Версiя для друку Обговорити в форумi

Героям - слава!

Недавно мені поталанило зустрітися і поспілкуватися з людиною, яка стала прикладом жертовності, героїзму, любові до нашого народу. Ні, це не пафосні слова. Їй довелося відчути на собі всю жорстокість ворожих сил у ту страшну пору ХХ століття, коли орди фашизму і більшовизму навалилися на українські землі.
Йтиметься про Теклю Тихан, яка, незважаючи на свій похилий вік, яскраво пам’ятає все нелегке життя. Вона — одна з тих жінок, для якої не існувало принципу «Моя хата з краю…».
Текля Тихан (дівоче прізвище — Костинюк) народилась 28 липня 1926 року в Кутах на Станіславщині (нині Івано-Франківська область). Рано пізнала життя без опіки найрідніших. «Я в десять років лишилася сиротою, без матері, без батька, — згадує співрозмовниця. — Мамина сестра жила в Кутах, то я виховувалась в них».
У вересні 1939 року, коли прийшли радянські війська, західноукраїнців, які хоч десь проявили свою національну свідомість, почали примусово вивозити на заслання до Сибіру, в казахські піски...
«Під першу хвилю потрапила і я, – повертається в ті стривожені часи Текля Тихан. — Ті «визволителі» дозволили щось взяти з собою, небагато. Моя тітка не знала, що брати, бо не розуміла, що коїться. Взяла дві одежини, чоботи, трохи муки і крупи жменьку. В страху ніхто не знав, куди нас везуть і що з нами зроблять. Люди мерли в дорозі. В останній вагон скидали трупи, конвойний ходив по вагонах і дивився, чи нема мертвих. Зайшов у наш вагон, його погляд зупинився на дітях, які голосно плакали, це були ми з братом. Ми плакали від голоду, бо третій день нічого не їли. Він ще раз оглянув усіх і пішов, а ми далі залишились у вагоні голодними плакати. Ті конвоїри, з борідками, червоною шкірою на лицях, колючими поглядами такі страшні для нас були, що ми з братом, коли бачили їх, то від страху очі заплющували. Через деякий час конвой повернувся і дав нам пляшку окропу, щоб кишки не злиплись. Десь глибоко всередині людяність засяяла, на цей раз вона переборола жорстоку загарбницьку натуру», — схвильовано додає пані Тихан.
1941 рік подарував малій Теклі краплину щастя. Після смерті батьків це було перше, чому вона зраділа – наказ, за яким можна повернутись на рідну землю. Дорога до рідних Кут виявилася довгою і тяжкою, перепони і тут спіткали неповнолітню дівчину.
«Доїхавши до Коломиї, ми не мали ні копійки. Лишився у моєї тітки лише один рубль. Пішла вона телефонувати на пошту, заплатила того рубля та щось перешкодило на лінії – і тітка не додзвонилася. Почала вона плакати, по моїх щоках теж покотились сльози. Але світ не без добрих людей! До нас підійшов чоловік і дав гроші, щоб тітка подзвонила. Він тоді для нас став ясним промінцем серед похмурого неба».
Під час фашистської окупації Текля навчалась у промисловій школі в Коломиї. Сім’я жила в скруті, грошей не було, навіть не вистачало на біле полотно, яке потрібне було для практичних занять у школі.
Окупанти, як сталінські, так і гітлерівські, забрали в дівчини роки дитинства, юності, які вона могла прожити з усмішкою на вустах та щастям у серці. Це були роки страждань і поневірянь для всього українського народу… Треба ж давати відсіч! У 1942 році Текля вступила до підпільної націоналістичної організації «Юнацтво ОУН» і провадила свою роботу. Пізніше, коли вже повернулися радянські війська, працювала на пошті в Косові. Водночас передавала інформацію для повстанців.
«У підпіллі я отримала конспіративне ім’я Наталка, так дівчата називали мене, то й звикла… »
І тут лихо не майнуло осторонь. Одного разу, коли передавала зашифровану інформацію повстанцям про те, що війська вже поруч, начальник підслухав її...
1945 рік став для Теклі Тихан арештантським. Військові з прикордонної дільниці НКВС у лісах біля Кут знайшли її вночі. Згадує пані Текля: «Ми переховувалися в криївці, там була я, подруга Ірина, два повстанці. Мене куля минула, подрузі руку прострелили і хлопців зачепило. Видно, Божа ласка вберегла від смерті. У листопаді засудили на 10 років виправно-трудових таборів. Тодішня влада витворяла, що хотіла… Ще до арешту, пригадую, «москалі» послали в карпатські села венерично хворих своїх посіпак, які були перебрані, ті ловили дівчат.., а їхні начальники потім брехали людям, що то воїни УПА».
Роки у в’язниці були наповнені садистською ненавистю. До українців ставились, як до худоби.
«Кушать? Работать? Мне не нужна ваша работа, мне нужны ваши страдания!» — так викрикував начальник табору.
«Ми всі були як одне ціле, не в кожній родині так захищали одне одного, як ми себе. Вдалося роздобути і пронести молитвеник, то ми правили Службу Божу, намагалися залишатися людьми навіть там…»
Ці спогади й досі не покидають посивілу голову Теклі Тихан... «У нас була монахиня, яка не ходила у свята на роботу. Дуже побожна була. То її кинули в карцер, дали кусок хліба… сиди, нехай Бог тобі там поможе, — казали безбожні посіпаки, зачиняючи двері карцеру».
І ще один спогад… Слухаючи його, ти розумієш, що жорстокості у бузувірів немає меж, але на противагу з’являється і незнищенна сила віри.
«Їх було п’ятеро монахинь, вони не ходили в неділю і у великі християнські свята на роботу, то начальник наказав вивезти їх до лісу, роздягнути, аби позамерзали від сильного холоду, а потім трупи в ями закопати. На ранок солдати прийшли трупи закопувати, а монахині притулились одна до одної… стояли живі і молилися. Це Боже чудо сталось у Красноярську. Більше їх не чіпали».
У жовтні 1954 року, вже після смерті Сталіна, почали відпускати деяких наших краян.
«Як звільнилася – нас не впускали до України. Але в Караганді тоді проживала моя вивезена тітка. І вона написала мені: «Щоб ти сама ніде не їхала, перебирайся до нас». Я поїхала туди. Їхній син також сидів у таборі. І свого товариша по в’язниці, коли той звільнився, послав до них. Це був мій майбутній чоловік».
Одружилася пані Текля з колишнім бійцем УПА — Олексієм Тиханом, який був учасником Норильського повстання в таборах.
Доля вирішила ще раз перевірити нескорену героїню на стійкість. Наступними роками радянська влада пильно стежила за українцями, що перебули заслання та каторги і далі зберігали гідність. Смертельна небезпека постійно ходила вслід. А одного дня сталося непоправне: у Казахстані в них померли дві донечки. Це було найгірше, що довелося пережити в цей жахливий час, але незламний дух і підтримка коханого чоловіка допомогли вгамувати гострі материнські болі й тривоги.
Дякувати Богу, в подружжя борців за волю ще народяться сини, які збережуть у своїх серцях силу до життя і вогонь боротьби за незалежність рідної України.
Текля Тихан — жінка в дуже поважному віці, проте в очах зблискує свіжість весняних зірок, яка повертає їй образ окриленої дівчини, що свято вірить у перемогу національних ідей.
Вона так і говорить: «Я досі живу націоналізмом, тому й тримаюсь. І, незважаючи на труднощі, які є нині, усміхаюся… бо бачу молодь українську таку, як ми були».
І додає: «Шукайте тих людей, які вам допоможуть по життю. Одну ви вже знайшли» (показує на п. Зеновію Філіпчук, мою наставницю, яка познайомила нас, майбутніх журналістів, із цією світлою постаттю нашої доби).
Після цієї незабутньої зустрічі я зрозуміла героїку того лихоліття, в якому українська жінка боролася за збереження своєї нації. Вона назавжди залишиться не лише в моїй пам’яті, а також в історії рідного народу.

Юлія ЛУЧКО,
учасниця творчої студії «У Кобзаревій світлиці» музею Тараса Шевченка
Львівського палацу мистецтв

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #47 за 23.11.2012 > Тема "Українці мої..."