Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (4444)
З потоку життя (7293)
Душі криниця (4116)
Українці мої... (1658)
Резонанс (2110)
Урок української (1006)
"Білі плями" історії (1844)
Крим - наш дім (1028)
"Будьмо!" (271)
Ми єсть народ? (241)
Бути чи не бути? (308)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (202)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
САВА ╤ ЛАВА
Наш╕ традиц╕╖


«20 ДН╤В У МАР╤УПОЛ╤», ДЖАМАЛА ╤ «КОНОТОПСЬКА В╤ДЬМА»:
Стали в╕дом╕ лауреати Шевченк╕всько╖ прем╕╖…


ПРАВДА ДВО╢СЛОВА
Наш╕ традиц╕╖


ОЧИМА БЕЛЬГ╤ЙСЬКОГО ФОТОГРАФА
На його зн╕мках - чорно-б╕ла пал╕тра Майдану…


МИСТЕЦЬКА «ЗДИБАНКА В «НОР╤»
Виставка в╕дбулася без обмежень ╕ упереджень. В╕дб╕р ╕ цензура були в╕дсутн╕…




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #49 за 07.12.2012 > Тема "Душі криниця"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#49 за 07.12.2012
«ЦВ╤ТЕ БАРВ╤НОК У КРИМУ…»

Поез╕я
«ДЕСЯТЬ ЗОЛОТИХ ОСЕНЕЙ КРИМУ…»

В╕ктор Антонович Лазарук народився 2 листопада 1933 року в сел╕ Дубова Ковельського району Волинсько╖ област╕. П╕сля зак╕нчення ф╕лолог╕чного факультету Льв╕вського державного ун╕верситету ╕мен╕ ╤вана Франка працював учителем, в редакц╕╖ журналу «Жовтень» (тепер «Дзв╕н»), пров╕дним редактором редакц╕йно-видавничого в╕дд╕лу Волинського державного ун╕верситету ╕мен╕ Лес╕ Укра╖нки. В╕ктор Лазарук — член Нац╕онально╖ сп╕лки письменник╕в Укра╖ни з 1968 року, лауреат л╕тературно╖ прем╕╖ ╕мен╕ Агатангела Кримського. Автор зб╕рок поез╕й «Синь озерна», «Музика верхов╕ть», «Шацьк╕ озера», «Озерний дзв╕н», «Глаголи земл╕», «Л╕тораль», «Отрок Ос╕нь», «Чорне ╕ Б╕ле», «Серед поодиноких друз╕в ╕ щирих недруг╕в»; книжок нарис╕в «Син╕ оч╕ Волин╕», «В╕кна», роману-есе у 2-х томах «Св╕тязь».
Так трапилось, що В╕ктор Антонович тяжко захвор╕в ╕ протягом десяти рок╕в змушений був на к╕лька м╕сяц╕в при╖жджати у кримськ╕ оздоровниц╕ на л╕кування. Про сво╓ перебування в Криму в╕н написав розлогий документально-художн╕й нарис «М╕й Крим», в якому з ус╕╓ю пристрастю публ╕циста пов╕дав про сво╓ вимушене життя-буття у цьому новому для нього кра╖, про сво╖ глибок╕ особист╕сн╕ ╕ творч╕ переживання:
«М╕й Крим — це десять золотих осеней, тобто майже два роки безперервного оксамитного сезону, як╕ можуть поставити на ноги нав╕ть мертвого.
М╕й Крим — це з╕бран╕ заради л╕тературного поприща в ╓диний кулак рештки ф╕зичних ╕ духовних сил, це — нова енерг╕я ╕ невикористан╕ нагромаджен╕ резерви, кинут╕ в б╕й за утвердження ╕стини, це — печальний ренесанс ╕, коли хочете, друге народження; це пост╕йна робота розуму й серця в ус╕х напрямках…»
Цей публ╕цистичний нарис «М╕й Крим» послужив В. Лазаруков╕ чудовою передмовою до його книги в╕рш╕в про Крим «В оправ╕ кипарис╕в». Це — зб╕рка високохудожн╕х твор╕в, написаних переважно у 1980-1991 роках п╕д час ос╕ннього санаторного л╕кування на П╕вденному берез╕ Криму. В╕домий л╕тературний критик Микола ╤льницький, рецензуючи кримський доробок волинського поета В╕ктора Лазарука, писав, що в ньому ╓ «незвичне ╕ неспод╕ване: в╕дкриття для себе чогось нового, здивування, замилування… ╤ ще ц╕каво, що кожен в╕рш, взятий окремо, не справля╓ такого враження, як весь цикл, прочитаний разом…». На жаль, газета не книга, площа тут значно менша, але з кращими з кращих поез╕й цього циклу ми ознайомимо наших читач╕в, бо кримський цикл волинянина В╕ктора Лазарука й справд╕ написаний рукою ╕ серцем талановитого поета. Про Крим написано дуже багато в╕рш╕в укра╖нськими поетами, але переважна б╕льш╕сть тих в╕рш╕в несе такий соб╕ нал╕т туристично-екскурс╕йного споглядання, за винятком талановито написаних кримських цикл╕в Лес╕ Укра╖нки, Павла Тичини, Максима Рильського, Леон╕да Греб╕нки, Михайла Драй-Хмари, значно молодших поет╕в — Степана Литвина, Анатол╕я Славути-Логвиненка, Анатол╕я Гризуна, Василя Марсюка… У цьому далеко не завершеному перел╕ку поетичних ╕мен ч╕льне м╕сце пос╕да╓ й пр╕звище В╕ктора Лазарука, який присвятив Криму ц╕лу зб╕рку сво╓╖ поез╕╖. Це й справд╕ високопоетичн╕ твори, написан╕ щиро ╕ в╕д душ╕. Зачаровують вони ╕ сво╓ю мелодикою, ╕ вишуканою, доб╕рною укра╖нською мовою, лексичне багатство яко╖ п╕двладне автору, ╕ художн╕ми образами, як╕ надовго запам’ятовуються, як-от, наприклад, про хвилю: «сп’ялася лапами на п╕рс, гарчить, як барс…»; про море: «…мов козак прикутий, рветься море, ╕ гримлять кам╕нн╕ ланцюги»; про кримську ос╕нь — «ясени — яскрав╕ яничари ╕ шипшина за чадрою хмари, мов агат сережкою горить…»; про розк╕шне п╕вденнобережне дерево: «гойда╓ться в безв╕тр╕ на чинар╕, лапатий маятник листка»; про м╕сячну ср╕бну мить п╕вденнобережного вечора:

Не ц╕луйся: турецький м╕сяць
╤ ц╕кав╕ оц╕ цв╕ркуни!
Тс! У тисову т╕нь загорнися!
Ср╕бна мить… ╥й нема╓ ц╕ни.
В темних бурках — кремезн╕ кедри
В б╕лих кедах приб╕й — на пляж!..

Ск╕льки таких сво╖х св╕жих поетичних д╕амант╕в у в╕ршах В╕ктора Лазарука. А як ум╕ло в╕н використову╓ кожне слово, кожен звук, щоб в╕рш притягував до себе читача!

То реактивне море двигот╕ло.
Навпоч╕пки чап╕ла Керч,
Сторч зв╕вши водяне в╕трило
Черкнув по хвил╕ кучерями смерч…

В╕дчува╓те оте «ч»? «Навпоч╕пки чап╕ла Керч… черкнув по хвил╕ кучерями смерч…». А ось, щоб яскрав╕ше змалювати море, автор добира╓ ╕нший звук — «з»:

Глянь: б╕л╕ хризантеми,
Гекзаметр золотий!
Ми в музиц╕ пливемо…

Так само ум╕ло ╕ майстерно використано «з» ╕ «с» у в╕рш╕ «Ср╕бна мить»:

Зелене скло, просв╕тлене наскр╕зь,
На друзки розбива╓ хвилер╕з.
Або звук «ц»:
Не ц╕луйся: турецький м╕сяць
╤ ц╕кав╕ оц╕ цв╕ркуни…
А ось знову звук «с»:
…╕ тамариск, мов хитрий лис,
М╕ж скель хвостом пухнасто вис…

Можна чимало в╕дшукати у поез╕ях В. Лазарука тако╖ дивно╖ гри словами, звуками, ╕ вона, ця гра, даруйте за тавтолог╕ю, в╕д╕гра╓ свою неабияку роль у змалюванн╕ настрою душ╕, дивних кримських пейзаж╕в. В╕ктор Лазарук, як ╕ його славетна землячка Леся Укра╖нка, серцем в╕дчував Крим, пом╕тив ск╕льки в ньому красот, ╕ ск╕льки в ньому ╓ й укра╖нського духу! Тут ще не позаростали безпам’ятством крут╕ стежини Лес╕ Укра╖нки, л╕каря ╕ поета, подоляка, який став Почесним громадянином Ялти, Степана Руданського, його земляка, теж подоляка, виноградного л╕каря, як його назива╓ В. Лазарук, великого прихильника р╕дного слова Михайла Коцюбинського… Й понин╕ викликають, ╕ спод╕ва╓мось, ще довго викликатимуть щиру усм╕шку «Кримськ╕ усм╕шки» Остапа Вишн╕…
Як бачимо, не пересиха╓ русло кримсько╖ укра╖нсько╖ поетично╖ р╕ки, а навпаки, щедро поповню╓ться такими справд╕ чистими, св╕жими ╕ вельми поетичними строфами, як╕ ми в╕дшукали й у творах В╕ктора Лазарука.
З-пом╕ж цих поетичних самоцв╕т╕в вид╕ля╓ться й публ╕цистичний етюд «Амет-Хан Султан», присвячений льотчиков╕, дв╕ч╕ Герою Радянського Союзу, ╕м’я ╕ подвиги якого за комун╕стично╖ системи замовчувалися т╕льки тому, що Амет-Хан був за нац╕ональн╕стю кримським татарином, а кримських татар, як в╕домо, стал╕нсько-бер╕╖вським тотал╕тарним режимом було насильно депортовано з Криму у травн╕ 1944 року, у тому числ╕ й родину Героя.
Поет В╕ктор Лазарук, перебуваючи в Алупц╕, на мал╕й батьк╕вщин╕ Амет-Хана Султана у 1980-х роках минулого, двадцятого, стол╕ття, ще до того, як кримським татарам було дозволено повертатися в р╕дн╕ кра╖, шукав сл╕д╕в знаменитого пов╕тряного аса, чим накликав на себе цин╕чний людський скепсис, на кшталт: «А тоб╕ не вистача╓ лише кримських татар…». Та й сам Герой наражався на кам’яну ст╕ну байдужост╕ кремл╕вських вершител╕в людських доль, коли не раз перед ними порушував питання про повернення вигнанц╕в у р╕дний Крим. ╤ коли дв╕ч╕ Герою Амет-Хану Султану хот╕ли встановити погруддя не в Алупц╕, на його батьк╕вщин╕, де в╕н народився, а в Батайську, в╕н не втримався перед високими чинами: що ж це, у мене вже й батьк╕вщини нема╓?.. В╕рю, що в╕зьмись за цю болючу кримськотатарську тему вже п╕сля розпаду Союзу, п╕сля проголошення незалежност╕ Укра╖ни, автор м╕г би написати значно розкут╕ше, використавши для свого твору багато прихованого ╕ не висв╕тленого. Можна було б створити ц╕лу поему! Але й те, що йому вдалося написати у т╕ часи, робить поету велику честь. Адже тему цю в╕н порушив в укра╖нськ╕й поез╕╖ одним з перших!
Кримська стор╕нка творчост╕ поета з Волин╕ В╕ктора Лазарука заслугову╓ б╕льшого пошанування ╕ досл╕дження. Гадаю, що ╕ л╕тературн╕ критики, ╕ кра╓знавц╕ ще не раз будуть звертатися до книги «В оправ╕ кипарис╕в», вельми ц╕каво╖ ╕ поетично╖. Доторкн╕мося ж ╕ ми душею ╕ серцем до художньо довершених, чистих ╕ св╕тлих поез╕й поета-волинянина В╕ктора Лазарука, до його духовного джерела, до його щирих думок, почутт╕в ╕ переживань, до мови його твор╕в ╕ в╕дчуймо, яке це щастя бути гарним поетом. Полюб╕мо Крим так, як його в╕дчув ╕ полюбив в╕н, поет В╕ктор Лазарук.

Данило КОНОНЕНКО


В╕ктор ЛАЗАРУК
«ЦВ╤ТЕ БАРВ╤НОК У КРИМУ…»


МОРЕ

Виб╕гла з ущелини на гору
Зеленава ящ╕рка-сосна.
Хоче випростатися море,
То впаде, то знову встане з дна.
Б╕ля скель киплять води фонтани,
Наче там купаються кити.
Грима море в двер╕ океану,
Кр╕зь протоку хоче утекти.
Та замком постали мертв╕ гори,
Мовчазн╕, холодн╕ навкруги.
Мов козак прикутий, рветься море,
╤ гримлять кам╕нн╕ ланцюги.
* * *
Ти бачиш? Море ср╕бне,
А обр╕й голубий.
В╕д сонця серце сл╕пне...
Прибою, в бубни бий!
Глянь: б╕л╕ хризантеми,
Гекзаметр золотий!
Ми в музиц╕ пливемо...
Двобою, в бубни бий!
Зажмурся: син╓ море,
А всесв╕т молодий.
Плугами душу оре...
М╕й болю, в бубни бий!

НА СВ╤ТАНКУ

З веж на Ай-Петр╕ залп дали:
за скелю зачепилася хмарина,
з-п╕д парасольки ╕тал╕йсько╖ п╕н╕╖
вигляда╓ червона хустина.
Трактом старим
╖де сонце ╕з Сурожа в Крим.
Дивуються на сход╕ над морем
кедри — б╕л╕, блакитн╕, рожев╕.
В ср╕бн╕м келиху Массандри,
 як токай,
хлюпа╓ у в╕нця небокрай.
Дегусту╓ тмутороканське сонце,
╖де ╕з Сурожа в Крим
трактом старим,
зм╕шу╓ мускат червоний
╕з л╕кером золотим.

МОРЕ ШУМИТЬ

Хвиля заламу╓ шапку
 високу смушеву
Шлик б╕лоп╕нний
 по скел╕ блакитн╕й волочить:
— Бурю! Бунчужного Бурю!
Хмара за вухо рожеве
 закручу╓ ср╕бного вуса,
Мне оселедця русявого,
 в пальцях теребить:
— Хочемо Тишу! Хорунжого Тишу!
— Слава! — гримлять гак╕вницею
 глухо ╕з муру. —
— Слава! — смушевою шапкою.
— Слава! — високо.
Сапа╓ море, глибоко з╕тха╓,
 бушу╓, клекоче,
Бурю гойда╓, скипаючи
 син╕м жупаном.
Тиша бл╕дий, в кунтуш╕
 золотому на сход╕,
Скараний нагло на горло, кона╓.
Море обира╓ ╕ в╕ншу╓ кошового.

ХВИЛЯ

Зелене скло, просв╕тлене наскр╕зь,
На друзки розбива╓ хвилер╕з.
Сп’ялася лапами на п╕рс.
Гарчить, як барс, який п╕др╕с.
Накри╓ враз ╕ зми╓ раптом нас.
З╕тха накатний контрабас.

БАРВ╤НОК

Цв╕те барв╕нок у Криму —
Наш синьоокий ╕ хрещатий, —
Босон╕ж виб╕г у зиму.
Неначе вдома коло хати:
Араукар╕╖ ч╕л╕йсько╖ печаль,
Хурма японська
 м╕ж китайських пальм.
Буксу╓ серце в тупику:
Чого ж ╕ще? ╤нд╕йського бузку?
╤ макросв╕т, ╕ м╕кросв╕т...
Кажу йому: «Барв╕ночку, прив╕т!»
П╕дняв гол╕вку: «З Новим роком!
Як ти змарн╕в тут! Будь здоров!»
Суничник голий над потоком
Букетом стежку перейшов.
Вгор╕ — зима, внизу кв╕ту╓ л╕то...
Л╕ванськ╕ кедри — гербов╕ рел╕кти...
Та н╕кому тебе тут пожал╕ти.
Мете подолом
 чорноморська флора,
П’╓ сонячн╕ коктейл╕ золот╕.
╢ нав╕ть сосни, та не т╕.
А де ж моя пол╕ська б╕локора?
Стою один, схвильований до сл╕з
В╕д Ялти аж по С╕ме╖з
Нема, н╕де нема мо╖х бер╕з.

ОС╤НЬ

Полоснула серце м╕сяцем — ╕ вже,
Терноока, дика ╕ по пояс гола,
Чайкою кигиче понад молом,
Замовля╓ сонце голубим ножем.
Спало з пл╕ч зелене фередже*,
Золотом гаптоване на полах.
Плаче ╕ см╕╓ться, смуглочола,
Св╕й ясир барвистий стереже.
Згасли за п╕дошвою гори
Вибухом багряним шаровари,
╤ клубком карабка╓ться крик.
Ясени — яскрав╕ яничари,
╤ шипшина за чадрою хмари,
Мов агат, сережкою горить.

*Верхн╕й старовинний одяг мусульманських ж╕нок, що вкривав ╖х ╕з голови до н╕г

ЦВ╤ТЕ ОЛЕАНДР!

Спи. Спок╕йно. Цв╕те олеандр!
За плечима завмерла сльота.
З магматичних пригн╕чених надр
Вибуха╓ сосна золота.
Не чекайте! Воно не мине,
Ще один перейде погов╕р:
Син╓ море сховало мене
За ср╕блястою хмарою г╕р.
Змий цей накип,
 наклеп цей, мов брухт,
Цю б╕ду, мов стригучий лишай!
Серед скель б╕рюзових ╕ бухт
Напина╓ в╕трило душа.
Усм╕хнулося сонце в пенсне.
Син╓ море ос╕ло, мов спрут.
Св╕тле море п╕ймало мене.
Кипарисеням вис╕юсь тут.

ПАЛАЦ В АЛУПЦ╤

╤. ГОЛУБА В╤ТАЛЬНЯ

Чекаю щастя в голуб╕й в╕тальн╕ —
Княжну Зорю, свою ясну княжну.
╤з-п╕д вуал╕ сполохи печальн╕:
— Не залишай мене одну.
Хто н╕ч нам хмарою зашторив,
Задмухав л╕л╕ю у бра?
А море що? Воно см╕╓ться. Море
Старе гофре перебира.
╤ похилились б╕л╕ плеч╕
Бл╕дого М╕сяця-паш╕.
Песим╕стичне щастя.
Св╕тлий веч╕р.
Трохи для духу. Б╕льше для душ╕.
Щось тихо так в╕дчалило в туман╕,
Бабахка з гаубиць приб╕й.
Кпить половецька баба ╕з пов╕й,
Спить на терас╕ лев Бонанн╕.

II. ПАРАДНИЙ КАБ╤НЕТ

Парадний дв╕р. Парадний каб╕нет.
Фам╕льн╕ титули.
 Багетов╕ портрети.
Горить кам╕н. Вистукують карети.
╤стор╕я й мистецтво. Тет-а-тет.
Сповза╓ в смерк л╕ловий спрут
 гл╕цин╕й;
Кам╕н ╕ кам╕нь; ╕ кам╕нний граф,
Палацовим шосе процокав
 веч╕р син╕й.
Стара епоха в хмар╕ догора.
Йде триста кр╕пак╕в,
 йде гурт каменотес╕в.
╤з Хаосу виходять. Мов к╕но.
У кадр╕ — кедр.
 В╕дходить граф в Одес╕.
Н╕ме к╕но. У кадр╕ за в╕кном.
Заснув кам╕н...
 Куранти б’ють на веж╕...
Магнол╕╖... Калина... Л╕хтар╕...
Тремт╕ння трапезунтсько╖ зор╕ —
У синьому понт╕йському безмежж╕...

ВЕЧ╤Р У С╤МЕ╥З╤


В пелехат╕й хмар╕ пропливла
Голуба поранена акула.
Заховавши лапи в золотавий жар,
Муркот╕ла морю К╕шка змерхла.
╤з хвоста линяла сиза мла.
Зачесавши пасмо джерела з чола,
Уклонився горам син╕м
Кам╕нь сивий:
— Добрий веч╕р!
II
К╕шка попеляста хмару пелехату
Лоскотала вусом:
 «Хочу в теплу хату».
Ял╕вцем високим,
 що спинався з вуха,
Чи хроп╕ло море,
 св╕т навшпиньки слухав.
Сокор╕ла хмара з с╕дала високо,
Мружила то ср╕бне, то зелене око.
Муркот╕ла К╕шка, терлася об гору,
Галькою у горл╕ в мл╕ хроп╕ло море.
— Ахшам ха╕р олсун!*
*Добрий веч╕р (тюрк.)

МАЯК

Скрикне море вноч╕,
 загримить на литаврах,
Скине шовк, розмета╓ парчу...
Я ╕з хвил╕ тоб╕ прошепчу,
Промовчу з благородного лавра.
╤ розступляться темрява й нетр╕.
Заморга╓ на мис╕ маяк.
Я тоб╕ закричу ╕з Ай-Петр╕:
— Не згасай, дивозоре моя!

ДЖУР-ДЖУР

Для безпечност╕ зн╕мемо н╕мби
╤ замрем на пороз╕ гр╕ха.
Нам яйла мерехт╕тиме, н╕би
Тихо в серц╕ блакитне з╕тха.
В╕дчинись. В паморочн╕ глибини
Я впаду, як у море Дн╕про!
Я не винен, не винен, не винен:
Наш╕ дол╕ зм╕шались, мов кров.
╤ сахнуться мен╕ навпроти
В п╕н╕ кучер╕в пишних ╕з пл╕ч
Кучугури сл╕пучо╖ цноти
Кр╕зь морську зачаровану н╕ч.
╤ не зникну я так, а воскресну,
Дух ╕ силу свою збережу.
Знов у горах явлюсь —
 Перелесник,
Й поб╕жу, наче дужий Джур-Джур.


В╤НДСЕРФ╤НГ

То реактивне море двигот╕ло.
Навпоч╕пки чап╕ла Керч.
Сторч зв╕вши водяне в╕трило,
Черкнув по хвил╕ кучерями смерч.
╤ закружляв, зловт╕шний,
 наче демон,
Зд╕ймався, падав, бушував.
╤ юродивий плакав темно,
Забувши сльози ╕ слова.
Сл╕пило море ср╕бним сяйвом,
Як степ у сонячних сн╕гах.
Хто з нас не мр╕яв, юний ╕ русявий?
Поземка в мор╕ ╕ юга.
То реактивне море двигот╕ло.
Навпоч╕пки чап╕ла Керч.
Сторч зв╕вши водяне в╕трило,
Черкнув по хвил╕ кучерями смерч.

НА КАМЕН╤

Так можна й в╕чн╕сть просид╕ти.
На камен╕. У закутку доби...
Приб╕й вишневим сипав кв╕том,
╤ голуби л╕тали, голуби...
Читати море, вдаль верстати
Стор╕нки тисяч тираж╕в...
Немов омега, краб рукатий
П╕дтекст глибинний ворушив...
Св╕тили хмари, як неон, не гр╕зн╕.
Пах розмарин, ╕ слухала земля,
Як у святков╕й сяюч╕й б╕лизн╕
Ай-Петр╕ з морем розмовля.

ЛИСТИ З ЯЛТИ


Ранок сьогодн╕ був чудовий ╕ море розк╕шне: син╓, рожеве, зелене, опалове, яке хочеш, а тепер чудова м╕сячна, т╕льки дуже холодна н╕ч.
Леся Укра╖нка.
З листа до О. П. Косач (матер╕). 4 листопада 1897 р.
Ялта, Катерининська, дача Лещинського, кв. № 9.

У нас оц╕ два дн╕ зима. Дуже чудно, нав╕ть якось см╕шно дивитись, як на лаврах та кипарисах лежать б╕л╕ платочки сн╕гу.
Леся Укра╖нка.
З листа до О. П. Косач (сестри), 25, 26 грудня 1897 р.
Ялта, Катерининська, дача Лещинського, кв. № 12

Мама, як при╖хала сюди, то ╖й все зда╓ться, що тепер вербна нед╕ля, а не Р╕здво...
Леся Укра╖нка.
З листа до О. П. Косач (сестри), 13 с╕чня 1898 р. Ялта,
Villa Iphigenia, Виноградна вул.

Ой, Л╕лечко, яка см╕шна зима,
Над м╕стом витрушена з хмари!
В╕три пропхалися в Байдари,
Промчали з гиком — ╕ нема.

Саврасна вся роз’╖халась Москва,
А я сама соб╕ не рада.
Зеленоморе св╕тле, мов левада,
Де п╕ниться ромашками трава.

На кипарисах — бутафорний сн╕г,
Вся у дзв╕ночках Ялта —
 на санчатах.
╤ вийшли гори св╕ту пос╕вати
Зерном блакитним на пор╕г.

М╕й б╕лий лев засн╕жено╖ лави
Л╕г б╕ля пальми — ма╓стат.
╤ зимородок, син╕й ╕ яскравий,
Що зирка в захват╕ на сад.

То не зима. То вербниця весняна.
См╕╓ться мама. Зб╕гли дн╕.
А як мен╕ на чужин╕?
У серц╕ — рана...

II
...се вже, може, не зовс╕м нормально, але мен╕ зда╓ться, що я маю перед собою якусь велику битву, з яко╖ вийду переможцем, або зовс╕м не вийду.
Коли у мене справд╕ ╓ талан, то в╕н не загине, то не талан, що погиба╓ в╕д туберкульозу чи ╕стер╕╖! Нехай ╕ заважають с╕ лиха, але зате, хто зна╓, чи не кують вони мен╕ тако╖ збро╖, яко╖ нема в ╕нших, здорових людей.
Леся Укра╖нка.
З листа до О. П. Косач (матер╕). 12 березня 1898 р.
Ялта, В╕лла ╤ф╕ген╕я
Сьогодн╕ я ходила дивитись на море у великий в╕тер, воно було гарне ╕ зелене зовс╕м, як трава.
Леся Укра╖нка.
З листа до Миколи та ╤сидори Косач╕в,
4 травня 1898 р., Ялта.

Як перед битвою. У в╕дсв╕т╕ вогню
Ку╓ нам доля зброю чар╕вну.
Тако╖ маршали не мали у житт╕:
Рук╕в’я ср╕бне, п╕хви золот╕.

Мов щит, дзвенить он м╕сяць
 м╕дяний,
Летить бунчук розпатлано╖ хмари
╤з далини тридцятил╕тньо╖ в╕йни —
Поеми, цикли, в╕рш╕ —
 мов рейтари.

То чесна с╕ча. Зв╕сно ж, не парад!
╤дуть в╕йська, грядуть мо╖ ул╕ти
З-за обр╕ю гарматно прогрим╕ти,
Не повертатися назад!

За мною — поетичний м╕й ескорт.
Димами забинтован╕ редути...
Ой, мамо, н╕... Не хочу нав╕ть чути!
То не талан, що гине в╕д сухот.

Гарцю╓ дух м╕й з блиском ув очах,
В с╕дл╕ висок╕м пробу╓ остроги...
Ц╕лую битву в дзеркало меча:
Н╕, не вернусь без перемоги!
III
Сьогодн╕ я писала пап╕ про свою нову дом╕вку; тут же, т╕льки на другому етаж╕. В н╕й два в╕кна: одно на сх╕д, друге на зах╕д... Двер╕ виходять на великий скляний ╜анок, якого половина належить мен╕.
Леся Укра╖нка.
З листа до О. П. Косач (матер╕), 22 листопада 1897.
Ялта, Катерининська, дача Лещинського, кв. 12
Неначе з моря вийнят╕ корали,
Чиясь душа заплакала вноч╕...
Про що гусин╕ гусла ╜ел╜отали,
З яйли на Ялту летючи?

Св╕та╓ г╕р висока панорама,
Блакитна хвиля, скатана в рулон.
Кида на ст╕ни сонячний орнамент
М╕й дерев’яний
р╕зьблений балкон.
А двер╕ — ридма.
 Вийшли ╕з веранди.
А птахи плачуть, танучи в ╕мл╕.
Що шлють мен╕ волинськ╕
 Н╕дерланди
На р╕дному ╕ теплому крил╕?

Музично-кольорова терап╕я:
Дивлюсь на кв╕ти, слухаю приб╕й,
П’ю чисте, ол╕мп╕йське, далеб╕.
Ось так живу ╕ — диво! — не стар╕ю.

Напевно, не позбутися мороки
╤ там, де грань тисячол╕ть.
Труджусь, даю з рос╕йсько╖ уроки.
Повинн╕ ж ми навчатися ╕ вчить.

Не в╕риться! Такий наплив гостей!
З ус╕х к╕нц╕в — кого я т╕льки бачу!
А м╕г же м╕й стол╕тн╕й юв╕лей,
М╕г завалити графську ветху дачу.

Щороку вищий вал зелений,
╤, як завжди, на серц╕ тихий щем,
╤ на подол╕ бронзовому в мене
Букет (в╕д кого ж т╕льки?)
 хризантем.

Ось так... На камен╕...
 л╕куюся мовчанням.
Ся подорож до моря не остання.


СТЕПАНОВ╤ РУДАНСЬКОМУ НА МОГИЛУ

Мов спис,
прор╕с кр╕зь серце кипарис.
Схилився в╕тер з Укра╖ни.
За хрещатим барв╕нком,
за п╕снею-сп╕вомовкою
Заховайся за словом нетл╕нним!...
Чу╓ш? Мимо промчала погоня...
Х╕ба хмаронька заплаче
дощем по мен╕*.
*╤з напису на могил╕


КИРК-ОР*

Печерне мертве м╕сто,
У магматичне врубане плато.

Кигичуть в н╕ч сл╕пу
Стар╕ зал╕зн╕ двер╕:
Хто там? Хозари? Таври чи татари?
На гарбах, на кибитках, на возах,
Наче сльоза кара╖ма,
Скотилися в╕ки...
╤ глибокий у камен╕ сл╕д-кол╕я,
Наче сонна зм╕я гюрза.

Кого ведуть? Коронних,
Посполитих чи простих?
Чия на плас╕ буйна голова
Кривавими устами шелестить?

Туристська стежка.
Виблякла трава...
Шаруд╕ння... туп╕т... зойки...
╤ мовчання, й крик
За пудовими замками
Й мурами Кирк-Ора...
На глибоких сходах в╕кових
Посковзнувся морок
На ногах кривих,
Нап╕вправда заточилася сувора.
В овечих к╕зяках б╕ля кенас
Спинився простоволосий час.

Над спопел╕лим прахом
Тохтамиша
Крильми гор╕ховими тиша
Молиться, немов за тяжкий гр╕х,
За сорок кр╕постей тво╖х.

* Стародавня назва Чуфут-Кале, середньов╕чного м╕ста-фортец╕ в околицях Бахчисарая Кримсько╖ автономно╖ республ╕ки.

ШХУНА «HISPANIOLA»

Збудоване в 1954 роц╕ парусне судно «Нispaniola» для к╕нозйомок як шхуна XVIII стол╕ття. Нин╕ встановлене на набережн╕й в Ялт╕, використову╓ться як бар.


Вдарить сп╕в. Загримить рад╕ола.
Мимо мулу, ╕нтриг ╕ за╖к,
Як в╕трила напне «Нispaniola»,
Свисне нам XVIII в╕к.

Гопкомпан╕я. Шторм.
Аромат «Коктебеля»
╤ високо╖ хвил╕ коктейль.
Фл╕бусть╓ри весел╕ — як беля
Чорна н╕ч за бортами — хоч стрель!

Кусень мерзлого сала — з комори!
╤ картопля — ╕з приску — сипка!
Не страшне розлютоване море,
По кол╕на найглибша р╕ка!

Тьохне в грудях, завмре ╕ проколе,
К╕ль розкра╓ навп╕л далеч╕нь.
Шхуна ляже на курс,
з Цареграда у Ковле
З В╕зант╕╖ на р╕дну Волинь.

Не минемо Святих,
запливем у П╕сочн╕,
На купавах не струсим роси.
Донний дзв╕н озерянсько╖ ноч╕
Сколихне затонул╕ часи.

Певно ж, з берега шхуну пом╕тять,
Хтось хустиною зв╕дти майне...
О! Богиня гостинност╕ Св╕тязь!..
Прив’яж╕те до щогли мене!

II
Шторм приб’╓ до села:
тихо, сито ╕ мило.
Наша шхуна — мов т╕нь,
 наче диво ╕з див.
Ц╕лу н╕ч лопочи, полотняне
 в╕трило,
Пом╕ж батькових яблунь ╕ слив!

Протаранить бушприт
 в╕трогонний прич╕лок,
Щогла небо проб’╓ аж до крокв.
Знову буду юнак,
 молодий понед╕лок,
В╕д п’янкого дитинства за крок.

Вдарте вгору салют
 з дерев’яних п╕стол╕в,
╤з л╕щинових лук╕в — до хмар!
Б╕ля парти сво╓╖ ридатиме в школ╕
Босоного╖ шайки главар.

Я по трапу... на мить...
 ╕з ванькира у с╕ни...
Я на хвильку лише. Я туди ╕ назад...
Позбираю гнилиц╕, сховаю у с╕но.
Закочуся у росяний сад.

Постою. Походжу. Непом╕тний.
Н╕який.
Кам╕нець у рогатц╕ дор╕г.
На дол╕вку впаду, затремчу,
 наче як╕р,
Об╕руч охоплю пово╓нний пор╕г.

ВИНОГРАДНИЙ Л╤КАР

Я так перевтомився ╕ так слабував удома, що мусив спочити. Тепер почуваю себе трохи краще. Згадую Вас, бо тут все нагаду╓ про наше з Вами кримське життя.
╤з листа Михайла Коцюбинського
до В╕тал╕я Боровика в╕д 15 червня 1904 року

При палиц╕, на сходинц╕ тераси.
На в╕дстан╕ восьми десятил╕ть
У св╕тлому костюм╕
дивний красень
Михайло Коцюбинський майорить.

В╕н, ф╕локсерний сл╕дчий,
 земський-бо статистик,
В оточенн╕ доброд╕╖в ╕ панн,
Як в╕трило б╕ле, хоче переплисти
Л╕тепла зелений океан.

Ц╕литься примружено ╕ хто зна,
Що в╕н там намацу╓ в ╕мл╕?
Знов нап’╓ться й хамитиме бонза?
Нагодують менон╕ти-москал╕?

До Чайного будиночка. До моря,
Де закипа╓ в хвил╕ д╕абаз.
Вслухаюся. Про що вони говорять?
Лише лушпиння сл╕в, полова фраз...

— Б╕бл╕отеки погор╕ло╖ епоха...
— Свинарника помпезного пора...
— А хто з вас жертвував хоч трохи
Задля загального добра?..

Готичний г╕мн.
 ╤ поруч В╕ра й Муся
Fata morgana. Далина.
Про що там р╕ч? Не доступлюся.
Як ╕з-за хмари долина.

╤нтел╕генти, де ви? В╕дгукн╕ться!
Б╕жу по сходах взяти ╕нтерв’ю.
╤ т╕льки чайка, чайка-блискавиця.
Сам б╕ля лева сплячого стою.
* * *
Я спитав про тебе
в кримсько╖ сосни:
Сн╕г сучасний — на тор╕шн╕ сни.

Порскнули в╕д см╕ху б╕лки голуб╕:
Знов нема, нема листа тоб╕!

Виб╕гла зелена хвиля з темноти,
Глянула здивовано: де ж ти?

Я також рясних дощ╕в перепитав...
То — не ти, а ос╕нь золота.
* * *
На флейт╕ ╕волга заграла,
Що пожовт╕╓ тихо сад.
Я все питав, а ти мовчала,
Не оглядались ми назад.
То ми були щаслив╕ в гор╕.
Ти пробачала. Я жал╕в.
То ми ховалися на мор╕
П╕д ср╕бн╕ крила вечор╕в.

ДОСВ╤ТНЯ ЗОРЯ
(Для в╕олончел╕ з г╕тарою)
С╕ бемоль м╕нор

Наче ╕скра в коханому оц╕,
Засв╕чуся вноч╕: стережись!
Б╕л╕ китички — в темн╕й затоц╕:
То скрада╓ться море, мов рись.

Наб╕жить ╕ з╕тхне... Засв╕та╓...
Просв╕тл╕╓ й з╕тхне на меж╕...
Зашар╕╓ високе й безкра╓,
Спалахне син╕й шарф Демердж╕.

Мов шкатулка,
 в╕дчиниться шишка —
╤з нас╕нням сосни сувен╕р.
Просв╕тл╕╓ душа моя нишком,
Наче цв╕т ломикаменю з г╕р.

Хтось приб’╓ться
 з блакитно╖ сфери,
Неймов╕рно далекий ╕ св╕й,
Мов уламок весла ╕з галери,
Що замотане в ср╕бний приб╕й,

Мов пергаментна грамота в╕рча,
Мов сув╕й в╕д морського царя...
Зблиснуть: серп —
 поза ск╕фським стор╕ччям,
А ╕з антсько╖ ери — зоря.
Наб╕жить ╕ з╕тхне... Зазор╕╓...
Спалахне, наб╕жить ╕ з╕тхне,
Наче мр╕я, мов «Ave Maria!»
На меж╕, де вже зми╓ мене.

Просв╕тл╕╓, мов праведний
 гр╕шник,
Що прозр╕в ╕ ц╕ну╓ добро.
Зголуб╕╓... На хвилю прис╕вши,
Засм╕╓ться Жар-птиц╕ перо.

Потепл╕╓... Н╕ ката, н╕ жертви...
Проясн╕╓ складне, як просте.
Скроплять рани ц╕лющою: мертве
До живого нав╕к приросте.

Змерхне фальш, наче шум...
 Ша, не руште...
Наб╕жить ╕ з╕тхне у душ╕...
Пришпили кв╕тку дроку, Алушто!
Шарф рожевий держи, Демердж╕!

 

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #49 за 07.12.2012 > Тема "Душі криниця"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=11135

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков