Версiя для друку Обговорити в форумi

Ми єсть народ!

Двадцятирічний ювілей нашої газети, що не кажіть, був певною віхою у житті кримського українства. Святкування в бібліотеці ім. Івана Франка пройшло непогано, позитивних емоцій вистачило на всіх. Проте ця приємна обставина не звільняє нас від тверезого аналізу. З одного боку, в АРК вже є зміни на краще. Принаймні і в Сімферополі, і в Севастополі, і в Ялті не бракує україномовної реклами, то тут, то там з’являються нові україномовні вивіски. Та й педагоги запевняють, що у молодих кримчан уже немає проблем з державною мовою. Принаймні вони її розуміють... Однак тісне спілкування з кримською молоддю може і засмутити. Молоді севастопольці та сімферопольці можуть довго говорити про «насильницьку» або «повзучу українізацію» (і це при тому, що на вулицях вищезгаданих міст української досі не чути), про зміни ж у свідомості старшого покоління взагалі говорити не доводиться. Звичайно, найкраще було б просити президента рішуче забезпечити конструктивні зміни в інформаційному просторі Криму. Тоді більшість мешканців півострова знатимуть неспотворену українську історію і усвідомлять прописну істину: без державної мови не буде й самої держави. Але з інформаційним простором і Ющенко нічого не міг зробити, хоч риторика у нього завжди була державницькою. Очевидно, не варто й тепер дуже сподіватися на перших осіб держави, останнє слово буде за українською громадою Криму.

«КУСЮЧІСТЬ» ЧИ РОЗВАЖЛИВІСТЬ?
(Або чи потрібен кодекс мовної поведінки у кримських умовах?)

Хто був на святкуванні 20-річчя газети, той пам’ятає обурені вигуки із залу, коли деякі чиновники вітали «світличан» російською мовою. Присутні реагували на ці вигуки по-різному: дехто вважав їх проявом безкультур’я, а хтось, навпаки, висловлював солідарність. Хто ж мав рацію? Можна було б і самоусунутися від обговорення цього випадку – з часом і так усе забудеться. Можна, але чи варто? Адже згадана ситуація є добрим «лакмусовим папірцем» і яскраво свідчить про підневільне становище українства в Криму. Зрозуміло, що в Польщі за двадцять років незалежності чиновники навчилися б розмовляти польською мовою – хай би вони там були німцями, білорусами чи кашубами... Але, орієнтуючись на Польщу, непогано було б орієнтуватися і на польський рівень патріотизму та жертовності. Ми готові його досягти? Безумовно, поляки є різні, але відсоток людей, які готові йти на барикади або невтомно і послідовно пропагувати польську культуру, є дуже високим. Ослаблене голодоморами і репресіями українство повинно навчитися компенсувати втрачене. Ми повинні навчитися виховувати патріотичну молодь. Це важко зробити за короткий період, але якби ми поставили перед собою таку мету два десятиліття тому, то вже був би відчутний результат. А у нас надто довго жила віра в доброго президента чи в якусь патріотичну партію, яка за нас зробить усе. «Добрий» президент у нас уже був, досягнення цього періоду дуже скромні, але певен, що той же президент у польських умовах і у польському оточенні зробив би значно більше. Знаю, що не всім українцям до вподоби натяки на вади нашого менталітету, але я переконаний, що вони є. Не варто як страус ховати голову в пісок, не помічаючи очевидних речей. Менталітет потрібно змінювати, і це справа цілком реальна. Спочатку зміни стануть відчутними у невеликих колективах і середовищах, потім у більших. Саме успіхи від змін повинні нас окрилювати, а не казочки про героїчну історію. Скільки б не було у ній героїчного, але результатом чомусь були довгі століття бездержавності. Разом з тим, англійці називають нас «ен імерджінг нейшен», що можна перекласти як «непотоплювана нація» або нація, яка постійно зводиться на ноги. Отже, навіть з точки зору англійців підстави для оптимізму є. То з чого почнемо?
Українці, які чогось досягли в житті, проживаючи на Заході, добре розуміли, що не шляхом героїзації власної історії треба йти, а слід уважніше вивчати життєві реалії. Відомий канадський меценат Петро Яцик з цього приводу говорив так: «Ми, наче ті лицарі самообману, створюємо собі свій власний уявний світ, в якому живемо і виховуємо наших дітей. Довкола нас струмує світ, відбуваються соціальні переміни, родяться нові ідеї, але ми всього цього не бачимо чи не хочемо бачити. Ми фальшиво виховуємо нашу молодь, вчимо її фальшивої історії, в якій затаєно наші хиби й недоліки, зате перебільшено наші прикмети та осяги. Ми всі є хворі на недугу, яку можна вважати втечею від дійсності...».
Отже, кримчани повинні добре уявляти, в яких реаліях вони живуть і що саме варто змінювати в першу чергу. Російськомовні чиновники і кримських татар не вітають їхньою мовою (хоч вона також є офіційною в Криму), але це не заважає останнім завжди захищати одне одного в складних ситуаціях. Кримські татари тягнуться одне до одного – це особливо помітно в Бахчисараї. Якщо водієм маршрутки є кримський татарин, то він неодмінно закріпить перед собою голубий національний прапорець. Бачив, що до такого водія охочіше сідають пасажири кримськотатарської національності. «Аксакали» у таких маршрутках розмовляють виключно кримськотатарською, молодь же намагається підтягуватися до рівня старших. Отже, і нам треба навчитися концентрувати свої сили. А для цього потрібен своєрідний поведінковий кодекс. І ось тут «Кримська світлиця» стане незамінною – листи читачів можуть мати неабияку цінність. А ще варто уважніше читати праці наших класиків. Скажімо, В’ячеслав Липинський також критикував деякі вади нашого менталітету: «Надмірною чутливіcтю (при пропорційно заслабій волі та інтелігентності) пояснюється наша легка запальність і скоре охолоджування. Пояснюється теж дражливість на дрібниці і байдужість до дійсно важливих речей...». Зрозуміло, на чиєму боці був би філософ, оцінюючи ті вигуки із залу. Підстави для таких гострих реакцій кримська дійсність дарує практично щодня. Тож герої потрібні! Але й громада має навчитися йти від простішого до складнішого, має напрактикуватися захищати тих, хто готовий йти у першій шерензі. А герої повинні узгоджувати свою діяльність з громадою. Неважко було передбачити ті мовні «ляпаси» (закон Колесніченка-Ківалова для того і створювався), але можна було заздалегідь обговорити свою лінію поведінки, а далі вже гуртом її дотримуватися. Для цього, щоправда, й контактувати треба постійно, а не вряди-годи... Переконаний, що доки українці не навчаться переборювати «синдром лебедя, рака і щуки», доти жодні стихійно-емоційні протести не є бажаними, бо вони нічого не змінять. Я досі згадую, як кілька років тому діти, вихованці театральної студії Алли Петрової, спробували після репетицій розмовляти в місті українською. Але наштовхнулися на агресивну реакцію якоїсь російської шовіністки — і цього було досить, щоб почин захлинувся... Ось де треба навчитися давати відсіч у першу чергу! Спочатку тим, хто плює нам у душу і не дає розмовляти рідною мовою, а вже потім тим, хто не поспішає вчити її сам. Бо коли чиновники опанують українську, а місто й надалі буде нашпиговане російськими шовіністами, хіба від цього комусь стане легше? В Києві чиновники українською володіють, але місто залишається переважно російськомовним. Отже, тут досить складні взаємозв’язки, і їх треба вивчати. А для цього треба навчитися думати і аналізувати. Не виключено, що чиновники скоро і кримськотатарською повинні будуть оволодіти. Ми готові до того, що кримськотатарські патріоти будуть засвистувати наших земляків за те, що ті калічать їхню мову або й зовсім не вживають? Чи погодимося з тим, що чиновниками будуть лише кримські татари? Вже хто-хто, а вони точно зможуть упоратися із завданням перехідного періоду. І тримовних фахівців зможуть постачати автономії, якщо не тисячами, то сотнями, це точно. Бачите, як усе непросто... Очевидно, «Кримська світлиця» приречена підтримувати лише конструктивні думки і конструктивні дії, спрямовані на збереження і зміцнення кримського українства.

ЗАЛУЧАТИ ДО ГУРТУ ДІЯЛЬНИХ І НЕБАЙДУЖИХ

Мене трохи здивувало те, що діяльність Олексія Супруна із Старого Криму, про якого я неодноразово писав, дехто з українців не схвалює. Мовляв, не перспективно воювати у Криму за мову вивісок та ще й тоді, коли мовне законодавство змінюється у гірший бік. Не погоджуся, що не перспективно. Новий мовний закон зовсім не є фатальним для кримського українства. Він не забороняє двомовності, навпаки – пропагує її. То хай би кримські чиновники показали приклад – досягли реальної, а не декларативної двомовності бодай у якійсь галузі. На відміну від Сімферополя, української вивіски у Судаку чи Феодосії вдень з вогнем не знайдеш. Треба, щоб ці зони «антиукраїнськості» на території Криму поступово зменшувалися. А вже якщо позитивної реакції чиновництва не буде, тоді й бити на сполох. І виступати усім разом – монолітно, злагоджено.
У Криму є люди, які, відстоюючи українські цінності, демонструють абсолютно не конфронтаційні моделі поведінки. Я б назвав ці моделі миролюбними і щиросердечними. Проте навряд чи в когось язик повернеться назвати таких людей «відступниками». Скажімо, Михайло Кузменюк є людиною шанованою як на Буковині, так і в Севастополі. Він є одним із творців відомого фільму-концерту «Червона рута», був близько знайомий з Володимиром Івасюком, Назарієм Яремчуком, Василем Зінкевичем, Софією Ротару... Одне слово, ця людина явно не зайва для української громади Криму. Але й російськомовні севастопольці його шанують. Селище Чорноріччя, точніше, обійстя буковинця, любовно назване севастопольцями «хутором Ілліча» (там діє приватний музей побуту Західної України ім. Івана Снігура), стало улюбленим місцем зустрічей багатьох представників севастопольської еліти. Про це свідчать поетичні рядки російською мовою:

Черноречье, Черноречье,
Это место душу лечит.
И рассвет его, и вечер
Будет в сердце до конца...
Черноречье, Черноречье
Нет прекрасней места встречи,
Здесь Ильич связал навечно
Наши души и сердца!

Отже, Михайло Ілліч Кузменюк, буковинець до мозку кісток, запропонував Севастополю таку модель міжнаціональних стосунків, яку варто б вивчати і використовувати у всеукраїнському масштабі. Він закохує людей в українську культуру, і йому це легко вдається, бо він любить усіх севастопольців, незалежно від національності. А для нас, українців, дуже характерними є крайнощі – або наїжачилися і в кожному не «своєму» вбачаємо чужинця й ворога, або ж безвільно склали руки і... легко зреклися свого. Досвід буковинця Кузменюка треба вивчати в університетах, а потім через подвижників пропонувати суспільству. «Кримська світлиця» шанує цю людину, пише про неї, але наші читачі повинні йти далі і намагатися щось зробити за межами Криму. Знімати про нього фільми, писати статті в обласні і районні газети материкової України. Адже не в експонатах музею справа, а в надзвичайно цікавій і досить рідкісній моделі пропаганди «свого».
Ще можна б згадати Тамару Мельник із Севастополя, яка організовує Школу шляхетних українок Севастополя, або нашу Аллу Петрову, яка невтомно працює з талановитими дітками Сімферополя. Нещодавно я випадково (разом їхали в поїзді) відкрив для української громади Криму вчительку Світлану Іваннікову, яка викладає українську мову... в домашній школі. Своїх учнів, які навчилися гарно співати українські пісні, вона возить в Західну Україну і цим самим зближує такі полярні регіони. Світлана Володимирівна є чудовим педагогом, певен, що про неї колись будуть говорити з великим пієтетом. А може, й «Кримську світлицю» згадуватимуть, бо наша газета причетна не до одного такого відкриття. До речі, коли ми із Світланою відвідали в Сімферополі наших турецьких друзів з Платформи «Діалог Євразія», то отримали в подарунок книгу відомого турецького філософа Фетхуллаха Гюлена, про якого я вперше написав три з половиною роки тому. Назва книги — «Діалог і толерантність», вона вже перекладена українською. Я тут же пригадав, що в Севастополі наш читач Михайло Галунка не так давно видав невеличким тиражем книгу «Голос мудрості», де червоною ниткою проходить та ж ідея толерантності. Там є багато цитат з Біблії і Корану, священних книг інших релігій, тож книгу колишнього офіцера ВМС України можна розглядати як шляхетну спробу досвідченої людини гармонізувати кримське суспільство. Якби в АРК існували українсько-кримськотатарські школи, то книга севастопольця з галицьким корінням могла б стати непоганим посібником для проведення уроків толерантності.

 «СВІТЛИЧАНСЬКА» ОСЕЛЯ НА ГАГАРІНА, 5 — РІДНИЙ ДІМ ДЛЯ МАТЕРИКОВИХ УКРАЇНЦІВ

Люди, чия життєва платформа подібна до «світличанської», можуть розраховувати на редакцію «Кримської світлиці» як на рідну домівку. Насамперед, завдяки гостинності головного редактора Віктора Качули, його дивовижної комунікабельності. Мені було приємно прочитати в книзі Олександра Волощука «Кавказький щоденник» (Чернігів, 2012) ось такі рядки:
«Крим зустрів сонцем і спекою. Ще півроку тому переді мною не стояло б питання, де провести вільний час, адже майже поруч з вокзалом знаходилася редакція єдиної на півострові української газети – «Кримської світлиці». Упродовж кількох років я був там бажаним гостем, дав кілька інтерв’ю, потоваришував з редактором Віктором Качулою і журналістами газети. Але на початку січня 2010 року Міністерство кльтури і туризму «привітало» українську громаду Криму та численних шанувальників часопису як в Україні, так і в зарубіжжі наказом про звільнення Віктора Качули та арештом всього новорічного накладу. Так згас єдиний український промінь сонця у шовіністичному інформаційному морі Криму...»
Дякувати Богу, тепер у нас нормальне керівництво, газета виходить стабільно. А вищезгадані рядки чернігівського мандрівника газета може взяти собі в «актив». Адже важливо не тільки вчасно підготувати черговий номер, але й зуміти підтримувати постійний зв’язок з цікавими, небайдужими людьми. Мабуть, в цьому і є головний секрет успіху «Кримської світлиці». Прикро, що такими професійними «установками» може похвалитися далеко не кожна українська газета.

ПО-ЖУРНАЛІСТСЬКИ «ПРОВОКУЄМО», АЛЕ КИЇВ ЛЮБИМО НАЙБІЛЬШЕ!

Тепер з усмішкою пригадую реакцію деяких «світличан» на мої публікації. Мовляв, що ви там експериментуєте з таким поняттям, як П’ємонт? Адже Львів є Львів. Це — святиня! Хіба можна його замінити Черкасами, Чернівцями чи Вінницею? Панове, ми не розвінчуємо авторитети. І не збираємося применшувати роль історично важливих міст. І, тим більше, нам чужий будь-який сепаратизм. Але право позмагатися за першість має кожне місто. В процесі таких мирних змагань народжуються цікаві ідеї, гартуються конкретними справами молоді патріоти. Змагальність – важливий фактор. Мені стало відомо, що саме вінничани (а не львів’яни) стали нещодавно авторами цікавого культурологічного почину: в міському транспорті читають пасажирам... поетичні твори українською мовою.
А ось як зворушливо через Інтернет закликає своїх друзів стати передплатниками нашої газети вінничанин Леонід Бровченко, який відголодував за нашу мову 28 днів біля Українського Дому:
«Любі дівчата! Знайдіть можливість, хоча це, розумію, не легко, із свого сімейного бюджету «відірвати» сотню гривень і передплатити газету «Кримська світлиця». На півроку — це буде 50 грн., як на нашу газету ВО «СВОБОДА» на цілий рік. Це потрібно зробити по всій Україні. Крим — український! І мова в ньому УКРАЇНСЬКА, ще з часів Русі-України звучить, не змовкає. І надалі процвітатиме. Тому що є у нас найкращі у світі дівчата — у Києві пані Шкода, в Кривому Розі — пані М. Джура, у Львові — пані Оксанка-Львів’янка, на Івано-Франківщині — пані Марися, в Каховці — пані Луся. Я зробив і те, і друге. Хоча грішми не маю змоги розкидатися. Але ж — УКРАЇНСЬКА МОВА У КРИМУ — ЦЕ СВЯТА СПРАВА...»
Так що наш сімферопольський читач Віктор Сидоренко, який запропонував цікаву ідею – возити юних кримчан на Різдво не до Львова, а у Вінницю, яка з часом може стати новим П’ємонтом, може пишатися. Подіяло, певний резонанс є. Бо кому ж не хочеться стати першим? Стратегічний курс «Кримської світлиці» на активний діалог з читачами виправдав себе. Саме в людях, у звичайних українцях, — наша сила. Тому тепер, у ці новорічні святкові дні, попри величезну роль Львова та інших західноукраїнських міст, мені чомусь хочеться згадати добрим словом саме наш рідний Київ. Місто, яке об’єднує всіх українців! І знаєте що — я не писатиму теплих слів від себе, краще процитую, як освідчуються йому в любові люди, чиєю рідною мовою є російська:

«Я живу в Кишинёве. Впервые посетил Киев в августе 2006 года. У меня осталось море впечатлений. Такого красивого города я до сих пор не видел, хотя побывал во многих крупных городах Украины и России. Киев — это воистину лицо Украины и славного украинского народа. Город поражает своей красотой, величием и ухоженностью. А после посещения Киево-Печерской Лавры, Майдана Незалежности и Крещатика, Софийского собора и ещё десятка других не менее интересных мест, я понял, что удивительнее города я ещё не встречал... Михаил (16.12.2007)»

«Сегодня утром вернулась в свой серый российский город Брянск... После посещения Киева поняла, что это до глубины души мой город... Город благоприятный для творческого роста, развития, в меру шумный, чистый, доброжелательный. Сам его архитектурный ансамбль, кажется, заряжает добром и теплотой. Раньше думала, что Москва – мой город, но теперь двумя руками голосую: КИЕВ, КИЕВ, КИЕВ!!! Юлия (17.04.2011)»

«Я так люблю этот прекрасный город! Я — чистокровная украинка, хоть и родилась в России. В Киеве — каждое лето. Каждый раз, когда поезд останавливается на вокзале, сердце начинает учащенно биться! Вот он — мой самый любимый, самый теплый город на Земле! Мне хочется кричать о моей любви к нему! И даже с трудом могу передать словами свое отношение! Здесь абсолютно ВСЕ по-другому: люди приветливее, архитектура, здания, природа, парки, а главное — атмосфера тепла, уюта, спокойствия. И от того, что Киев такой замечательный, на глаза наворачиваются слезы... Стоит просто вспомнить любое место. Даже метро — я так люблю спускаться туда, не в московское, не в питерское, а именно в киевское! Как же я хочу снова тебя увидеть, мой волшебный город! Осталось всего 3-4 месяца, и я снова смогу любоваться твоими рассветами! Сейчас единственное, к чему я стремлюсь, это окончить учебу и переехать в Киев! Туда, где я счастлива по-настоящему! Аня (02.04.2011)»

«Прошлым летом впервые побывала в Киеве. Причем поехала одна, так как не нашлось попутчиков. Но я так сильно хотела посетить этот город, что даже перспектива ехать одной меня не остановила! Вернувшись домой, я поняла, что влюбилась в этот город раз и навсегда!!! И, кстати, если бы сейчас жив был СССР, я бы, наверное, уехала жить в Киев, ей Богу! Очень люблю украинскую речь, украинские песни, мои корни с Кубани, а Кубань это немножко Украина, т. к. заселялась она запорожскими казаками, поэтому в кубанских станицах до сих пор слышна украинская речь. Киев, ты прекрасен!!! Я обязательно к тебе вернусь!!! Мария (18.02.2011)»

Це все я знайшов у Інтернеті. І якщо так пишуть російськомовні громадяни інших республік, хіба ж нам личить пасти задніх? Ми приєднуємося до думки кубанської козачки Марії (майже сусідки, адже Крим і Кубань поряд!). Очевидно, щось подібне відчуває і кожен патріотичний кримський українець. Київ – чудове місто, в Києві тепер друкується «Кримська світлиця», тут її читають першими наші читачі. І було б дуже добре, якби її можна було вільно купити в кіосках усієї України. Тоді б газета ставала б все більше і більше всеукраїнською. Ще важливіше, щоб вона знову з’явилася в кіосках Сімферополя, Севастополя, Феодосії, Ялти... Тут моя позиція збігається з точкою зору всіх небайдужих кримчан, галичан і наддніпрянців.
А закінчити статтю я хотів би ось чим. Мені запам’ятався той символічний момент святкування 20-ліття «Кримської світлиці», коли Петро Смолянінов вийшов на сцену із житнім снопом-дідухом. Хтось із присутніх почав мене переконувати, що це не натуральний сніп, а якийсь майстерно зроблений «монтаж». Мовляв, кримське жито таким високим не буває – ґрунти не ті. Однак Петро Васильович потім підтвердив мені, що й дідух справжній, і жито він виростив на власному клаптику землі. І дива в тому, що стебло високе й пружне, нема ніякого — головне, вчасно висіяти зерна і добре доглядати сходи... Мабуть, ця ж формула сприятиме і динамічному розвитку кримського українства.

Сергій ЛАЩЕНКО
Львів — Сімферополь

Михайло Кузменюк скликає друзів української культури

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #3 за 18.01.2013 > Тема "Урок української"