Версiя для друку Обговорити в форумi

Проза життя


ІЗ БІОГРАФІЇ

Ще рік тому був учителем математики. Перші десять років вчителювання пройшли в Джанкої і в селі Світле Джанкойського району. Тепер сів за інший стіл і перебілюю те, що писалося начорно впродовж багатьох років.
Батьки мої — переселенці з Холмщини, яка тепер є східними кресами Польщі. Народився в Джамбулі (Казахстан), в передмісті Бек-Тюбе.
Сім’я: дружина, син, дочка, онука. Дочка — вчителька англійської мови.
Зі сторінок «Кримської світлиці» вітаю всіх своїх учнів, які пам’ятають дитинство своє і юність...

СРІБЛО-ЗОЛОТО

Є літо, люди, хліб, є слово.
Недолі не існує, хтось вигадує недолю, — і знедолених нема, у тебе своя доля, у мене — моя. І тулюся до неї, душею тулюся, всіма кісточками — і не кляну: ні себе, ні людей, ні долю, не відректися від неї…
Встану рано, затемна, провітрю кімнату. У дворі замету і винесу листя в рівчак при дорозі. Понабираю води, щось приготую… яєчню на салі та каву. Протоплю: холодає вже, кину кілька полін, стане тепло і затишно біля вогню. Пригорнуся до грубки, зігріюся і задрімаю… А вже й вечоріє, хтось провідати зайде, що-небудь розкаже, посміємося разом. Згадаються весни… і літо: коні, гарби, зерно, перевіяна в решетах-ситах пшениця і пахуча солома, гарби соломи духмяної, гарби, які вище хати… гарні люди, яких вже нема… як хто зайде.
А як ні — розкриваю під лампою тиснену золотом книгу, розгорну, розгортаю, де хочу, кладу на сторінку долоню і чую: радію! Повільно і легко наповнює душу… щось наповнює радістю душу. Я ще не читаю, а знаю, долоня вже чує: натішуся словом, і днями своїми досита натішитись вспію, своєю присутністю в світі… безбережним здається життя: не моє і моє одночасно… і день, кожен день мій здається дорожчим за все срібло-золото світу… і жевріє-сяє моя тиха радість, і лампа горить до глибокої ночі, не гасне.
Як і вчора. І торік.
І як завжди, затепла, до осінніх дощів, назбираю гілляччя сухого в старих лісосмугах. Як де зріжу акацію всохлу, сам не зможу забрати, велосипедом привезти, не та уже сила, попрошу притягти. А вже тут розбереться сокира: хмиз — на розпал, грубіші — для жару… Нарубаю собі добрих дров на всю осінь і зиму, позаношу в дровітню, покладу стукітливі поліна рядами у стоси цупкі аж до крокв, переб’ю навхрест дошками-тесом, аби не розсунулись часом… Вже повно в дровітні нарубаних дров і за хатою дрова горою, не стоплю — два життя не живуть, не дається нікому життя ще одне ні за які заслуги.., а дрова… розтягнуть сусіди, хай тепло їм буде… Закриваю, закрию дровітню — і піду, сяду біля порога.
Побуду на сонці. Бабине літо надворі.
Ясотить і летить по землі павутиння, летить над землею, лоскоче…
* * *
Не прокидайся серед ночі… і не жалійся, не плач. І не хочу, а прокидаюся… різь в очах або тиша в грудях — і розірвані тенета сну — і я чую темряву, чую підземну тишу ночі, глибоку і важку тишу — і відчуваю липучий жах, уява рве денне, сонячне залізо, що тримає, в’яже до життя — і різні страхіття шепочуться, топчуться по грудях, по лякливих думках — і уявні нещастя трощать і труять моє буття, моє крихітне і загублене в мороці ночі буття, в мороці, в нетрях вологої тяжкої ночі. Добре, якби не прокидатися від несподіваної різі на дні очей або від жахливої тиші, миттєвої тиші під складеними на грудях долонями… рубай дрова, як сусід твій — будеш добре спати.

ВІТА ВУЛЬГАРІС

…Ти дивись, який дощ! Злива щедра, глянь: хлюща! Повінь — не дощ. Травень грає, дощами щедрує, захлисає водою, дивись: крізь галуззя, крізь зелене кленове галуззя з ліхтарів розсипається, тоне, плюскоче в калюжах зелений і жовтий вогонь.
Ніч, сутінь, дощ… і ніша в брилистій стіні червоної кав’ярні, затишної кумирні для поетів і повій, і я, Степан, в напівстемнілій ніші стомлений вином стою, дивлюсь на дощ, на вікна, ліхтарі і дощ, спираючись плечем в скрипливе й непрозоре скло, хитнувся йти…
 Періщить кришталевий дощ — і жодної душі, незатишно і сумно, темно, дзеркаляться калюжі, виблискує вода, здається, всі… здається, все: дерева, стіни, русти, вікна — все в сльозах, в сріблястих все сльозах, скрізь сльози… ні?
 Та ні, ти глянь на тіні акварельні у вікні, глянь: сльози чи пісні за жовтим склом?
 Дивись, там: пісня колискова… не чую, бачу колискову, дивлюся на прозору, жовту штору, — дощ перестав, іду в пітьму калюжами і — глянув: жінка, жінка з немовлям. Іду і оглядаюся, і бачу в жовтих шибах: дитину жінка заколисує, долонями під груддю пригортає, і приспівує, колише… А тут, у дощовому шепотінні, в яві мерехтливій тільки шерех чую… і уявляється мені — старе як світ: життя людини — пісня, відлуння і перегуки пісень — земне життя. Від колискової ласкавої – до сороміцької таємної, а від таємних сороміцьких – до весільних, а від весільної веселої… жнива: ще сто і сто пісень… до голосіння, а десь там далі… луни й відголоски, виляски і лоскіт, плескіт, синьо-зелені, темні мшари і сміття зірок на водах темних.
 А ще десь далі… вічність, позачасся… таємниче сяєво і берег, край стежок прижиттєвих, і далі — ріка, течія неозрима, широка. Астральна ріка існування і плеса на ній срібно-жовті, прозорі, на первісних водах нетлінних, хистких і тужавих, — там вічність, там хвилі її плюскотливі, сновійні, імла понад річкою біла, срібляста… ріка, яку я не відчую, напевно, ніколи, як її не відчув і не знав, не згадаю ніяк… до народження свого, до розпачу-крику, до з’яви своєї – не пам’ятаю… І сам я, і сам я тепер, сам в ту вічність не вірю… і вірю…
 А дощ перестав, перестане… і знову шумить, і з’являється з темряви, ллє і шумить, і нікого ніде, ні душі – і щось вже кричу із дощу, на освітлені вікна кричу-викрикую …о, віта вульгаріс… звичайне життя… і нікого ніде.
 А я кричу, собі самому вже кричу: життя просте, яскраве і просте, як дощ і сонце — і єдине, справжнє і хистке, коротке і прекрасне звичайнісіньке життя… Про щось іще кричати хочеться з безодні у холодну, чорну повінь, в зовнішній морок над собою і над лагідними вікнами, кричу крізь дощ щось ще… ні, вже співаю, ніби щось співаю…
 А дощ затихає, вщухає, шумить ще й хлюпоче, розпорошує світло ліхтарне. Шелестить і вирує, грає в ринвах, тече, жебонить ручаями, шумує крихкими вогнями в зелених і жовтих калюжах. І тихне дощ, спадає, перекрапує в гіллі.
 І — глядь: я стою в затихаючих водах, в калюжах, в тремтливих ліхтарних осколках. І вікна посліпли, загасли, і вогко, і холодно… і нікого ніде.
 А хочеться ще, дуже хочеться ще щось знайти, щось шукати, іти і дивитись у вікна, за штори, а ще… зазирнути у вічність, за хмари, за чорну вологу завісу… І щось заспівати ще хочеться дуже, сказати, заговорити до когось… аж чудно самому.
 Іду і наспівую тихо, щось тихе іду і співаю, крізь темну плюготу йдучи, крізь імлу шелестливу, краплисту, не знаю куди, в ніч іду…
 І зникаю, гублюся в тумані.
 Глянь: десь дівся.
* * *
Батько сниться і згадується. Нема такого дня, щоб не привидівся, не згадався мені батько. То в хаті сидить і щось ніби говорить до мене, то десь іде чи їде гарбою… та гарба найчастіше стає перед очима, чи порожня і гримкотлива, як придорожній грім, або повільна, як хмара, і повна соломи, важко вкладеної пахучої соломи. А надворі дощова зима. Сніг не випадає і не випадає. Тумани і дощі. І сльозливі ліхтарі в дощах і туманах... Світиться дощ або морось, засліплює вікна, а мені батько стоїть, щось говорить, чи так собі мовчить, як він мовчав і дивився колись.
* * *
Сів на корч біля стіни, вмощуючись і посміхаючись, та й заснув на сонці. Сів і заснув, зігрітий затишком весняного передвечір’я. І не згадаю, коли перестав відчувати камінь стіни і гострий зруб дерева, запахи снігу і трави. Оклик почув, підняв голову, посміхнувся і, вставши, вийшов із під стіни на подвір’я, мружачись від сонця і калюж, повних золотого вогню. А ще ж не старий, щоб отак засинати і спати біля стіни на осонні.
* * *
Скоса глянула на себе, і крадькома якось глянула, трошки підняла долонькою волосся, красивішою себе зробила, і пішла, вийшла із скла, загубилася в натовпі.

ДУХ СТЕПУ ОР

...Понад ріллею, з Ором іду понад ріллею, як понад морем, іду і радію, дивую Ора нерозумінням.
 Високий спокій у чистих небесах, і оранкою пахне вересневе поле, сама земля пахуча, і пижмо, і полин; на межах поля кольористі лісосмуги, жовта солома в скиртах і стара дорога, а трохи далі, за полями, — білі гори неба…
 Очі сміються…
 Прохолодою віє, журбою, невиразним прощанням з осіннього поля, сум прадавній імліє, — а очі сміються… Люблю я, люблю разом з Ором іти і дивитися в поле, — ніби чую над полем зітхання вітрів, дзвін цикад, позачасся й безмежжя над степом… і тішаться очі: ідеально заораним полем, борозною з лискучими скибами, і криластими зграями тихими, що летять над ріллею, спілим сонцем вечірнім, золотою золою під сонцем на схилах небесних прозорих, — тішу очі.
А тут, під ногами: груддя, стебла, крихти й грудки, глижки чорної крові, що ковзнули із лез на асфальт, коли трактор, виймаючи плуга, як гілку залізну, гілку сяючих лез, лемеші піднімав і шкребнув об дорогу…
Іду і радію, відчуваючи подих, присутність і подих сумноокого Ора, обережне сирітське зітхання його над землею, над степом, безжально покраяним грубим і гострим залізом, над степом, в якому давно вже нема, вже давно не живуть, не виорюють плугом гадюк і вужів.
Самотньо і радісно в полі.
І хочеться бути, хочу родичем бути йому і зарадити горю або пожаліти, потішити чимось, в слово якесь перекинутись з Ором, духом степу…
* * *
Нещасна жінка. Ні, вона так не думає, то я так про неї думаю, так бачу. Стоїть біля мене з дурнуватим лицем, розчепіреними долонями і кривими ногами. Трохи в сутінках розумом, — а хто зараз не в сутінках, от і вона в сутінках, трохи більше за інших, від природи. Але задоволена собою і світом, аж занадто. А так і треба жити, в сутінках і в радості, і без претензій. От і тобі тоді буде все, як треба...
* * *
Шурхотить, шурхотить сніг в кущі. Кущ шурхотить, як живе якесь створіння. Шурхіт, шерех снігу в сухому листі куща. Ранок, весняний ранок з шурхотом снігу. Ось-ось засяє сонце, здається, сніг іде з чистого неба, з туману, що стелиться біля землі, і ось зараз заясніє сонце над чистим вранішнім снігом, що вкрив, вкриває все чистою білизною. Тиха година весняного дня, тільки шурхіт сніжний в листях чую.
* * *
Мерзотна ніч. Темна, тиха, грязька і похмура. Вологе повітря тяжке і пропахле гнилою соломою. Зима ще. Біля воріт купи гною. Хтось іде, не видно хто, жевріє цигарка. Десь трохи далі, на колоді, сидять молоді чоловіки, чути голоси, і щось обговорюють пусте, голосно лаючись і сміючись. Мені стає якось… присідаю, спираючись плечем на акацію біля дороги. Гавкають собаки. Жодного ліхтаря, ніякого світла. Тихо, темно, мокро. І хтось із темряви до мене: «Ой, хто це тут…». А я мовчу, мовчу і дихаю тяжко. Вдихаю щось весняне, гниле, мерзотне.
* * *
Присмерк. Присмак заліза. Після тих слів, що не я сказав, а мені сказали, у мене присмак заліза. Неприємно, образливо, тоскно. Але! Але я вибачу, та ще й сам пробачення попрошу у неї, і не дам злому духові покалічити себе різкими словами та недоброю уявою людей нещасливих, не дам, або упокорю себе їм на радість.
* * *
 Якщо ти розмову все-таки розпочав з людиною, що не має ніг, то ти обов’язково присядеш біля нього, щоб зручніше тобі з ним розмовляти було про те, про се, чи не так?

ТИХІШЕ ВОДИ

Іду, до схід сонця іду за село і кошу.., а літо, на щастя, з дощами і сонцем, повінь трав, аж повітря зелене, шукати не треба, вийди, стань, і коси…
І стаю, б’ю густу, соковиту траву, напівколом повільним веду-б’ю косою, і зрізане зілля, покіс за покосом, ліворуч під ноги лягає, зомліле, на скосисті схили…
З косою я вільний.
Ріс я і виріс, і зрісся з косою.., а літо сьогодні, на щастя, з дощами і сонцем. Хату злидні обходять. Пригорща сиру і глек молока є на столі завжди – гріх нарікати, з худобою не пропадають, споконвіку в селі так велося: з косою я вільний…
Маю жменю здоров’я і сили вже мало, а коситься добре, із травня до вересня запасаюся травами, понакошую сіна за літо, — розкошую зимою, люблю запах сіна, пахне сіном конюшня і хата, стіни пахнуть.
Все життя косарюю, від батька, у батька навчався косити, клепати косу, ворушити накошене, перегортати, класти в гарні стіжки. Попервах з однією косою виходили вдвох по росі, — мати клала у вузлик варене яйце, аби сіно солодшим ставало, — так було. Хист і помах косарський у мене від батька, все від нього, і вдача косарська… ніби вчора, не віриться навіть.
А вже діти, чотири сини, поставали батьками. Всі далеко, окремо живуть. Як живеться, не кажуть, приховують, криються. Хто його знає, не сіють, не косять, хоч і люблять подихати вітром і сонцем. Щоліта гостюють, призвичаїв онуків: молоко, сир, сметана, а от жити на волі, в селі, ні сини, ні онуки не хочуть… один сумнівається, Юрій, молодший, вертатися хоче. Вільний день – і він тут вже, вже їде, вже вдома, а приїде, то вип’є – і косить, загромаджує, косить ще. Повикошує все близько хати, іде за село, в лісосмуги, коси не боїться… надокучило, каже, все і всі, дим і попіл, щоденне сміття. Щось у нього не так, чогось хочеться, каже, світ чистішим здавався в дитинстві, повільним і чистим. Тиші хоче, жаліється, спокою, чистого сонця і вітру, і запаху свіжого сіна, знайомого духу трави…
Тихо дніє.
І тенькає гостро, волого шепоче коса, шерехтить тонке вістря в холодній траві.., а зарошений світ, наче скло, наскрізь чистий-прозорий. Тиша: анішелесть. Сходить сонце, над краєм горою червоною сяє, крапля поту тремтить, червоніє, блищить під бровою, повніє і падає, повна, в стерню, в землю сіллю…
Мені б то вже й досить, не двожильний, авжеж. Поперек не витримує, ломляться ноги, плечі ниють-болять, терпне тіло й полежати тягне. Але ж як без роботи, хоч і знаю: не зробиться все, не встигаю, не встигну. А не можу я лігма лежати і за літами жаліти, коли косовиця приспіла і просяться трави…
Хтось з дороги вітає: Бог в поміч!
А мені чогось чується ніби: дай Боже здоров’я.
Зупиняюсь на мить, витираю чоло, піднімаю косу, ставлю дзьобом від сонця, витираю стеблом почорніле заліплене лезо, і по лезу мантачкою: дззеннь, дззеннь…
І радію, здоровкаючись, радію, бо й справді: не дасть Бог здоров’я – не коситиму сіно і все зголодніє. Божа поміч у всьому і всім, і мені з усіма. Хліб їмо із-під Божого сонця й дощу, не прожити без Нього, помагає, як може. Шануємось з Богом, ніби з добрим сусідом живу з Ним, з найбагатшим сусідом межую… Не вклякаю до Нього, не б’юся коліньми в підлогу, бо не в церкві мій Бог і не в капищах, — Первісний, Босий і Бідний, — не в церкві, не в золоті риз і хрестів сила Божа і слава…
Та й жіноче то діло: просити, і за себе і за когось вклонятись доземно і слізно молитись. Розуміємся з Богом без гніву і страху, в грудях біль – і Його біль, радість в серці моєму – то і радість для Нього. Все життя з Ним, все літо мовчу-розмовляю, і тішуся світом… А іноді поруч Його відчуваю, зовсім поруч, пліч-о-пліч, аж наче долоню на кіссі, Його на моїй.., а люди… що люди? люди, як собі хочуть, як знають… косареві косарське.
Ще щось веселе ранкове гукає мені перехожий, що: не чую, піднімаю долоню: відповідаю.
І кошу собі далі, посміхаючись сонцю, що вже припікає…
* * *
Зелена холодна трава. Давно вже в снах моїх не було зеленої трави. Я так зрадів зеленим кольорам трави, коли побачив, а потім серед білого дня згадав ту зелену холодну траву й засміявся, може, буде яка радість для мене, бо зелена трава мені сниться на щасливий день… як і холодний білий сніг.
* * *
Приємно чути мені природну, джерельну українську мову, не вивчену і академічно вивірену, а таку, що з пелюшок рідна, ще в лоні рідна, якою говорить дівчинка, запитуючи про хліб і рибу, про квітку на підвіконні і місяць на пахучому весняному небі, про все, про чисті і прості речі. І смагляве її личко теж чисте і чисто українське, і приємне, як її мова.
* * *
А ось і оживаю: побачив і прошепотів рядок, строфу чужої чистої поезії. І засміявся, і пройшовся по хаті, звеселілий, полегшало трохи, веселішає душа. Ще припадаю і шепочу. Може, і вилікую свою занапащену скрутою душу, а ні, то хоч підсолоджу, полегшу якусь для себе знайду в отих сумно-печальних віршах старого поета, якого давно вже нема тут, на землі, біля мене...

с. Мар’янівка

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #3 за 18.01.2013 > Тема "Душі криниця"