Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (4446)
З потоку життя (7293)
Душі криниця (4117)
Українці мої... (1658)
Резонанс (2114)
Урок української (1006)
"Білі плями" історії (1844)
Крим - наш дім (1031)
"Будьмо!" (271)
Ми єсть народ? (241)
Бути чи не бути? (311)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (203)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
ПРОКИНУВСЯ ВОДЯНИК
Наш╕ традиц╕╖


САВА ╤ ЛАВА
Наш╕ традиц╕╖


«20 ДН╤В У МАР╤УПОЛ╤», ДЖАМАЛА ╤ «КОНОТОПСЬКА В╤ДЬМА»:
Стали в╕дом╕ лауреати Шевченк╕всько╖ прем╕╖…


ПРАВДА ДВО╢СЛОВА
Наш╕ традиц╕╖


ОЧИМА БЕЛЬГ╤ЙСЬКОГО ФОТОГРАФА
На його зн╕мках - чорно-б╕ла пал╕тра Майдану…




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #48 за 30.11.2012 > Тема "Душі криниця"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#48 за 30.11.2012
«ЗАХМЕЛ╤В Я МАР’╥НСЬКИМ ОЗОНОМ…»
Микола ХОЛОДНИЙ

Л╕тературознавство

(Продовження. Поч. у № 47)

Уяв╕ть на якусь хвилину практичне вт╕лення щирого авторового бажання. ╤ погляньте, яку вдалу назву для зб╕рки в╕днайшов — саме в╕днайшов, а не сконструював — одеський поет В╕тал╕й Берез╕нський – «Слухаю море» (Одеса: Маяк, 1983). Прост╕, а все просте — ген╕альне, його поез╕╖:

Слухать море голосне —
як в╕дчуть себе в╕льн╕ше.
Хтось почу╓ в н╕м одне,
я почую зовс╕м ╕нше.
(Берез╕нський В. Слухаю море. — Одеса: Маяк, 1983. — С. 3)

Коротше кажучи, на м╕сц╕ кримчанина Федора Степанова я дав би зб╕рц╕ назву «Ай-Петр╕». З Ай-Петр╕ видно, що д╕╓ться на мор╕ й на суш╕... Михайлов╕ Драгоманову Леся Укра╖нка присвятила цикл з назвою «С╕м струн». Назву п╕дказала ╕нту╖ц╕я.
26 травня 1923 р. в американському часопис╕ «The Artz» було опубл╕коване ╕нтерв’ю з Пабло П╕кассо, яке в╕н дав Мар╕усу де Зайасу. У бес╕д╕ з Зайасом в╕домий художник под╕лився секретами сво╓╖ творчо╖ лаборатор╕╖: «Коли я пишу, — наголосив в╕н, — я хочу показати те, що я знайшов, а не те, що я шукаю… Для мене мистецтво не ма╓ н╕ минулого, н╕ майбутнього» (Пикассо: Сборник статей о творчестве. — М.: Изд-во иностранной л-ры, — 1957. — С. 9, ╤╤). Юр╕й Андрухович, Олександр ╤рванець, В╕ктор Неборак з л╕тгрупи «Бу-Ба-Бу», Наталя Самчик, В’ячеслав Шнайдер, В╕ктор Шушпан ╕з житомирського л╕тгурту «Тен-клуб» та ╕нш╕, близьк╕ до них поетичною мовою, пострадянськ╕ автори виробили технолог╕ю заголовкотворення (головно з поширених речень), в╕льного в╕д старих, соцреал╕стичних шаблон╕в.
За жанровими чи, скор╕ше, видовими ознаками твори Федора Степанова можна класиф╕кувати за такими групами: громадянська, ф╕лософська, ╕нтимна, пейзажна л╕рика. Проте диференц╕ац╕я така вельми ╕ вельми умовна, бо у громадянськ╕й л╕риц╕ поет виступа╓ як ф╕лософ (таким був ╤ван Франко), а в ╕нтимн╕й та пейзажн╕й — залиша╓ться громадянином, збер╕га╓ нац╕ональний ментал╕тет.
Характерним естетичним компонентом у поез╕╖ Ф. Степанова ╓ його лексичний антураж. Мова його раф╕нована, не засм╕чена вс╕лякими с╕льськими «дядьками» та «т╕тками» у куфайках, що покликан╕, за теор╕╓ю патр╕отичних автор╕в 60-х, символ╕зувати народн╕сть твору, себто його патр╕отичн╕сть. Одн╕╓ю з причин культурного колапсу, на думку досл╕дник╕в, ╓ зм╕шування знакових систем. Не можна ╕з небом сп╕лкуватися мовою побуту. ╢ мова, якою розмовляють з м╕л╕ц╕онером, головою профкому, арх╕вним прац╕вником. ╤ мова, якою осв╕дчуються в коханн╕, звертаються до з╕р. (Даниленко В. П’ятеро з Тен-клубу / Тен-клуб: житомирська поетична тусовка. — Житомир, 1994. — С. 5).
Патр╕отичним пафосом, без допомоги етнограф╕чних катал╕затор╕в, дихають рядки ╕з адресованого Укра╖н╕ в╕рша-роздуму Федора Степанова «За ╕стину»:

Ск╕льки ворог╕в, уявних друз╕в
Лицем╕рно йшли на тв╕й пор╕г,
Щоб у тому рабському союз╕
Ласувати тв╕й смачний пир╕г.

Трапляються в автора ╕ творч╕ прорахунки. Це стосу╓ться, скаж╕мо, ретроспективного в╕рша «Вересень, 1959». По-перше, не можна ставити Миколу Упеника поруч ╕з Миколою Руденком, бо це несп╕вм╕рн╕ величини. ╤стор╕я зробила й переоц╕нку полковим червоним знаменам. У 1943-1945 роках на Укра╖ну ╕ особливо в ╖╖ зах╕дн╕ област╕, де спротив цим знаменам був найб╕льший, радянськ╕ ландскнехти принесли масов╕ репрес╕╖, колгоспно-кр╕посну систему, суц╕льну русиф╕кац╕ю. У б╕бл╕отеках з’явилися горезв╕сн╕ «спецфонди», систематично приходили конф╕денц╕альн╕ списки на книжки, що п╕длягали вилученню. На святкування Р╕здва Христового, Великодня, в╕нчання, хрестини та ╕нш╕ християнсько-народн╕ традиц╕╖ «визволител╕» наклали резолюц╕ю: «Н╓ положено». Натом╕сть з-п╕д палки впроваджувалися вс╕ляк╕ «зв╕здини», «октябрини», юв╕ле╖ б╕льшовицьких «вожд╕в» та ╕нша маразматика.
Це, так би мовити, пол╕тичн╕ тонкощ╕ — нехай ними займаються пол╕тологи. Обмежимося суто художн╕ми ╕нгред╕╓нтами твору. З╕ щемом згаду╓ автор при╖зд — очевидно, у пово╓нн╕ роки десь до Кривого Рогу чи де╕нде — р╕зних за ╕дейними ор╕╓нтац╕ями ╕ творчим потенц╕алом член╕в Сп╕лки письменник╕в Укра╖ни (радянських письменник╕в — тод╕ писали), чи╖ пр╕звища ми вже цитували:

Давно вже нема╓
Т╕╓╖ споруди,
Де пам’ятна зустр╕ч
Ота в╕дбулась.
Та зерно доб╕рне,
Що впало у груди,
Прон╕с кр╕зь роки я,
Як ╕коностас.

Автор, на жаль, не розшифрову╓ абстрактного образу «доб╕рного зерна», ╕ воно зависа╓ в пов╕тр╕. Важко також уявити груди, в яких би пом╕стився ╕коностас! Ще до свого першого арешту ╤ван Св╕тличний опубл╕кував у «В╕тчизн╕» дуже мудру статтю «Коли входиш у л╕тературу». У н╕й в╕н застер╕гав в╕д пор╕вняння непор╕внюваного.
На хрестомат╕йному р╕вн╕, за винятком трафаретного еп╕тета «дужокрилий», виконано в╕рш «Пол╕т» (заголовок, щоправда, теж ╕з в╕домого арсеналу…):

Умирають св╕ти —
Залишають рел╕кв╕╖ в спадок,
Бо н╕що непом╕тно
В природ╕ н╕як не мина.
╤ нащадок чита
Манускрипти розгадок —
Предк╕в голос далекий
До нас долина.

Актуально звучить в╕рш-кредо «Не вс╕м Гомера доля шлях судила». У ньому зач╕паються амб╕ц╕╖ «смолоскип╕всько╖» натури з оргнабору 90-х, просто екв╕л╕брист╕в:

В хитросплет╕ннях заковирних сл╕в
Сво╖ поези продукують шпарко.
Але н╕ разу серед них не стр╕в
Н╕ Данте жодного,
Н╕ жодного Петрарки.

Гадаю, варто лише рад╕ти, що Данте й Петрарка ╕снують, сказати б, в одному екземпляр╕. Що з того, що п╕сля Тараса Шевченка з’явилася арм╕я його еп╕гон╕в? Взяти хоча б ╕м╕тац╕ю «п╕д Шевченка» в поез╕ях Пантелеймона Кул╕ша. Кул╕ш великий доти, доки в╕н — Кул╕ш.
Свого часу Людмила Скирда пророкувала, що космопол╕тичне словоблуддя, котре буквально наводнило укра╖нську поез╕ю п╕сля розгрому «ш╕стдесятник╕в» ╕ вс╕ляко п╕дживлювалося Центральним Ком╕тетом комсомолу (чим би дитя не т╕шилося, аби не плакало), — зникне, неначе весняна в╕трянка. На превеликий жаль, не зника╓, а його вогнища, мов еп╕дем╕я, затягують в себе автор╕в шк╕льного в╕ку, дуже чутливих до будь-яких нових в╕янь. Ми, старше покол╕ння, це вже пережили.
Моторошно передав Фед╕р Степанов в╕чну д╕алектику життя у в╕рш╕ «Елег╕я». Мен╕, проте, зда╓ться, що в цьому твор╕ все ж б╕льше чорного гумору, ан╕ж елег╕йност╕:

Для мене був в╕н менше, н╕ж н╕хто,
Але для св╕ту — все-таки людина.
╤ все це перейшло у порохно:
╤ в╕н зотл╕в, ╕ стл╕ла домовина.

У другий рядок строфи вкраплюються християнськ╕ ╕нтонац╕╖. Загалом же автор дивиться на сенс людського буття з позиц╕й яспер╕всько╖ гранично╖ ситуац╕╖. Укра╖нський народ опередив Яспера в╕ршем-п╕снею, якщо не зраджу╓ пам’ять, Юр╕я Федьковича, «Кришталева чара». Аналог╕чн╕ акценти — про ефемерн╕сть людського життя — зустр╕чаються ╕ в згадуван╕й нами п╕сн╕ Климовського «╥хав козак за Дунай»:

Ти будь здоров, м╕й миленький,
А все пропадай.

В╕чний, запрограмований Першотворцем (до ц╕╓╖ теор╕╖ схилявся ╕ Ньютон, власне, в╕н був ╖╖ автором) рух життя змалював поет у ф╕лософськ╕й м╕н╕атюр╕, огорнен╕й л╕ричним серпанком, — «Канва»:

Гогот╕ння, палахт╕ння,
Хвищ╕ злюща теч╕я.
Скачуть люди, скачуть т╕н╕,
Разом з ними скачу й я.

Нещодавно я запропонував «Кур’╓ру Кривбасу» ориг╕нальну ф╕лософську пов╕сть молодого льв╕вського письменника ╤горя Павлюка з Волин╕ – «Розмова молекул». В╕н детерм╕ну╓ homo sapiens на молекулярному р╕вн╕, розгляда╓ нащадк╕в Адама ╕ ╢ви як хаотичне скупчення молекул, схрещу╓ метаф╕зику з ╓гов╕змом. Герой пов╕ст╕ Микола Ромак що б╕льше чита╓, то ста╓ дурн╕шим. Геро╖ твору не живуть, а лиш перем╕шуються у простор╕ й час╕, немов мар╕онетки у театр╕ ляльок. Отже, Фед╕р Степанов осмислю╓ д╕йсн╕сть майже за допомогою того онтолог╕чного ╕нструментар╕ю, що й молоде л╕тературне покол╕ння, не травмоване соцреал╕стичними догмами.
Як ╕ конфронтац╕йний Василь Симоненко у класичному в╕рш╕ «Ти зна╓ш, що ти — людина?», у твор╕ «Суть» Фед╕р Степанов апелю╓ до загальнолюдських ц╕нностей:

У шум вслухайтеся прибою,
Лел╕йте хвил╕ голуб╕.
Усе земне — воно з тобою,
А там — лиш буде при тоб╕.
У Симоненка:
Ти зна╓ш, що ти — людина?
Ти зна╓ш про це чи н╕?
Усм╕шка твоя — ╓дина,
Мука твоя — ╓дина.
Оч╕ тво╖ – одн╕.
(Симоненко В. Лебед╕ материнства. – К.: вид-во ЦК ЛКСМУ «Молодь», 1981. С. 19).

В ореол╕ адепта зовс╕м ╕нших ц╕нностей поста╓ Симоненко у передмов╕ Героя Соц╕ал╕стично╖ Прац╕ (циту╓мо анотац╕ю) до поетово╖ посмертно╖ книжки «Лебед╕ материнства». На читача обрушу╓ться лавина компарт╕йних абракадабр: «Його любов до Укра╖ни — це любов молодого радянського патр╕ота», «Симоненко — митець св╕тогляду лен╕нського», «Поет гордиться сво╓ю прекрасною соц╕ал╕стичною Укра╖ною», «Укра╖на, соц╕ал╕стична земля, для нього — мати, святиня», «Пристрасть справжнього комун╕ста щодень вела його в життя», «В╕ра в комун╕стичн╕ ╕деали – саме це да╓ поетов╕ моральне право бути суворим», — ╕ т. д. Передмовець торжествував, що «не якимись формальними новац╕ями вразив Симоненко нас, не ум╕льським мереживом сл╕в…» (Там же, стор. 5-9). Мов чорт ладану, боявся передмовець «формальних новац╕й» та «ум╕льського мережива сл╕в» ╕ врешт╕-решт перехитрив сам себе: поет змальований у невластивому для нього амплуа. Василь Симоненко не в╕рив у комун╕стичн╕ м╕фи. А на зустр╕ч╕ у тод╕шн╕й Сп╕лц╕ радянських письменник╕в Укра╖ни ╕з московською поетесою ╕ перекладачкою, щирим другом укра╖нсько╖ л╕тератури Юнною Мор╕ц звернувся до гост╕ ╕з запитанням: як реагують московськ╕ л╕тератори на колон╕альне становище укра╖нсько╖ культури? Нелегко було Федору Степанову творити у статус╕ «внутр╕шнього ем╕гранта». ╤з зашитими ротами ходили по б╕лому св╕ту Микола Воробйов, В╕ктор Кордун, Павло Кушн╕р, Михайло Осадчий, Валентина Отрощенко, Олександр Сам╕йленко, ╕нш╕ самвидавськ╕ автори. Секс перетворю╓ться на соломинку для потопаючого:

Мене немовби пробудили
Висок╕сть перс╕в ╕ чоло.
Дали мен╕ натхнення й сили,
А смутку наче й не було.
(«Суть»).

М╕ж творчим ╕ статевим актом З╕гмунд Фрейд ставив знак р╕вност╕. Причину невроз╕в Фрейд вбачав у незреал╕зованих сексуальних ╕нстинктах. В автоб╕ограф╕чному в╕рш╕ «Мен╕ тринадцятий минало» Тарас Шевченко згадував на засланн╕ 1847 року такий зворушливий еп╕зод. Пас в╕н одного разу за селом ягнята заможних людей. Важк╕ думи облягли його хлоп’ячу св╕дом╕сть: нема в нього н╕ худоби, н╕ хати. Не дав йому Бог н╕чого. ╤ хлинули сльози. Поблизу д╕вчина займалася полоттям. Почула плач, утерла хлопцев╕ сльози ╕… поц╕лувала. Настр╕й юного чабана кардинально зм╕нився:

Неначе сонце зас╕яло,
Неначе все на св╕т╕ стало
Мо╓... лани, га╖, сади!..
╤ ми, жартуючи, погнали
Чуж╕ ягнята до води.
(Шевченко Т. Кобзар. — К., 1987. — С. 326).

Фрейд створив психоанал╕тичну теор╕ю походження рел╕г╕╖, морал╕, цив╕л╕зац╕╖. За ним роздратован╕ ╕мпотенц╕╓ю «батьки» зат╕вають в╕йни, пред’являють п╕дростаючому покол╕нню р╕зноман╕тн╕ надуман╕ претенз╕╖.
Фед╕р Степанов розвива╓ традиц╕╖ загальнолюдського гуман╕зму, трансформован╕ в л╕тературну сферу:

Кам╕нн╕ плити мовчать,
Омит╕ н╕чним дощем.
На них скорботи печать
╤ тиш╕ одв╕чний щем.

У догорбачовську добу дозволялося осп╕вувати лише мум╕ю у Мавзоле╖ та плити на могилах московських завойовник╕в.
На Лесю Укра╖нку це не поширювалося. У в╕рш╕ «Бахчисарайська гробниця» ╕з циклу «Кримськ╕ спогади» поетеса писала:

Н╕ кв╕т╕в, н╕ дерев, н╕ огорож╕…
╤ серед пустки, наче на сторож╕,
Сто╖ть гробниця.
Т╕, що в н╕й спочили,
Нав╕ки в н╕й сво╓ ╕мення скрили. 
(Укра╖нка Л. Тв. в 10 т., т. ╤. — К., 1963. — С. 117).

Якби Леся Укра╖нка дожила до  30-х, ╖╖ неодм╕нно б звинуватили у втрат╕ класово╖ пильност╕, ╕ мала б вона справу ╕з ГПУ, як ╖╖ мати Олена Пч╕лка.
Ф. Степанова хвилюють одв╕чн╕ «проклят╕ питання». В╕н глибоко осмислю╓ м╕сце людини у св╕т╕, сутн╕сть людського щастя, шляхи досягнення людиною блаженства в реальному житт╕. У «Бахчисарайськ╕й гробниц╕» Лес╕ Укра╖нки ╕ в╕рш╕ Ф. Степанова «Кам╕нн╕ плити мовчать…» вт╕лена романтика антижиття, метаф╕зичне осво╓ння антид╕йсност╕. Середньов╕чна ╕нкв╕зиц╕я ╕нкрим╕нувала б ╖м м╕стику.
Цвинтарна поез╕я веде св╕й родов╕д в╕д л╕рики англ╕йських поет╕в ХV╤╤╤ ст. Р. Блейра, Т. Грея, Е. Юнга. Ц╕ автори концентрували увагу на ╕ррац╕ональних проблемах буття. Тяж╕ють до цього жанру «П╕сн╕ з кладовища Лес╕ Укра╖нки», «Мерц╕» Миколи Вороного та ╕н.
Ерос ╕ Танатос — дв╕ сторони одн╕╓╖ медал╕. Максим Розумний — автор п╕слямови до книжки Оксани Горкуш╕ «Коло в╕кна» — констату╓: «Б╕льш╕сть спок╕йно пливе за теч╕╓ю, по╓днуючи в╕ру в домовик╕в ╕з пасхальною чаркою, читанням гороскоп╕в ╕ поверховим знайомством з йогою, Кр╕шною ╕ вченням Ошо» (Горкуша О. Коло в╕кна. — К.: Смолоскип, 1995. — С. 96). У ставленн╕ до мертвих простежу╓ться ставлення до живих. Соц╕ал╕стичн╕ поети натхненно осп╕вували побудований зеками БАМ, г╕потетичну вузькокол╕йку у Боярц╕, Чорнобильську АЕС, кайзер╕вського шпигуна, що жив п╕д викраденим паспортом пом╕щика Миколи ╢горовича Лен╕на. (Аргументи ╕ факти. — 1998. — № 48). Оксана Горкуша ╕гнору╓ л╕тературну казарму, над якою прапор пом╕няв кольори, але казарма залишилась казармою ╕ унтер Пришиб╓╓в, дослужившись до генерала, виголошу╓ т╕ ж команди, що ╕ в роки сво╓╖ комсомольсько╖ молодост╕. Л╕ричний герой О. Горкуш╕ живе в паралельному св╕т╕. В цьому нас перекону╓ в╕рш «Присвята знайом╕й т╕н╕»:

Я не повинна знати, що
У тебе ╓ т╕лесн╕ гран╕.
Не доведе мен╕ н╕хто,
Що ти завжди в земному стан╕. 
(Горкуша О. Коло в╕кна. – С. 61).

«Ф╕лософ╕чност╕ в текстах О. Горкуш╕ в╕дшуковувати нема╓ потреби, ╖╖ в╕рш╕ становлять посл╕довний виклад довол╕ ц╕л╕сно╖ ╕ струнко╖ системи метаф╕зичних уявлень», — резюму╓ М. Розумний. (Там же, стор. 96). Особисто для мене культ Смерт╕ в поез╕╖ набагато ц╕кав╕ший, н╕ж культ особи Стал╕на чи культ священно╖ ╕нд╕йсько╖ корови в укра╖нськ╕й л╕тератур╕ пострадянського пер╕оду.
Ф╕лософськ╕ роздуми про надмогильн╕ плити хот╕лося б наповнити житейською конкретикою. Перед Будинком культури ╕м. Куйбишева в м╕ст╕ Остр╕, що на Черн╕г╕вщин╕, за радянських час╕в красувався гран╕тний пам’ятник з п’ятикутною з╕ркою на шпил╕ та з б╕лою мармуровою дошкою: «Здесь похоронены герои гражданской войны…». З-п╕д дошки визирав ще якийсь, другий, загадковий напис. П╕сля утворення м╕сько╖ орган╕зац╕╖ Руху мармурову дошку немов корова язиком злизала, ╕ мешканц╕ м╕ста прочитали на пам’ятнику пошкоджений перв╕сний напис: «Игнатий Иванович Орищенко. 27 января 1827 года — ...ля 1900 года».
— Так це ж пам’ятник з могили попа! — сплеснули в долон╕ остряни. — В╕н стояв б╕ля Михайл╕всько╖ церкви, де тепер бовван╕╓ кам’яний б╕льшовицький ╕дол ╕з затисненим в руц╕ кашкетом.

(Зак╕нчення буде)

Молод╕сть студентська. На закладанн╕ скверу ╕мен╕ Треньова — на м╕сц╕ давнього с╕мферопольського ринку, свого часу описаного ще ╤. С. Нечу╓м-Левицьким. (Ф. Степанов сидить другий праворуч)

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #48 за 30.11.2012 > Тема "Душі криниця"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=11105

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков