"Кримська Свiтлиця" > #49 за 07.12.2012 > Тема "Душі криниця"
#49 за 07.12.2012
«ЦВ╤ТЕ БАРВ╤НОК У КРИМУ…»
Поез╕я «ДЕСЯТЬ ЗОЛОТИХ ОСЕНЕЙ КРИМУ…»
В╕ктор Антонович Лазарук народився 2 листопада 1933 року в сел╕ Дубова Ковельського району Волинсько╖ област╕. П╕сля зак╕нчення ф╕лолог╕чного факультету Льв╕вського державного ун╕верситету ╕мен╕ ╤вана Франка працював учителем, в редакц╕╖ журналу «Жовтень» (тепер «Дзв╕н»), пров╕дним редактором редакц╕йно-видавничого в╕дд╕лу Волинського державного ун╕верситету ╕мен╕ Лес╕ Укра╖нки. В╕ктор Лазарук — член Нац╕онально╖ сп╕лки письменник╕в Укра╖ни з 1968 року, лауреат л╕тературно╖ прем╕╖ ╕мен╕ Агатангела Кримського. Автор зб╕рок поез╕й «Синь озерна», «Музика верхов╕ть», «Шацьк╕ озера», «Озерний дзв╕н», «Глаголи земл╕», «Л╕тораль», «Отрок Ос╕нь», «Чорне ╕ Б╕ле», «Серед поодиноких друз╕в ╕ щирих недруг╕в»; книжок нарис╕в «Син╕ оч╕ Волин╕», «В╕кна», роману-есе у 2-х томах «Св╕тязь». Так трапилось, що В╕ктор Антонович тяжко захвор╕в ╕ протягом десяти рок╕в змушений був на к╕лька м╕сяц╕в при╖жджати у кримськ╕ оздоровниц╕ на л╕кування. Про сво╓ перебування в Криму в╕н написав розлогий документально-художн╕й нарис «М╕й Крим», в якому з ус╕╓ю пристрастю публ╕циста пов╕дав про сво╓ вимушене життя-буття у цьому новому для нього кра╖, про сво╖ глибок╕ особист╕сн╕ ╕ творч╕ переживання: «М╕й Крим — це десять золотих осеней, тобто майже два роки безперервного оксамитного сезону, як╕ можуть поставити на ноги нав╕ть мертвого. М╕й Крим — це з╕бран╕ заради л╕тературного поприща в ╓диний кулак рештки ф╕зичних ╕ духовних сил, це — нова енерг╕я ╕ невикористан╕ нагромаджен╕ резерви, кинут╕ в б╕й за утвердження ╕стини, це — печальний ренесанс ╕, коли хочете, друге народження; це пост╕йна робота розуму й серця в ус╕х напрямках…» Цей публ╕цистичний нарис «М╕й Крим» послужив В. Лазаруков╕ чудовою передмовою до його книги в╕рш╕в про Крим «В оправ╕ кипарис╕в». Це — зб╕рка високохудожн╕х твор╕в, написаних переважно у 1980-1991 роках п╕д час ос╕ннього санаторного л╕кування на П╕вденному берез╕ Криму. В╕домий л╕тературний критик Микола ╤льницький, рецензуючи кримський доробок волинського поета В╕ктора Лазарука, писав, що в ньому ╓ «незвичне ╕ неспод╕ване: в╕дкриття для себе чогось нового, здивування, замилування… ╤ ще ц╕каво, що кожен в╕рш, взятий окремо, не справля╓ такого враження, як весь цикл, прочитаний разом…». На жаль, газета не книга, площа тут значно менша, але з кращими з кращих поез╕й цього циклу ми ознайомимо наших читач╕в, бо кримський цикл волинянина В╕ктора Лазарука й справд╕ написаний рукою ╕ серцем талановитого поета. Про Крим написано дуже багато в╕рш╕в укра╖нськими поетами, але переважна б╕льш╕сть тих в╕рш╕в несе такий соб╕ нал╕т туристично-екскурс╕йного споглядання, за винятком талановито написаних кримських цикл╕в Лес╕ Укра╖нки, Павла Тичини, Максима Рильського, Леон╕да Греб╕нки, Михайла Драй-Хмари, значно молодших поет╕в — Степана Литвина, Анатол╕я Славути-Логвиненка, Анатол╕я Гризуна, Василя Марсюка… У цьому далеко не завершеному перел╕ку поетичних ╕мен ч╕льне м╕сце пос╕да╓ й пр╕звище В╕ктора Лазарука, який присвятив Криму ц╕лу зб╕рку сво╓╖ поез╕╖. Це й справд╕ високопоетичн╕ твори, написан╕ щиро ╕ в╕д душ╕. Зачаровують вони ╕ сво╓ю мелодикою, ╕ вишуканою, доб╕рною укра╖нською мовою, лексичне багатство яко╖ п╕двладне автору, ╕ художн╕ми образами, як╕ надовго запам’ятовуються, як-от, наприклад, про хвилю: «сп’ялася лапами на п╕рс, гарчить, як барс…»; про море: «…мов козак прикутий, рветься море, ╕ гримлять кам╕нн╕ ланцюги»; про кримську ос╕нь — «ясени — яскрав╕ яничари ╕ шипшина за чадрою хмари, мов агат сережкою горить…»; про розк╕шне п╕вденнобережне дерево: «гойда╓ться в безв╕тр╕ на чинар╕, лапатий маятник листка»; про м╕сячну ср╕бну мить п╕вденнобережного вечора:
Не ц╕луйся: турецький м╕сяць ╤ ц╕кав╕ оц╕ цв╕ркуни! Тс! У тисову т╕нь загорнися! Ср╕бна мить… ╥й нема╓ ц╕ни. В темних бурках — кремезн╕ кедри В б╕лих кедах приб╕й — на пляж!..
Ск╕льки таких сво╖х св╕жих поетичних д╕амант╕в у в╕ршах В╕ктора Лазарука. А як ум╕ло в╕н використову╓ кожне слово, кожен звук, щоб в╕рш притягував до себе читача!
То реактивне море двигот╕ло. Навпоч╕пки чап╕ла Керч, Сторч зв╕вши водяне в╕трило Черкнув по хвил╕ кучерями смерч…
В╕дчува╓те оте «ч»? «Навпоч╕пки чап╕ла Керч… черкнув по хвил╕ кучерями смерч…». А ось, щоб яскрав╕ше змалювати море, автор добира╓ ╕нший звук — «з»:
Глянь: б╕л╕ хризантеми, Гекзаметр золотий! Ми в музиц╕ пливемо…
Так само ум╕ло ╕ майстерно використано «з» ╕ «с» у в╕рш╕ «Ср╕бна мить»:
Зелене скло, просв╕тлене наскр╕зь, На друзки розбива╓ хвилер╕з. Або звук «ц»: Не ц╕луйся: турецький м╕сяць ╤ ц╕кав╕ оц╕ цв╕ркуни… А ось знову звук «с»: …╕ тамариск, мов хитрий лис, М╕ж скель хвостом пухнасто вис…
Можна чимало в╕дшукати у поез╕ях В. Лазарука тако╖ дивно╖ гри словами, звуками, ╕ вона, ця гра, даруйте за тавтолог╕ю, в╕д╕гра╓ свою неабияку роль у змалюванн╕ настрою душ╕, дивних кримських пейзаж╕в. В╕ктор Лазарук, як ╕ його славетна землячка Леся Укра╖нка, серцем в╕дчував Крим, пом╕тив ск╕льки в ньому красот, ╕ ск╕льки в ньому ╓ й укра╖нського духу! Тут ще не позаростали безпам’ятством крут╕ стежини Лес╕ Укра╖нки, л╕каря ╕ поета, подоляка, який став Почесним громадянином Ялти, Степана Руданського, його земляка, теж подоляка, виноградного л╕каря, як його назива╓ В. Лазарук, великого прихильника р╕дного слова Михайла Коцюбинського… Й понин╕ викликають, ╕ спод╕ва╓мось, ще довго викликатимуть щиру усм╕шку «Кримськ╕ усм╕шки» Остапа Вишн╕… Як бачимо, не пересиха╓ русло кримсько╖ укра╖нсько╖ поетично╖ р╕ки, а навпаки, щедро поповню╓ться такими справд╕ чистими, св╕жими ╕ вельми поетичними строфами, як╕ ми в╕дшукали й у творах В╕ктора Лазарука. З-пом╕ж цих поетичних самоцв╕т╕в вид╕ля╓ться й публ╕цистичний етюд «Амет-Хан Султан», присвячений льотчиков╕, дв╕ч╕ Герою Радянського Союзу, ╕м’я ╕ подвиги якого за комун╕стично╖ системи замовчувалися т╕льки тому, що Амет-Хан був за нац╕ональн╕стю кримським татарином, а кримських татар, як в╕домо, стал╕нсько-бер╕╖вським тотал╕тарним режимом було насильно депортовано з Криму у травн╕ 1944 року, у тому числ╕ й родину Героя. Поет В╕ктор Лазарук, перебуваючи в Алупц╕, на мал╕й батьк╕вщин╕ Амет-Хана Султана у 1980-х роках минулого, двадцятого, стол╕ття, ще до того, як кримським татарам було дозволено повертатися в р╕дн╕ кра╖, шукав сл╕д╕в знаменитого пов╕тряного аса, чим накликав на себе цин╕чний людський скепсис, на кшталт: «А тоб╕ не вистача╓ лише кримських татар…». Та й сам Герой наражався на кам’яну ст╕ну байдужост╕ кремл╕вських вершител╕в людських доль, коли не раз перед ними порушував питання про повернення вигнанц╕в у р╕дний Крим. ╤ коли дв╕ч╕ Герою Амет-Хану Султану хот╕ли встановити погруддя не в Алупц╕, на його батьк╕вщин╕, де в╕н народився, а в Батайську, в╕н не втримався перед високими чинами: що ж це, у мене вже й батьк╕вщини нема╓?.. В╕рю, що в╕зьмись за цю болючу кримськотатарську тему вже п╕сля розпаду Союзу, п╕сля проголошення незалежност╕ Укра╖ни, автор м╕г би написати значно розкут╕ше, використавши для свого твору багато прихованого ╕ не висв╕тленого. Можна було б створити ц╕лу поему! Але й те, що йому вдалося написати у т╕ часи, робить поету велику честь. Адже тему цю в╕н порушив в укра╖нськ╕й поез╕╖ одним з перших! Кримська стор╕нка творчост╕ поета з Волин╕ В╕ктора Лазарука заслугову╓ б╕льшого пошанування ╕ досл╕дження. Гадаю, що ╕ л╕тературн╕ критики, ╕ кра╓знавц╕ ще не раз будуть звертатися до книги «В оправ╕ кипарис╕в», вельми ц╕каво╖ ╕ поетично╖. Доторкн╕мося ж ╕ ми душею ╕ серцем до художньо довершених, чистих ╕ св╕тлих поез╕й поета-волинянина В╕ктора Лазарука, до його духовного джерела, до його щирих думок, почутт╕в ╕ переживань, до мови його твор╕в ╕ в╕дчуймо, яке це щастя бути гарним поетом. Полюб╕мо Крим так, як його в╕дчув ╕ полюбив в╕н, поет В╕ктор Лазарук.
Данило КОНОНЕНКО
В╕ктор ЛАЗАРУК «ЦВ╤ТЕ БАРВ╤НОК У КРИМУ…»
МОРЕ
Виб╕гла з ущелини на гору Зеленава ящ╕рка-сосна. Хоче випростатися море, То впаде, то знову встане з дна. Б╕ля скель киплять води фонтани, Наче там купаються кити. Грима море в двер╕ океану, Кр╕зь протоку хоче утекти. Та замком постали мертв╕ гори, Мовчазн╕, холодн╕ навкруги. Мов козак прикутий, рветься море, ╤ гримлять кам╕нн╕ ланцюги. * * * Ти бачиш? Море ср╕бне, А обр╕й голубий. В╕д сонця серце сл╕пне... Прибою, в бубни бий! Глянь: б╕л╕ хризантеми, Гекзаметр золотий! Ми в музиц╕ пливемо... Двобою, в бубни бий! Зажмурся: син╓ море, А всесв╕т молодий. Плугами душу оре... М╕й болю, в бубни бий!
НА СВ╤ТАНКУ
З веж на Ай-Петр╕ залп дали: за скелю зачепилася хмарина, з-п╕д парасольки ╕тал╕йсько╖ п╕н╕╖ вигляда╓ червона хустина. Трактом старим ╖де сонце ╕з Сурожа в Крим. Дивуються на сход╕ над морем кедри — б╕л╕, блакитн╕, рожев╕. В ср╕бн╕м келиху Массандри, як токай, хлюпа╓ у в╕нця небокрай. Дегусту╓ тмутороканське сонце, ╖де ╕з Сурожа в Крим трактом старим, зм╕шу╓ мускат червоний ╕з л╕кером золотим.
МОРЕ ШУМИТЬ
Хвиля заламу╓ шапку високу смушеву Шлик б╕лоп╕нний по скел╕ блакитн╕й волочить: — Бурю! Бунчужного Бурю! Хмара за вухо рожеве закручу╓ ср╕бного вуса, Мне оселедця русявого, в пальцях теребить: — Хочемо Тишу! Хорунжого Тишу! — Слава! — гримлять гак╕вницею глухо ╕з муру. — — Слава! — смушевою шапкою. — Слава! — високо. Сапа╓ море, глибоко з╕тха╓, бушу╓, клекоче, Бурю гойда╓, скипаючи син╕м жупаном. Тиша бл╕дий, в кунтуш╕ золотому на сход╕, Скараний нагло на горло, кона╓. Море обира╓ ╕ в╕ншу╓ кошового.
ХВИЛЯ
Зелене скло, просв╕тлене наскр╕зь, На друзки розбива╓ хвилер╕з. Сп’ялася лапами на п╕рс. Гарчить, як барс, який п╕др╕с. Накри╓ враз ╕ зми╓ раптом нас. З╕тха накатний контрабас.
БАРВ╤НОК
Цв╕те барв╕нок у Криму — Наш синьоокий ╕ хрещатий, — Босон╕ж виб╕г у зиму. Неначе вдома коло хати: Араукар╕╖ ч╕л╕йсько╖ печаль, Хурма японська м╕ж китайських пальм. Буксу╓ серце в тупику: Чого ж ╕ще? ╤нд╕йського бузку? ╤ макросв╕т, ╕ м╕кросв╕т... Кажу йому: «Барв╕ночку, прив╕т!» П╕дняв гол╕вку: «З Новим роком! Як ти змарн╕в тут! Будь здоров!» Суничник голий над потоком Букетом стежку перейшов. Вгор╕ — зима, внизу кв╕ту╓ л╕то... Л╕ванськ╕ кедри — гербов╕ рел╕кти... Та н╕кому тебе тут пожал╕ти. Мете подолом чорноморська флора, П’╓ сонячн╕ коктейл╕ золот╕. ╢ нав╕ть сосни, та не т╕. А де ж моя пол╕ська б╕локора? Стою один, схвильований до сл╕з В╕д Ялти аж по С╕ме╖з Нема, н╕де нема мо╖х бер╕з.
ОС╤НЬ
Полоснула серце м╕сяцем — ╕ вже, Терноока, дика ╕ по пояс гола, Чайкою кигиче понад молом, Замовля╓ сонце голубим ножем. Спало з пл╕ч зелене фередже*, Золотом гаптоване на полах. Плаче ╕ см╕╓ться, смуглочола, Св╕й ясир барвистий стереже. Згасли за п╕дошвою гори Вибухом багряним шаровари, ╤ клубком карабка╓ться крик. Ясени — яскрав╕ яничари, ╤ шипшина за чадрою хмари, Мов агат, сережкою горить.
*Верхн╕й старовинний одяг мусульманських ж╕нок, що вкривав ╖х ╕з голови до н╕г
ЦВ╤ТЕ ОЛЕАНДР!
Спи. Спок╕йно. Цв╕те олеандр! За плечима завмерла сльота. З магматичних пригн╕чених надр Вибуха╓ сосна золота. Не чекайте! Воно не мине, Ще один перейде погов╕р: Син╓ море сховало мене За ср╕блястою хмарою г╕р. Змий цей накип, наклеп цей, мов брухт, Цю б╕ду, мов стригучий лишай! Серед скель б╕рюзових ╕ бухт Напина╓ в╕трило душа. Усм╕хнулося сонце в пенсне. Син╓ море ос╕ло, мов спрут. Св╕тле море п╕ймало мене. Кипарисеням вис╕юсь тут.
ПАЛАЦ В АЛУПЦ╤
╤. ГОЛУБА В╤ТАЛЬНЯ
Чекаю щастя в голуб╕й в╕тальн╕ — Княжну Зорю, свою ясну княжну. ╤з-п╕д вуал╕ сполохи печальн╕: — Не залишай мене одну. Хто н╕ч нам хмарою зашторив, Задмухав л╕л╕ю у бра? А море що? Воно см╕╓ться. Море Старе гофре перебира. ╤ похилились б╕л╕ плеч╕ Бл╕дого М╕сяця-паш╕. Песим╕стичне щастя. Св╕тлий веч╕р. Трохи для духу. Б╕льше для душ╕. Щось тихо так в╕дчалило в туман╕, Бабахка з гаубиць приб╕й. Кпить половецька баба ╕з пов╕й, Спить на терас╕ лев Бонанн╕.
II. ПАРАДНИЙ КАБ╤НЕТ
Парадний дв╕р. Парадний каб╕нет. Фам╕льн╕ титули. Багетов╕ портрети. Горить кам╕н. Вистукують карети. ╤стор╕я й мистецтво. Тет-а-тет. Сповза╓ в смерк л╕ловий спрут гл╕цин╕й; Кам╕н ╕ кам╕нь; ╕ кам╕нний граф, Палацовим шосе процокав веч╕р син╕й. Стара епоха в хмар╕ догора. Йде триста кр╕пак╕в, йде гурт каменотес╕в. ╤з Хаосу виходять. Мов к╕но. У кадр╕ — кедр. В╕дходить граф в Одес╕. Н╕ме к╕но. У кадр╕ за в╕кном. Заснув кам╕н... Куранти б’ють на веж╕... Магнол╕╖... Калина... Л╕хтар╕... Тремт╕ння трапезунтсько╖ зор╕ — У синьому понт╕йському безмежж╕...
ВЕЧ╤Р У С╤МЕ╥З╤
╤ В пелехат╕й хмар╕ пропливла Голуба поранена акула. Заховавши лапи в золотавий жар, Муркот╕ла морю К╕шка змерхла. ╤з хвоста линяла сиза мла. Зачесавши пасмо джерела з чола, Уклонився горам син╕м Кам╕нь сивий: — Добрий веч╕р! II К╕шка попеляста хмару пелехату Лоскотала вусом: «Хочу в теплу хату». Ял╕вцем високим, що спинався з вуха, Чи хроп╕ло море, св╕т навшпиньки слухав. Сокор╕ла хмара з с╕дала високо, Мружила то ср╕бне, то зелене око. Муркот╕ла К╕шка, терлася об гору, Галькою у горл╕ в мл╕ хроп╕ло море. — Ахшам ха╕р олсун!* *Добрий веч╕р (тюрк.)
МАЯК
Скрикне море вноч╕, загримить на литаврах, Скине шовк, розмета╓ парчу... Я ╕з хвил╕ тоб╕ прошепчу, Промовчу з благородного лавра. ╤ розступляться темрява й нетр╕. Заморга╓ на мис╕ маяк. Я тоб╕ закричу ╕з Ай-Петр╕: — Не згасай, дивозоре моя!
ДЖУР-ДЖУР
Для безпечност╕ зн╕мемо н╕мби ╤ замрем на пороз╕ гр╕ха. Нам яйла мерехт╕тиме, н╕би Тихо в серц╕ блакитне з╕тха. В╕дчинись. В паморочн╕ глибини Я впаду, як у море Дн╕про! Я не винен, не винен, не винен: Наш╕ дол╕ зм╕шались, мов кров. ╤ сахнуться мен╕ навпроти В п╕н╕ кучер╕в пишних ╕з пл╕ч Кучугури сл╕пучо╖ цноти Кр╕зь морську зачаровану н╕ч. ╤ не зникну я так, а воскресну, Дух ╕ силу свою збережу. Знов у горах явлюсь — Перелесник, Й поб╕жу, наче дужий Джур-Джур.
В╤НДСЕРФ╤НГ
То реактивне море двигот╕ло. Навпоч╕пки чап╕ла Керч. Сторч зв╕вши водяне в╕трило, Черкнув по хвил╕ кучерями смерч. ╤ закружляв, зловт╕шний, наче демон, Зд╕ймався, падав, бушував. ╤ юродивий плакав темно, Забувши сльози ╕ слова. Сл╕пило море ср╕бним сяйвом, Як степ у сонячних сн╕гах. Хто з нас не мр╕яв, юний ╕ русявий? Поземка в мор╕ ╕ юга. То реактивне море двигот╕ло. Навпоч╕пки чап╕ла Керч. Сторч зв╕вши водяне в╕трило, Черкнув по хвил╕ кучерями смерч.
НА КАМЕН╤
Так можна й в╕чн╕сть просид╕ти. На камен╕. У закутку доби... Приб╕й вишневим сипав кв╕том, ╤ голуби л╕тали, голуби... Читати море, вдаль верстати Стор╕нки тисяч тираж╕в... Немов омега, краб рукатий П╕дтекст глибинний ворушив... Св╕тили хмари, як неон, не гр╕зн╕. Пах розмарин, ╕ слухала земля, Як у святков╕й сяюч╕й б╕лизн╕ Ай-Петр╕ з морем розмовля.
ЛИСТИ З ЯЛТИ
╤ Ранок сьогодн╕ був чудовий ╕ море розк╕шне: син╓, рожеве, зелене, опалове, яке хочеш, а тепер чудова м╕сячна, т╕льки дуже холодна н╕ч. Леся Укра╖нка. З листа до О. П. Косач (матер╕). 4 листопада 1897 р. Ялта, Катерининська, дача Лещинського, кв. № 9.
У нас оц╕ два дн╕ зима. Дуже чудно, нав╕ть якось см╕шно дивитись, як на лаврах та кипарисах лежать б╕л╕ платочки сн╕гу. Леся Укра╖нка. З листа до О. П. Косач (сестри), 25, 26 грудня 1897 р. Ялта, Катерининська, дача Лещинського, кв. № 12
Мама, як при╖хала сюди, то ╖й все зда╓ться, що тепер вербна нед╕ля, а не Р╕здво... Леся Укра╖нка. З листа до О. П. Косач (сестри), 13 с╕чня 1898 р. Ялта, Villa Iphigenia, Виноградна вул.
Ой, Л╕лечко, яка см╕шна зима, Над м╕стом витрушена з хмари! В╕три пропхалися в Байдари, Промчали з гиком — ╕ нема.
Саврасна вся роз’╖халась Москва, А я сама соб╕ не рада. Зеленоморе св╕тле, мов левада, Де п╕ниться ромашками трава.
На кипарисах — бутафорний сн╕г, Вся у дзв╕ночках Ялта — на санчатах. ╤ вийшли гори св╕ту пос╕вати Зерном блакитним на пор╕г.
М╕й б╕лий лев засн╕жено╖ лави Л╕г б╕ля пальми — ма╓стат. ╤ зимородок, син╕й ╕ яскравий, Що зирка в захват╕ на сад.
То не зима. То вербниця весняна. См╕╓ться мама. Зб╕гли дн╕. А як мен╕ на чужин╕? У серц╕ — рана...
II ...се вже, може, не зовс╕м нормально, але мен╕ зда╓ться, що я маю перед собою якусь велику битву, з яко╖ вийду переможцем, або зовс╕м не вийду. Коли у мене справд╕ ╓ талан, то в╕н не загине, то не талан, що погиба╓ в╕д туберкульозу чи ╕стер╕╖! Нехай ╕ заважають с╕ лиха, але зате, хто зна╓, чи не кують вони мен╕ тако╖ збро╖, яко╖ нема в ╕нших, здорових людей. Леся Укра╖нка. З листа до О. П. Косач (матер╕). 12 березня 1898 р. Ялта, В╕лла ╤ф╕ген╕я Сьогодн╕ я ходила дивитись на море у великий в╕тер, воно було гарне ╕ зелене зовс╕м, як трава. Леся Укра╖нка. З листа до Миколи та ╤сидори Косач╕в, 4 травня 1898 р., Ялта.
Як перед битвою. У в╕дсв╕т╕ вогню Ку╓ нам доля зброю чар╕вну. Тако╖ маршали не мали у житт╕: Рук╕в’я ср╕бне, п╕хви золот╕.
Мов щит, дзвенить он м╕сяць м╕дяний, Летить бунчук розпатлано╖ хмари ╤з далини тридцятил╕тньо╖ в╕йни — Поеми, цикли, в╕рш╕ — мов рейтари.
То чесна с╕ча. Зв╕сно ж, не парад! ╤дуть в╕йська, грядуть мо╖ ул╕ти З-за обр╕ю гарматно прогрим╕ти, Не повертатися назад!
За мною — поетичний м╕й ескорт. Димами забинтован╕ редути... Ой, мамо, н╕... Не хочу нав╕ть чути! То не талан, що гине в╕д сухот.
Гарцю╓ дух м╕й з блиском ув очах, В с╕дл╕ висок╕м пробу╓ остроги... Ц╕лую битву в дзеркало меча: Н╕, не вернусь без перемоги! III Сьогодн╕ я писала пап╕ про свою нову дом╕вку; тут же, т╕льки на другому етаж╕. В н╕й два в╕кна: одно на сх╕д, друге на зах╕д... Двер╕ виходять на великий скляний ╜анок, якого половина належить мен╕. Леся Укра╖нка. З листа до О. П. Косач (матер╕), 22 листопада 1897. Ялта, Катерининська, дача Лещинського, кв. 12 Неначе з моря вийнят╕ корали, Чиясь душа заплакала вноч╕... Про що гусин╕ гусла ╜ел╜отали, З яйли на Ялту летючи?
Св╕та╓ г╕р висока панорама, Блакитна хвиля, скатана в рулон. Кида на ст╕ни сонячний орнамент М╕й дерев’яний р╕зьблений балкон. А двер╕ — ридма. Вийшли ╕з веранди. А птахи плачуть, танучи в ╕мл╕. Що шлють мен╕ волинськ╕ Н╕дерланди На р╕дному ╕ теплому крил╕?
Музично-кольорова терап╕я: Дивлюсь на кв╕ти, слухаю приб╕й, П’ю чисте, ол╕мп╕йське, далеб╕. Ось так живу ╕ — диво! — не стар╕ю.
Напевно, не позбутися мороки ╤ там, де грань тисячол╕ть. Труджусь, даю з рос╕йсько╖ уроки. Повинн╕ ж ми навчатися ╕ вчить.
Не в╕риться! Такий наплив гостей! З ус╕х к╕нц╕в — кого я т╕льки бачу! А м╕г же м╕й стол╕тн╕й юв╕лей, М╕г завалити графську ветху дачу.
Щороку вищий вал зелений, ╤, як завжди, на серц╕ тихий щем, ╤ на подол╕ бронзовому в мене Букет (в╕д кого ж т╕льки?) хризантем.
Ось так... На камен╕... л╕куюся мовчанням. Ся подорож до моря не остання.
СТЕПАНОВ╤ РУДАНСЬКОМУ НА МОГИЛУ
Мов спис, прор╕с кр╕зь серце кипарис. Схилився в╕тер з Укра╖ни. За хрещатим барв╕нком, за п╕снею-сп╕вомовкою Заховайся за словом нетл╕нним!... Чу╓ш? Мимо промчала погоня... Х╕ба хмаронька заплаче дощем по мен╕*. *╤з напису на могил╕
КИРК-ОР*
Печерне мертве м╕сто, У магматичне врубане плато.
Кигичуть в н╕ч сл╕пу Стар╕ зал╕зн╕ двер╕: Хто там? Хозари? Таври чи татари? На гарбах, на кибитках, на возах, Наче сльоза кара╖ма, Скотилися в╕ки... ╤ глибокий у камен╕ сл╕д-кол╕я, Наче сонна зм╕я гюрза.
Кого ведуть? Коронних, Посполитих чи простих? Чия на плас╕ буйна голова Кривавими устами шелестить?
Туристська стежка. Виблякла трава... Шаруд╕ння... туп╕т... зойки... ╤ мовчання, й крик За пудовими замками Й мурами Кирк-Ора... На глибоких сходах в╕кових Посковзнувся морок На ногах кривих, Нап╕вправда заточилася сувора. В овечих к╕зяках б╕ля кенас Спинився простоволосий час.
Над спопел╕лим прахом Тохтамиша Крильми гор╕ховими тиша Молиться, немов за тяжкий гр╕х, За сорок кр╕постей тво╖х.
* Стародавня назва Чуфут-Кале, середньов╕чного м╕ста-фортец╕ в околицях Бахчисарая Кримсько╖ автономно╖ республ╕ки.
ШХУНА «HISPANIOLA»
Збудоване в 1954 роц╕ парусне судно «Нispaniola» для к╕нозйомок як шхуна XVIII стол╕ття. Нин╕ встановлене на набережн╕й в Ялт╕, використову╓ться як бар.
╤ Вдарить сп╕в. Загримить рад╕ола. Мимо мулу, ╕нтриг ╕ за╖к, Як в╕трила напне «Нispaniola», Свисне нам XVIII в╕к.
Гопкомпан╕я. Шторм. Аромат «Коктебеля» ╤ високо╖ хвил╕ коктейль. Фл╕бусть╓ри весел╕ — як беля Чорна н╕ч за бортами — хоч стрель!
Кусень мерзлого сала — з комори! ╤ картопля — ╕з приску — сипка! Не страшне розлютоване море, По кол╕на найглибша р╕ка!
Тьохне в грудях, завмре ╕ проколе, К╕ль розкра╓ навп╕л далеч╕нь. Шхуна ляже на курс, з Цареграда у Ковле З В╕зант╕╖ на р╕дну Волинь.
Не минемо Святих, запливем у П╕сочн╕, На купавах не струсим роси. Донний дзв╕н озерянсько╖ ноч╕ Сколихне затонул╕ часи.
Певно ж, з берега шхуну пом╕тять, Хтось хустиною зв╕дти майне... О! Богиня гостинност╕ Св╕тязь!.. Прив’яж╕те до щогли мене!
II Шторм приб’╓ до села: тихо, сито ╕ мило. Наша шхуна — мов т╕нь, наче диво ╕з див. Ц╕лу н╕ч лопочи, полотняне в╕трило, Пом╕ж батькових яблунь ╕ слив!
Протаранить бушприт в╕трогонний прич╕лок, Щогла небо проб’╓ аж до крокв. Знову буду юнак, молодий понед╕лок, В╕д п’янкого дитинства за крок.
Вдарте вгору салют з дерев’яних п╕стол╕в, ╤з л╕щинових лук╕в — до хмар! Б╕ля парти сво╓╖ ридатиме в школ╕ Босоного╖ шайки главар.
Я по трапу... на мить... ╕з ванькира у с╕ни... Я на хвильку лише. Я туди ╕ назад... Позбираю гнилиц╕, сховаю у с╕но. Закочуся у росяний сад.
Постою. Походжу. Непом╕тний. Н╕який. Кам╕нець у рогатц╕ дор╕г. На дол╕вку впаду, затремчу, наче як╕р, Об╕руч охоплю пово╓нний пор╕г.
ВИНОГРАДНИЙ Л╤КАР
Я так перевтомився ╕ так слабував удома, що мусив спочити. Тепер почуваю себе трохи краще. Згадую Вас, бо тут все нагаду╓ про наше з Вами кримське життя. ╤з листа Михайла Коцюбинського до В╕тал╕я Боровика в╕д 15 червня 1904 року
При палиц╕, на сходинц╕ тераси. На в╕дстан╕ восьми десятил╕ть У св╕тлому костюм╕ дивний красень Михайло Коцюбинський майорить.
В╕н, ф╕локсерний сл╕дчий, земський-бо статистик, В оточенн╕ доброд╕╖в ╕ панн, Як в╕трило б╕ле, хоче переплисти Л╕тепла зелений океан.
Ц╕литься примружено ╕ хто зна, Що в╕н там намацу╓ в ╕мл╕? Знов нап’╓ться й хамитиме бонза? Нагодують менон╕ти-москал╕?
До Чайного будиночка. До моря, Де закипа╓ в хвил╕ д╕абаз. Вслухаюся. Про що вони говорять? Лише лушпиння сл╕в, полова фраз...
— Б╕бл╕отеки погор╕ло╖ епоха... — Свинарника помпезного пора... — А хто з вас жертвував хоч трохи Задля загального добра?..
Готичний г╕мн. ╤ поруч В╕ра й Муся Fata morgana. Далина. Про що там р╕ч? Не доступлюся. Як ╕з-за хмари долина.
╤нтел╕генти, де ви? В╕дгукн╕ться! Б╕жу по сходах взяти ╕нтерв’ю. ╤ т╕льки чайка, чайка-блискавиця. Сам б╕ля лева сплячого стою. * * * Я спитав про тебе в кримсько╖ сосни: Сн╕г сучасний — на тор╕шн╕ сни.
Порскнули в╕д см╕ху б╕лки голуб╕: Знов нема, нема листа тоб╕!
Виб╕гла зелена хвиля з темноти, Глянула здивовано: де ж ти?
Я також рясних дощ╕в перепитав... То — не ти, а ос╕нь золота. * * * На флейт╕ ╕волга заграла, Що пожовт╕╓ тихо сад. Я все питав, а ти мовчала, Не оглядались ми назад. То ми були щаслив╕ в гор╕. Ти пробачала. Я жал╕в. То ми ховалися на мор╕ П╕д ср╕бн╕ крила вечор╕в.
ДОСВ╤ТНЯ ЗОРЯ (Для в╕олончел╕ з г╕тарою) С╕ бемоль м╕нор
Наче ╕скра в коханому оц╕, Засв╕чуся вноч╕: стережись! Б╕л╕ китички — в темн╕й затоц╕: То скрада╓ться море, мов рись.
Наб╕жить ╕ з╕тхне... Засв╕та╓... Просв╕тл╕╓ й з╕тхне на меж╕... Зашар╕╓ високе й безкра╓, Спалахне син╕й шарф Демердж╕.
Мов шкатулка, в╕дчиниться шишка — ╤з нас╕нням сосни сувен╕р. Просв╕тл╕╓ душа моя нишком, Наче цв╕т ломикаменю з г╕р.
Хтось приб’╓ться з блакитно╖ сфери, Неймов╕рно далекий ╕ св╕й, Мов уламок весла ╕з галери, Що замотане в ср╕бний приб╕й,
Мов пергаментна грамота в╕рча, Мов сув╕й в╕д морського царя... Зблиснуть: серп — поза ск╕фським стор╕ччям, А ╕з антсько╖ ери — зоря. Наб╕жить ╕ з╕тхне... Зазор╕╓... Спалахне, наб╕жить ╕ з╕тхне, Наче мр╕я, мов «Ave Maria!» На меж╕, де вже зми╓ мене.
Просв╕тл╕╓, мов праведний гр╕шник, Що прозр╕в ╕ ц╕ну╓ добро. Зголуб╕╓... На хвилю прис╕вши, Засм╕╓ться Жар-птиц╕ перо.
Потепл╕╓... Н╕ ката, н╕ жертви... Проясн╕╓ складне, як просте. Скроплять рани ц╕лющою: мертве До живого нав╕к приросте.
Змерхне фальш, наче шум... Ша, не руште... Наб╕жить ╕ з╕тхне у душ╕... Пришпили кв╕тку дроку, Алушто! Шарф рожевий держи, Демердж╕!
"Кримська Свiтлиця" > #49 за 07.12.2012 > Тема "Душі криниця"
Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=11135
|