Версiя для друку Обговорити в форумi

ДО 95-Ї РІЧНИЦІ ПОЧАТКУ КОМУНІСТИЧНОГО ТЕРОРУ В КРИМУ
(Закінчення. Поч. у № 50-51)

Очевидець подій ночі на 23 лютого 1918 року морський офіцер Володимир Лідзар, якому дивом вдалося вижити у тій круговерті смерті, свідчив, що приреченим «…связали руки назад (вязали руки матросы и рабочий плотничной мастерской Севастопольского порта Рогулин)… Их повели… Никто из обреченных не просил пощады... Дорогой до места убийства, в Карантинной балке, как передавал потом рабочий Рогулин, их истязали: больного старика Карказа били прикладами и кулаками, и в буквальном смысле слова волокли, т[ак]к[ак] он болел ногами и не мог идти, адмирала Львова дергали за бороду, Синицу кололи штыками и глумились над всеми… Перед расстрелом сняли с них верхнюю одежду и уже расстрелянных, мертвых били по головам камнями и прикладами…».
О 4-й годині ранку матроси повернулися до тюрми і з грубою лайкою витягли з камер полковників Яновського і Шперлінга, капітана 2 рангу Вахтіна, лейтенанта Прокоф’єва, поручика Доценка, мічмана Целіцо, цивільних осіб Шульмана і Шварцмана, інженера Шостака і матроса Блюмберга. Всіх жорстоко били і знущалися над ними. «Всем обреченным связали руки, хотя полковники Яновский и Шперлинг просили не вязать им руки: мы не убежим, говорили они… И эти пошли на свою Голгофу, не прося пощады у своих палачей, лишь у мичмана Целицо выкатились две слезинки – мальчик он еще был, вся жизнь у него была впереди, да прапорщик Гаврилов о чем-то объяснялся с бандитами… Их увели, а нам, оставшимся, сказали: мы еще придем за вами… Минут через 15-20 глухо долетел в камеру звук нестройного залпа, затем несколько одиночных выстрелов, и все смолкло… Мы ждем своей очереди… Сколько в эту кошмарную ночь было перебито народу в Севастополе, никто не знает. …И неудивительно, если вы встретите севастопольца, преждевременно поседевшего, состарившегося, с расстроенным воображением, — никто не ждал этого. Никто не ожидал, что люди могут быть такими зверями…
В ту ночь офицеров убивали по всему городу. При этом в отдельных случаях убийства совершались исключительно мучительными, садистскими способами. Так, полковнику В. А. Эртелю, командовавшему конным полком на Кавказе и приехавшему на несколько дней в отпуск к семье, в ответ на его просьбу завязать перед смертью глаза, один из матросов со словами: «Вот мы тебе их завяжем!..» — ударом штыка выколол оба глаза. В течение трех последующих дней обезображенный труп офицера валялся на улице, и его не выдавали жене. Садистский характер расправ подтверждается и официальными документами. Так, в протоколе осмотра одного из мест массовой казни, обнаруженного за Малаховым курганом, дежурный помощник комиссара 5 участка Севастополя А. Данилов указывал, что лица 2 из 6 найденных трупов были «разбиты до неузнаваемости», а у одного из мертвецов «снят со лба череп». Известны примеры, когда людей уничтожали целыми семьями. Так, в ночь на 23 февраля «вершители революционного правосудия» расправились с отставным контр-адмиралом Николаем Саксом, одновременно не пощадили его жену Лидию, а также детей: 21-летнюю дочь Ольгу и 15-летнего сына Николая».
На тих севастопольців, котрих смерть у ті ночі обійшла стороною, нова влада наклала контрибуцію, своєрідний відкуп чи середньовічну дань в обмін на життя. 23 лютого 1918 р. тих, хто не встиг виплатити контрибуцію, зібрали в приміщенні Севастопольської ради, звідки перевели в Морське Зібрання. Про їхню подальшу долю розказав на ІІ Загальночорноморському з’їзді матрос Бєляєв: «Когда все люди были собраны в одной комнате, я посмотрел на них: там были и офицеры, и священники, и так, просто разные, кто попало. Там были совсем старые, больные старики. Половина матросов требовала уничтожить их. Была избрана комиссия, куда попал и я. Я старался, чтобы люди шли через эту комнату. Людей было много, были и доктора, был уже полный зал. …Никто не знал арестованных, ни того, за что их арестовали. Больше стоять было негде. Пришла шайка матросов и требовала отдачи. Я уговаривал, что офицеры на выборных началах, доктора и старики. Ничего не слушали. Согласились вывести из зала. А около 12 час. ночи звонит телефон из городской больницы, меня спрашивают, что делать с 40 трупами, что около больницы. И тогда я узнал, что всех поубивали. Я слыхал, что в Стрелецкой бухте на пристани много убитых. Я обратился снова в Совет. …Но все меры были бессильны, матросы разбились на отдельные кучки и убивали всех».
За заявою братів Тургаєвих «про реакційну поведінку» були заарештовані члени Севастопольського українського і мусульманського комітетів та здійснена над ними звіряча розправа. Тодішня газета «Общее дело» повідомляла: «Нахімовський проспект був обвішаний трупами офіцерів, солдатів і цивільних осіб, заарештованих на вулицях і тут же квапливо страчених без вироку суду. Місто вимерло, населення поховалося в погреби, на горища. Всі паркани, стіни будинків, телеграфні і телефонні стовпи, вітрини магазинів були обклеєні плакатами «Смерть зрадникам». Зазнавши значних втрат від терору, українська громада Севастополя була позбавлена впливу на ситуацію у місті.
В’язниці переповнили заарештованими. Розстрілювали їх у тюремних підвалах, а трупи вивозили до Собачої балки, де зграї голодних собак нічого не залишали для поховань. З архівних матеріалів достовірно відомо, що ці безчинства творили так звані «летючі загони», створені більшовицькими судновими комітетами кораблів «Свободная Россия», «Воля», робітничої дружини порту та інших більшовицьких команд. У збереженій в архіві заяві Надії Іванівни Панової, дружини старшого інженера лінкора «Борець за свободу», йдеться про те, що її чоловік Панов Костянтин Миколайович у ніч на 23 лютого був заарештований на кораблі і розстріляний без суду і слідства. За далеко неповними даними, у ці кошмарні лютневі ночі 1918 року у Севастополі було розстріляно тисячі військових і цивільних мешканців Севастополя. Серед жертв були віце-адмірал П. Новицький, контр-адмірал М. Каськов, капітани 1 рангу І. Кузнєцов, А. Свинін, капітани 2 рангу М. Салов, М. Каллістов, В. Пишнов, три флотських лікарі, священик і багато інших, трагічну смерть яких «народна» влада приховала.
Варфоломіївська ніч з 22 на 23 лютого 1918 року стала наслідком телеграми-наказу наркома морських справ РРФСР Ф. Раскольнікова з вимогою до Центрофлоту: «Искать заговорщиков среди морских офицеров и немедленно задавить эту гидру». Розстрілювали «змовників» не лише на Малаховому кургані, а й у Карантинній балці. Більшовик Дмитрієв писав, що в Севастополі у ті дні були розстріляні мешканці «двох найбільш буржуазних вулиць».
У РДА ВМФ в Петербурзі зберігся список деяких жертв, розстріляних у Севастополі. Прізвища загиблих від терору подавали у своїх спогадах офіцери флоту Я. Шрамченко, М. Гутан, М. Монастирьов, імена деяких із загиблих публікували севастопольська газета «Вольний Юг» (17.12.1917) та «Крымский вестник» (№ 295, 29.12.1917). Некрологи і мартиролог публікувалися в 1920-1930 роки в «Морском журнале» та у «Возрождение» (Париж) в 1960-ті…
Проти цих кривавих жахіть намагався протестувати пролетарський письменник Максим Горький. У своїй газеті «Новая жизнь» він писав: «Ваши товарищи уже пробовали устраивать массовые убийства буржуазной интеллигенции, перебив несколько сотен грамотных людей. В Севастополе, Евпатории они объявили: «Что сделано, то сделано, а суда над ними не может быть». У відповідь на це 18 липня 1918 року Ленін закрив «Новую жизнь». Про більшовицький терор свідчив і конституційний демократ В. Оболенський: «В Севастополе шли массовые расстрелы, в Ялте офицерам привязывали тяжести к ногам и сбрасывали в море, некоторых после расстрела, а других живыми. Когда после прихода немцев водолазы принялись за вытаскивание трупов из воды, они на дне моря оказались среди стоящих во весь рост уже разлагавшихся мертвецов…».
А вранці 24 лютого, коли місто тихо оплакувало безневинні жертви, коли ще не захолола їхня кров, у Севастополі був проведений парад переможців: грав оркестр, під звуки маршу під червоними прапорами стрункими рядами йшли колони «революційних» матросів. Після параду у центрі міста відбувся грізний мітинг, лунали гнівні промови. За спогадами О. Каппа, «жахливіших хвилин Севастополь не переживав. Перед цим ходом торжествуючого вбивці, перед цими радісними голосними звуками переможних маршів померкли жахи ночі і стихли постріли розстрілів, тому що тут усенародно немовби узаконювалося те, що було зроблене 12 годин тому».
Трагедію терору перервали севастопольські робітники, які разом із залишками демократичних сил «своїм енергійним, збройним втручанням приборкали диких звірів і поклали кінець безглуздій, нелюдській бойні… І якби не їхнє втручання, хто знає, скільки ще кривавих жертв поглинуло б Чорне море». Проте терор вибірково тривав і після 23 лютого. Членами «летючого загону» порту 10 березня на лінкорі «Борець за свободу» за «контрреволюційні настрої» були вбиті матроси Тарас Козаченко і Стрюков.
Збройний виступ севастопольських робітників примусив Військово-революційний комітет шукати вихід із загрозливої ситуації, скликати спеціальне засідання виконкому міської ради і Центрофлоту та винести обговорення ситуації на II Загальночорноморський з’їзд. З приводу тих подій на спільному засіданні Центрофлоту, суднових і берегових комітетів, представників демократичних партій і організацій 27 лютого була винесена резолюція: «Затаврувати у найенергійніший спосіб ганебний виступ, який був у Севастополі протягом трьох кошмарних ночей» та прийнято рішення створити комісію для виявлення ступеня провини причетних осіб. Комісія винних так і не знайшла, лише звільнила Саву Романовського з посади голови Центрофлоту. Однак, незважаючи на резолюції, розстріли тривали, бо у вбивць з’явилося багато захисників, як, наприклад, командир лінкора «Свободная Россия» та команда есмінця «Громкий». А заява команди бази Мінної дивізії взагалі вважала дії «революційних» убивць «революційно доцільними і справедливими»: «Покладаючи на нас ганебну пляму, ви так само помиляєтесь, як помилялися ми, називаючи контрреволюційними товаришів балтійців, які у перші дні революції вели рішучу боротьбу, винищуючи підпілля царату». Тож винних так і не знайшли, що дозволило продовжити терор проти севастопольців. 27 лютого «летючим загоном» був заарештований матрос підводного човна «Кіть» Лазар Чернов, 28 лютого заарештований і убитий Лазар Шульман, а також заарештовані і розстріляні небажані для більшовиків навіть члени Центрофлоту Мухін і Царьов. 4 березня 1918 року «летючим загоном» заарештовані військовослужбовці Ломакін і Кисельов, а 6 березня – Макарій Осадченко.
В умовах кривавого червоного терору та втрати національних ілюзій багато моряків стали покидати Севастополь. Член Військово-революційного комітету більшовик К. Зєдін, виправдовуючи себе і своїх однопартійців за скоєні злочини і розвал флоту, звалював всю відповідальність на українську Раду: «Как на всем юге, так и на Черноморском флоте, благодаря провокационным приказам контрреволюционеров, сидящих в Раде… крепость Севастополь оставлена без гарнизона: уехали не только великороссы, но и украинцы. Крепость, пороховые погреба, мастерские брошены без охраны». Однак, як свідчать севастопольські архіви, організовувати і проводити розстріли у Севастополі та вести справи до знищення флоту Центральна Рада змоги не мала взагалі – Український Чорноморський військовий комітет та президія Української громади майже повністю були розстріляні.
Сьогодні ми вже маємо достатньо підстав, аби стверджувати, що на той час у боротьбі за флот Української держави Севастополь та севастопольський гарнізон зазнали найбільших втрат серед міст України: жертвами більшовицьких агресорів стали понад 15 тисяч севастопольців і моряків флоту – майже третина населення міста! Загальну кількість жертв сьогодні вже, напевно, не встановити...
Захопивши владу у Севастополі, севастопольський ВРК негайно почав її розширювати на весь Кримський півострів. У Криму існувала можливість об’єднання організацій українців і кримських татар, тож Військово-революційний комітет у грудні силами бригади есмінців розпочав терористичні дії в Євпаторії, Ялті і Феодосії проти встановленої там влади кримськотатарської Директорії на чолі з Таврійським муфтієм Челебі Челебієвим (Номаном Челебіджиханом).
Легалізуючи на практиці принцип «революційної доцільності», Крим з грудня 1917 року перетворився у дослідний полігон використання насилля. Хвиля більшовицького терору з Севастополя прокотилася й по всьому Криму.
Страшну славу залишили за собою транспорт «Трувор» і гідрокрейсер «Румунія» в Євпаторії. Матроси з цих суден свої жертви (а це були в основному офіцери, кримськотатарська і українська інтелігенція) піддавали звірячим розправам і страшним тортурам на палубі суден у присутності їхніх родин, яких примусили з берега спостерігати за мученицькою смертю своїх рідних. Але дамо слово фактам із документальної хроніки «Трагедия русского офицерства», від якої і сьогодні кров стигне в жилах: «В Евпатории 15-18 января было арестовано свыше 800 чел. Казни производились на транспорте «Трувор» и гидрокрейсере «Румыния». На «Румынии» казнили так: «Лиц, приговоренных к расстрелу, выводили на верхнюю палубу и там, после издевательств, пристреливали, а затем бросали за борт в воду. Бросали массами и живых, но в этом случае жертве отводили назад руки и связывали их веревками у локтей и кистей. Помимо этого, связывали ноги в нескольких местах, а иногда оттягивали голову за шею веревками назад и привязывали к уже перевязанным рукам и ногам. К ногам привязывали колосники…
…Было установлено, что перед расстрелом жертв выстраивали неподалеку от вырытой ямы и стреляли в них залпами разрывными пулями, кололи штыками и рубили шашками. Зачастую расстреливаемый оказывался только раненым и падал, теряя сознание, но их также сваливали в одну общую яму с убитыми и, несмотря на то, что они проявляли признаки жизни, засыпали землей…».
Керувала цими середньовічними розправами і підписувала смертні вироки «тендітна, худорлява жінка з коротко підстриженим волоссям» – це була Надія Островська. Її помічниками в екзекуціях над жертвами були євпаторійські сестри-комуністки Нєміч...
Після захоплення Криму Збройними силами Півдня Росії генералом Денікіним була створена Особлива слідча комісія з розслідування звірств більшовиків. Її матеріали промовисто свідчать, що «13 января Ялта и ее окрестности после четырехдневного сопротивления со стороны вооруженных татарских эскадронов и небольших офицерских отрядов были заняты большевиками, преимущественно матросами миноносцев «Керчь» и «Гаджибей» и транспорта «Прут». Немедленно закрепившись здесь, большевистский военно-революционный штаб приступил к аресту офицеров. Последних доставляли на стоявшие в порту миноносцы, с которых после краткого опроса, а часто и без такового, отправляли или прямо к расстрелу на мол, или же помещали предварительно на один-два дня в здание агентства Российского общества пароходства, откуда почти все арестованные в конце концов выводились все-таки на тот же мол и там убивались матросами и красноармейцами. Расследований о расстреливаемых никаких не производилось; пощады почти никому не давалось… Всего в первые два-три дня по занятии Ялты было умерщвлено до ста офицеров, не принимавших никакого участия в гражданской войне, проживавших в Ялте для укрепления своего здоровья или лечившихся в местных лазаретах и санаториях».
Севастопольські більшовики не обійшли стороною і Сімферополь. В ніч на 24 лютого матроський загін під командуванням співголови штабу Військово-революційного комітету та члена виконкому Севастопольської ради С. Шмакова розстріляв у Сімферополі 170 беззбройних офіцерів, загинули всі офіцери кримського штабу на чолі з підполковником Макухою та Кримського кінного полку. Захопивши півострів, більшовики розстріляли за мінімальними даними більше 1000 офіцерів, у тому числі в Сімферополі – близько 700. Багато з розстріляних перед смертю піддавалися тортурам. Більшовики ні з ким не церемонилися. Розстрілювали не лише офіцерів, а й членів їхніх сімей, у тому числі і дітей.
...Минуло 95 років. Жертви більшовицького терору в Севастополі і в Криму 1917-1918 років дбайливо замовчуються й досі по-християнськи не відспівані. У містах, в яких були скоєні найжахливіші злочини проти людства, й досі стоять пам’ятники організаторам більшовицького терору. У Севастополі іменами більшовицьких катів Гавена, Пожарова і Ніни Островської названі вулиці майже у центрі міста, вони внесені в історію Севастополя як «видатні політичні діячі». Не було раніше, не передбачається й зараз народного суду над цими творцями більшовицьких Варфоломіївських ночей, на руках і совісті яких тисячі замордованих моряків флоту і мешканців Севастополя та Криму. А їхні послідовники і далі заповнюють кабінети органів влади, севастопольці і кримчани на кожних виборах віддають їм чимало своїх голосів.
Що це — безпам’ятство, байдужість?

Мирослав МАМЧАК
м. Севастополь

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #52 за 28.12.2012 > Тема ""Білі плями" історії"