Версiя для друку Обговорити в форумi

Мистецтво

Ми познайомились чотири роки тому на ювілеї Олександрійського училища культури, яке закінчила його дружина. Назавтра продовжили спілкування у колі місцевих поетів, згодом на «Вересневих самоцвітах» в Арсенівці. Опісля й захотілося створити портрет колишнього актора театру ім. Кропивницького, нині кримчанина, заслуженого працівника культури АР Крим, режисера Юрія Хропаченка.
…У багатьох з нас в дитинстві була мрія – стати артистом. Для мого героя ця мрія була, як ракета, двоступінчата. Бо він хотів бути артистом і режисером. Уявіть собі перші кроки до мрії…
У шість років Юрко сам пішов у Львові до Будинку піонерів, навпроти якого жив, позаписувався в різні гуртки й ходив співати, танцювати, декламувати…
У сім років поставив першу «виставу» вдома. Вимастив червоною фарбою дерев’яну іграшкову шаблю, сорочку, підлогу і влігся «мертвий» на ліжко перед маминим приходом. Перша глядачка ледве пережила цю «прем’єру». А через три роки син пішов шляхом корифеїв на «професійну» сцену, якою став… балкон, а залом – двір і його жителі, малі й великі. Їм «продавались квитки» і за третім дзвінком накрученого будильника Юрко починав авторську виставу «театру одного актора»… Це був початок 50-х років минулого століття. А героєм і втілювачем власних творчих фантазій – цей схожий на Ісуса Христа, древнього грека і кримського татарина водночас, колись чорняво-кучерявий, жвавий та активний і в поважному ювілейному віці чоловік, з яким ми творчо провели півтора дня в Кіровограді.
Хто він, земляк, запрошений на 130-річчя театру корифеїв? Колишній актор, який грав тут у 1967-1969 роках.
Невимушені й щедрі його візитка й афіша, подаровані в музей Карпенка-Карого: «Район Українка, АР Крим, м. Сімферополь. У нас у гостях – наш земляк, член творчих спілок України: театральних діячів, журналістів та композиторів, «рядовий країни, якої нема…» — режисер, поет, композитор, автор і виконавець – Юрій Людмилов (Hropachenko) – заслужений працівник культури АР Крим, володар гран-прі конкурсу пісні АРК «60 років Перемоги», директор та художній керівник театру-студії «Людмила». Ця афіша є прологом до його авторських вечорів, з якими він мандрує півостровом і материком – з віршами та авторськими піснями, створеними для його ж вистав, які йшли в театрах Львова, Дрогобича, Ворошиловграда (нині Луганськ), Сімферополя (а народжуються пісні вже півжиття).
Митці у відставку не йдуть, якщо вони справжні, пенсія цьому – не перешкода. На черговій зустрічі в музеї Карпенка-Карого він був глядачем і слухачем відкриття музейної виставки, присвяченої 130-річчю театру корифеїв. А далі вже – співтворцем двох наступних зустрічей, на які я його запросила, — на зібранні обласної літстудії «Степ» та в обласному інституті післядипломної освіти ім. В. Сухомлинського. Розкішно, по-акторськи, в той же час наївно-довірливо читав свої вірші. А як поетично-драматично співав! У пісні, присвяченій пам’яті батька — кіровоградського льотчика і викладача льотного училища, на мить і сам ставав, то… літаком, який заходить у піке, то підбитим журавлем з тріпотливими крильцями; а у веселій пісеньці-перевертні – хлопчиськом, бешкетником, який все любить робити навпаки ще й всіх до цього закликає.
При цьому в аудиторії, яку вперше Юрій бачив, поводився так, наче опинився серед давніх добрих друзів, обсипав жінок компліментами (одну з них тут же посвятивши у звукорежисери)… За що й одержав як «гонорар» одразу два вірші-експромти від захоплених, розчулених, через одну – заплаканих вчительок. (Я нарешті зрозуміла, що то за штука – артистична харизма!).
…Ми три години довірливо бесідували у тиші читального залу бібліотеки для юнацтва (спасибі за безкоштовну його оренду). Потім сходили до рідні на гостини на вулицю Тімірязєва, де недалечко від театру колись жили його батьки (а поруч – майбутня дружина Людмила – артистка, світла їй пам’ять). Сюди він повернувся з армії, «артистично» прослуживши у Молдавії три роки, поставивши в армійському клубі дві вистави, ведучи конферанс із другом. З ним потім разом – прямо в солдатській формі, в медалях, ставши лауреатами армійських конкурсів, поїхали вступати в Москву в «Гнєсинку». Друг вступив, а він – ні, бо хоч і співав з дитинства ще вищим дискантом, ніж Робертіно (він з’явився пізніше), і грав мало не на всіх інструментах, крім гітари, але мріяв про режисуру. Гроно цих талантів дістав у спадок від обох своїх родів. Бо дідусь по батьку і мама співали у церковних хорах. Обом братам Юрія, вже, на жаль, покійним, теж передались творчі гени – грали на гітарах, танцювали в «Ятрані», а Юрій – в «Юності».
Але ж генів мало. У Сімферополі закінчив режисерське відділення культосвітнього училища (на випускному екзамені зіграв Моцарта), після армії – театральну студію при Київському театрі оперети. Знадобився ранній досвід життя на сцені, бо у 12 років зіграв хлопчика, який знаходить Маресьєва в лісі, у п’єсі «Настоящий человек» за знаменитою повістю Б. Полєвого. Це було у театрі Прикарпатського військового округу. Досі зберігає програму з автографом знаменитого режисера І. Таланкіна. (Водночас згадує, що у дитинстві сидів на руках у самого В. Дальського).
Спогади, спогади. За ними б гарну біографічну повість написати чи п’єсу… Може, й напишеться? Про те, як «поставив» епізод повернення з армії, виславши поперед себе до мами хлопчика з букетом; про те, як, «будучи єдиним одруженим студентом на стаціонарі театрального інституту ім. І. Карпенка-Карого», працював ночами в міліції, заробляючи сім’ї на хліб. Адже диплом уже разом з донькою отримував. Що, може, й привело і її згодом на сцену. Іноді в «слідчих операціях» грав роль капітана в цивільному. Та так переконливо, що аж начальство просило його залишитись у міліції, мало не одразу обіцяючи капітанські чотири зірочки! А на третьому курсі одержав неймовірно високу – 100 крб. першу стипендію з рук самого О. Корнійчука (згодом вона стала державною, будучи лише на 10 крб. меншою за Ленінську). Згадує про гру на сцені театру корифеїв, де зустрів свою долю – любов і дружину, помітив яку в Новоархангельську на гастролях і визначився: одружуюсь! Про гру в народному театрі в Керчі. Про дворічне головрежисерство у Львівському музично-драматичному театрі ім. Я. Галана (тепер ім. Ю. Дрогобича). Про роботу у Ворошиловградському театрі та два десятиліття – на Кримському телебаченні, де зняв перші свої телефільми (у т. ч. про С. Руданського). Про те, як виконав побажання Ади Роговцевої, яка вручила колись примірник п’єси Л. Зоріна «Варшавська мелодія» і побажала поставити… Про першу роль в Україні у виставі В. Розова «В поисках радости». Про те, що був першим у Союзі режисером, який творив на БАМі. Про п’ять дорослих і дитячих театральних студій, якими керував і тепер експериментує з юними.
Він є членом журі на нині відомих двох кримських фестивалях, освячених іменем Лесі Українки. Автором циклу пісень про поетів, які співають і донька, і відомі виконавці… Свою розповідь ілюструє міні-архівом, де фото, програми, афіші, буклети – віхи його 42-річного творчого шляху, на якому виплекав багатьох іменитих учнів, які грають тепер на сценах світу. Реалізував себе ще несповна, адже замислів повно. У тому числі – можливі його зустрічі тут і творчих кіровоградців – у Криму.
Кожен приїзд на землю батьків, де він уперше опинився у 19 років, завжди повертає в молодість, любов, надихає. Бо Кіровоград для нього, як і півстоліття тому, це насамперед плеяда творчих особистостей, наставників, соратників, друзів. Серед них його душа – ніби в зорянім намисті. Це відомі імена: К. Параконьєв, В. Попудренко, І. Казнадій, А. Кривохижа, А. Ситник, М. Левандовський, Ю. Ніколаєнко, Ю. Жеребцов, М. Ілляшенко, родини друзів Любенків та Ярошенків (з Миколою жили в одній кімнаті студентами), — народні, заслужені, відомі, живі та ті, що в небесах уже…
Надихає новий театр і дух вічності, що віє з хутора Надія та з нашого музею. І народжуються вірші, що стають його ж піснями…
Ковтнув я чистої водиці
З Карпенка-Карого джерел…
Ще не замулені криниці,
Дух українства ще не вмер!..
…Мої рідненькі побратими:
Іван, Панас, Микола і Марко,
Сестро, Маріє Заньковецька, —
Натхнення мого джерело!
Цей автограф залишив нам славний земляк у книзі відгуків.

Антоніна КОРІНЬ,
науковець музею Карпенка-Карого
м. Кіровограда, член НСП України

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #50 за 14.12.2012 > Тема "Душі криниця"