Версiя для друку Обговорити в форумi

Олексу Яковича Ющенка - відомого українського поета, прозаїка, перекладача, лауреата премії "Чуття єдиної родини", якому 2 серпня виповнюється 86 років, єднає з Кримом давня дружба. Тут, у нашому краю, він не раз бував, відпочиваючи і творчо працюючи в будинку творчості письменників "Коктебель", приїздив у Ялту на святкування музею А. П. Чехова, у складі творчої бригади виступав перед моряками в Севастополі... Написав багато віршів, присвячених Кримові, частина з яких друкувалась на сторінках "Кримської світлиці", яку Олекса Якович передплачує і читає.
Якось під час нашої зустрічі в Києві я попросив Олексу Яковича поділитися з читачами нашого тижневика своїми спогадами про його перебування в будинку творчості "Коктебель". І ось, незважаючи на своє творче завантаження (адже після тетралогії "В пам'яті моїй" письменник продовжує працювати над споминами про своїх сучасників - майстрів слова, мистецтва), Олекса Якович виконав свою обіцянку і надіслав для "Кримської світлиці" свої далекі спомини про Коктебель - край синіх скель і такого ж синього моря, про свої зустрічі з визначними кримчанами, про колег-письменників, які в різні роки відпочивали в "Коктебелі".
Данило КОНОНЕНКО,
редактор відділу літератури "КС".

Олекса Ющенко
В КРАЮ СИНІХ СКЕЛЬ

Наша спілка письменників має кілька будинків творчості. Один з них - "Ірпінь" - найприступніший, за якихось тридцять кілометрів від Києва, вже мені добре знайомий і працюється в ньому добре. Але я часто чув розмови про кримський будинок творчості письменників "Коктебель". Ясна річ, захотілось побувати там. Запитую одного з тих, що вже кілька разів їздив туди, що то за куточок Криму. Отримую відповідь:
- Там гори та море...
І ні про які особливості того краю я не дізнався.
Та от, нарешті, пощастило отримати путівку туди, в "Коктебель", бо це далеко важче, ніж побути в "Ірпені". "Коктебель" - то ніби вже місце для літературної "еліти", особливо ж для письменників Москви, Ленінграда.
Отже, липень 1960 року. Їду з тринадцятилітнім сином Сашком. В поїзді жаркувато. Із запізненням прибули в Джанкой, де пересіли на потяг, що йшов до Феодосії. Перше в Джанкої знайомство на вокзалі з місцевою кухнею. Беремо чебуреки, мені вони сподобались - саме під холодне пиво, син покуштував та й попросив морозива і фруктової води. Майже біля станції бачимо виноградники, добре доглянуте плесо, за ним послалося кавунове огудиння. Як для вокзалу, то досить несподівано було побачити це.
Через три години після Джанкоя - Владиславівка. Знову пересадка на інший поїзд, що прямує до Феодосії.
З погляду отих пересадок дорога не сподобалась. Та ось вже показалось море. Син у захваті, хоча минулого літа познайомився з морем в Одесі. Справді, тут ніби море особливе, з густішою синявою хвиль.
Знову незручність - автобус відійшов до Коктебеля і чекати його доведеться довго. Все ж нам "повезло" - трапилась добра людина зі своєю машиною. До селища Коктебель двадцять два кілометри, швидко їдемо, і от вже він показався, омріяний край. Дорога до нього не вразила - ліворуч - лисі гори, рудуваті, праворуч - ріденька рослинність, кущики подерлись вгору. Та враження наше міняється. Вже під вечір полюбилися гори.
Вони мають оригінальну форму. Ген та гора тримає на самій верхній точці ніби дорогу зелену шапку, її іменують Святою. Інша ніби щойно вийшла з бойовища - тримає вгорі пощерблений меч... Гори розмаїті і кольорами.
А вже знайомство з морем, з теплими, ласкавими хвилями дарує гарний настрій. В сина - ласти, маска, трубка - необхідне причандалля і розкіш - воля! Пляж чистий, близько...
Отже, ми біля синьої вершини і моря. Від нашого корпусу рукою подать до Карадагу... Ще не знаю, де знаходиться біологічна стан-
ція - про неї говорив мені Леонід Вишеславський, радив там побувати, він жив там в дитинстві з батьком.
Приємно слухати з веранди мову моря... Відпочиваємо після нелегкої дороги. Спершу втома не відчувалася, бо нові враження її відтіснили, а незабаром своє "взяла".
День за днем все більше подобається наш тимчасовий Дім. Ось вже дивуємось, як міняє свій колір гора, прозвана Хамелеоном.
Вже й свою малу географію вивчили - є тут московська сторона і ленінградська зі своїми будинками. Київської ще нема - нам випадає поселятися в менш обладнані й невеликі корпуси. Та ми раді й тому. Дихаємо морським повітрям, вільним простором, спостерігаємо і спокійне море, і гамірливе, зі штормами. Ось мені здається, що, наприклад, Хамелеон-гора ніби якийсь хижак, з зігнутою кілька разів спиною, хоче дістатися моря та й випити його, бо відчуває спрагу...
Милуємось морем, що біля нас, і морем на картинах Айвазовського у Феодосії. Прекрасні пейзажі, краєвиди різних художників.
Ось італійські, поблизу картини, присвячені Україні: "Весілля на Україні", "Жнива на Україні", і смужка Дніпра...
...Після кількаденного відпочинку ми "штурмували" Карадаг.
Здавалось, він зовсім близько своєю вершиною. Та все важче давався кожен крок, а ще обізвався вітровій - аж зривав зі стежки! Про це написався потім вірш. До речі, повертатись з гори було ще важче та ще й з раптовим вітром і дощем. І з погрозою грому! Наша мандрівка тривала майже чотири години.
"Коктебель" багатий на дружбу! Вже через тиждень в нас чимало нових знайомих. Михайло Дудін з Ленінграда, Казимір Лісовський з Новосибірська, Микола Сказбуш з Харкова, Самсон Шляху з Кишинева, Олександр Миронов з Мінська. До речі, в нього тут власний будиночок, він - переможець у знаходженні камінців-самоцвітів: в нього ціла виставка сердоліків, халцедонів, яшми...
Ці камінці "вродились" завдяки прадавньому виверженню вулкана.
І щасливці - шукачі камінців, мінералів, які виносять хвилі на берег, колекціонують знахідки. Хвилі відшліфували їх і продовжують свою одвічну працю...
Ось вони, оці хвилі, розігрались, накидаються на наш пляж, одрізали ворота - загороду, яка відділяє чоловічий пляж від жіночого. Може, хоче штормище запровадити вільну природу відносин, не розмежовувати відпочиваючих людей?!
"Коктебель" - шматок неба між горами. Це - татарське визначення. З Борисом Палійчуком, Юрієм Чорним-Діденком цікавимось назвами гір, дерев, кущів. Збираємось увечері на лавках над морем і домовляємось: - Зустрінемось на колодках!
Розмовляємо, жартуємо. Полюбляє жарти і Михайло Дудін. Та ось його не видно кілька днів. Стало відомо - прихворів.
І коли хтось із старших за мого Сашка запитав у нього, а він частенько з Дудіним шукав камінці, "А почему нет Дудина"? Сашко відповів теж російською мовою: "У Дудина простудина" - всі засміялись, бо відповідь заримована! Сашко дружить з сином Буряка Сергієм, з онуком Чуковського.
Ясна річ, в "Коктебелі" не лише відпочивали, а й працювали. І, в основному, огортав нас творчий настрій. Тут хочеться згадати "Інтермеццо" Коцюбинського, коли автор прощається з нивами Кононівки-села: "котіть собі шум свій на позолочених сонцем хребтах.
І ти, зозуле, з вершечка берези. Ти теж строїла струни моєї душі. Вони ослабли.., а тепер натягаються знову. Чуєте? Ось вони бренькнули навіть... Прощайте. Душа готова, струни тугі, наладжені, вона вже грає..."
Так і кожному з нас допомагали в праці, дарували творчий настрій і ніжний плескіт хвиль, і кольори гір, і навіть знайдені камінці-самоцвіти! Все це кликало до спокійної праці.
Та дещо часом і заважало, псувало настрій. Ну от, хоча б такий випадок. Іду на пошту, аби дати телеграму у видавництво. Беру бланк. На ньому значиться "Міністерство зв'язку України" мовою українською. Заповнив той аркуш, подаю у віконце.
Чую: - Перепишите.
- Чому?
- Не понимаем языка этого.
- Як так? Не буду переписувати. По-перше - я на території УРСР. По-друге - на бланкові теж значиться "УРСР" - українською.
- Перепишите. Иначе не примем.
Я тоді прошу замовити розмову з начальником обласного зв'язку. Працівниця йде до іншої кімнати. Повертається.
- Ну, хорошо. Передам. А что означает вот это слово?
Пояснив, ніби "дискусія" закінчилась. Та от обізвався один чоловік, що сидів за столиком:
- Тоже фокусы. Украина... Подумаешь...
Я відповів: - Чиє нявчало б, а ваше мовчало. Не лізьте, коли вас не просять, ви - нещастя якої завгодно нації. Пахнете шовінізмом.
А його сусідка, типу "мадам Бродська" (така є за Коктебелем гора, що подібна до задньої частини жіночого тіла), прорекла: - Вы сугубо неправы!
- Еге! - кажу. Всі "неправі" для вас, що навіть вміють вирощувати виноград на кам'янистому ґрунті для вас та виробляють вино вам для гулянок.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #31 за 01.08.2003 > Тема "Душі криниця"