Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (3080)
З потоку життя (6289)
Душі криниця (3459)
Українці мої... (1456)
Резонанс (1483)
Урок української (988)
"Білі плями" історії (1661)
Крим - наш дім (532)
"Будьмо!" (260)
Ми єсть народ? (237)
Бути чи не бути? (70)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (108)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
ДРУЖБА НАТАЛ╤╥ ГЛУХЕНЬКО╥ ТА В╤РИ РО╥К
14 березня 2019 року виповню╓ться 15 рок╕в в╕д дня смерт╕ в╕домого укра╖нського мистецтвознавця,...


ЛЮДИНА ЖИВЕ, ПОКИ ЖИВА ПАМ’ЯТЬ ПРО НЕ╥
Вже стало традиц╕╓ю, що «Кримська св╕тлиця» щор╕чно пов╕домля╓ читачам про под╕╖,...


НЕ СТАЛО СВ╤ТЛИЧАНИНА МИКОЛИ МОСКАЛЕНКА…
Скорботну зв╕стку передали з Дн╕пра – не стало нашого кримського укра╖нського земляка,...


ВЕЧ╤Р ПАМ’ЯТ╤ СТЕПАНА РУДАНСЬКОГО: ТЕПЛОТА СЕРДЕЦЬ ╤ НЕЗАБУТН╤ ВРАЖЕННЯ
До 185-р╕ччя в╕д дня народження л╕каря й поета


СТЕПАН РУДАНСЬКИЙ – ДУХОВНА ╢ДН╤СТЬ ПОКОЛ╤НЬ
Можна не сумн╕ватися, що Степан Руданський, великий прихильник укра╖нського слова, р╕дно╖ мови,...




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














Гостям Севастополя



FaceBook

Twitter









оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #5 за 01.02.2013 > Тема "Українці мої..."
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#5 за 01.02.2013
«Я ДЛЯ ТЕБЕ ГОР╤В, УКРА╥НСЬКИЙ НАРОДЕ...»

Постат╕

СПОГАДИ-ЕСЕ ПРО ВАСИЛЯ СИМОНЕНКА
(Продовження. Поч. в № 1-4)

Хтось ╕ще промовля╓. Т╕ло Василя покривають червоною китайкою. На домовину опускають в╕ко. Невдовз╕ почуються глух╕ удари мерзло╖ черкасько╖ земл╕ об нову й таку сумну для живих Василеву оселю. П╕д жал╕бн╕ звуки траурно╖ мелод╕╖ серед б╕лого поля з’явиться горбик з╕ св╕жо╖ земл╕, густо обставлений в╕нками. Ми ще як╕сь хвилини тут посто╖мо. Скоро метелиця заб╕лить усе в один кол╕р. В╕ддаляючись ╕ оглядаючись, бачимо, як на могил╕ Василя Симоненка переможно палахкотять грона червоно╖ калини на холод╕ б╕лого сн╕гу...
Промине к╕лька швидкоплинних л╕т, ╕ влада б╕ля ц╕╓╖ могили поставить сво╖х сторож╕в — недремне око, яке стежитиме за кожним, хто прибуватиме зблизька чи здалеку поклонитися пам’ят╕ свого сучасника, однодумця, побратима. Нав╕ть у святков╕ дн╕ «Поетичного жовтня», коли Черкаси приймали щороку найкращих поет╕в ╕з республ╕к колишнього Союзу, гостям було не велено з’являтися б╕ля могили великого сина Укра╖ни.
На обр╕╖ маяч╕в 1967-й, а з ним наближалася тр╕умфальна дата — 50 рок╕в радянсько╖ влади. До цього, як тод╕ казали, знаменного свята ╕мпер╕я готувалася заздалег╕дь ╕ у вс╕х напрямках. Кер╕вн╕ ╕нстанц╕╖ спустили на видавництва розпорядження — видати б╕бл╕отеку твор╕в укра╖нських радянських поет╕в п╕д рубрикою «Поез╕я». У ц╕й сер╕╖ спершу вийшли у св╕т томики на той час живих класик╕в: М. Рильського, П. Тичини, В. Сосюри, А. Малишка. Пот╕м почали виходити зб╕рки автор╕в, як╕ за стал╕нських час╕в були розстр╕лян╕ й замучен╕, — у цьому численному списку право на публ╕кац╕ю твор╕в в╕дводилося лише окремим, серед них — О. Близько, В. Пол╕щук... П╕сля поет╕в фронтового призову черга вже д╕йшла ╕ до молодих.
На видавнич╕й нарад╕ «Молод╕» до плану видань вдалося включити ╕ томик поез╕й Василя Симоненка. Уже тод╕ творч╕сть поета набирала широкого розголосу — у протилежних судженнях про в╕рш╕ цього автора у читач╕в посилювалася ц╕кав╕сть. Його поез╕я по-справжньому була сп╕взвучна з настроями багатьох читач╕в, зокрема, молод╕, яка на той час уже вдихнула св╕жого в╕тру скороминучо╖ хрущовсько╖ в╕длиги. З╕ смертю поета, як не дивно, пробуджувалася нац╕ональна св╕дом╕сть багатьох сучасник╕в. Парадоксально, але Симоненкова смерть народжувала в╕ру в завтрашн╓ Укра╖ни.
В основ╕ р╕зноб╕чних погляд╕в двох систем лежала боротьба протилежностей: якщо нац╕онал╕стично (читай патр╕отично) налаштован╕ люди вбачали у творчост╕ Симоненка п╕днесення укра╖нського духу, то кремл╕вським ╕деологам ╕ ╖хн╕м клевретам в Укра╖н╕, як╕ спов╕дували ╕нтернац╕онал╕зм (читай науку перевертн╕в), залишалося ╓дине — спершу подавати творч╕сть поета дозовано, а згодом ╕ зовс╕м заборонити, оголосивши ╖╖ на земл╕, яка його породила, ворожою.
Тож коли стало на пор╕ братися до конкретно╖ роботи над вибраним Симоненка, мен╕ як редакторов╕ майбутнього видання дехто з видавничих кер╕вник╕в, н╕би м╕ж ╕ншим, натякнув: мовляв, ╓ така думка (дво╓душна лукава манера через неконкретн╕сть пос╕яти тривожний сумн╕в чи серед людей, чи в сусп╕льств╕ взагал╕), що коли «пересипати» дв╕ невелик╕ за обсягом зб╕рки поета («Тиша ╕ гр╕м» та «Земне тяж╕ння»), то на окремий томик вибраного в цього автора не набереться. Отже... Мабуть, не варто й розпочинати роботу над черговим виданням Симоненка. На мо╓ запитання, чия ж це все-таки думка, прозвучала в╕дпов╕дь:
— Петре Петровичу, давайте не гратися. Ви як редактор ма╓те бути здогадливим... Я добре усв╕домлював, що це лише натяк при непочат╕й мною робот╕. Та нав╕ть за б╕льш-менш сприятливих обставин пропоноване тобою до публ╕кац╕╖ слово ма╓ пройти «кр╕зь стр╕й» видавничих ╕ позавидавничих перев╕ряльник╕в ╕, безперечно, стане перед пильн╕ оч╕ цензора. А останн╕й — людина сво╓р╕дна. З ним жарти коротк╕. В╕н лише зачиту╓ в текст╕ п╕дозрюване слово чи словосполучення ╕ спок╕йно виносить присуд: н╕зззя (через тро╓ «з»).
Хто не знав, що гра з упертою, брутальною силою — справа небезпечна! ╤ все ж бажання видати нову книгу поез╕й Василя Симоненка перевершувало всяк╕ побоювання.
Ми, редактори р╕зних в╕дд╕л╕в, сид╕ли в тринадцят╕й к╕мнат╕, що в╕кнами виходила на бульвар Шевченка. М╕й ст╕л стояв першим л╕воруч в╕д дверей. Ще к╕лька дн╕в тому за цим столом сид╕в ╤ван Дзюба, та п╕сля зв╕льнення (легко кажучи) його з видавництва начальство вел╕ло мен╕ зайняти його робоче м╕сце. Якось у ледь прочинених дверях я пом╕тив Дмитра Чередниченка — редактора в╕дд╕лу п╕онерсько╖ л╕тератури, який по-змовницьки, жестом поманив мене. У коридор╕ поруч нього стояв кремезний юнак. Дмитро мовив: «Знайомся. Це — Микола Рачук, молодий поет ╕з Черкас. Послухай, що в╕н тоб╕ скаже». Той в╕дразу видав ╕нформац╕ю: у мами Василя Симоненка ╓ арх╕в, у якому збер╕гаються неопубл╕кован╕ в╕рш╕ поета. ╤ ╖х там чимало...
Я в душ╕ порад╕в: сама доля п╕дкида╓ мен╕ цього юнака, аби зд╕йснити нам╕чену справу!
У день похорону Василя мене знайомили з його мамою Ганною Федор╕вною Щербань. Та ╖й тод╕ х╕ба до мене було? Чи вона зможе дов╕рити арх╕в свого сина малознайом╕й людин╕? Микола Рачук запевнив, що Ганна Федор╕вна йому повн╕стю дов╕ря╓ ╕ коли в╕н в╕дрекоменду╓ мене, вона дозволить ознайомитися з творчою спадщиною свого сина.
На роздуми й вагання часу не було. Тут, у видавничому коридор╕, ми втрьох вир╕шили: мен╕ з Миколою ╖хати в Черкаси. Негайно. Про оформлення в╕дрядження не могло бути й мови, ╖хати ╕нкогн╕то. Але як в╕длучитися з роботи?
Зайшовши до каб╕нету зав╕дувача кадр╕в, я з удаваною тривогою в голос╕ сказав:
— Мар╕╓ Павл╕вно, мен╕ конче потр╕бно на день-другий по╖хати до матер╕.
До яко╖ саме — не уточнював. Багатьом було в╕домо, що я часто ╖жджу до сво╓╖ мами в село. Мою «бабу Настю» знали ╕ в оч╕, ╕ заочно.
— Что-то случ╕лось?
— Там рукописи. А вони конче потр╕бн╕.
— Харашо. ╢зжай.
На св╕танн╕ наступного дня ми з Миколою Рачуком мчали на крилат╕й ракет╕ дн╕провою водою в б╕к Черкас.
Це в╕дбувалося вже п╕сля того, як у газет╕ «Радянська Укра╖на» (5 кв╕тня 1965 р.) була опубл╕кована стаття «Еверест п╕длост╕», в╕д зм╕сту яко╖ пов╕яло холодом недобрих передчутт╕в. У н╕й ╕шлося про щоденников╕ записи Василя Симоненка, як╕ потрапили в заруб╕жжя ╕ там (також у рад╕опередачах) з в╕дпов╕дним коментарем використовувалися як антирадянська пропаганда.
Неперевершен╕ майстри пол╕тичних спекуляц╕й не проминули можливост╕ використати смерть поета для власних ╕нтриг — мовляв, коли б вони мали у сво╖х руках усю спадщину Симоненка, то, певно, дозволили б випускати на люди лише т╕ твори, в яких стов╕дсоткова хвала радянськ╕й д╕йсност╕. А так, див╕ться, — сов╓тський поет допустився ╕деолог╕чних помилок, а буржуазн╕ нац╕онал╕сти тепер злочинствують, публ╕куючи пол╕тично недовершен╕ щоденников╕ записи. Отже, оск╕льки творч╕сть Симоненка у сво╖й сут╕ шк╕длива, на не╖ потр╕бно накласти заборону. А щоб дошкульн╕ше було — використали присутн╕сть матер╕ поета ╕ водили ╖╖ рукою: «М╕й син був комун╕ст, ╕ тому я звертаюся до Центрального Ком╕тету Комун╕стично╖ парт╕╖ Укра╖ни з тим, що мене дуже турбу╓. Я краще, н╕ж будь-хто, знаю свого сина. Р╕с в╕н без батька, зак╕нчив с╕льську школу з золотою медаллю, навчався в Ки╖вському ун╕верситет╕, ╕ все, що в╕н мав, дала йому Радянська влада. Я бачила й чула, як його в╕рш╕ з виданих книжок читають ╕ односельц╕, ╕ молодь шк╕л, студенти ╕нститут╕в, ╕ я, зазнавши велико╖ втрати, втрати ╓диного сина, жила ╓диною вт╕хою, що сина мого шанують ╕ що наша Радянська влада не забула його с╕м’╖.
Але раптом мен╕ кажуть сус╕ди, що в╕рш╕ й щоденники мого сина передають закордонн╕ рад╕останц╕╖. Я була дуже здивована, як вони туди попали. На похорон ╕ п╕сля похорону при╖жджали з Ки╓ва його товариш╕ ╤ван Св╕тличний, Анатол╕й Перепадя та ╕нш╕ — вс╕х я не знаю — були з╕ Львова ╕ з Ки╓ва, ╕ вони попросили в мене синов╕ рукописи. Я думала, що в╕ддаю ╖х у чесн╕ руки, що синов╕ товариш╕ передадуть ╖х у Сп╕лку письменник╕в, а виявилось не те. Вони ╖х привласнили, пустили по руках, ╕ це мене дуже образило. Я розум╕ю, що м╕й син де в чому м╕г помилятись, але ж в╕н писав щоденник для себе, а не для того, щоб його читали й тлумачили, як кому заманеться.
Я це осуджую ╕ прошу взяти до уваги мою щиросердечну заяву.
Ганна Щербань».
Той, хто компонував цю заяву, п╕сля ╖╖ публ╕кац╕╖ м╕г зв╕тувати перед сво╖м начальством: «Ми зреагували на нац╕онал╕стичн╕ публ╕кац╕╖, дали належну в╕дс╕ч». Але... Але тод╕ вже на любов╕ до Симоненкового слова, а тим б╕льше на його популяризац╕╖ влада перев╕ряла хто чим дише. Вечори пам’ят╕ поета заборонялися. Дмитро Онкович, нин╕ в╕домий поет, будучи студентом Ки╖вського ун╕верситету, задумав орган╕зувати й провести веч╕р Симоненка з нагоди р╕чниц╕ по його смерт╕. Зат╕я студента зак╕нчилася розбором його особисто╖ справи на зас╕данн╕ парткому ун╕верситету ╕ зовс╕м випадково в╕н не одержав парт╕йного стягнення ╕з занесенням в особову справу ╕ не був в╕драхований з вишу. ╤ все-таки... Все-таки в╕дбувся гранд╕озний веч╕р пам’ят╕ Василя Симоненка у Сп╕лц╕ письменник╕в, на якому головував Дмитро Павличко. Р╕зкий, дошкульний, вогнистий виступ ╤вана Дзюби, спрямований проти пристосуванц╕в ╕ ортодокс╕в у л╕тератур╕, збурив переповнену до краю залу Будинку л╕тератор╕в. Разом ╕з тим критик дав глибоку оц╕нку творчост╕ Симоненка як поета-патр╕ота й визначив його почесне м╕сце в укра╖нськ╕й л╕тератур╕.
Молодь зачитувалася в╕ршами поета, а см╕ливц╕в за прилюдне ╖х виконання влада суворо карала аж до позбавлення прописки в столиц╕, а в╕дтак ╕ виселенням ╕з Ки╓ва. Одначе вечори, присвячен╕ Симоненков╕, проводилися й поза межами Ки╓ва. Нас к╕лькох, а саме ╤. Дзюбу, Г. Тименка, М. Шекеру та автора цих сл╕в, запросила провести веч╕р пам’ят╕ поета Ра╖са Мельниченко (в зам╕жж╕ Стороженко), на той час молода вчителька укра╖нсько╖ мови та л╕тератури в сел╕ Бобрик на Броварщин╕. Зах╕д пройшов досить усп╕шно ╕ без можливих сумних насл╕дк╕в — навздог╕н за нами донос╕в не було.
Молод╕ поети, що голосно заявили про себе, по сут╕ однодумц╕ Симоненка, присвятили йому сво╖ в╕рш╕ — вони читалися на стор╕нках видань ╕ з╕ сцени.
Вс╕ ми прийдемо
 на той св╕т до тебе,
Т╕льки Укра╖на хай не йде! — писав ╤. Драч. А М. В╕нграновський:
Наш Василь стартував
 на немислиму в св╕т╕ орб╕ту
╤м’я як╕й Наш╕ горе ╕ сльози,
╤ тиха клятва моя.
 На солон╕м плеч╕ Укра╖ни.
Прекрасний в╕рш-посвяту «Пам’ят╕ Василя Симоненка» написала колишня однокурсниця Василя — Тамара Колом╕╓ць, спрямувавши гостроту поетично╖ думки на тих личин, як╕ ще вчора писали доноси на поета, а сьогодн╕ клялися в дружб╕.
Ще не вбравшись в п╕р’я,
 жовторот╕,
У орлин╕ рвалися св╕ти...
Краплю невигойно╖ скорботи
Залишив у мене в серц╕ ти.
Не тому, що роз╕йшлись дороги,
Запетлявши в гам╕рн╕й юрб╕.
Хай вже т╕, що п╕дставляли ноги,
Нин╕ в друз╕ мостяться тоб╕.
Хваляться, що усп╕хам рад╕ли,
Чарку за поез╕ю пили.
А мен╕ болить — не догляд╕ли.
А мен╕ болить — не вберегли.
Посив╕ла до св╕танку ненька,
Нагло так ударила зима...
Гляньмо ж в оч╕ в╕ршам Симоненка,
Тим, що ╓, ╕ тим, яких нема!..
Борис Ол╕йник видрукував у журнал╕ «Дн╕про» поему «Дорога» з присвятою Василев╕ Симоненков╕.
А що ж так доп╕кало в «Щоденнику» чиновникам в╕д л╕тератури ╕ високопоставленим верховодам? В╕дпов╕дь на це можна було тод╕ прочитати на аркушах, що поширювалися самвидав╕вським чином:
«Земля вже двадцять восьмий р╕к несе мене навколо сонця. Мало встиг я зробити за цей час гарного ╕ доброго. Зате навчився я пити гор╕лку, смерд╕ти тютюном, мовчати ╕ бути обережним, коли сл╕д кричати. ╤ найстрашн╕ше — навчився бути нещирим». Як же, мовляв, це так — людина народилася на радянськ╕й земл╕, виховувалася в найгуманн╕ш╕й у св╕т╕ держав╕, ╕ коли вс╕ щаслив╕ ╕дуть семимильними кроками до св╕тлого майбутнього, поет знаходить у соб╕ вади, як╕ аж н╕як несум╕сн╕ з мораллю буд╕вника комун╕зму. «Нема╓ н╕чого страшн╕шого за необмежену владу в руках обмежено╖ людини». «До безтями ненавиджу казенну, патентовану, в╕дгодовану мудр╕сть. Якими б цитатами бездари не п╕дпирали свою розумову стелю, вона однак занизька для нормально╖ людини». Знову ж: поет-реал╕ст нав╕ть не натяка╓, а в╕дверто стверджу╓, що в парт╕╖, яка ╓ розумом, честю ╕ сов╕стю епохи, жирують патентован╕, в╕дгодован╕ бездари. А це вже щодо творчост╕: «Якщо поет не приносить нових думок та емоц╕й — в╕н формал╕ст. Як би не рекламував свою мниму належн╕сть до реал╕ст╕в. Холуйським реал╕зм не може бути. ╢ реал╕зм, якому служив Шевченко, ╕ ╓ реал╕зм, що користу╓ться послугами Дмитерка. Р╕зн╕ реч╕! Не дмитерки спадко╓мц╕ л╕тератури. Вони живуть з не╖, а не для не╖». Це вже занадто! Та хто в╕н такий, той Симоненко, щоб робити присуд такому?! ╤з в╕дстан╕ часу можна лише подивуватися пророцтву «молодого витязя укра╖нсько╖ поез╕╖». До реч╕, якщо не рукою самого Дмитерка як головного редактора журналу «В╕тчизна», то все ж п╕д його пильним наглядом з текстами Василя Симоненка в╕дбувалися дивн╕ метаморфози.
Спекулятивн╕ д╕йства парт╕йних пол╕тикан╕в навколо ╕мен╕ поета набирали характеру к╕лькаповерхових викрутас╕в. Книжку поез╕й Симоненка «Земне тяж╕ння», певна р╕ч, що посмертно, висунули на здобуття Державно╖ прем╕╖ УРСР ╕мен╕ Шевченка. Висунули, щоб не дати прем╕╖. Фактом висунення можновладц╕ демонстрували свою начебто любов до творчост╕ поета, боротьбу за його чесне ╕м’я, ╕ тут же... Микола Сом згаду╓: «...я над╕явся на людську справедлив╕сть ╕ на мудр╕сть нашо╖ Сп╕лки. Але ж тод╕ (╕ще до обговорення кандидатур) Андр╕й Сам╕йлович Малишко сказав мен╕: «Не рад╕й, Миколко, Шевченк╕всько╖ прем╕╖ не одержить мати твого померлого товариша. Ця прем╕я уже лежить у кишен╕ поета-академ╕ка, поета-орденоносця ╕ орденопросця Миколи Бажана». В╕домо, що ця прем╕я видавалася за рознарядкою «високо╖ хати» ╕ з мовчазно╖ згоди Сп╕лки письменник╕в.
Та нав╕що далеко ходити? Дехто ╕ з видавничих прац╕вник╕в «Молод╕», наче м╕ж ╕ншим, дов╕рливо переконував, що поез╕я Симоненка — явище тимчасове, адже все укра╖нське як суто нац╕ональне в╕дмира╓ за об’╓ктивними законами. Поез╕я рос╕йськомовних ╢. ╢втушенка, А. Вознесенського, ум╕ло запущена всесоюзною пропагандистською брат╕╓ю, багатьом забивала м╕зки. Виявля╓ться, Симоненко мав свою думку, перечитуючи гам╕рлив╕ твор╕ння столичних бард╕в. У лист╕ до телерад╕ожурнал╕ста ╕ поета Валер╕я Кравця в╕н писав: «Решта стор╕нки лиша╓ться чистою, мабуть, для того, щоб я використав ╖╖ для емоц╕й, як╕ викликали в мене останн╕ в╕рш╕ твого кумира ╢втушенка, надрукован╕, зда╓ться, в «Октябре». Я утвердився в сво╖й точц╕ зору ╕ вважаю, що оний класик ц╕лу╓ музу не туди, куди треба. Але, звичайно, моя думка для тебе не повинна мати якогось значення. Люби його соб╕ на здоров’я, т╕льки не кривляйся у в╕ршах, як в╕н. Хоча — ╕ це твоя особиста справа» (16.09.59).
Хочеш того чи не хочеш, а доводилося зважати на обставини часу ╕ на те р╕зноголосся суджень, яке буквально гуд╕ло навколо ╕мен╕ поета ╕ його творчост╕. У дороз╕ до Черкас я не плекав особливо╖ над╕╖ на усп╕х, та все ж мав переконатися в наявност╕ дос╕ нев╕домих твор╕в у арх╕в╕ тако╖ ц╕каво╖ особистост╕, як Василь Симоненко. Стояла золота ос╕нь, ╕ елег╕йн╕ Черкаси на високому дн╕провому берез╕ милували око барвистими кольорами. У цьому м╕ст╕, назва якого мен╕ завжди нагадувала Василя Симоненка, Василя вже не було... Там жила його мама, яка породила поета ╕ зараз була продовженням сина, який силою свого таланту обезсмертив ╕ себе, ╕ ╖╖, ув╕ходив у м╕жзоряний прост╕р укра╖нського духовного неба...
Перш н╕ж нав╕датись за адресою до Ганни Федор╕вни, ми з Миколою Рачуком зайшли до готелю «Черкаси» — мен╕ потр╕бно було мати пристанище для ноч╕вл╕. Ледве вблагали адм╕н╕стратора — вона все-таки змилувалась ╕ поселила мене на третьому поверс╕ у простор╕й к╕мнат╕-гуртожитку л╕жок на п’ятнадцять.
Наближаючись до будинку п╕д номером 345 на вулиц╕ Шевченка, я чомусь уголос подумав: «Василев╕ — справд╕ укра╖нському поетов╕ — судилося долею ╕ жити на земл╕ Шевченка, ╕ мешкати на вулиц╕ його ╕мен╕. Саме так!».
На дзв╕нок двер╕ в╕дчинила сама Ганна Федор╕вна. Запросила до к╕мнати. Я не звол╕кав ╕ тут же пов╕домив мету свого при╖зду. Без т╕н╕ сумн╕ву на лиц╕ вона мовила: «Ну то й добре. Покажу вам ус╕ папери, вс╕ записи Вас╕. Я й сама вже думала, чи до Сп╕лки письменник╕в звернутися, аби роздивилися арх╕в мого сина та направили куди треба». Тут мушу сказати, що лише п╕сля смерт╕ Симоненка, коли його неопубл╕кован╕ твори, як уже говорилося, потрапили за кордон, у под╕бних випадках сп╕лчанськ╕ функц╕онери д╕яли зг╕дно з╕ спущеною «зверху» ╕нструкц╕╓ю: в день смерт╕ письменника на його квартиру прибувала ком╕с╕я з╕ Сп╕лки, весь арх╕в опечатувався ╕ в╕дправлявся за призначенням. Там компетентн╕ люди, як жартома ╖х називали «л╕тературознавцями в погонах», ознайомлювалися з паперами, сумн╕вн╕ записи вилучали ╕ лише тод╕ дозволялося арх╕в автора читати ╕ншим.

Петро ЗАСЕНКО
2003 р., м. Ки╖в
(Зак╕нчення буде)

Василь Симоненко – кореспондент Черкасько╖ обласно╖ газети (1963 р.). Фото Анатол╕я Пономаренка. З особистого арх╕ву Петра Яровенка

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #5 за 01.02.2013 > Тема "Українці мої..."


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=11353

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков