Версiя для друку Обговорити в форумi

Олександр Кошиць (1875-1944) — легендарний український хоровий диригент, композитор та етнограф. Крім того, він — автор надзвичайно цікавих мемуарів про час, коли йому довелося жити й творити. «З піснею через світ» — розповідь про турне Української республіканської капели під його керівництвом, яке з ініціативи Симона Петлюри розпочалося 1919 року і тривало протягом кількох літ. Виступи капели в країнах Західної Європи та на Американському континенті не лише принесли заслужену славу колективові хору та його диригентові, а й через пропаганду української пісні знайомили світову громадськість з культурою народу, що мешкає по обидва береги Дніпра. Волею обставин Кошиць став емігрантом, бо не захотів скніти під владою російсько-комуністичного режиму. Одначе, як свідчать його «Спогади» та їхнє логічне продовження — щоденникові записи «З піснею через світ», духовно він ніколи не поривав зі своєю Батьківщиною.
Мемуарна спадщина Олександра Кошиця повертається, сказати б, на Батьківщину з еміграції, де її зберегли його колеги й однодумці, котрі, нехай і мізерними накладами, вряди-годи оприлюднювали сповідальну прозу митця в друкованих засобах інформації та окремими виданнями. Кожна чергова публікація мемуарів славетного хорового диригента, композитора та етнографа в Україні без перебільшення стає знаковою подією і надбанням усієї нашої культури. Якщо книгу «Спогадів» О. Кошиця, в якій автор розповідає про себе і свій час, починаючи від перших дитячих вражень до 1919 року, іноді називають документальним романом, то щоденникові записи «З піснею через світ» можна назвати своєрідною повістю-хронікою, що охоплює кілька років (1919-1923 рр.) тріумфальних гастролей Української республіканської капели по майже всіх країнах Європи — Чехословаччині, Австрії, Швейцарії, Франції, Великій Британії, Німеччині, Голландії та ін., а також по країнах Американського континенту, зокрема, таких, як США, Мексика, Бразилія, Аргентина.
Між «Спогадами» й щоденниковими записами «З піснею через світ» простежується нерозривний зв’язок, адже перша книга мемуарів закінчується епізодом зустрічі Олександра Кошиця й Кирила Стеценка з Симоном Петлюрою, який, власне, й доручає їм створити Українську республіканську капелу з метою пропаганди у світі національного музичного мистецтва, а друга починається тією ж зустріччю композиторів з очільником уряду УНР. Одначе, попри явний логічний зв’язок, обидва томи документальної прози митця самодостатні і, як справедливо стверджує редактор першого вінніпезького видання «Щоденника»: «Цей твір творить зовсім самостійну і для себе замкнену цілість».
Про подорож Капели по різних країнах світу Кошиць писав так: «Тоді тільки ті, що читатимуть ці мої записки, зрозуміють мене, як невимовно тяжко було працювати в Капелі, і потім з тим складом людей показувати світові надзвичайну красу нашої пісні, як великого документа історії культури українського народу». За цими словами угадується весь драматизм, ба навіть трагізм ситуації, що в ній опинилася хорова капела та її диригент: вони майже без засобів для існування 1919 року покинули Україну разом з урядом УНР, без надії бодай колись повернутись додому. Так воно й сталося. Вони стали часточкою чергової хвилі української еміграції і, як і переважна більшість емігрантів, зазнали на чужині злиднів, принижень, поневірянь, а відтак нападів хвороби, що зветься ностальгією.
Доповнюють щоденникові записи Олександра Кошиця і роблять їх ще більш цінним документом своєї епохи численні рецензії на виступи капели, видрукувані в газетах і журналах різних країн Європи та Америки. Це нескінченний потік дифірамбів хоровій капелі та її диригентові з вуст як професійних музик-виконавців, музикознавців, так і пересічних громадян, яким випало щастя слухати Українську республіканську капелу під орудою уславленого маестро.
При підготовці цього видання ми намагалися якомога повніше зберегти стильові та правописні особливості першоджерела, за яке нам правили три частини щоденникових записів, виданих у різний час Осередком української культури й освіти у Вінніпезі (1952 р. — перша частина, 1970 р. — друга частина, 1974 р. — третя частина). Іноді з метою полегшення сприйняття тексту зроблено незначні правописні виправлення згідно із сучасними українськими нормами, а також вилучено окремі примітки, які на сьогодні вже втратили свою актуальність. Загалом же до читачів України, нарешті вільної від імперських обіймів, повертається твір, що, з одного боку, є неоціненним документом нашої історії, тієї, яку, за словами Володимира Винниченка, «неможливо читати без брому», а з другого — витвір словесного мистецтва, створений талановитим оповідачем, людиною з феноменальною пам’яттю, в якій вмістилося безліч зустрічей, імен, найдрібніших деталей картини життя, що відійшло в минуле.
Олександр Кошиць на початку своїх «Спогадів» звідомив, що з-поміж усіх жанрів письменства найбільше любить читати мемуари, тобто до певної міри документальну прозу, «особливо, коли сам автор грав яку-небудь роль в житті і почуває себе часткою, атомом чи то цілим організмом (але обов’язково активним і чинним) якого-небудь історичного моменту». Саме таку, базовану на фактах літературу, він писав сам. Як відомо, попри те, що Кошиць своєю Українською республіканською капелою диригував руками, він віртуозно володів і батутою (диригентською паличкою). А взявшись за перо мемуариста, — теж своєрідну диригентську паличку, — він виявився віртуозним оповідачем, зумівши в найдрібніших деталях розповісти про свій, сповнений романтики національного відродження, а водночас жорстокий час «перемін», у якому й розкрився його унікальний дар хорового диригента. А мемуаристом він був напрочуд талановитим, про що свідчить, зокрема, і ця книжка про кілька на сьогодні вже історичних років мандрівки української пісні по білому світові.
З передмови до книга мемуарів О. Кошиця «З піснею через світ» (м. Київ, «Книга Роду», 2008 р.), яка є в бібліотеці «Кримської світлиці». Запрошуємо читачів!

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #50 за 14.12.2012 > Тема "Українці мої..."