Версiя для друку Обговорити в форумi

Постаті

СПОГАДИ-ЕСЕ ПРО ВАСИЛЯ СИМОНЕНКА
(Продовження. Поч. в № 1-3)

Вступне слово Максима Тадейовича на вечорі було, по суті, продовженням думок, викладених у тій статті: «Молодість, загалом кажучи, — не гарантія прогресивності, старість — не обов’язкова ознака реакційності». Задумана конфронтація між старшими й молодими в літературі не вдалася.
Микола Вінграновський виступав першим. Він так, як уміє цей поет, артистично, пафосно читав «Пророка», «Тринадцять руж...», «Її ім’я», «Щуче», «Ні клятв, ні сліз...». Зала наділила його оплесками.
Василь Симоненко київській публіці був менш відомий — жив же в Черкасах. Та коли він прочитав поезії «Монархи», «Перехожий», зала вибухнула овацією. Те саме повторювалося після віршів «Герострат», «Може, так і треба неодмінно...», «Злодій», «Чорні від страждання мої ночі...». Од віршів Симоненка війнуло чимось далеким, аж напівзабутим, але настільки нашим, рідним і болючим, що в бурхливій реакції зали вгадувалася щаслива мить спілкування публіки з улюбленим поетом. Відчуття успіху окрилювало Симоненка, надавало йому впевненості, породжувало бажання одвертості й довіри до людей у залі як до щирих друзів. І зала, мабуть, йому вже здалася настільки своєю, що він як довірливим друзям признався: «Ви мені пробачте, але коли я хвилююся, то дуже потію». Це вибачення, наспіх висловлене по-простонародному трохи неоковирно, публіка сприйняла щиро, пожвавлено, нагородивши поета оплесками.
Відомий, шанований за чесність і справедливість критик Леонід Коваленко, виступаючи в обговоренні, сказав, що нав’язана розмова про абстракціонізм, формалізм на нашому рівні просто безпредметна. Адже в силу замкнутості духовного радянського простору ніхто толком не знає, що таке сюрреалізм чи якісь інші модні течії на Заході. А суть у тому, щоб лише начепити ярлики молодим поетам. Критик дав глибокий аналіз творчості поетів, наголошуючи на тих промовистих моментах у їхніх віршах, які є справжніми творчими здобутками. Він говорив про них як про обдарованих митців, у поезіях яких зазвучало справді нове слово. Наголосив і на тому, що треба вказувати молодим на їхні недоліки і критикувати, але конкретно, справедливо, без начіплювання ярликів.
В обговоренні взяли участь В. Іванисенко, А. Кацнельсон, С. Крижанівський, Т. Масенко, М. Сом, Любов Забашта та інші. Із вуст промовців прозвучало, що у віршах Василя Симоненка бринять мотиви, які є продовженням Шевченкових дум. Те, що атмосферу цього вечора було спрямовано в русло доброзичливості, розуму, розсудливості, безперечно, є заслугою Максима Рильського. Тож після закінчення розмови молоді поети запросили головуючого спуститися з ними до кав’ярні «Еней», де він за столом у дружньому колі проголосив тост за нове талановите поповнення української літератури.
А все це відбувалося 8 січня 1963 року, в день, коли Василеві Симоненку виповнилося 28 років.
Той вечір у Спілці письменників засвітився й зігрів наші душі, як зігріває одиноке багаття, розкладене в степу серед темної ночі. За вікнами Будинку літераторів лежала зимова довготривала українська ніч. Від прочитаних поезій, від розмов, які прозвучали на вечорі, душа переймалася хоч і невиразною, а все ж надією на щось краще, світліше. І нікому з присутніх не спадало на думку, що лише через кілька десятиліть над Україною підніметься світанок, до якого дожити судитиметься не всім...
* * *
15 вересня 1963-го, коли на бульварі Шевченка осінь уже запалювала тополі, Василь Симоненко зайшов у масовий відділ видавництва «Молодь», де я спершу обіймав скромну посаду літконсультанта-редактора. На той час у «Веселці» вийшла окремим виданням Василева віршована казка «Цар Плаксій та Лоскотон». У роботі була друга збірка поезій «Земне тяжіння», яку ми, видавничі працівники, перечитали ще в рукописі. Верстку цього видання Василь устигне прочитати, а самої книги вже не побачить...
Впало в око — від того Симоненка, якого я знав, лишилася чи не половина: сірувате обличчя з запалими щоками, на худій довгій шиї з’явилися круглі гулі, трохи більші за половинку лісового горіха. Незвично було дивитися на нього ще з однієї причини — відпустив довгі настовбурчені вуса. Багатьох, хто його знав, важко переконати в тому, що у Василя були вуса. Та ось він сам про це пише, кепкуючи, в листі до Івана Світличного: «Твої вуса скоро матимуть жалюгідний вигляд перед тією буйною рослинністю, що вишумовує над моїм ротом. Тепер мені є про що говорити навіть з тими людьми, які раніше в бесідах зі мною не заходили далі зворушливого «Здрастуй!».
Я не втримався, щоб не запитати:
— Що з тобою, Василю? Не впізнаю тебе.
— Нічого, Петре. Воно все пройде, — сказав приглушеним голосом, глибоко затягуючись цигаркою. Підійшла бібліотекарка «Молоді», в руці тримала збірку Василя «Тиша і грім». Попросила автограф. Він швидко написав: «Аллі на предмет мемуарів». Зачитав уголос. Від тих слів, як на мене, війнуло передчуттям якоїсь неминучої печалі.
Залишилися вдвох. Гомоніли про се, про те, але внутрішньо я був зациклений на Василевому вигляді. Помітивши це, він раптово мовив:
— Взагалі, я себе почуваю не дуже... Нирки барахлять...
Наближався час обідньої перерви, і я запропонував піти пообідати. В коридорі повз нас пружинистою ходою пройшла працівниця журналу «Малятко».
— Хто вона? — запитав.
— А що, сколихнула твою уяву?
— Просто звернув увагу, з якою гідністю вона носить свої надбання...
— Значить, Васю, ти козак козаком.
У ресторані «Україна» навпроти видавництва, куди ми спершу заглянули, було завізно. Перейшовши на другий бік бульвару Шевченка, отаборилися в ресторані «Ленінградському». Всідаючись за вільним столом, я запитав: «По чарці вип’ємо?». Запитав, бо закрадалося в думці, що йому вживати спиртне не можна. «Я не п’ю тоді, коли грошей немає», — відповів чітко. Коли ми приступили до борщу (знову ж українського радянського), до нашого столу, не питаючи дозволу, підсів якийсь прилизаний тип. Починаючи поратись біля їжі, він голосно покликав офіціантку і вимогливо сказав: «Прінєсітє бєлого хлєба!». Та швидко повернулась і, вибачившись, повідомила, що того дня білого хліба в ресторан не завозили. Потрібно сказати, що це відбувалося в той час, коли кліка Брежнєва затівала кремлівський переворот — відсторонення Хрущова від влади. Аби викликати в народу невдоволення режимом Микити, без відома останнього в торгівлю завозилося обмаль найнеобхідніших продуктів. Хліб із магазинів зникав миттєво... Відвідувач не вгавав, обізвав працівників ресторану ледацюгами, офіціантці нагрубив, мовляв, вона працює не на своєму місці, завимагав книгу скарг. Підійшов директор ресторану. Заходилося на скандал. Ми з Василем, наче по команді, поклали ложки і підвелися.
— Перестаньте хамити й зневажати людей, — очі у Василя потемніли.
— Я — трудящійся і трєбую нормального абслужіванія.
— Трудящі раді чорному хлібові, — докинув я.
Після словесних перестрілок прилизаному типові не лишалося нічого більше, як притихнути і взятися за знищення котлети. Він бурмотів:
— Ізвєстно, кто ви такіє...
— Якби вам не було «ізвєстно», хто ми, то ви б до нас не підсідали. Ми також не помиляємося у вашій особі. Працюєте, аж пальці знати. Ну, давайте відверто... Ви прийшли і сіли поруч із нами, щоб призвести до провокації, — Василь чітко викладав свою думку.
— Что?
Посопівши й нашвидку надпивши зі склянки компот, непроханий кинув гроші на стіл і ретирувався.
Я вперше бачив Симоненка гнівним. Директор ресторану, офіціантка почали нам дякувати.
— Скільки їх отаких шляється по нашій землі, для блага її не вдаривши пальцем об палець, а вимагають «бєлого хліба», — сказав Василь.
Уже на вулиці він зупинив мене: «Це, сам розумієш, випадок такий собі. А в складніших ситуаціях — раджу тобі — ніколи не показуй видавничого чи журналістського посвідчення. Вони полюють на таких, як ми». Хто такі «вони», мені добре було відомо.
Значно пізніше, коли Василя вже не буде серед нас, я здогадаюся, чому він застерігав мене бути обережним під час зустрічей із представниками влади і всякими провокаторами. Уже тоді він мав гіркий досвід від зіткнення з дорожньою міліцією в Черкасах — той випадок став причиною смерті поета. Тоді Василь засвітився, показав стражам порядку посвідчення журналіста.
Не так давно в розмові з дружиною Івана Світличного Леонідою ми дійшли спільної думки — того вересневого дня після зустрічі зі мною Василь Симоненко завітав до помешкання Світличних. Між ними ще раніше зав’язалося щире дружнє, а може, й братерське спілкування. Саме тоді Іван Світличний зохотив Василя записати його вірші в авторському виконанні. І коли ми й тепер чуємо зрідка по радіо глухуватий голос поета (читає свої вірші), то маємо завдячувати Іванові Світличному, який здійснив ці унікальні записи на майже двохсотметровій стрічці, користуючись магнітофоном «Весна». Згодом ці записи будуть розтиражовані прихильниками таланту поета, звучатимуть на майже таємних зібраннях молоді, потраплять за кордон. Пригадується: в колишньому Будинку вчителя на площі Калініна (тепер Майдан Незалежності) на вечорі з нагоди річниці по смерті Симоненка Надія Світлична (Іванова сестра) — відомий правозахисник — прокручувала перед присутніми вірші поета з його ж голосу.
Тієї неспокійної осені мало не щодня прибувала якась звістка із Черкас. Для нас, небагатьох киян, цей обласний центр на правому березі Дніпра звужувався до одного конкретного людського імені. І ми, зустрічаючись, запитували один в одного: «Що чути з Черкас?» —розуміючи в тому єдину суть: як здоров’я Василя Симоненка. Щодалі звістки прибували невтішні — швидко догоряла осінь, швидко й догоряло Василеве життя.
Хотілося чим-небудь зарадити. Я вже згадував — у «Молоді» збірка Симоненка «Земне тяжіння» проходила всі кола виробничого циклу і мала з’явитися лише наступного 1964 року. Згідно з існуючим тоді законом, авторові гонорар виплачувався по виходу книги у світ. Ми з редактором «Земного тяжіння» Михайлом Литвинцем звернулися з проханням до директора видавництва, аби знайти можливість виплатити винагороду авторові раніше, зважаючи на його тяжкий стан. Видавниче начальство порадилося з надвидавничим начальством, і наше клопотання вирішилося позитивно: Василеві Симоненку переказали належний за «Земне тяжіння» гонорар, хоч тим самим було порушено усталений фінансовий порядок.
За кілька днів до смерті Василя хтось, відвідавши хворого в лікарні, розповідав у Києві, що поет дуже хотів побувати у своїх Біївцях на Полтавщині, казав, що коли б йому босими ногами ступити на рідну землю — неодмінно видужав би.
Тривожна звістка про смерть Василя Симоненка прилетіла з Черкас до Києва серед грудневої ночі 1963 року. Зозуля з вирію також прилітає вночі, а вранці вже кує людям літа. Та звістка черкнула наші серця чорним холодним крилом, забилася тугою раптової втрати, закричала не своїм голосом, що нашому Василеві зозуля вже ніколи не закує. Та звістка ширяла від дому до дому, передавалася із вуст у вуста, телефонними дзвінками будила заснулих, застигала на білих сторінках газет чорними літерами некрологів. Тяжка туга огорнула душі багатьох, хто його знав і хто його чув лише на ім’я. Бо в його тихому імені Україна уже колихала своїх діток майбутньої волі й громом озивався незглибимий нурт народного гніву.
У суботу 14 грудня ми, працівники київських видавництв, редакцій, художники, композитори, актори — на той час молоді, захмелені віяннями хрущовської відлиги, гуртувалися-збиралися їхати на похорон нашого сучасника. Багато нас відбуло до Черкас вечірнім поїздом, дехто добирався автобусом або чим трапилося...
15 грудня — день похорону. Неділя. Черкаси завалені білими снігами. Морозно, холодно. Зранку вигулькнуло сонце. З’їхалися з Києва, зі Львова, з інших міст України Василеві однодумці, друзі, перевесники, представники того покоління, яке вже набирало змістовної суті й скоро поіменується «шістдесятниками». Микола Вінграновський, Анатолій Шевченко, Борис Олійник, Микола Сом, Дмитро Онкович, Алла Горська, Людмила Семикіна, Анатолій Перепадя, Іван Світличний, Михайлина Коцюбинська, Леонід Коваленко, — які золоті імена! Усіх нас єднає любов до таланту Василя, до його особистості, зближує нас наша спільна велика втрата і щось таке болючо-щемляче українське, про яке ми ще не можемо признатися на повен голос...
Зала черкаського Будинку вчителя — простора, якась незатишна й похмура. Посередині біля домовини з тілом Василя заплакана його мати. Біля неї на стільчику стоїть хлопчик — це Василів синок Лесь. Він роздивляється навколо, не може збагнути дитячим розумом, що сталося. Сплакана його мама, Люся — Василева дружина. Багато людей.
Грудневий день короткий, як і Симоненкове життя. Громадська панахида почалася десь ополудні. Зі словом від Спілки письменників виступив Володимир П’янов. Потім говорили Василеві колеги-журналісти по роботі в «Молоді Черкащини». З кожною промовою приходило болюче усвідомлення, яку людину втратили ми всі. Втратила Україна. Саме Україна.
Звуки траурної мелодії сповістили про час виносити домовину з тілом. Беремо на плечі. Василь пливе над головами присутніх — море людей зібралося у дворі й на вулиці. Домовину підносимо до автобуса. Виїжджаємо за місто. Сонце заховалося. Повіяло рвучким вітром. Нахмурене небо сипнуло снігом. Автобус зупиняється серед поля — навколо біла далечінь. Кроків за двісті чорніє горбик землі. Там вирито могилу. Знову беремо домовину на плечі. Віко покрито червоною китайкою — козака випроводжаємо в останню путь. Пучки калини впереміш із житніми колосками. Алла Горська і Людмила Семикіна, як дві орлиці, незважаючи на хурделицю з морозом, ідуть простоволосі, в розхристаному верхньому одязі, заплакані, згорьовані, несуть величезну гірлянду з ялинових віток, перевитих червоною калиною. І вінки, вінки...
Зупиняємося біля ями. Починають проголошувати промови. Я стою в узголів’ї Василя і майже нічого не втямлюю — говорять невиразно, глухо. Володимир П’янов пропонує мені сказати слово. А я в якомусь отупінні, думки розбіглися. Тому не говорю, а майже пошепки звертаюсь до Василя: «Нехай там тобі буде тиша, а нам, Василю, нехай лишається грім твого мужнього поетичного слова. Нехай той благодатний грім будить грядущі покоління на нові засіви рідного нашого поля»... Всі заплакані. Микола Вінграновський просто ридає. Дружина Івана Світличного через десятиліття скаже: «Чорне сонце в своєму житті я бачила двічі: в час похорону Симоненка і коли їхала від Івана з таборів».
Раптово мій погляд зупиняється на книгах «Тиша і грім» і «Цар Плаксій та Лоскотон», які лежать у домовині на рівні Василевого чола. Та наче ж їх досі тут не було. Не можу втямити: навіщо і хто це зробив? Та вже рука Миколи Сома забирає книги, а його різкий, обурливий голос звучить до когось невідомого, та, напевно, присутнього: «Ми хоронимо Васю Симоненка, а не його книжки!..». Поруч зі мною стоїть Олександр Стаєцький — редактор першої книги Симоненка. Уже потім він скаже, що, побачивши в домовині «Тишу і грім», жахнувся, адже там записано і його ім’я...

(Продовження буде)

ЧЕРКАСЬКІ ПИСЬМЕННИКИ В ЗНАК ПРОТЕСТУ ЗАСНУВАЛИ СВОЮ ПРЕМІЮ ІМЕНІ ВАСИЛЯ СИМОНЕНКА

На Черкащині скандал навколо вручення щорічної обласної літературної премії імені Василя Симоненка. Її засновано 24 роки тому.
Однак цього року таких премій стало дві. До святкування 78-ої річниці з дня народження поета влада вручила 15 тис. грн. премії місцевому поету Сергію Руднєву за збірку віршів «Жарини слів». Другу — черкаські письменники заснували на знак протесту проти репресій конкурсної комісії.
Черкаські письменники разом з Національною спілкою письменників України і Черкаською обласною «Просвітою» вирішили започаткувати Всеукраїнську премію.
«До засновників альтернативної премії приєднався особисто і мер Черкас Сергій Одарич. Ми назвали її лауреатів. У номінації «За кращу першу поетичну збірку» лідером стала київська поетеса Олена Гусейнова за збірку віршів «Відкритий райдер». А в номінації «За кращий художній твір» – черкаська поетеса Наталія Горішна за збірку поезій «Під сонцем серця». Ми їм вручили по три тисячі гривень», – розповіла голова Спілки письменників Черкащини Валентина Коваленко.
Скандал між обласною владою і письменниками виник ще торік. Причиною стало те, що конкурсна комісія визнала лауреатом лідера опозиційних сил Черкащини Леоніда Даценка. Таке «вільнодумство» не сподобалося чиновникам. І конкурсну комісію переобрали.

Любов КАРНАРУК
(Gazeta.ua)

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #4 за 25.01.2013 > Тема "Українці мої..."