"Кримська Свiтлиця" > #45 за 09.11.2012 > Тема ""Білі плями" історії"
#45 за 09.11.2012
ВИРОК ╤СТОР╤╥
Василь ДЕРГАЧ
Хто не зна╓ минулого...
К╤НОСЦЕНАР╤Й ЗА ТРИЛОГ╤╢Ю «КАРА ╤СТОР╤╥» (Зак╕нчення. Поч. у № 38-44)
Наче й зрозум╕в ╤ван, що не все так викону╓ться, як подають центральн╕ газети та рад╕о. Але не м╕г погодитись, що т╕ ╕де╖ справедливост╕ та засудження культу особи, про як╕ говорилось на ХХ з’╖зд╕ парт╕╖, будуть геть забуватись. Душею й серцем сво╖м в╕н сприйняв т╕ об╕цянки генсека Хрущова, ╕ не в╕рив, що шлях до правди буде знову перекриватись. Нав╕ть сам соб╕ дивувався. Чого в╕н не такий, як ус╕? Люди мовчки п╕дтримують пол╕тику, яку формують у Кремл╕. ╤ в╕н уже всю ТЕЦ добре вивчив, зарплату ма╓, дружина працю╓, д╕ти вчаться на «в╕дм╕нно». Чого йому ще треба? Живи, ╤ване, радуйся. А в╕н, коли в думках торкався цих питань, сам продовжував скептично: «...живи споживачем, на╖дай шию, Добродуше». Але в╕н не був таким, як т╕ вс╕. В╕н намагався не т╕льки споживати, не т╕льки без роздум╕в сприймати вс╕ радянськ╕ шаблони в матер╕альному св╕т╕ й духовному житт╕. В╕н бачив багато несправедливост╕ в ц╕й розхвален╕й продажними л╕тераторами радянськ╕й д╕йсност╕. Йому хот╕лось про це створити щось ╕ в художн╕й л╕тератур╕. Щоб од його мистецьких речей люди прозр╕вали. Лиш тод╕ в╕н в╕дчуватиме ╕ власне задоволення. Отож ╕ рад╕в невимовно, коли врешт╕ зак╕нчив роботу над драматичною поемою про Степана Бандеру. Це був тв╕р про те, як радянська компартверх╕вка нещадно знищувала кращих борц╕в за укра╖нську нац╕ональну ╕дею. Це було ще одне досягнення його душ╕ в борн╕ за справедлив╕сть в радянському сусп╕льств╕. Мабуть, тим в╕н ╕ не схожий на ╕нших. ╤нш╕, захлинаючись, хвалять кремл╕вську владу та ╖╖ д╕яч╕в, досягаючи тим великих матер╕альних статк╕в ╕ вершин слави. А в╕н, навпаки, розум╕ючи, що наража╓ться на повсякденний затиск у житт╕, а може, нав╕ть ╕ ув’язнення, писав про необх╕дн╕сть побудови Укра╖ни як незалежно╖ держави. Його сумл╕ння в╕д нього цього й вимагало. Тому в╕н дуже боляче сприймав грубе таврування Степана Бандери б╕льшовицькою владою ╕ намагався сво╖м одиноким пером виправити цю несправедлив╕сть. Остер╕гаючись, д╕став з╕ схованки машинку ╕ передрукував рукопис. Ус╕ три прим╕рники зшив м╕цними нитками. Один ╕з прим╕рник╕в разом з машинкою в╕дн╕с назад у покинутий сарайчик, другий передав побратимов╕ Микол╕ Шапошнику. Той часто бував у Ки╓в╕, був знайомий з хлопцями, через яких можна тв╕р передати за кордон. ╤ван спод╕вався, що Микола зможе таким чином прилаштувати цю поему для друку у «Визвольному шляху». Як використати ще один прим╕рник, роздумував два дн╕. Розум╕в, що жоден театр ставити таку поему не буде. Побо╖ться. Але ж не лежати без руху, без якогось вжитку такому творов╕. Хоч ╕ не приймають театри так╕ реч╕, але спробувати можна. Нав╕ть для того, щоб театрали знали, що письменники не забувають про так╕ важлив╕ реч╕, як патр╕отизм укра╖нц╕в. Вир╕шив спробувати зробити в╕зит до режисера найближчого театру — Черкаського. Д╕знався, який у Андр╕я ╤вановича Ситного телефон. Зателефонував йому. В╕дрекомендувався, сказав про мету свого в╕зиту ╕ попросив прийняти його. Режисер в╕дпов╕в: — Сьогодн╕ я вас прийняти не можу. Готу╓мо в╕дпов╕дальну виставу. — Я м╕г би при╖хати завтра. — Завтра буду на зас╕данн╕ м╕ськради. Я депутат ╕ бути зобов’язаний. — То коли ж можна до вас? — Наперед не можу об╕цяти. Телефонуйте, — ╕ поклав слухавку. Телефонував через три дн╕ — теж безрезультатно. Режисер порадив над╕слати драму поштою. ╤ван, навчений ще в райком╕ не в╕ддавати комусь прим╕рники сво╖х твор╕в, не погодився: — Я хот╕в з вами особисто переговорити. — Ну, справа ваша. ╤ван через тиждень ще раз дов╕в свою наполеглив╕сть, при╖хав прямо в театр без попередження. — Так ви вже тут? Без попередження? — здивувався режисер. — Так, — п╕дтвердив ╤ван, поклавши перед ним саморобний зшиток. — Я, Андр╕ю ╤вановичу, все ж хочу, щоб ви хоч прочитали м╕й тв╕р. — В╕н поглянув на зшиток, пот╕м на ╤вана: — А коли ваш по╖зд назад? — Через дв╕ години. — Значить, ╕ сьогодн╕ ми не стр╕немось. — В╕н поглянув на годинник: — У мене через десять хвилин зас╕дання конкурсного жур╕. Залиште п’╓су. Як буде час, я почитаю. А тод╕ вже... Оте «а тод╕ вже» було ще через два тижн╕. Зателефонував з вокзалу: — Пам’ята╓те, я залишав вам свою драму. Я — ╤ван Добродух, автор. У вас тод╕ не було часу. Зв╕дти повторили: — Часу, часу... — А п╕сля мовчанки режисер таки сказав: — Та щось пригаду╓ться... А як вас? — Добродух. ╤ван. Я залишав вам окремий зшиток, зверху напис «У буреломах». — ╤ван зрозум╕в, що про його поему забули. Хот╕в нагадати, що в╕н же об╕цяв прочитати, але щоб не образити чи, може, й розгн╕вати головну «шишку» театру, замовк ╕ лише чекав. Зв╕дти теж мовчали. ╤ванов╕ не раз уже доводилось, клопочучись за видання твор╕в, отак нагадувати, «чи одержали?», а пот╕м «чи читали?». Чого так «маринують» з виданнями? Чого в цьому б╕льше — обережност╕, боязн╕, щоб чого не трапилось, чи прямого страху? ╤ не завжди йому об╕цяли щось при╓мне. В╕н знав: т╕льки тим, хто на чол╕ ╖хнього поетичного журавлиного ключа, завжди в╕дкрита дорога в небо. Т╕ парт╕ю не п╕дведуть. От ╕ парт╕я ╖м шляхи в╕дкрива╓. А до таких, як в╕н, ще не перев╕рених, дов╕ри нема╓. В╕н не проти тих пров╕дних журавл╕в. Розумн╕, талановит╕. Цього в╕д них не в╕дбереш. Але ж треба було б ╕ ╖м не забувати про таких б╕йц╕в-патр╕от╕в Укра╖ни, як Степан Бандера. Якби вони написали б, а см╕лив╕ режисери поставили в театрах, то ╤ван би сам зняв свою поему з постановки. Т╕льки ж пиш╕ть, ставте, шановн╕ проводир╕ радянсько╖ л╕тератури. Так, бач, хоч ╕ нема╓ прямо╖ заборони писати про визвольн╕ рухи, та чолов╕ хитруни обходять так╕ теми. У сво╖х роздумах г╕дними борцями за свободу нац╕╖ б╕льше в╕дзначав укра╖нських чесних пол╕тик╕в, н╕ж когось ╕з письменник╕в. В╕н ╕ його друз╕ знали вже про см╕лив╕сть Чорновола, мудр╕сть Лук’яненка, революц╕йн╕ погляди Руденка, а когось ╕з письменник╕в назвати не могли, кр╕м Василя Стуса з орлиною вдачею б╕йця за народн╕ ╕нтереси. А от б╕йц╕в за правду серед сус╕днього рос╕йського народу знали багатьох. Вс╕ студ╕йц╕ були в захопленн╕ в╕д поем Твардовського, який прямим текстом затаврував того ж Стал╕на: «Когда кремлевскими стенами живой от жизни огражден, он был как демон между нами. Других не знали мы имен...». Що ж тут вид╕ля╓ ел╕ту рос╕ян? Може, й правда, в кого влади б╕льше, той ╕ на опозиц╕ю в╕дверт╕шу здатний? Отже, в╕н буде р╕внятись не т╕льки на сво╖х нац╕ональних геро╖в. В╕н вчитиметься ╕ в см╕ливц╕в ╕нших народ╕в. ╤ в цих умовах пост╕йного нагляду буде по можливост╕ д╕яти, щось правдиве писати. Не сид╕ти склавши руки. А для цього треба бути наполегливим у досягненн╕ сво╓╖ мети. Так, роздумуючи про роль л╕тератури ╕ ╖╖ виконавц╕в у справ╕ прискорення осв╕ти народ╕в, про тих його рядових геро╖в, про яких писав, як вони см╕ливо поводились на польському суд╕, в╕н вийшов на майдан перед театром. Пот╕м об╕йшов буд╕влю театру ╕ попав до кер╕вних каб╕нет╕в. В╕дчинив двер╕ до одного з них. Чорноока ж╕ночка в╕дразу в╕дпов╕ла: — Андр╕я ╤вановича нема╓. — А де в╕н? Я десять хвилин тому з ним розмовляв. — Його щойно викликали в обком. Т╕нь п╕дозри, що його обводять круг пальця, сам же й прогнав: — А коли буде, не сказав. Так? — Та в╕н цього й сам не зна╓. — Вибачте, а в╕н мен╕, Добродуху, н╕чого не залишав? Записку, може? — Н╕, не залишав. — Тод╕ я залишу для нього. — ╤ван подав ╖й дв╕ сво╖ поетичн╕ книжки. — Ви ж йому передасте? — Звичайно, передам. — Вона взяла книжки, поклала ╖х на цьому ж стол╕ збоку, п╕днялась ╕ вийшла з-за столу, показуючи сво╖ струнк╕ ноги в картатих колготках. — Вибачте, мен╕ також треба йти. — Було схоже, що в╕д нього в╕дбиваються, ╕ Добродух змушений був покинути цей каб╕нет всл╕д за струнконогою його господаркою. В╕н вийшов на вулицю. Тепер його обс╕ли ще важч╕, ще гн╕тюч╕ш╕ думки. Чому його уникають? Чи д╕йсно н╕коли читати, чи режисер просто не хоче зв’язуватись з ним. Може бути й таке. Адже в╕н режисеров╕ наперед сказав, що поема про Степана Бандеру. Може, не сл╕д було розпов╕дати?.. Ну, що ж, не захоче чи побо╖ться в╕н зд╕йснити цю виставу, то колись це зроблять укра╖нськ╕ театри. В те, що Укра╖на колись таки буде окремою державою, ╤ван твердо в╕рив. Шкода т╕льки, якщо цей ╕нтелектуал бо╖ться торкатися ц╕╓╖ теми, то ск╕льки ж рок╕в ще пройде, поки необх╕дн╕сть утвердження нашо╖ нац╕онально╖ ╕де╖ зрозум╕ють вс╕ люди Укра╖ни. ╤ван ч╕тко усв╕домив, що невдачею зак╕нчився цей його задум. Але в╕н рук не складе. В╕н продовжуватиме працювати, щоб св╕тл╕шало у св╕домост╕ укра╖нц╕в. Н╕, в╕н не з тих, хто в╕дступа╓ перед труднощами одразу. В╕н не один тв╕р ще напише на таку тему. ╤ таки д╕ждеться часу, коли не боятимуться ставити так╕ п’╓си на сценах. Так, пост╕йно працюючи в гарячих цехах ТЕЦ, ╤ван не полишав активно╖ д╕яльност╕ також ╕ за домашн╕м письмовим столом. В╕ра Микола╖вна тепер не заважала, а навпаки, нав╕ть допомагати бралась. Але працюючи вдома, в╕дчував один недол╕к, — н╕ з ким було порадитись, а може, й повчитись. Зате, з ╕ншого боку, йому н╕хто вже не «обтеше» гостр╕ кути в його письм╕. А так будуть реальн╕шими под╕╖, ╕ мова геро╖в його твор╕в буде жив╕шою. Якось прямо говорив про це на заняттях студ╕╖ ╕ тод╕ ж порушив питання про те, що настав час на заняттях проводити бес╕ди ╕ на важлив╕ громадянськ╕ теми. Студ╕йцям поки що не говорив н╕чого, а сам соб╕ вже нам╕тив, що обов’язково вони будуть говорити про пост╕йну залежн╕сть Укра╖ни в╕д Рос╕╖, що не да╓ впровадити гарну ╕дею дружби двох народ╕в. Запланував також запросити священика отця Якова ╕ в подробицях з’ясувати стан в╕дносин м╕ж Московським ╕ Ки╖вським патр╕архатом Православно╖ церкви. В╕н добре знав, цими питаннями дуже ц╕кавляться вс╕ л╕тератори його гуртка. * * * А в╕дом╕ органи не забували про свою «проф╕лактичну» роботу ╕ серед ╕нших л╕тстуд╕йц╕в. Михайла ╤ванчука, який колись за оприлюднення сво╖х твор╕в у п╕дп╕льному укра╖нському журнал╕ був заарештований, прямо у райв╕дд╕лок м╕л╕ц╕╖ викликали. ╤нспектор Семик╕н у сво╓му задушливому каб╕нет╕ ще б╕льше похнюплений, н╕ж звичайно, оглянув викликаного ╕ нижче опустив свого довгого носа на закурен╕ вуса: — Колись ви вже добре познайомились з нами. Ск╕льки в╕дбув? — В╕с╕м рок╕в табор╕в. — Значить, зна╓ш, як розплачуватись доводиться? — Я розплачувався за кимось сфабриковане. — То ваша думка. А думка держави реал╕зувалась режимним табором. — Так. ╤ мо╖м невдоволенням. — Не треба заробляти. За що сид╕в? — Приписали мен╕ укра╖нський нац╕онал╕зм у в╕ршах. — Отак, громадянине ╤ванчук. Вже були за це покаран╕, а продовжу╓те. — Зараз якщо друкуюсь, то з дозволу редакц╕╖. — Отже, таки друку╓тесь. А нав╕що ж створю╓те нац╕онал╕стичну орган╕зац╕ю? Ану каж╕ть, хто очолю╓ вашу п╕дп╕льну групу? Михайло аж здригнувся: — Та що це ви?! Яку групу? — Як яку? Як л╕тератори збира╓тесь? Збира╓тесь! Назв╕ть член╕в. — Яких член╕в? — Л╕тстуд╕╖. — Так, л╕тстуд╕я ╓. Але мене зв╕дти виключили. Та я знаю, що вони пол╕тику нашого уряду не засуджують. Добродух чолов╕к розумний, в╕н такого не допустить. — Значить, Добродух. Ще хто? — Невже ви не зна╓те? Це ж в╕дкрито люди вчаться. При редакц╕╖. В редактора й питайте. — В нього запита╓мо те, що його стосу╓ться. А ви назв╕ть сво╖х колег. Так хто? Михайла проп╕кали холодн╕, н╕би налит╕ свинцем оч╕. Протягне цей гад сво╖ лапи з к╕гтями ╕... знову табори? Та що ж це ко╖ться? Адже того найвищого зв╕ра розв╕нчала ж сама парт╕я. Невже знову так╕ ж орган╕зован╕ доноси, намови?.. — Так що? Згадали? — Що ви хот╕ли од мене, я сказав. А в студ╕╖ обговорюють, як краще написати, грамотн╕ше. Н╕чого антирадянського там нема╓. За ╕нше питайте в ╕нших. — Ти бач, який ст╕йкий знайшовся! Ще пошкоду╓ш! — ╕нспектор п╕дсунув Михайлов╕ аркуш, поклав перед ним ручку: — П╕дписуй! Так ╤ванчук став жити в сво╖м сел╕ на п╕дписц╕. Без права ви╖зду з села. Щом╕сяця ще й зобов’язаний допов╕дати м╕л╕ц╕╖, що в╕н тут, удома, ще не вт╕к н╕куди. ╤ван в╕рив, що Укра╖на все одно стане колись незалежною. Не об╜рунтовуючи цього жодними творами та доказами ╕сторик╕в чи видатних письменник╕в-патр╕от╕в Укра╖ни, в╕н просто в╕рив. Настане час — ╕ не буде на земн╕й кул╕ неправди, ╕ врешт╕-решт вс╕ нац╕╖ здобудуть р╕вн╕сть. Отож тод╕ св╕т ╕ оц╕нить нер╕вну боротьбу волелюбц╕в. ╤ ще зовс╕м юних бойових г╕мназист╕в-бандер╕вц╕в проти польсько╖ влади, ╕ пот╕м ц╕лком зр╕лих б╕йц╕в ОУН-УПА проти г╕тлер╕всько╖ окупац╕╖ ╕ проти кремл╕вських б╕льшовик╕в. З душ╕ ╤вана вилилось на пап╕р саме таке почуття поваги ╕ вдячност╕ см╕ливцям Галичини ╕ склалось у поеми, опов╕дання, цикли в╕рш╕в. Хот╕лось чимось в╕дгукнутись на цю боротьбу, сказати добре слово патр╕отам Укра╖ни. ╤ хоча зараз час в╕льних розпов╕дей про них ще не настав, ще нависа╓ над ус╕ма ота проклята цензура, та все ж ╓ «самвидав», який розпов╕да╓ правду, гурту╓ правдолюб╕в. Душа ╤вана в╕дгукнулась творами на цю актуальну ╕ дуже важливу тему. Але в╕н розум╕в, що написати твори — це лиш початок роботи. Написан╕ твори повинн╕ теж працювати. В╕рш╕ нав╕ть на ╕нтимну тему пишуть, щоб люди ╖х читали. Тож ╕ його твори не будуть просто «шухлядними», як╕ лежатимуть до повно╖ свободи слова. Н╕! Вони вже зараз мають бути теж б╕йцями! Вже п╕сля передач╕ до Ки╓ва поеми про Степана Бандеру, Микола Шапошник в╕дв╕з для «самвидаву» ще к╕лька його в╕рш╕в. Нав╕ть ц╕лий в╕нок сонет╕в передав. Микола був дов╕реною особою ╕ його, ╕ вс╕х л╕тстуд╕йц╕в. В╕н часто виконував роль зв’язкового, не раз привозив ╖м з Ки╓ва кращ╕ твори громадського звучання. Завдяки йому хлопц╕ познайомились з в╕ршами М. В╕нграновського, творами ╤. Дзюби, В. Чорновола, М. Руденка. Отож ╤ван вир╕шив додати ╕ сво╖ «набо╖» до правдоборчо╖ збро╖ старших побратим╕в. А через м╕сяць, коли Звенигородське л╕то добре висушило довколишн╕ поля золото╖ пшениц╕ й бездушн╕ комбайни почали з не╖ збирати св╕й щор╕чний «оброк», ╤вана викликали до уповноваженого КДБ. ╥хав у жаркому автобус╕, кр╕зь в╕кна бачив, як громохк╕ машини забирають у родючо╖ земл╕ все надбане нею ще з ранньо╖ весни. Земля про це в╕да╓ наперед, дозр╕ла нива чека╓ жнив. А що чека╓ його у райцентр╕?.. (Продовження — у б╕бл╕отец╕ «Кримсько╖ св╕тлиц╕»!)
В╕ками чужоземн╕ загарбники панували в Укра╖н╕. За всю ╕стор╕ю кра╖ни нашо╖ особливо жорстокою була кремл╕вська окупац╕я в 30-40-х роках XX стол╕ття. Цей роман про терор, вбивства невинних ╕ про той страх, яким як збро╓ю користувався диктатор Стал╕н та його попл╕чники, ╕ сам╕ в╕д такого страху не зв╕льнен╕. Отруйними зм╕ями розповзалась ганебна чума доносительства. Народжувався страшн╕ший за середньов╕чну ╕нкв╕зиц╕ю спос╕б: щоб за чи╖мось доносом не опинився у в’язниц╕ — донеси скор╕ше сам. За найменший спротив тотал╕тарн╕й систем╕ диктату — табори ГУЛАГу. Народ пост╕йно, як лещатами, був закутий страхом смертно╖ кари. Але ╕ в цих умовах молод╕ патр╕оти зд╕йснюють акти спротиву. Так╕ зовс╕м юн╕ месники м╕ста Мак╕╖вки на Донеччин╕. Так╕ б╕йц╕ УПА на теренах Зах╕дно╖ Укра╖ни. Н╕, над ними не владний страх. Вони ╕ в тяжких умовах л╕сового життя, п╕д холодними в╕трами ╕ дощами не здаються в╕йськам радянського КДБ. Саме так╕ повстанц╕, що власною кров’ю писали ╕стор╕ю незалежно╖ Укра╖ни, ╓ прикладом, як потр╕бно вс╕м нам ╕ сьогодн╕ захищати право на свою свободу. Про це трилог╕я роман╕в «Кара ╤стор╕╖». Ця книга з дарчим написом автора В. Дергача — «...редакц╕╖ «Кримсько╖ св╕тлиц╕» — на утвердження укра╖нського Слова в Криму» — ╓ в наш╕й редакц╕йн╕й б╕бл╕отец╕, тож хто хоче знати, яким буде продовження цього к╕носценар╕ю, звертайтеся!
"Кримська Свiтлиця" > #45 за 09.11.2012 > Тема ""Білі плями" історії"
Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=11001
|