Версiя для друку Обговорити в форумi

Джерела

Щойно вийшла друком нова (вже восьма) книга рівненської письменниці Ніни Смик «Солодка мить гіркоти». Як і попередні, вона — про долі сучасників, про людину, про вибір кожним свого шляху в житті.
Авторка — глибокий психолог, своєрідний художник нашого часу. Персонажі її оповідань багато в чому схожі на кожного з нас, приваблюють до себе своєю щирістю і безпосередністю.
Сьогодні ми друкуємо одну з її мініатюр-спостережень — «Синьоока Мавка», яку Ніна Смик запропонувала читачам «Кримської світлиці».

Не хотілося мені їхати, та не міг і відмовити – зрештою погодився. Вона стояла край дороги і чекала, поки під’їду. Я ніколи її раніше не зустрічав і тепер бачив уперше: жіночка була молода й напрочуд жвава. Вона швидко вхопилася за борт машини і, як хлопчисько, перемахнула через нього. Я здивувався, бо думав, що вона сяде в кабіну, та жінка схилилась до мене й скомандувала: «Рушайте!». Здвигнув плечима й рушив краєм села до ставка, що виднівся вдалині. Біля крайньої хати пасажирка постукала по кабіні й попросила зупинитись. Швидко зістрибнула з машини й забігла до хати. Через хвилин п’ять винесла звідти маленьку дівчинку років шести, за ними вийшла стара жінка – видно, її мати. Обережно підсадила в кабіну дитину і жінку, закрила дверці, а сама знову опинилась на кузові й легенько постукала. Мовляв, рушаємо. Їхали мовчки. Дитина насторожено поглядала на мене.
— Як тебе звуть? – запитав я, помітивши, що вона не зводить з мене оченят.
— Оля.
— Ольга! Ой яке ж в тебе гарне ім’я — княгиня Ольга.
— Я — не княгиня, я — Оля.
— Згоден, але ти така гарна, як княжна.
— Мама каже на мене Мавка.
— Е ні, на Мавку ти не схожа. Мавка має чорне й довге волосся, чорні оченята, і вона, як хлопчик, бігає по лісі.
Дитина зняла з голови шапочку, і по її плечиках розсипалися кучері довгого волосся. Я був у захопленні – дівчинка справді була надзвичайно гарна.
— О, в тебе дійсно волосся, як у Мавки, лише оченята сині.
Вона по-дорослому зібрала волоссячко й запхнула під шапочку. За хвилину її слова шокували мене:
— У мене оченята, як у тебе, бо ти – мій тато.
Мало не випустив кермо. Від несподіванки не міг поглянути в очі дівчинки і не знав, що сказати – вона очікувально дивилась на мене. Жінка витерла непрохані сльози зі своїх очей і відвернулась від нас. Мовчанка затягувалась – дитина чекала.
— Ну як же мені тепер називати тебе – княгинею чи Мавкою? — викручувався перед дитиною.
— Донечкою, — тихо й повільно вимовила вона.
Я схвильовано поглянув на жінку. Вона пригорнула до себе внучку й ніжно поцілувала її в голівку.
— Її батько загинув, ось вона й шукає його в кожному чоловікові, в кого такі ж очі, як у неї, бо я так їй колись сказала.
Дівчинка мовчала, але не зводила з мене очей. І дійсно у неї були сині оченята, і густі вії підкреслювали їхню красу. За кольором очей ми були дуже схожі.
— Олечко, я б хотів, щоб у мене була така донечка, як ти, і дуже шкодую, що я — не твій тато.
— Чому? – дівчинка не змінила пози. – Чому? – повторила знову.
— Тому що я ще не жонатий і діток у мене немає, і поки що бути не може.
— Може.
— Як? – здивовано глянув на дівчинку, що заганяла мене з кожним запитанням у глухий кут, і я рятувався, відводячи погляд від її очікувальних оченят, лише тим, що дивився за дорогою.
— Божу Матінку попросити треба, і вона принесе тобі мене.
Я вже сидів весь мокрий, і єдиним моїм бажанням було — скоріше доїхати.
— Добре, маленьке сонечко.
— Мавка, — поправила вона.
— Добре, Мавко, я подумаю. Добре.
— Не добре, — сказала дівчинка й занурила своє личко бабусі на груди. Та гладила її, і в очах жінки стояв смуток. Решту дороги їхали мовчки. Наблизились до хати, що стояла на самому березі озера, й стук по кабіні сповістив, що це і є завершенням нашої дороги. Я зупинив машину біля хвіртки і швидко вискочив з кабіни, щоб допомогти жінці з дитиною зійти. Взяв на руки маленьке янголятко, що вже не дивилось на мене, і ніжно пригорнув до грудей. Вона в ту ж мить обвила мою шию рученятами і сховала своє личко у мене на грудях, як перед цим у бабусі. Я тримав її, і моє серце заходилося від жалю до неї.
— Не ображайся на мене, — шепотів я, — буду до тебе приїжджати, поки ти не знайдеш свого татка.
Вона підняла личко з повними сліз оченятами і так само тихо прошепотіла: «Правда?».
— Правда, — змовницьки моргнув я до неї, і вона тут же закліпала своїми густими віями у відповідь.
Ось і все. Дівчинка стрімко піднялась у мене на руках, вчепившись рученятами за вуха, дотягнулась до моєї неголеної щоки — поцілувала, вивернулась з рук і побігла в будинок. Бабуся пішла за нею.
Я стояв, зачарований дитиною, а на грудях ще відчував маленьке і тепле тільце прекрасної Мавки. Щока горіла від поцілунку дівчинки.
— Що, дістала Олечка вас? — засміялась молода жінка, підходячи до мене. – Давайте проїдемо далі, там батько ріже ліс.
Вона сіла в кабіну, а я все стояв, не в змозі позбутись відчуття дитячих рученят і поцілунку. Зробив вигляд, що заглядаю на колеса, і повільно обійшов навколо машини. Їхали мовчки – мені не хотілось говорити, а жінка задумливо дивилась убік. До вечора перевозив з лісу дрова й стомлений відмовився від вечері. Дівчинки ніде не було видно, і я полегшено зітхнув, від’їхавши від двору...
Пізніше я дізнався, що батько дитини не загинув. Він просто покинув вагітну дівчину, з якою довгий час дружив. Уже коли мало бути весілля, він зумисно грубо повівся з нареченою і зник у невідомому напрямку...

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #4 за 25.01.2013 > Тема "Душі криниця"