Версiя для друку Обговорити в форумi

У Криму живе багато етносів, так було здавна. Серед багатьох народів є три найбільш чисельні — росіяни, українці та кримські татари. Для кримських татар ця земля найрідніша, бо тут жили їхні прапрапрадіди, і навіть топоніміка — назви сіл, річок, гір, долин теж кримськотатарські. Цей народ пережив чимало кривд, не з власної волі тікав у Туреччину, переселявся і за російських царів, і особливо в радянські часи, за межі рідних земель. Сталінсько-більшовицький режим не жалів чеченців, інгушів, кабардинців, кримських татар, депортуючи їх у необжиті краї Казахстану, Сибіру, Узбекистану. Як не жалів і українців, виморюючи їх голодом, переселяючи в далекі сибірські землі. При цьому за статистикою майже половина переселенців або не доїжджали до місця виселення, або помирали у перші роки після цього.
Сьогодні територія України і Криму заселена у тому числі і великою кількістю росіян. Це заселення відбувалося за рахунок заповнення пустинних земель російським людом при примусовій депортації корінного народу, при вимиранні людей на великих теренах у трьох голодоморах в Україні, при так званій індустріалізації окраїнних територій Радянського Союзу. А ще при величезних втратах населення під час Громадянської війни (а насправді, під час більшовицького захоплення земель) та Другої світової війни. Треба знати, що це переселення народів не минулося безслідно і для росіян. Варто лише проїхатись центральними областями Росії — Курською, Тамбовською, Пензенською, Костромською, Рязанською (та й іншими), щоб побачити, що цілі регіони сьогодні спустошені.
Пригадую, у далекі 90-ті роки минулого століття я якось розговорився з молодою жінкою з Узбекистану (геологом за фахом), яка відпочивала в Криму з двома дітьми. І вона, плачучи, розказувала, що її звільняють з роботи в Узбекистані, бо вона не знає узбецької мови, що вона для узбеків чужа. На моє запитання, чи не може вона повернутися у свою рідну Пензенську область, відповіла, що там у неї нікого нема, батьки переїхали чи то до війни, чи то після у Середню Азію, вона там і народилася. А на її батьківщині вже нікого немає — ні рідних, ні оселі, та й свого села уже знайти не зможе.
Пам’ятаю, як у ті ж 90-ті роки одна росіянка з Латвії плакала перед телекамерою з тих самих причин — її звільняли з роботи через незнання латиської мови. А коли її запитали, як давно вона живе у Латвії, відповіла — двадцять п’ять років. «І ви не змогли за цей час вивчити латиську мову?» — запитали її. У відповідь було мовчання.
Повертаюся до кримськотатарського народу, бо його доля дуже нагадує долю західних українців. І тих, і других вважали зрадниками «отечества», хоча і ті, й інші гинули на воєнних фронтах, піддавалися остракізму, насильницькому переселенню, знищенню.
Кримські татари верталися на рідну землю після важкої виснажливої боротьби з владою. Їхні лідери пройшли через тюрми, тортури, через самознищення. Вони пам’ятають ту допомогу, яку надавали їм у їхній боротьбі генерал Григоренко, академік Андрій Сахаров, В’ячеслав Чорновіл та інші. Після повернення додому їм треба було заново обживати свою землю, будувати житло, навчати дітей. Для мене цей народ є прикладом єдності. Навесні цього року, 5 травня, я був на їхньому святі Весни, яке проводилося поблизу Бахчисарая. Орієнтовно там зібралося двадцять-тридцять тисяч людей — старших, середнього віку, молодих хлопців та дівчат і багато дітей практично з усіх районів Криму. Одні готували національні страви, інші танцювали та співали, хтось промовляв, щось говорили їхні лідери. Це свято тривало цілий день. Я не бачив похмурих або злих облич — вони світилися якоюсь особливою добротою та радістю. І я подумав: «А що було б, якби на такому майдані зібралося стільки ж українців?». І сам собі відповів — напевно, замовкли б назавжди шовіністичні навіжені, бо відчули б, що нас тут також багато.
Але зібрати стільки ж українців годі, бо багато із знаних мною себе називають: «Я — хохол, або я — хохлушка». Але не говорять: «Я — українець!».
Коли в’їжджаєш у татарські поселення, то відразу ж відчувається — тут живуть люди, що дбають про свою родину, про своїх дітей, хочуть навчити їх ремеслу, дати потрібні для життя знання.
Кілька років тому з Івано-Франківська приїхала група студентів, за походженням з Криму, і я попросив тодішнього голову ДАТ «Чорноморнафтогаз» Анатолія Йосиповича Присяжнюка переговорити з ними. Кожен студент розповідав, як він навчається, які у нього успіхи, яке хобі, а починали всі однаково: я знаю чотири мови, я знаю три мови, знову я знаю чотири мови. На п’ятому студенті голова правління здивовано запитав: «А які це ви мови знаєте?». У відповідь чулося: я знаю українську (називали першою), англійську, російську і кримськотатарську. Студенти за національністю українці і росіяни називали три мови. Анатолій Присяжнюк їм сказав: «Ну, українська не рахується!». А для цих студентів за час навчання на факультеті нафтогазових технологій у Криму та пізніше в Івано-Франківську наша мова стала своєю.
Що мене і тоді, і зараз дивує, що кримськотатарські випускники середніх шкіл Криму вільно, без акценту говорять українською мовою, чого не скажеш про росіян і кримських українців також.
Щороку у березні біля пам’ятника Тарасу Шевченку збирається українська громада, щоб вшанувати день народження нашого Пророка. На свято приходить чимало кримських татар з малими дітьми, і ці діти одне перед одним біжать, спішать декламувати вірші Шевченка.
За минулі десять років я не бачив жодного росіянина, який би прийшов на це свято всією родиною або з дітьми. Чому це так?
Ми святкуємо разом з кримськими татарами річниці смерті або народження Петра Григоренка, В’ячеслава Чорновола, Андрія Сахарова, разом згадуємо Василя Стуса. А чому до цих відзначень не приєднуються росіяни?
У приватній розмові я часто чую, що вони (кримські татари) — хитрі, підступні. І мало хто говорить про те, що їхні родини багатодітні, розлучень серед них мало, що дітям стараються дати вищу освіту або навчити досконало оволодіти вибраною професією слюсаря, електрика, штукатура, кухаря, перукаря. Та я ні разу не бачив і не чув, щоб батьки били за непослух малих дітей, або щоб не дбали про своїх старих та немічних батьків. Природно, що і п’яниць серед кримських татар майже немає. І в чому ж їхня хитрість і підступність?
Восени цього року відомий в Україні вчений-симиренкознавець професор Петро Васильович Вольвач познайомив мене з одним кримським татарином, який має господарство поблизу Червоних печер у Добрівській долині. Там розводять коней, овець, є там верблюди, корови. Але цей господар, якого звуть Едемом, хоче закласти сад з реліктових давньокримських сортів яблунь та груш. Це потребує великих коштів. Але, як говорять росіяни, «цель оправдывает средства». Бо мета велика у господаря — зберегти для нащадків те, що було вирощено їхніми предками у минулому і що було знищено під час депортації кримських татар. Уже восени цього року закладено цей сад майбутнього, за задумом це має бути сад-музей кримськотатарського садівництва, що «проростатиме» у майбутнє.
У мене на кафедрі і факультеті морських нафтогазових технологій навчалися десятки кримських татар. Їх не треба було «силувати до знань», бо вони знали, що прийшли вчитися до університету. Минули роки, мої колишні студенти одружились, запрошують мене на свої весілля, телефонують, повідомляють, що у них вже є свої діти. І чи може мене це не радувати?
Тому я люблю цих своїх колишніх студентів, нині вже фахівців морського нафтогазовидобування. Як люблю і колишніх своїх студентів інших національностей — українців та росіян, греків та азербайджанців. І думаю, що треба зміцнювати дружбу наших народів. Добре було б, щоб і діти-українці засвоїли кримськотатарську мову, як українську знають кримськотатарські діти.
Багато точиться розмов про нове приєднання Криму до Росії. Можна зрозуміти ностальгію російського люду за Росією. Але не можна зрозуміти ухвалений Верховною Радою України мовний закон, великий наступ до набуття російською мовою статусу другої державної. Замість того, щоб зробити так, аби різні етноси вільно володіли хоча б трьома мовами (окрім англійської, німецької чи французької), знали літературу, історію, мистецтво цих народів, замість «принуждения» до використання російської мови всіма без винятку. Багато точиться розмов про те, що є держави з двома, а то і трьома державними мовами. Та мало хто знає, що, наприклад, у Фінляндії основним етносом є фіни (93%), а шведи мають лише 4% від усього населення, але кожен фін, якщо хоче мати добру роботу, повинен досконало знати шведську мову, літературу, історію. А у нас людина може керувати, не володіючи державною мовою і навіть з трудом читаючи написаний текст українською. Чи не смішно це?
А мова — це душа народу, закодовані навички, характер людини. Тому для мене кримські татари в їхньому прагненні освоювати нашу мову, в працьовитості — є рідними. Я шукаю у них багато спільного — в жіночих хусточках і способах їх зав’язування (схоже на те, що і в нас на Гуцульщині), навіть чоловічі каракулеві шапки теж носять в Карпатах гуцули, як і кримські татари. Я зібрав близько трьохсот слів, що є спільними для кримськотатарської та української мов (дєдя, неня, майдан та інші).
У кримських татар є чому навчитися нам, українцям, — працелюбності, терпінню, мужності і згуртованості, дбайливому ставленню до роботи, вмінню виховувати дітей, шанобливому ставленню до батьків і взагалі до старших людей. Їхня культура сягає глибини віків. І треба нам усім шукати не розбіжностей, а те, що нас зближує. І тоді буде добро та злагода між нашими народами.

Роман ЯРЕМІЙЧУК,
дійсний член НТШ,
доктор технічних наук, професор

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #50 за 14.12.2012 > Тема "Крим - наш дім"