуватися з читачами, в тому числі і в Інтернеті. Тому що я завжди заходжу на ваш сайт, а там казки дуже цікаві є, та й мої казки ви часто використовуєте. Я сам колись 15 років прожив у Росії, в Мурманську. Заснував там українське земляцтво – перше в Росії. Знаєте, це складно, але водночас почесно – бути українцем у неукраїнському оточенні... Тому й «Кримську світлицю» я шаную і вважаю її однією з найкращих бойовитих організацій в Україні. А стосовно усього того «найкращого», що збереглося саме в Західній Україні, то це стереотип, який не відповідає дійсності. Як не дивно, мені в цьому плані дуже сподобався нинішній Дніпропетровськ. І коли у мене були концерти в Донецьку, я теж дивувався – як багато там всього українського! А нам нав’язують стереотип, що в Центральній та Східній Україні уже нічого не лишилося. Ні, і ще раз ні! Наші корені степові, козацькі – всі звідти. Тому всі ми, перш за все, є українцями, а вже потім наддніпрянцями, волинянами чи галичанами. Я категорично не підтримую оцей штучний поділ на Схід і Захід. Ми — велика нація, велика саме своїм розмаїттям! У нас і Карпати, і Причорномор’я, і Полісся, і Крим... Наступна моя казка (і фільм) буде про Крим, про Грицька-Кобилячу Смерть і татарського богатиря Ахмета. Я тісно контактую з кримськими татарами, деякі з них жартома називають мене «національним співцем кримськотатарського народу», адже у фільмі якоюсь мірою буде відтворена їхня історія, ще й показана дружба між українцями і кримськими татарами.
Потім був Антін Мухарський (він же професор антропології Орест Лютий, автор музично-культурологічного проекту «Лагідна українізація»). Україномовні слухачі з великою цікавістю слухають його пісні в супроводі антитоталітарного ансамблю «Сталін унд Гітлер капут». Зокрема, це майже одеські за звучанням «Вагони повнії москалів» та «Ах, Бандеро, український апостол...» (остання на мотив пісні «Ах, Одесса, жемчужина у моря»); ще є «Лук’янівський СІЗО» (на мотив «Владимирского централа») та багато інших. Взагалі, дуже сміливий проект з огляду на перенасиченість такими термінами, як «москаль», «кацап», «комуняка» тощо. Та й «специфічної» лексики вистачає. Тож я запитав «професора антропології» Ореста Лютого, як сприймають його пісні в різних регіонах України. Ось що він відповів:
— Для нас ефективність проекту «Лагідна українізація» виявилася неочікувано високою. Ми сподівалися, що очікувати на всеукраїнську популярність можна буде приблизно через рік. Але наші ролики вже набирають десятки тисяч переглядів! Запит на проект виявився дуже високим. Ми були на гастролях у Львові, Харкові, Івано-Франківську – скрізь люди сприймають нас дуже добре. Звичайно, є певна різниця у сприйнятті, тому у нас є два варіанти — м’якший і жорсткіший – для різних регіонів, різних обставин. У Києві та містах Сходу, особливо на відкритих майданчиках, де можуть бути діти, ми використовуємо більш толерантний до публіки варіант. Упродовж концерту ми неодноразово наголошуємо, що «москаль» — це окупант, загарбник, наволоч, великодержавний шовініст, а «хохол» — це запроданець, який співпрацює з «москалем», ментальний і духовний колаборант.
Користуючись рідкісною нагодою поспілкуватися з автором неординарного проекту Антоном Мухарським, ставлю йому й інші запитання. Наприклад, чи не занадто він ідеалізує Нестора Махна і махновщину, адже з точки зору національної ідеї діяльність «батька Махна» була не надто конструктивною. В усякому випадку, порозумітися з Петлюрою він не міг. На це автор ідеї «Лагідної українізації» відповів так:
— У нас склалася вже столітня, а може, й більш давня традиція «кучкуватися», розбиватися на хутори. Це і є наш найбільший внутрішній ворог. От ми – нація толерантна, демократична, але поруч з нами тоталітарний сусід, який приходить, коли захоче, і нас поодинці відстрілює. Бо ми не єдині. Коли мене питають, хто мені дорожчий – махновці чи упівці, я кажу: всі, хто боровся за Україну, для мене «свої». Навіть якщо хтось хоч трішки доброго зробив для України, — і то слава Богу! У нас є конкретні українофоби, проти яких треба об’єднуватися. Бо вони тільки дивляться на нас і сміються, коли українці чубляться одне з одним. Зараз, без сумніву, йде культурологічна, інформаційна, геополітична війна. Вона точиться на всіх гуманітарних фронтах. Звичайно, кримським українцям найважче у цій війні. Вони не можуть почуватися так вільно, як ми тепер тут, у Коломиї. Порадити можу лише одне: почастіше вибиратися на Західну Україну, аби відчути оцей справжній український дух! Я сам з Києва, з російськомовної родини. І тому по собі знаю, наскільки важливо долучитися до національних витоків, до джерел. Ми повинні усвідомлювати, що по геополітичному тілу України проходить «розлом» — між Сходом і Заходом. У нас таке спокійне життя, як у Голландії чи десь у Скандинавії, неможливе. У нас два океани буття – європейський і азійський. Вони сходяться ось тут, в Україні, і ми постійно живемо у вирі. Не було і не буде спокою на цій землі. Ми рятували Європу, зупинивши татаро-монгольські орди. Це було саме тут. Ми першими ставали! Тому продовження прислів’я «Моя хата скраю» мало би бути таким: «...я перший ворога стрічаю». Оцей бунтівний дух, дух неспокою – це наша національна карма. Тому чим більше кримських українців побувають на Прикарпатті, чим більше наснажаться бунтівним, повстанським духом, тим краще буде і для них самих, і для українства загалом...
Мабуть, багато кримчан підсвідомо відчувають правильність слів Антона Мухарського. Треба сказати, що в культурницькому середовищі Коломиї у ті дні був дуже затребуваним і режисер з Криму Юрій Хропаченко. Він так гарно й емоційно виступив на презентації книги Василя Нагірного «Коломийський календар історичних дат і персоналій», що йому аплодував увесь зал. Потім він знайомився із священиками, театральними діячами, письменниками та меценатами. Разом з Миколою Солоненком – нашим незамінним гідом по Коломиї – ми відвідали оселю відомого в Коломиї адвоката Михайла Петріва. Пан Михайло передав для «світличанської» бібліотеки книжки: «Цісарська Коломия» Івана Монолатія, «Січовий батько» (Штрихи до портрета Кирила Трильовського), книжечку прози Анютки Петрів «Холод», аудіокасету – «Антологія поетів Коломиї» тощо. А ще у нас була довга цікава розмова – обговорювали перспективи майбутнього культурного співробітництва кримчан і прикарпатців. Я бачив, що театрал Юрій Хропаченко був цілком задоволений поїздкою в Галичину. Перед від’їздом до Сімферополя пан Юрій написав зворушливого вірша і присвятив його Геннадію і Галині Романюкам, які гостинно надали нам притулок на три дні. У вірші Юрій Хропаченко назвав Коломию «чистим джерелом», яке умило його душу:

Може, не зерно –  мале зернятко
Висіяв Господь мені в свята.
Відійшли давно вже  мама й татко...
Я ж, їх син, — продовжую життя!

Справді, зимова Коломия готова підняти настрій і наснажити оптимізмом кожного кримчанина, який приїздить на Прикарпаття з чистим серцем.
Нагадаю, що подружжя Романюків другий рік є нашими передплатниками, пан Геннадій, як депутат міської ради, є одним з організаторів культурного життя міста. Причому підходить до цієї справи системно, добре розуміючи, що є головним, а що — другорядним. Тепер «світличанин» з Коломиї Геннадій Романюк активно підтримує прагнення кримчан ознайомитися з культурою прикарпатського регіону.

Сергій ЛАЩЕНКО

На фото:
Кримчанка Марина Левицька з друзями

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #6 за 08.02.2013 > Тема "Урок української"